М. Драгоманов

(Листи на увагу мудрим людям через редакцію "Народа".)

 

І.

 

Вступне слівце: Чому я обертаюсь до редакціі "Народа". Проби моєі розмови з громадою в "Зорі" і нещасний кінець йіх.

 

Дужеб мені хотілось просто приступити до деяких поважних річей, про котрі остатніми часами говорив "Народ" та й другі рускі виданя, — так деякі причини примушують мене почати з передньою слівця. Бачите, мені судилось переносити мою розмову з одноі хати в другу, то й треба не тілько представитись перед новою компанією, а ще й пояснити йій, через що й про що ведеся моя розмова.

 

Ну, так, — за дозволом, — починаю!

 

Років з два тому назад прочитав я одну допись в "Зорі". Певно, богато з читачів "Народа" зна отсю газету, що виходить у Львові. В тій дописи говорилось про справу дуже важну в загалі й дуже близьку до мого серця, та й звісну мені трошки більше, ніж звичайному Галичанину, а власне про справу украйінского письменства в Росіі. Дописач наводив, що в Росіі цензори царскі урядники, що мусять переглядати рукописи перед друком, звичайно не дозваляють друкувати украйінских книжок. На се горе дописач радив спосіб — дивоглядний: посилайте цензорам, казав він, більше рукописів, то вони хоть богато заборонять, а все таки де що зостанеться, то й ви будете мати більше украйінских книжок ніж тепер. Мені така рада видалась так, як би хто радив людям виставляти вовкови найбільше овець: мовляв, хоч вовк і пойість більше, та й вам більше зостанеться. Ну, а як вовк ненажерний трапиться, або й два вовки з лісу вийде? Я й надумавсь на іншу раду: коли вже нема сили, ні хіті вовка прогнать, то хоть овець замкнути, та перевести в другу кошару і не давати зовсім ні одноі книжки цензорам російским, а всі друкувати в Галичині напр.

 

Надумавшись на таке, я зхотів і мою думку поставити на суд громадский. Хто не будь подума, що се так легко. В Галичині, мовляв, є чимало газет, котрі знай одно кажуть, що радіб всяку руску думку подавати до громади, а "Зоря" навіть що року молить всіх руско-украйінских писачів підпирати єі "єдину літературну газету руско-украйінску" своіми працями. І видаєся "Зоря" не мов від Товариства імени "Шевченка", котре повстало за гроші давані з умовою, щоб усяка руско-украйінска думка без огляду на те, чи людина належить до якого гурту чи кружка, могла виходити на світло. Так на діліж се зовсім не так. І товариство імени Шевченка і "Зорю" держать в своіх руках люде, про котрих досить буде сказати, що вони не зхотіли в своій друкарні печатати творів самого Шевченка, бо вони бояться єго думок. Тож ті люде печатають у себе тілько таке, що ні в чім не йде проти йіх думок і інтересів, і майже тілько твори таких людей, котрі йім завше були покірливі, мов вівці пастухові.

 

Яж, бачите, провинився перед тими людьми між іншим тим, що нераз виступав проти них з думками Шевченковими, то мені завязані двері в усі йіх виданя. Тілько на той раз впорядчиком "Зорі" був чоловік особисто добренький, — я й вважився післати єму мою думку про украйінскі книжки і цензорів у Росіі. Та тілько я не смів підписувати своєі думки своім іменем, ні навіть викласти єі просто, а сказав єі так мов чудацтво, над котрим яж перший посміюсь, коли почнуть з неі кепкувати.

 

В такій одежі пройшла моя думка в "Зорі" і навіть звернула на себе увагу декого. Осмілившись, я і в другий раз посунувсь з моіми думками у "Зорю". Пригода була така, що важко було промовчати. Бачите, якийсь землячок, назвавшись Турист (тобто Подорожний) надрукував у "Правді" допис мовби то з Іспаніі про те, як один іспанский писач ганьбив російске письменство. Кажу: мовби то з Іспаніі, бо в допису тому таке пороблено з іспанскими словами, якого не зробить ніхто, хто навіть два дні походить по улицам першого іспанского місточка. Дописач просто витяг кілька вступів зо старого іспанского писателя, котрі були переказані в однім російскім же виданю та й послужився тими витягами, щоби відбити в наших Русинів охоту читати російскі книжки. (Вже один такий захід кілько вартий!) Подивіться, мовляв, що каже про сі книжки такий освічений чоловік, та й покиньте читати писаня таких з натури нікчемних людей, як Росіяне!

 

Справа зачеплена д. Туристом досить цікава є сама по собі й по способу, як вона була виложена, так що впять важко було промовчати, і я впять, надівши маску Чудака, написав своі думки в "Зорі", а добренький редактор "Зорі" впять єі напечатав. На сей paз моя допись наробила багато галасу: "Правда" кинулась на мене з піною коло рота, деякі земляки листами й словесно виступили проти моіх думок. Я допевнивсь, що майже усі, хто проти мене виступав, зовсім не зрозуміли мок думок, — одні через те, що не схотіли зрозуміти, другі може через те, що я не вмів йіх росказати, треті, певно через те, що справа за надто складна і деякі боки єі потрібують зовсім нового підходу, а не такого, до якого в нас звикли. Були впрочім і такі, до котрих можна було прикласти слова Возьного в Наталці Полтавці: "Лукавиш, те-є-то як його, моя галочко, а добре розумієш'', і котрі навмисне переносять спір на таке поле, деб нічого не могло вирости, окрім будяків. Найгірше було те, що багато людей було підбурених проти моєі статі, а самоі єі вони не бачили. Так одному дуже щирому чоловікови сказано було, буцім то я просто раджу занехати усяку украйінску письменску працю і захвалюю усе, — таки усе, — що написано по московски. Добре, що я мав пригоду розповитись з тим чоловіком і що він мені щиро, без усяких викрутасів, переказав те, що він чув про мою статю. Розмова наша скінчилася так, що ліпшого не можна було й ждати: земляк довідавшись, що я справді маю на думці, передав мені 1000 франків на запомогу письменскій справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло того часу д. Павлик казав мені, що хоче закласти газету "Народ", то я й зараз же назначив ті гроші на се діло.

 

Очевидно, що з усяким земляком, що зацікавився моєю дописю в "Зорі" й нападом на неі в "Правді" й де інде, не можна було розмовитись устно, — то я мусів упять післати нову допись у "Зорю", де обговорював нові боки поважноі для нас справи відносин украйінского письменства до російского й у загалі Украйіни до Росіі.

 

Післав я свою допись у "Зорю", та й жду місяць, другий, третій: нема ні статі моєі в "Зорі", ні звістки. Нарешті прошу одного приятеля спитатись в редакціі "Зорі", що сталось з моєю дописю і взяти єі, коли вона не буде там печатана.

