В цілій Бережанщині ще на кільканадцять місяців до війни був уже виїмковий стан. Польська місцева поліція по селах і ославлена кінна з Раю, з допомогою "Стшельца" робила правильні облоги, брала штурмом села, підпалюючи при тому доми, демолюючи кооперативи та "Просвіти" та вбиваючи людей. Сіллю в оці влади була все Бережанщина як один із найсвідоміших повітів у краю. Щоправда, траплялися і там перевертні та конфіденти, та з ними коротка була справа. Молодь і навіть старші, чи то мужчини, чи жінки, провокаторам давали гідну відправу. Всякі зайди шаліли, видумуючи щораз нові тортури при поліційних допитах та нові шикани на українське населення й установи.
Саме у цей гарячий час, дня 26. березня 1939 р. мене арештували й як третього в одній справі відтранспортували скованого до Бережан. Їдучи з П. в переділі, де сиділо 4 поліціянтів, був я свідком цікавої розмови, що її вів мій конвоєнт із своїми товаришами з ославленого К. Ґ. з Раю. Жалівся, в товариській розмові не вяжучись мною, що терен дуже гарячий, що важко жити, а найголовніше — чоловік навіть удень непевний життя. Це останнє потвердив фактом, а саме, що одного команданта поліційної станиці, який навіть у білий день ходив із револьвером у руці, вбили, й хоча з цього приводу багато заарештували та перевели по селах пацифікацію, вбивника не найшли.
Серед такої розмови, що її темою були зревольтовані українці, заїхали ми до Бережан. Конвоєнт так перейнявся оповіданням свойого товариша по фаху, що, висівши з поїзду, а був уже ясний день, не довіряв ні моїм кайданкам, ні свойому крісові, взяв за кінець ланцюжка від кайдан і так провадив мене через місто.
Ще було зарано й суд був зачинений, тому я попав відразу до вязничної канцелярії. Щойно тут, у канцелярії, мене розкували. На руках у мене залишились глибокі рівці від тісно затиснених кайданів.
По записанні в книги повели мене до парні, причому одяг мій забрали до дезинфекції, а перебрали мене в тюремний. Так зодягнений, з найпотрібнішим тюремним реквізитом, увійшов я до келії ч. 25, т. зв. перехідної. Було там уже більше таких, як я. В келії одержав я першу науку. Тут прийшлося мені святкувати і Великодні Свята, ясно, що без радощів, але й без великого смутку. На розмовах, оповіданнях, споминах сходив нам час. На сам Великдень рано, ще не було свистка, як 23-ка підтягнула спочатку легенько, опісля щораз сильніше "Христос Воскрес". За 23-ою пішли "анцлі" й за хвилину ціла вязниця співала вже воскресний гимн. В нашій келії почали також співати. День був напричуд гарний, соняшний, погідний. Співаючи "Христос Воскрес", ми вірили, що й для нас близьке вже воскресення, бо знали ми, що лише через Голгофту доходиться до нього, що те воскресення потребує жертв. Тому й настрій був у нас бадьорий.
Справа наша, здавалося, була маловажна, дрібна й як запевнювали оборонці, ми повинні би скоро вийти на волю. Та не так сталося. По пятьох місяцях слідства, а в деяких по сімох — виготовлено нам акт обвинувачення й зараз же перенесено нас на спільну келію, досить велику та простору. Вікна були низько й виходили на вязничне подвіря й на входову браму. В цій одній келії сиділо нас 30. Щодня шкробали ми бараболю для вязничної кухні. Спочатку не хотіли цього робити, та нас силою змушували, а провідників "бунту" (що їх видав таки наш чоловік) покарали.
