Йдеться про викладання рідної літератури в школі. І згадуємо про це не тільки напередодні ЗНО, яке, до речі, наближається. Всі знають, що з цим предметом у школі треба щось робити, і навіть готові підтримати розмову на цю тему, про що свідчать численні відгуки читачів на відповідні статті в медіях. Отже, не буду нікого переконувати в тому, що крутий айтішник зі знанням Лесі Українки, Франка та Шевченка напам'ять — це не той самий айтішник, який із цими текстами не зустрічався. Суспільство з багажем рідної словесності буде мати іншу колективну душу, аніж те, яке маємо сьогодні. Врешті, завоювання різного роду починаються з окупації саме цього «континенту» — людських почуттів, щоби брат на брата і син на батька не викликало жодних застережень, асоціацій та роздумів. Так що література — то своєрідний йод на рани, а також попереджувальний засіб від війни. Що можна чинити сьогодні, в умовах, коли найгірше трапилося, коли, здавалось би, в першу чергу йдеться про бинти і харч для фронту? Як треба діяти нам, кому своє робить?
Годі чекати допомоги та підтримки від освітніх центральних установ, як і в інших, урешті, галузях різноманітного суспільного життя, не треба сподіватися на допомогу зверху, дослівно: аби, скажімо, президент чи прем'єр з'явився на вашій кухні й узявся за ваше вариво. Щоб, наприклад, Міністерство освіти ініціювало знищення цієї застарілої та абсурдної, з дозволу сказати, критики, що зветься посібниками-хрестоматіями для учнів загальноосвітніх шкіл, або подібного рішення від міського чи районного відділу освіти. Годі чекати також, що ґвардія неспроможних та фахово непридатних учителів-філологів, керована власною совістю, яка в них раптом прокинеться, складе з себе повноваження калічити дітей у предметах мови та літератури й піде на заслужений відпочинок або подасться вирощувати капусту. Ні, цього не станеться, як і того, що хтось із олігархів прийде до церкви каятися в тому, що незаконно привласнив мільйони, й пообіцяє більше цього не робити. Навіть такої простої речі, як та, що вчителі-філологи добровільно перестануть займатися репетиторством з учнями випускних класів, сподіватися також годі.
А що ж тут такого? — здивовано підніме брови пересічність. Обивателеві ніколи не зрозуміти революціонера, а тому підкреслимо, що, звичайно ж, винятки з правил також бувають, тобто фахові вчителі рідної мови та літератури в середній школі трапляються інколи теж, і я завбачливо прошу в них пробачення за узагальнення.
Щоби кардинально змінити ситуацію з класиками в пенсне, потрібна ініціатива знизу, хоч би як шаблонно це звучало. Якщо професора рівня Леоніда Ушкалова можна вважати «знизу» в тому випадку, коли він почне в середній школі, наприклад, вести гурток літератури або влаштується тут працювати на кілька годин, або просто візьме собі в учні кількох талановитих дітей і заразить їх вірусом любові та цікавості до предмету літератури. Звичайно ж, яким диваком та чудилом він буде видаватися, але інколи майбутні лауреати Нобеля з точних наук працюють з маленькими дітьми і їх скорбна праця не минає даремно. Ясно, що то не в нас. На такі думки наштовхнула мене книга Леоніда Ушкалова «Що таке українська література», яка нещодавно вийшла. Там, здається, все вже є: і зміст, і тон бесіди, і постава автора. Все, щоб ученому взятися за нашу святу справу порятунку.
Якби й інші потужні молоді вчені-філологи забажали працювати як репетитори з обдарованими дітьми, то справи гуманітарні в нас різко би поліпшилися. Я переконана, що таких ентузіастів у Львові знайдеться з десяток, а це багато, якщо брати до уваги геометричну проґресію. І так нехай би зробили в кожному місті ще єдиної сьогодні держави Україна.
Вирвати талановитих дітей з рук непрофесійного пропащого вчителя можуть і батьки, особливо випускників. Репетитором у будь-якому випадку не може бути рідний учитель, особливо той, який наполягає у випускному класі: або до мене, або оцінка на два бали нижча. Той бізнес, який окупували вчителі, — підготовку до ЗНО — потрібно припинити, і не тільки з мови та літератури, до речі.
А репетитор — то професія поважна. Врешті, хто тільки з класиків ним не був — і Сковорода, і Котляревський, і Коцюбинський, і Франко. Фаховий репетитор (і не тільки у випускному класі) дасть шанс учневі розірвати ненависний асоціативний зв'язок: література — це Марія Іванівна.
Чому раптом ця тема? Опісля моєї статті на «Збручі» «Література як хрест Господній», що жваво обговорювалася читачами, і після того, як мені зателефонувала Леся Коваль, президент львівського «Форуму видавців», і сказала, що багато хто допитується рецепту, що ж робити, як усе-таки поліпшити викладання рідної словесності. Ми з пані Лесею згадали кінець дев'яностих, коли «Форум видавців» за участю цілої когорти молодих дослідників літератури готував оті згадані в моїй статті посібники-хрестоматії для старшокласників «УСЕ для школи». Тоді ми були сповнені надій та з ентузіазмом творили нарешті кольоровий підручник з рідної літератури. Усі були впевнені, що за першими нашими спробами будуть інші, все кращі й кращі. І що сьогодні? Ні-чо-го. Все ті ж штамповані з благословення Міністерства освіти «фоліанти» так званих критик на цигарковому папері. І я не втомлююся про це казати, а навіть кричати, який це все-таки сором, глум над дітьми і літературою.
Отже, репетитори, до праці! Звичайно, ті, що від своєї професії літературознавця не отримують нічого, крім звань, соціального престижу та «твердого» місця на кафедрі, краще за цю справу не беріться — краще пишіть докторські та йдіть у декани. Ті фахівці, хто не любить ані літератури, ані дітей, тобто глухі до мистецтва слова (знаю, до речі, музикознавців, яким ведмідь на вухо наступив, — і таке в нас можливе), — таким категорично за це не братися, цим бухгалтерам від метафор, які все рахують, хто скільки та яких слів ужив у тексті (колись рахували слово «партія», тепер — «Бог»). І в цьому полягає їхнє літературознавство XXI століття. Такі пороблять ще гірше, як учителі поробили.
16.04.2016