 

Відповідь дістав я таку, що моя статя надійшла як раз перед тим, як сталась переміна в редакціі, а зараз потім сталась пригода в Галичині: арештували кількох гостей із Росіі й трьох Галичан (дд. Франка, Павлика й Скородинского, урядника "Просвіти"). Тож редактор "Зорі" й собі налякався й порадившись з товаришами, спалив мою працю, не читавши єі. Остатньому я тим скорше вірю, бо навіть найполохливійша людина, прочитавши мою працю встидаласьби свого переполоху, бо в ній не було аж нічогісінького політичного, нічого страшного навіть для Росіі, а тим паче для конституційноі Австріі.

 

Ну, що робити з такими панами?! Хиба видати процес перед судом за страчене добро, котре було єму вручене. Якби я давав пакунок, а редактор був капітан корабля, що почувши вітрець, подумав, що то вже буря й покидав усю вагу в море, то я б може й виграв процес, а тепер ще біг-зна!

 

Найгірше для мене й для моєі справи те, що я не тілько втратив час, але перенісся в місто, до в мене навіть нема жерел, по котрим я писав спалену допись.

 

А тим часом противники моіх думок не вгавають і рвуть йіх і мене особисто з усіх боків.

 

Особисті напади й лайки можна залишити без відповіді. Скажу тілько про одну і то найбільше через те, що сама редакція "Народа" зачепила одну з тих лайок, котрими мене обсипають ріжні добродіі в "Правді". Вони мене лають між іншим обрусителем і обєдинителем. Про моє обрусительство говорити не буду,1) а про моє обєдинительство скажу, що слово се само по собі порожне; важно, коло чого, коло кого й як хто хоче обєдиняти. Яж справді завше хотів побачити обєдиненє освічених, добрих і чесних людей в нашій краіні й по сусіднім сторонам й народам коло праці для волі, освіти й добробиту всіх тамошних людей, і завше боровсь проти всякого розєдиненя, котре вносять між ті люде неволя, неуцтво й сліпе своєлюбство, навіть і тоді, коли сі темні сили вкриваються одежами народолюбства.

 

Але окрім особистого спору єсть незгоди в думках і незгоди щирі, котрі можна всунути хоч иноді не в самих сперечників, так між тими, хто не чуючи голосу другоі сторони, гнеться на той бік, звідки чує слово. Так ось з огляду на таких людей не можу я залишити спору, що почав я було у "Зорі" і мушу єго тепер перенести у "Народ".

 

Бачу я добре, що се не так то вигідно й для мене й для читачів "Народу", між котрими єсть богато таких, що не бачили попередніх дописів в "Правді" ні в "Зорі" й котрі не так учені, щоб розуміти все в йіх викладі. Через се все я мушу почати з того, що виложу, про що був у мене спір з "Правдою", а далі зупинюсь на нових точках спору.

 

II.

 

Що я хотів росказати в "Зорі" про російске й украйінске письменство, — космополітизм і національство?

 

Іспанский писатель, за котрого почавсь у мене спір з "Правдою" осердивсь на свою публіку й у загалі на західно-европейску за те, що вона борзо чита тепер твори російских писателів (Гоголя, Тургенева, Достоєвского, Л.Толстого й і.) в перекладах французких і інших. Він схотів показати Іспанцям і в загалі західним европейцям, що йім не личить звертати увагу на російскі писаня, бо вони, мовляв, не підходять до европейского духу, а надто іспанского. Замісць того, щоб радіти з житя, — каже він, Росіяне сумують. Вони все говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за покараних в криміналах. (Бачите, Росіянам мало того, що людина засуджена сидить в криміналі; вони довідуються, за що засуджено? що довело людину до вини, навіть коли вона справді винна? і піднимають питаня, чи не була яка загальна причина вини, котра тілько виявилась на тій людині? та чи не можна б усунути ту причину: горе, бідноту, темноту й т. і.?) Покиньте, каже той Іспанець своім землякам, читати такі книжки: йіх пишуть люде не нашого духу, не нашоі навіть крови, а азіятскоі, жовтоі, перевиті на скрізь не нашою вірою, а буддівскою. (Остатні слова, — бачите, натяк на те, що в породу Росіян увійшло чимало народів фінских та турецких, котрих старі вчені, що ділили всіх людей на світі на пять пород, прозвали були жовтошкурими, як европейців прозвали білошкурими. Так на лихо віра має мало спільного з породою й шкурою. Напр. Будда, царевич в азійскій Індіі, що виробив віру, котра справді з сумом погляда на житє людске, та при тім навчає як вменшувати сумні боки житя братством та взаімною поміччю між людьми, — був, як і всі єго земляки, не жовтоі, а такиж нашоі, білоі шкури.)

 

Вже в того, що ми сказали висше про суд згаданого Іспанця про російске письменство, видно, що він власне не ріжнить нас Русинів-Украйінців від Москалів, що він і в нас бачить ту ж саму кров, хоч виразно й не говорить про нас, а про всіх людей на Зході Европи. Та й справді, хиба наші селяне, що склали такі пісні як: "та нема в світі так нікому, як бурлаці молодому", або наш Шевченко, не так само оступаєся за бідноту, навіть за арештантів? От я й хотів нагадати отсе нашому землякови, котрий хотів відбити судом Іспанця наших людей лід найліпших книг російских, котрі тепер перекладаються на ріжні мови та читаються по всім світі, і показати єму й подібним єму, що засуджуючи російске письменство за те, що в нім найліпшого, він засуджує за одно й найліпше, що єсть у нашім письменстві. Я навів приклад другого іспанскогож таки писателя, котрий зовсім інакше дивиться на російске письменство і власне цінить у него те, що перший ганьбить.

 

Я спинивсь на прикладі першого писателя іспанского і єго думках про кров російску, буцім то інакшу від крови іспанскоі, бо се давало мені нагоду розібрати одну справу, про котру частенько говориться в наших часописах, та, як мені видаєся, дуже неслушно, то б то про народний, або породний дух, характер і таке інше.

 

Справу отсю я й тепер попробую обговорити знову й навіть з новими додатками і почну з основ єі, оглядаючись на тих читачів "Народа", котрі не бачать "Зорі" і до того на менше вчених читачів "Народа", бо тепер частенько вже й у книгах і часописах писаних навіть для селян, говориться про такі речі, як народний дух і відповідні єму народні святощі, котрі б то всі мусять поважати і т. і.

