Реформувати демократію і капітал

 

У нульовому році нашої ери населення світу налічувало 231 млн. мешканців, середня ймовірна тривалість життя становила 15–20 років. До 1700 р. населення світу не змогло навіть потроїтися: воно налічувало 600 млн.; а тривалість життя навіть не подвоїлася: вона становила 25 років. У 2011 р. населення світу досягло 7 млрд., а середня тривалість життя становила 71 рік. Для порівняння я взяв три роки, які видаються мені показовими: нульовий рік нашої ери є моментом апогею античного світу, яким є становлення Римської імперії. 1700 рік я беру за початок капіталізму. Ця дата є трохи довільною, але не надто: на той час Англія нещодавно винайшла парламентську систему і створила Англійський банк; кількома десятиліттями раніше Швеція пустила в обіг банкноти. В Амстердамі, Лондоні й Парижі постали примітивні ринки капіталів, які невдовзі перетворяться на реґульовані біржі. Близько 1710 р. в Англії з'являться перші, дуже примітивні версії парової машини. Світова торгівля перебувала на своїх початкових етапах.

 

Тож за попередні 1 700 років перед початком капіталізму річні темпи росту населення світу були дуже низькими (0,56 на 1 000). В добу капіталізму населення світу зросло в 11 разів, за темпів зростання 7,915 на 1 000. Цей велетенський демографічний стрибок супроводжувався чимось ще дивовижнішим: тривалість життя за епохи капіталізму збільшилася утричі — з 25 років до 71. І це в світовому масштабі, разом з найбіднішими країнами. А в Іспанії, наприклад, тривалість життя нині є на 11 років більшою, ніж середньо у світі.

 

Я задумуюся над питанням, чи ті, хто називає себе противниками капіталізму, беруть до уваги ці цифри. Тож я би порадив їм прочитати коротеньку книжечку двох авторів, які якраз не були апологетами капіталізму і про яких багато противників капіталізму чули, а саме Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Книжка, яку я їм раджу, називається «Комуністичний маніфест» і була опублікована в 1848 р., це десь посередині між 1700 р. і теперішнім часом. У першому розділі  можна прочитати, що «буржуазія — через швидке вдосконалення усіх засобів виробництва і неймовірні можливості своєї мережі комунікацій — несе цивілізацію навіть найбільш варварським країнам […] За той короткий час свого існування як вищого класу буржуазія створила набагато ґрандіозніші й колосальніші продуктивні сили, аніж усі минулі покоління разом взяті». Замініть «буржуазію» на «капіталізм», які для авторів були майже синонімами, і ви не лише побачите, що ці автори дуже точно тлумачили минуле, а й зрозумієте, що їхній текст можна було б екстраполювати як досить прийнятний прогноз майбутнього.

 

Вони і справді думали, що капіталізм несе у своєму лоні зародки власного руйнування, тому що чисельність пролетаріату, змушеного жити на мінімальному прожитковому рівні за «залізним законом заробітної плати», з розвитком капіталізму зростатиме і врешті-решт він зробить жорстоку революцію, щоб розірвати свої ланцюги.

 

Проте в цьому вони помились: такого «залізного закону» не було. Зі зростанням капіталістичних економік умови життя робітників поліпшилися; а із запровадженням демократії вдалося здійснити мирну соціал-демократичну революцію, ввівши соціальне забезпечення і вживши заходів для захисту робітників та найменш забезпечених класів. Це усвідомили деякі послідовники Маркса, і серед них — англійські фабіанці, які зосередили свою боротьбу на здобутті загального виборчого права, щоби привести до влади соціалістичні партії і здійснити мирну революцію, яка відбулася після Першої світової війни.

 

Отож капіталізм не лише створив «набагато ґрандіозніші й колосальніші продуктивні сили, аніж усі минулі покоління разом взяті», а й завдяки цьому величезному росту спричинив — і дозволив — глибоку реформу, під дію якої потрапив, коли в середині ХХ ст. розвинуті країни перейшли від старої ліберальної до соціал-демократичної системи — з великим напруженням, але без кровопролиття. Я кажу «без кровопролиття», тому що дві світові війни не були класовими війнами, то були міжнародні конфлікти.   

 

Можливо, тепер було б корисно означити капіталізм як економічну систему, де основні рішення виробляти і розподіляти ухвалюються імперсональними силами ринків і де переважна частина засобів виробництва перебуває у приватній власності, що не відкидає того, що держава не лише забезпечує юридичну й політичну базу, в якій обертається економіка, але також втручається як економічний гравець, насамперед у найважливіші сфери, як-от ті, що мають стосунок до так званої держави добробуту та економічної політики.

 

Капіталізм і демократія тісно пов'язані. Капіталізм з'явився перший, але на своїй зорі дуже залежав від того ембріона демократії, яким є парламентська система. Далі, завдяки своєму розвитку, як ми бачимо, він привів до справжньої демократії, загального виборчого права обох статей. Крилатою стала фраза Черчілля, промовлена 1947 р. в парламенті, коли він сказав, що демократія «є найгіршою системою управління, за винятком усіх решта». Щось подібне можна сказати про капіталізм: різні типи комунізму і фашизму (від Росії до Куби, Албанії, Венесуели, Арґентини і Зімбабве) чітко демонструють, якими є альтернативи капіталізмові. Випадок Китаю змушує противників капіталізму замислитися: після 30 років маоїстського комунізму, які принесли лише злигодні й непроглядну бідність, постмаоїстські керівники спитали поради в Мілтона Фрідмана, великого академічного поборника капіталізму, який їм порадив лібералізувати ринки і засоби виробництва. Вони його послухались; наслідком стали десятиліття вражаючого економічного зростання, яке дивовижно підвищило рівень життя і перетворило Китай на велику економічну наддержаву.   

 

Але і капіталізм, і демократія мають великі вади. Ні перший, ні друга не функціонують так, як прогнозують їхні моделі, а тільки з серйозними відхиленнями, які роблять їх для декого неприйнятними. Причина полягає в тому, що соціальна наука аж ніяк не є точною: одна річ — створювати моделі субатомних частинок, які скоряються дуже складним законам, але скоряються; й інша — створювати моделі людей, які не лише є куди менше раціональними, ніж самі думають, а ще й змінюють поведінку в міру того, як змінюється суспільство, в якому вони обертаються. Однак це не є достанім мотивом для того, щоб викидати за борт демократію і капіталізм. Соціал-демократична революція минулого століття є доказом того, що їх можна реформувати. Вони потребують вивчення, роздумів; а найбільше потребують освіченого, розумного народу, який би розумів труднощі однієї та іншої системи і обирав керівників, здатних здійснювати необхідні реформи — від виборчого закону до закону про реґулятори ринку (та багато інших).

 

Непотрібною є смертельна ненависть до капіталізму, бо це поведінка дурної, розпещеної і тупої дитини, яка викидає через вікно ігрову приставку, тому що не розуміє її і не знає, як змусити її працювати.           

 

 

Ґабріель Тортелья, економіст та історик

 


Gabriel Tortella   
Reformar la democracia y el capital
El Mundo, 19/04/2016
Зреферувала Галина Грабовська

21.04.2016