З початком серпня наша вязниця почала переповнюватися. Почалися арештування без розбору. Попадали до нас і старші, і молодші, робітники, селяни, ґімназійні учні та всякі урядовці культурно-освітніх, чи господарських установ. На підставі того, що бачилось, ми стали комбінувати на різні способи, що діється у світі. Часом із відірваних, підслуханих слів створювали собі цілі історії. Ще більше здогадів та комбінацій почало ходити по вязниці, коли начальник дав наказ наліпити паперові перекутні, а опісля зовсім вікно заліпити. Це вже були конкретні дані до всяких здогадів. Атмосфера ставала душна, наелєктризована. Вязничні сторожі щораз частіше нашептували між собою, що не минуло уваги вязнів. Всі нетерпляче ждали чогось. Чого — всі про те знали й тому за всім слідкували, підслухували, щоб із відірваних слів творити здогади. Багато можна було довідатись від т. зв. посмітюхів, що виходили часами поза браму й мали змогу оглядати місто. Вечорами оповідали вони цілі історії. Десь коло 10 серпня стали приходити до нас оборонці. Відтоді відомості були певніші та правдивіші. Часом вдавалося дістати до рук і ґазету, що ходила від келії до келії. Всі відомості, що ми приносили від оборонців, передавали опісля вечером азбукою глухонімих на "анцлі", так, що вістка протягом вечора облітала цілу вязницю. А ці вістки були щораз то веселіші. Підчас промови мін. Бека командант вязниці виставив радієвий голосник на вязничне подвіря, щоб вязні чули, які поляки сильні й на все готові.
Розправу нашу визначено на 5. вересня та на кілька днів перед тим повідомлено нас, що вона відложена до 14. вересня. Тоді прийшли до нас оборонці та принесли вістку про війнy й збомбардування Львова. Ми зразу й вірити не хотіли, та як почули алярми, зрозуміли, що це вже не вправи.
Стали доходити до нас вістки і зі сіл. Багато змобілізованих до війська не зголосилось: втікали в ліси, щоб там ждати на відповідну хвилину. Десь коло 10-го вересня були знову у нас наші оборонці й принесли багацько новин, а саме, що польська армія у розтічі, що серед населення велика паніка, що Львів декілька разів уже бомбардований і т. д. Коли ми питали, що буде з нашою розправою, оборонці потішали нас, що її взагалі не буде.
Так прийшов день 14. вересня. Ми нетерпляче ждали, коли то на ратушевій вежі вибє 10 година й із суду задзвонить по нас дзвінок. На ратуші вибила десята й за кілька хвилин нас під ескортою повели на розправу. Чотирнадцятий день війни — чотирнадцятий день панічної метушні у Польщі. По дорозі на салю розправ потішав нас поліціянт, що всі вийдемо на волю. На салі ждали вже наші оборонці й сказали нам, що 13. вересня вибраних 80 вязнів, між ними й нас, мали відтранспортувати під ескортою "Оброни Народової" в напрямі на Тернопіль, лише енерґійні їхні заходи перешкодили тому. Наші оборонці розказували дальше, що Польща в безвиглядному положенні й що за кілька днів будуть у Бережанах німці. Та дзвінок перервав дальшу балачку, на салю ввійшов суд. Коли предсідник став переслухувати другого підсудного — почався алярм. Суддя Свистун, не чекаючи аж предсідник зарядить перерву, з парасолею зірвався до втечі. Прокуратор успокоїв цього, до речі, завзятого суддю, щоб не ширив паніки, й предсідник наказав перерву. Нас відвели знову до келії. Врешті алярм скінчився й ми знову на салі. Та підчас промови прокураторa прийшов другий алярм і знову тe саме: розправу переривають і ми вертаємось до келій, щоб по відкликанні знов же мандрувати на салю. Розправа продовжувалась. Свідків не переслухували, бо нiяких не було. Взагалі саля світила пусткою. Крім поліціянта, що нас привів, більш нікого не було. Промови оборонців також перебив алярм. По промові оборонців суд пішов на нараду й по кільканадцяти хвилинах проголошено присуд. Мої два товариші засуджені по 1 рокові вязниці, без позбавлення права громадянства, а на основі амнестії проголошеної 1. вересня 1939 р., звільнено їх від дальшої вязничної кари. Мене взагалі звільнили від вини й кари. Наші оборонці пояснювали нам опісля, що в спокійному часі були б ми дістали від 3—5 літ.
Врадувані ми виходили з вязниці. Щойно на місті побачили й відчули війну. Безліч авт, втікачів, вояків метушилось по улицях. В дві години по нашому виході з вязниці вязнична адміністрація в порозумінні з прокуратором випустила й першу частину слідчих вязнів на волю. Це також було заслугою наших оборонців, в першу чергу д-ра Коковського та д-ра Бемка.
[Краківські вісті]
21.04.1941