 

Подібні намови ведуться в ріжних поводів, з котрих одні слушні, а другі зовсім не слушні. На світі дійсно є ріжні народи, або людскі породи, котрі відміняються одні від других найбільше мовою, по части лицем і тілом, звичаями, одежою, струментами й т. д. В старі часи, як люде були менше розсудні, ніж тепер, то між ріжними народами були часто сварки не тілько за здобич, а просто через те, що неподібне в однім народі вважалось людям другого за щось смішне, або й відразливе, і народи жахались один одного або ворогували проміж себе от так, як напр. кінь жахаєся верблюда, або собаки ворогують з котами й т. д. Коли серед деяких народів повстало попівство і впорядковані віри, то ті народи стали вважати других, що йіхньоі віри не держались, за нечисті, прокляті богами. Тоді й сварок між ріжними народами стало ще більше, бо такі попівскі народи вважали навіть обовязком своім попереду зовсім нищити, а потім силою повертати чужі народи в свою віру. Через такі й другі сварки між народами стало так, що в деяких сторонах один народ став паном над другим, от напр. як у Чехах Німці над Чехами, або в нас Поляки над Русинами.

 

В новійші часи по наших сторонах, у Европі, вже не робиться так, щоб пануючий народ вибивав підданого, а все таки пакуванє показуєся в тім, що напр. людей підданого народу примушують говорити в школах, судах, а то й бесідах мовою пануючого народу, а мову підданого, а також і звичаі єго висміюють і т. і.

 

Згодом розумнійші люде стали думати, що є такий нагніт одного народу над другим річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу народу навіть пануючого, бо по найменшій мірі дражнить людей — сусідів і відводить йіх від спільноі праці над добробитом. З таких думок почались в усій Европі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожда людска порода у своій краіні, або навіть у своім місті, чи селі, сама порядкувала своі справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поділений між кількома державами і се перешкоджало частинам цього народу жити вільно, то люде в тих частинах змагались до того, щоб поєднатись у одну державу.

 

З таких рухів до вільности й поєднаня ріжних частин одного народу, остатними часами найголоснійший був рух серед Італіянців. Довго вони напружались, поки не повиганяли неприязних людови князів та королів, увільнили дві своі краіни (Ломбардію й Венецію) від Австріі, а другу (Римску околицю) від попівского уряду папи, і склали одно королівство, з досить вільними порядками. (Певно між читачами "Народа" є люде, котрі добре памятають війну між Австріяками й Італіянцями в 1859 і 1866 р., після котрих Австрія відступилась від Ломбардіі (з містом Міланом) і Венеціі).

 

Усі освічені люде похваляли змаганя Італіянців до вільности й до єдности державноі і ставили італіянский рух у приклад другим подібним у других народів. Такі рухи прозвано національними, від латинского чи італіянского слова націо, націоне, т. є. порода, народ.

 

Тільки-ж і в італіянскім національнім руху була й є одна приключка, — а власне не всі Італіянці зібрались в одну державу, Італіянске королівство. Зістались осібно від него між іншим ті, що живуть у Швейцаріі, в крайінах Тессінскій і Гравбюнденскій. Вони в свій час дуже помагали братам своім в Італіі добути волі та єдности, а все таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до них в одну державу. Через що се? А через ті порядки, в яких вони живуть в Швейцаріі.

 

Швейцарія — се спілкова всенародна держава, то б то спілка малих крайін, в котрих увесь народ вибирає собі на час, (звичайно на 2, на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх краін і той уряд, що вони вибирають, порядкують справи спільні всім краінам і війско, цло, пошту, зелізні дороги іті, а всі краєві справи, в тім числі всі школи, порядкують краєві уряди. Від того там не тілько в кождій краіні, але в кождім місті й селі люде беруть науку в школах, пишуть до всіх урядів, говорять в судах — тою мовою, якою сама краіна або громада хоче, то б то такою, якою в краіні, або в громаді говорять. До спільногож уряду Швейцарці згодились дати волю обертатись на всіх головних мовах, якими говорять у Швейцаріі, тоб то на німецкій, французкій і італіянскій.

 

От через те, колиб швейцарскі Італіянці пристали до королевства Італіі, то нічогосінько не виграли б, як люде національности італіянскоі, а стратили б, при найменше тепер, немало: перемінили б своі виборні краєві уряди на королевскі, мусілиб служити по кілька років салдатами та відбувати походи в далекі краі, тоді як тепер у Швейцаріі постійного війска нема, а всі молодші люде по кілька тижнів у рік муштруються з офіцерами, а потім дістають до дому гвери тай стріляють ними чи самі, чи по товариствам, а воювати Швейцарці на чужині не можуть, а тілько тоді б воювали, як би хто напав на йіх державу. Усю тоту волю тепер би стратили швейцарскі Італіянці, коли б прилучились до держави Італіі, та до того мусілиб платити більше цло і всякі податки, щоб удержувати королівский уряд та війско. От через що швейцарскі Італіянці радо братаються з королівскими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках, а все таки не думають відділятися від Швейцаріі, котру вони порядкують в купі з людьми чужоі мови й інших звичаів, — з Німцями та Французами.

 

З сего прикладу виведемо собі таку думку, що національність сама по собі одно, а державна єднота національности друге.

 

Сю ріжницю багато людей забуває в другій породі людскій, котра після Італіянців майже вся зібралась у одну державу, — в Німців. Ще трицять років назад в Европі було кілька німецких держав, котрі були получені в одну спілку, в котрій старшим вважався цісар Австріі. Після него найбільше землі мав король пруский. Німці ті не були властиво під чужими урядами, — як колись Італіянці міланскі та венеціянскі, — і в деяких малих державах мали більше волі й освіти, ніж у більших, як Пруси, або Австрія. А все таки багато з Німців хотіли бути в одній державі, щоб дорівнятись великим сусідкам державам: Франціі та Росіі.

 

Після довгого часу ваганя сталось так, що Пруси побили Австрію, виключили єі з німецкоі спілки і пруский король став цісарем і над меншими німецкими державами й командиром над усім йіх війском. Прускі підходи до цісарства німецкого не подобались панству й цісареви Французкому, і з сего вийшла війна між Німцями й Французами, після котроі німецке цісарство відібрало від Франціі дві краіни, — Альзас і Лотарингію. Краіни ті залюднені переважно Німцями, — та тілько французка держава давно вже прилучила йіх до себе. Люд німецкий там не дуже тому протививсь, бо Французкі королі, щоб прихилити єго до себе, вменшили силу панів над селянами й міщанами, скасували державні уряди попівскі, а сто років тому назад селяне та міщане в Альзасі і Лотарингіі в купі з усіма Французкими повставали проти тяжкого уряду королів та проти останків панщини, тоді як війско королів пруских та менших німецких князів приходило до Франціі оступатись за єі короля та за панів. З того часу Альзасці та Лотарингці, хоч все таки говорили по німецкому і хоч де в чому терпіли від французкого уряду, а все таки були раднійші належати до французкоі держави, ніж до німецких, і привикли звати себе Французами.

 

От тепер німецкі державники відібрали від Франціі Альзас i Лотарингію, не питаючи єі людей і явно проти йіх волі. Як тілько можна, Альзасці і Лотарингці кажуть, що вони хотять вернутись до Франціі, а Німці йім на те відповідають: ви Німці по націі, ви наші брати породою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з Французами. Добре братерство проти волі!

 

Але цісарство німецке не стало на тім тілько, щоб прилучити до себе насильно Німців в Альзасі й Лотарингіі, — воно забрало й кілька міст, де людність дійсні Французи, принайменше говорить по французки, а по німецки не вміє. Про ті міста німецкі державники кажуть, що вони потрібні для німецкоі держави, бо там можна держати добрі кріпости проти Франціі. І по такій раціі тепер німецкий уряд усяко тіснить Французів по тих містах і в загалі в Альзасі й Лотарингіі, перешкаджає тамошним людям йіздити у Францію, а Французам до них, виганяє французку мову зі шкіл альзаских і т. і. І все се робиться для користи німецкоі національности.

 

Подібне ж робиться в німецкій державі і з Поляками. Ще давно королі прускі забрали частину польских земель, але обіцялись залишити Полякам йіх національність і навіть волю приймати до себе Поляків з других крайін, відходити до них, торгувати з ними і т. і. Хоч згодом пруский уряд почав ламати ті обіцянки, та все таки де що з них зіставалось, напр. в школах, а надто в низших, в прускій Польщі учено по польскому. Аж тепер, коли пруский король став німецким цісарем, то й польскі краіни, що єму піддані, прилучено просто до німецкоі держави й там заведено німецкі порядки, і між іншим майже зовсім вигнано польску мову із шкіл, а щоб польска мова і в громадах не піддержувалась перед німецкою, то виганяють з німецкоі Польщі людей, зарібників, що прийшли туди з Польщі російскоі та австрійскоі, і таких, що там живуть з малечку і навіть що служили прускими вояками. З того вигнаня багато родин дізналось недавно великого горя. І все се робиться для того, щоб уберегти німецку національність від польскости.

 

З сих прикладів про німецку державу можна вивести, що національна єднота в державі не завше може вести до більшоі вільности і що думка про національність може бути причиною і насилуваня людей і великоі неправди.

 

А з Італіянцями так виходить ще інший клопіт: між іншим Італіянців є чимало в Австріі в краінах понад Адріятицким морем, найбільше по містах, бо по селах там живуть майже самі Серби. До якоі національноі землі треба застосувати ті краіни? Багато Італіянців кажуть, що ті краіни мусять належати до Італіі раз через те, що вони колись були підданими Венеційскоі держави, а в друге через те, що коли ті Італіянці, що живуть там в містах найосвітнійші, а виділити міста від сел важко, то вся та сторона мусить бути італіянскою. Знов же багато Сербів кажуть, що як по селах людей більше, ніж по містах, то вся та сторона й з містами мусить бути сербскою. Де можна, по містах, італіянскі ради місцеві перешкоджують закладати школи сербові та примушують і Сербів учитись по італіянски. Як би сила в краєвих радах дісталась Сербам, то вони так само робили б з італіянскою мовою. І обидві сторони покликуються на національність і єі потреби.

 

Звівши до купи всі сі приклади, як італіянскі, так і німецкі, правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх й навіть не може дати ради для впорядкованя навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, щоб стало висше над усіма національностями, тай мирило йіх, коли вони підуть одна проти другоі. Треба шукати всесвітноі правди, котраб була спільною всім національностям.

 

Таку всесвітну правду люде почали виробляти собі вже давно. Років уже за 500 до Христа була в Азіі держава персидска, котра обнимала кілька національностів, досить освічених. В тій державі Перси панували над другими, та все таки піддані народи вже не вважались за бидло Персів; закони писались не на самій персидскій мові, а на кількох, котрими говорили головнійші народи в державі; уряд порядкував дороги, канали, будинки, не в самій персидскій землі, а й по других. Коло тогож часу в Індіі виробилась віра буддівска, котра навчала, напроти старій вірі індійских попів, що всі люде рівні з природи, й котра проповідувалась ріжним народам, а не одному тілько індійскому. Трохи згодом у нас, у Европі, серед Греків розумнійші люде філософи (любомудри) стали навчати, що всі люде, однакові та що треба любити не тілько свою батьківщину, своє місто, а весь світ, всіх людей. Таки философи звали себе космополітами, то б то світовими горожанами.

 

Про грецкого філософа Сократа розказуєся, що коли єго питали, де єго батьківщина, то він відповідав: уся земля, даючи тим знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тілько є люде. Від Греків космополітичні думки перейшли до Римлян, котрих держава обняла богато ріжних народів у Европі, в Африці й Азіі. Римский философ Ціцерон, викладаючи науку учеників Сократових, казав, що "вони думали, що люде родились на світ, щоб поєднатись з подібними йім і витворити з ними в купі товариство цілого роду людского". Ціцерон так викладає думку про природний зріст у людини такого космополітичного спочутя: "проміж усім, що є почесного в людей, нема нічого славнійшого і такого, що б так далеко йшло, як товариство людей з подібними йім. Се товариство і сі взаємини інтересів, ся любов до людского роду починаєся з прихильности батьків до своіх дітей, далі обіймає родичів, приятелів, сусідів, росте в горожанина, (котрий дбає о добро цілого міста і свого народу), розширюєся на подружні нашому народи, і закінчуєся товариством усього роду людского".

 

Така космополітична наука перейшла у віру христіянску. Стара жидівска віра рахувала на самих тілько жидів і требовала, щоб усякий, хто пристав до неі, приймив жидівскі національні звичаі, напр. обрізуваня. Тогож хотіли і від христіян перші апостоли, чисті жиди, як Петро. Апостол Павло, жид погречений, навчав, що перед Христом нема ні жида, ні грека, ні обрізаного, ні необрізаного, ні варвара, ні скита, як нема й ні пана, ні раба, ні мужа, ні жінки, — а все одно (Лист до Галатів, III, 28 — 29, До Колоссян, III. 11). Павлове християнство взяло гору над Петровим і пішло по всяким народам Азіі, Африки й Европи і з него виросла віра, котра себе стала звати по грецки католицкою, то б то загальною, а по римски — універсальною, то б то світовою, і тим себе й відрізняла від старих вір, що йіх звала краєвими або народними, національними, або, як говориться на мові, що вживаєся в наших церквах, — язическими. (Язик бо значить по нашому по церковному мова і народ або нація).

 

Христіянство стало значить другою вже світовою, а не національною вірою, після буддівства. З того часу як розійшлось христіянство по великій частині світа між ріжними народами христіянскими, не глядючи на йіх мови й звичаі, виробилось щось загальне, початок братерства. Окремі націі стали себе вважати частинами одноі родини і звались: христіяне мови або націі італіянскоі, французкоі, англійскоі, німецкоі іті., і навіть коли люде одного народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на ввесь христіянский світ, що мовляв, з нами поступають не по христіянски.

 

Після христіянскоі віри в західній Азіі виробилась ще нова віра Арабина Магомета, котра теж хотіла бути світовою, а не національною, і теж обняла ріжні народи: Арабів, Египтян, Персів, Турків і др.

 

З сих трьох світових вір дві, христіянска та магометанска ворогували проміж себе, а коли в середині йіх теж почались незгоди, то ріжні церкви ворогували проміж себе та нищили людей не менше, коли не більше, як нищили йіх війни національні. Аж ось розумнійші та добрійші люде по ріжних вірах стали думати, що неслід чіпатись до других за ріжні церковні звичаі та думки, а що треба поставити над усіма церквами людскість і всіх людей всіх вір признати братами. Подібні думки вже проявлялись давно серед буддівців, а років дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед христіян, найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римскоі церкви. По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, котрі впять стали звати себе космополітами, або світовими горожанами і проповідали братство всіх народів. Коли навіть повстали в Европі рухи національні, то і ті рухи оперлись власне на космополітичні думки: мовляв коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над другим. Так думка про людскість поставлена була висше над думкою про націю та віру, з йіх осібними звичаями, урядами та інтересами, і стала таким судею посеред суперечок проміж націями й вірами та основою до волі кождоі націі й віри в тих границях, поки нація чи віра не неволить других.

 

Аж ось, саме тоді, коли нові філософи вже років 100 тому назад досить виробили думку про світове горожанство, або братство всіх людей, — по деяких крайінах Европи, близших до нас, справа почала повертатись назад, до старих національних думок. Об'явилось се перше в Німців через осібні обставини, в котрих були Німці сто років назад. Німці були поділені між ріжними державами, а на заході мали сусідами велику французку державу, котра часто вступалась в німецкі посередні справи. Окрім того багате французке королівство служило й німецким князям прикладом роскоші й французка мова почала вживатись серед німецких князів і панства замісць рідноі, котру панство німецке почало навіть зневажати. Коли Французи сто років назад скасували в себе панство й королівство і через те почалась війна між німецкими князями й Французами, то богато освічених Німців раді буди, що Французи побивають німецке війско і почали навіть прилучати німецкі міста до новоі Французкоі держави. Але не забаром старі вояцкі й королівскі звички знову прокинулись у Французів; вони завели собі замість вільноі держави, цісарство зручного вояка Наполеона, а той почав завойовувати німецкі землі та обдирати йіх, як старі вояки.

 

Тоді в Німців прокинулась ненависть до Французів, а далі до всього французкого. По скільку Німці хотіли скинути з себе Французке панованє та підняти пошану до своєі мови, — сей німецкий національний рух мав рацію й не тілько не йшов проти космополітичноі думки (про всесвітне братство), а навіть просто опирався на ній. Але по скільку в Німцях пішла ненависть до всього французкого, за тим тілько, що воно французке, і прихильність до всього німецкого тілько через те, що воно німецке, — Німці звертались до старих навіть за-христіянских національних думок.

 

Згодом серед учених Німців виробились такі думки, що національність се річ найголовнійша для людини, а що всесвітна людскість, то щось навіть гидке; що Німець мусить тільки й думати об тім, щоб в усьому бути цілком Німцем: в усяких стосунках з чужинцями дбати перш усього про німецку користь і, мало того, жити, як кажуть, тільки німецким духом, мати завше німецкий розум, німецке серце, німецкі звичаі ітд. і тим плекати в собі той осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог, чи природа навіки присудили Німцям. І давнійше серед Німців, як в прочім і серед других народів, проскакувала думка, що вони найперші люде на світі. Так сотня років тому назад німецкий писатель Гердер втішав своіх земляків, котрі не мали великоі національноі держави, тим, що німецка національна вдача й є власне в усесвітній людскости, в плеканю науки й письменства. В часи-ж Наполеона Німець Фіхте казав своім землякам: "будьте як найбільше Німцями, тоді ви будете справжніми людьми".

 

Так в німецких думках про національність виробилось два круги: один — думки про вільність кождоі національности вправлятись дома, як хоче, й про потребу викладати всяку світову річ національною мовою, а другий — якесь примусове національство, котрого мусить держатись кожда людина з певноі національности, чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до других національностів. Кажу: якесь національство, бо ніхто не може точно сказати, що то таке німецкий розум, німецке серце2). Ніхто не може навіть точно показати в тих звичаях, які віками увійшли в житя Німців, які звичаі справді німецкі, а які чужі. А нарешті ніхто не може допевнити людей, щоб вони безпремінно держались старих своіх звичаів, коли ті звичаі вважаються невідповідними, і не брати нових, чужих, коли ті розумнійші й т. і.? От через се німецке примусове національство дуже затемняло думки Німців і причинилось до того, що богато недоладних порядків у німецкому житю державному, громадскому, родинному, таких, що вже давно філософи показали йіх неслушність, задержались на довго. Окрім того се національство підняло в Німцях погорду до других народів і підперло неправедні вчинки самих Німців над другими народами.

 

Власне подібне до того, що діялось між Французами та Німцями на заході Німеччини, робилось між Німцями та ріжними народами, — переважно Словянами (Чехами, Поляками, Словінцями й др.) на зході Німеччини. Від давна ріжні князі, — найбільше прускі та австрійскі, то позавойовували ріжні словянскі крайіни, то інакше поробились в них державцями, а за тим по троху уряди й панство поробились там німецкими. Коли до словянских людей дійшли думки космополітичних філософів про рівність і потребу вільности усіх націй, то й словянскі народи, піддані Німцям, стали також виступати проти німецкого пануваня, як Німці проти француского. Позаяк і Словяне були також роздражнені німецким панованєм, як Німці французким, і позаяк Словяне були менше вчені, ніж Німці, то вони поновили в себе всі хиби німецкого національства і навіть деякі просто навчились всяким думкам у німецких національців. На лихо й серед самих Словян ще з давна виробились своі пануючі й піддані народи, — напр. Поляки й Москалі стали панами перед нашими Русинами-Украйінцями. То думки подібні до німецкого й західно-словянского національства мусіли вирости й серед Словян, котрі дістались у такий стан, як наші Русини. До того й сюди дійшов уплив німецкого національства через книги.

 

З cегo, що зараз сказано про національство в Німців і в Словян, можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім, що тепер ще говориться національниками про такі речі, як національна вдача, національний характер, дух, відносини між ріжними націями й т. і. Отже той Іспанець, на котрого суд про російске письменство покликуєся дописач "Правди", є один з іспанских національників, котрий противуставить іспанску національну вдачу, а за нею в загалі латинску (бо іспанска мова, як і французка та італіянска, пішла від латинскоі) вдачам німецкій і словянскій. Оглянувши, подібно як ось тепер, звідки пішло національство і яку воно має вартість, я хотів показати в "Зорі", на який хисткий грунт станемо ми, як залишимо ясні думки всесвітноі людскости, котрі можуть дати найміцнійший грунт нашому прямованю до національноі вільности, а пристанемо до старозаконного примусового національства. Почастно я попробував звести розмову про вартість письменства російского для західних европейців і для нас, на грунт вселюдских справ.

 

Я доводив, що дякуючи тому, що Москалі, — котрі переважно склали російску державу, — від давна мали-собі державу дужу, нікому не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало ґрунту дражливе національство. Через те письменство російске, хоч і повстало пізнійше других словянских, а зразу стало здоровійше ніж другі словянскі, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати справи людского житя, — громадского, родинного, особистого, — не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку, щоб показати свою російску вдачу, а що б дійти до правди. А позаяк Росіянин бачив перед собою прояви житя, хоч в основі подібні до тих, що є напр. і в Англіі, Франціі, Німеччині, та все таки де в чому відмінні, то західним европейцям тим цікавійше читати російскі книжки, бо вони там знаходять своє, та інакше сказане. Виходить, що російске письменство через те найбільше цікаве для чужинців з усіх словянских, що воно найменше національствує, найбільше космополітичне по замірам і думкам, а при тім, по одежі тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, се письменство само собою виходить національне й осібне, о скілько відмінне житє російске. З того виводив я, що й наше украйінске письменство, що б стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і покинувши туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорювати по своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуть ся усі освічені народи. При сім я показував, що найліпше, що було писано на нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича, Мирного, Франка, писане було власне таким-же способом, як і твори нових російских письменників від Пушкина й Гоголя, а що все, писане з національством виходило мертвим.

 

Нарешті я доводив, що та увага, яка тепер піднялась по західній Европі й Америці до російского письменства, зовсім не шкідлива для нас, Украйінців, а навіть моглаб бути дуже корисною, бо вона свідчить про те, що Европейці й Американці зацікавились Росією й Словянами в загалі і через те звертають увагу почастно й на нас. Коли б ми були більше рухливі, менше ліниві, то б на сей час, цікавости західних народів до Росіі, могли б пускати до них і звістки про нас, і переклади ліпших творів і наших письменників.

 

Оттаке то я росказував у "Зорі". І за таке то мене лаяли й лають по ріжних газетах руско-украінских послідними словами, які тілько можна вживати в друкованій мові, так буцім то я зробив найгірший гріх проти батьківщини.

 

1) Якби діло йшло про самого мене, то я б зважився "проковтнути жабу", як кажуть Французи, й заприсягти перед "прекрасними масками", котрі видають "Правду", в тім, що мені таки лежить коло серця украйінство. Можеб після сеі присяги яка небудь щира, хоч слабенька душа, не так би боялась прочитати уважно моі думки про те, що шкодить власне украйінскому руху. Та як мені зважитись на такий сором після того, як "прекрасні маски" обявили, що всі галицко-укр. радікали тілько з оппортунізму признають національний ґрунт? Цікавоб хоч почути, з якого власне оппортунізму??

2) В "Зорі" я нагадував, як плутали німецкі національники, котрі напр. записували між ознаки німецкого національного духу христіянску віру (як звісно, вироблену не Німцями, а спільною працею десяток старих народів), при чому одні стояли за римске католицтво, а другі за протестантство. Поряд з тим, другі німецкі національники вважали ознакою німецкого духу безвірний раціоналізм (вільний розум). Такі самі незгоди виходили між німецкими національниками і в справі природних німецких державних порядків: одні вважали за найвідповіднійшу німецкому духу державу пруску, або австрійску монархію, другі англійску констітуцію, треті американску республику. Так само плутались і кельто-французкі й словянскі національники.

 

(Далі буде.)

 

[Народ, 01.04.1891]

 

ІІІ.

 

Вартість розмови про космополітизм і національство для украйінства. Звязок сеі справи зі справою російского письменства на Украйіні. — Фальшивий космополітизм і правдивий бік украйінства в Росіі. Вартість російского письменства для теперішноі Украйіни. Упадок украйінского письменства й науки про Украйіну. Всеславянска вартість російскоі мови.

 

Ті думки, котрі я виложив у 7 ч. про національство й людскість я викладав не раз і на письмі й устно років за 25. Іноді мені траплялось почувати від земляків такий закид: "Нехай те все й правда, та вона тепер не на часі. Ми, Украйінці тепер мусимо боронити свою національну волю, мов Ханаанці від жидів, а самі нікому не грозимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то ми колись, скінчивши оборону нашоі націі, пристанемо й до космополітизму".

 

На се мушу відповісти так: Перш усього напис національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять иноді наші люде про Москалів, Поляків, Жидів, і подумайте, щоб сталось з тими сусідами нашими на Украйіні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Украйіні в своі руки. Якеб вони йім "обукрайіненє" приписали. А поки що таке людоненавистне національство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочутя й у наших сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми, хоч би так, як робить се всесвітнє товариство "Червоного Хреста" на своім полі. А найголовнійше, наука, правда ніколи не пошкодить, а тілько поможе. Навіщо ми будемо вменшувати свою силу в боротьбі за волю нашоі націі, опираючись на науку застарілу, хибну, коли ми можемо власне опиратись на нову, вірнійшу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опираєся на науку. Ось через що я думав і думаю, що я власне служу справі вільности нашоі націі, коли змагаюсь вияснити справу національности й людскости в прикладі до наших обставин.

 

Може бути, що я, викладаючи своі думки про відносини між національностю і людскостю або світовим товариством, сказав що небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, що б думки моі поновлено, поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами. Через такі спори тільки й виробляєся між людей правда. Так ні, противники моі розсердились на мене й почали лаятись і навіть виключати мене з украйінскоі сімйі, як колись попи виключали єретиків з церкви.

 

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому важнійшому, що зачіпаєся серед лайки і попробую поговорити про те спокійно, то може хто, коли не з теперішних моіх противників, то з других людей, котрі інакше, ніж я дивляться на наші національні справи, обізвеся також спокійно й розсудливо скаже свою думку.

 

Почнемо зі справи російского письменства і єго вартости для нас, Украйінців. Я дуже жалкую, що справу всесвітности й націоналізму довелось мені розбирати в купі зо справою російского письменства. Одно трохи перешкаджає другому, а до того справа російского письменства почасти слушно роздражнює Украйінців, а надто в Росії, бо там царскими указами майже зовсім заборонено украйінске письменство і Украйінці примушені вдоволятись тілько россійским. До того деякі з Росіян, неприхильники украйінского письменства й усякоі осібности та волі Украйінців (а такі неприхильники є й серед Украйінців з роду) виступають проти украйінства, прикриваючись всесвітностю. Між такими неприхильниками є такі, котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови тілько перешкаджають людям, то й ліпше, коли украйінска мова вимре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тілько в Росіі. Були часи ще недавно, коли деякі Німці говорили такеж саме проти Славян і навіть Італіянців. Вони казали: добреб було, колиб уся Европа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція належить до німецкоі Австрії, а Чехи до Німеччини, добре б було, як би всі народи могли порозумітись на одній мові, а то нехай напр. Чехи забувають свою, а вчаться німецкоі і т. і.

 

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і власне опиравсь на правдиву світову людскість. Остатний раз я говорив против них у книжці "Историческая Польша и Великорусская демократія", де я показував, що противники украйінства, котрі послугуються всесвітностю, дійсно зовсім не космополіти, а московскі національники, або російскі державники, і мені, признаюсь, самому вже нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було боротись з недовченими й поверховними напередниками, котрі не розуміли ваги національностей,1) а тепер треба боротись з назадниками, котрі в барві національній хотять вести нашу громаду до застарілих шкодливих думок суспільних і освітних.

 

Скажу тілько про справу мови. Звісно, добре б було, як би всі люде на світі могли розуміти один одного. Може колись якимсь способом до того й дійде. Але поки що люде говорять сотнями, тисячами мов, в найважнійше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх тих мовах, щоб усі люде скорше й лекше могли ту просвіту приняти. Кількасот років тому назад була в Европі сама тілько церковна просвіта, котра пішла по Европі від латинского чи римского народу і викладалась на латинскій мові. Так щож? на тій мові дійсно попи напр. італіянскі, англійскі, шведскі й польскі і т. і. могли порозумітись проміж собою, та за те простий народ ні в Англіі, ні в Швеціі, ні в Польщі не тілько не розумів того, що говорять чужі прості люде, а не розумів і свого попа і не брав від него освіти. Завважавши се, розумнійші прихильники церковноі освіти, — протестанти (Вікліф, Лютри, Кальвіни і т. і.) почали вживати по церквах серед кождого народу єго живоі мови, і через те напр. евангеліє розповсюдилось. Тепер світска наука йде по тійже дорозі і вживає всяких живих народних мов і проходить до самих далеких сторін, до найдрібнійших народів. А найбільше вчені люде, або подорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком з мов, на котрих говорять найбільше або нависше освічені тепер народи, напр. мовам французій, англійскій (найбільше), німецкій. Коли тепер люде найменшого народу получать хоч початкову науку на своій мові і кому з них того буде замало і він схоче висшоі науки, а письменство єго мови не буде в силі єму послужитись, бо за малий народ не в силі оплатити кошта великого письменства та висших шкіл, то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Колиб згодом усі люде такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й пристали до чужоі, — на себ не можна було нарікати, бо себ сталось з власноі волі тих людей і тоді, коли б уже стара йіх мова зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше булоб, як би хто, державники, чи пани стали висміювати стару мову та забороняти єі в школах та книгах. Через те не тілько терпілиб живі люде від погорди других, а ще й просвіта б йіх спинялась, бо поки то ще люде забороненоі мови вивчаться чужого, — на се треба не одного людского віку! — а до того просвіта на чужій мові була б для людей важка або й неприступна.

 

Коли се все прикласти до украйінскоі мови, котрою говорить в Росіі може яких 17 міліонів людей, то побачимо, яку шкоду власне для зросту всесвітноі освіти роблять ті, хто забороняє мову украйінску в школах і книгах. От через те я напр. вважав себе обовязаним кричати проти такоі заборони й перед Украйінцями й перед Росіянами й перед усім освіченим миром в дописях і книжках італіянских, англійских, французких і т. і. протестував против тоі заборони на всесвітних зйіздах письменників у Парижі й у Відні (на віденьский зйізд я послав протест в купі з д. Павликом).

 

Тілько ж ся прихильність до писменства украйінского не засліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства російского самого в собі і для нас Украйінців2).

 

З моіх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пишеся на російскій мові, то те можна й слід читати й другим радити, але ж на що осібно розмовляти про вартість російского письменства? се, кажуть, шкодливо для письменства украйінского, бо й так багато людей вихваля російске письменство та радить Украйінцям покинути для него своє.

 

На се я відповім: добре, — так навіщо ж деякі украйінолюбці печатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російскому письменству нема й не може бути нічого вартого, такі розправи, яких напр. повно в "Правді"? Коли б подібне хто став говорити й про Поляків, Німців, Іспанців і т. і. розводячи розмови про йіх жовту чи сіру кров, то треба б же було, що б хто небудь виступив проти того, бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненавистництва!

 

До того ж справа про вартість російского письменства стала в остатні роки по крайній мірі в Галичині на черзі в ряду практичних справ. Вже в часи заснованя бібліотеки Січи (про що я розказував у моіх Австро-руских споминах) і початку народолюбного поступового руху серед львівскоі молодіжі (1875—1876 рр.) було спробовано, яку користь поступове народолюбство серед Галичан може винести з російского письменства. Між іншим знайомість з сим письменством довела де кого з молодіжі, що належала до староі галицкоі партіі, неправедно названоі москволюбцями, до украйінского народовства (Дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо самі перейшли через таке). От через се львівска й краківска поступова молодіж, — котрим ніякий москвоненависний украйінолюбець не може відректи найгарячійшоі прихильности до Русі-Украйіни, — не раз обертались до мене й до других російских Украйінців, що б ми запомогли йім дістати деякі російскі книжки наукові, повісти (напр. Тургенева, Герцена, Достоєвского, Некрасова, Успенского і т. і.) поступові (і, додамо, прихильні украйінскій справі) журнали та переклади російскі знаменитих англійских, французких і т. і. писателів.

 

Я робив, що міг, по сій справі, але з чужини багато робити не міг. Знайшлись такі украйінолюбці, котрі виразно відповідали галицкій молодіжі, що не будуть помагати йім здобувати російскі книжки та журнали, бо все російске письменство вважають за не варте й навіть шкодливе для Русинів Украйінців по своєму духу чи характеру. (На се, що тепер розказую, я маю документи).

 

Шкода від таких відповідів вбільшаєся ще тим, що власне в остатні роки письменство украйінске в Росіі пішло назад, а не на перед, як се можна бачити напр. по тому, що ліпші тамтошні украйінскі писателі, Нечуй і Мирний упали до таких творів, як Опеньки, Перемудрив, та показують таку темноту думок і такий брак навіть поверховного письменского смаку, який видно напр. у повісти Над чорним морем. Погляд на дійсну умілість письменску такого Тургенева, чи Л.Толстого, або принаймні на натуральність картин такого Гл. Успенского міг би показати ліпші письменскі взірці молодим галицким письменникам і власне збудити в них, при йіх безспорному украйінолюбству, дух конкуренціі з Росіянами. Я вже не кажу про переклади на російску мову творів европейских писателів.

 

От через що між іншим власне тепер була невідложна потреба виступити проти такого украйінолюбства, котре ширило зневагу до всего російского письменства. А були й є ще й инші потреби.

 

Деякі з наших противників говорять, — як між іншими сказано й у Правді: чого се ви нам вихваляєте непремінно московске письменство? Хиба наші люде й наше письменство не так стоіть до нього, як і до другого: французкого, або й іспанского?

 

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі не тілько іспанскоі, а й французкоі мови не знають, і в загалі ніякоі, окрім російскоі і дуже часто навіть не знають добре й украйінскоі (і навіть де хто з найбільших москвоненавистників, що добре знають украйінску мову, говорять у себе дома по російскому. Ред.) Можу також посвідчити, що між Украйінцями, що пишуть для печаті і при тому противні, або байдужі на словах до писменства російского, дуже мало таких, що б були здібні написати що по украйінскому; коли ті люде пишуть що, то преспокійно по московскому і по більшій части таке, що в ньому не знайдете нічого украйінского, а иноді знайдете зовсім навіть казенні думки про "православіє, самодержавіє і народність" то по частинам, то й цілком. Через се виключне й москвоненавистне украйінолюбство виходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій части прикрива просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

 

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публичну службу, чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити молодшим людім на Украйіні, що вони не можуть вважати себе навіть образованими, доки не вивчать по крайній мірі двох-трох західно-европейских мов, що б хоч читати на них найважнійші речі. Не раз устно й печатно говорив я, що украйінске письменство доти не стане на міцні, своі ноги, доки украйінскі письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почутя просто з західноі Европи, а не через Петербург і Москву, через російске письменство, як робиться се доси, через що виходить так, що навіть москвоненавистне украйінолюбство по своім основним думкам бува ніщо інше, як европоненавистне москволюбство, тілько трохи перелицьоване3).

 

І отже я мушу признати, що, як бачив я, так і бачу й чую від певних свідків, що знатя західно-европейских мов дуже мало розширене серед Украйінців, навіть серед університетских і що дуже рідко хто з них, навіть з тих, хто вчиться на філологічному факультеті, читають книжки напр. францускі або німецкі, а вже про англійскі і говорити нічого4). Подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді, коли вона ще збунтуєся й проти російского письменства!

 

І дійсно, необразованість — се тепер одна з відмін власне украйінолюбских кружків у Росіі. Хоч я й живу на чужині, а все таки доводиться мені бачити декого з молодших украйінолюбців, скінчивших уже науки, діставати від них листи з думками й запитами про різні наукові й громадскі речі, і я навіть привикший до не дуже високого стану просвіти по провінціям російским, часто просто дивуюсь до якого ступня теперішнім украйінолюбцям не звісні елементарні речі про культурно громадскі справи серед европейских народів5).

 

На решті низький стан культури в украйінских кружках можна бачити просто з того, що тепер навіть печатаєсь Украйінцями. Власне по украйінскому печатаєся ними дуже мало, майже виключно повістки й поезіі. З сього між іншим видно, до його лицемірствує москальоненавистне украйінолюбство, бо як би наші земляки взяли єго в сурйоз, то прийнялось би йім майже зовсім нічого не читати навіть про Украйіну, бо все таки найбільша й найліпша частина з того, що пишеся Украйінцями про Украйіну, писано по московскому ж.

 

На скілько впало украйінске повістярске й поетичне письменство навіть проти того, як воно стояло було років з 15 назад коли хоч два талановиті наші писателі (Мирний і Нечуй) рішучо пристали було до всеевропейского соціально-псіхологічного роману та ще й демократичним напрямком, — про се, думаю, й говорити нічого. Хоч тепер і нема в російскому письменстві великих талантів, окрім Л.Толстого, котрий псує свою роботу тенденційним пророкованєм досить спорних думок, та все таки, коли перейдені навіть не від Короленка, а хочби від Бобарикина до тих романів, котрі красять Зорю, Правду, то чуєш, що переходиш все таки від живих картин, або хоч від фотографій до шабльонових малюнків, або й до суздальського богомазівства. Беземачне мертвяцтво тих малюнків не викупа навіть тенденція, бо по части тенденціі здибуєш або проповідь чоловіконенависти, або якогось зовсім темного національства, як те, яке проповідують Над чорним морем до ладу й не до ладу ляльки Нечуєві, — або навіть мораль цілком казенну, що, мовляв, дякуючи Пречистій, або й начальству (московскому) усе може влагодитись преблагополучно, як се виходить з писанин д. Мордовця, або з кумедіі недавнього автора роману "Хиба ревуть воли".

 

Я б хотів зовсім пропустити без спомину ту, як каже Правда, "патріотичну беллетристику", примір котроі являє тепер роман "Боротьба", що печатаєся в Правді. Се така писанина, перед котрою навіть пасквілі, що печатаються Незлобиними і другими патріотичними беллетристами "Русскаго Вѣстника" на "нігілістів" і "лібералів", або й "украйінофілів", виходять взірцями письменскоі вмілости й образованости. Хто ж з порядних людей у Росіі вважа твори Незлобиних за літературу? Се не література, а "Московскія Вѣдомости", кажучи словами Щедрина.

 

Але спеціальний стан теперішнього украйінского письменства примушує нас доторкнутись і до украйінских Незлобиних.

 

Як звісно, украйінскі писателі працьовитостю і рухливостю не виблискують. Від якого ж часу появилась в украйінскому письменстві досить енергічна особа, чи група, котру можна пізнати по деяким ознакам стилю, думок, заходів дуже однобразних, при великій ріжноті авторских імен, псевдонімів і аномінів, — особа чи група, котра пише романи, повісті, оповіданя, вірші, дописі про всякі справи, публіцистіку, навіть береся за науку. І в усьому ся особа чи група показує брак таланту (в коротких беллетристичних творах ще іноді видно основу цікавого анекдота, котрий найліпше б було просто, як такий і розказати), брак науки, або навіть образованости, а до того неконсеквентність ідей, окрім тілько в проповіді старозаконного націоналізму, і просто крутійство найбезцеремоннійше. Твори сеі особи чи групи кидають найгірше світло на невеличке письменство украйінске власне тим, що вони тепер займають в ньому велике місце, дякуючи своій скількости, а також і тим, що мають вплив на Галичину, де письменство майже зовсім мертве й схоластичне й дуже рідко зачіпає ті громадскі справи, про котрі хоч дуже необразовано а все таки говорять писаня згаданоі особи чи групи. Ось через що стає навіть громадским обовязком, що б хто небудь дав собі працю Геркулеса розворушити продукти всі літературноі фабрики й показати увесь сором, який вони приносять украйінскому руху в Росіі й усю шкоду, яку вони чинять у Галичині (шкода ся не така велика, як думає ш. автор: напр. галицка молодіж загалом дивиться на твори звісноі фабрики в Правді, хиба як на гумористику; по найбільшій части у нас ті "твори навіть не читаються, а не восхищаються тими фабрикатами навіть усі найнаівнійші з наівних угодовців Ред.) Я попробував був остерегти Галичан, зачепивши такі твори сеі фабрики, як "Славянска етнографія" та "Горовенко", і тим розлютував против себе дописачів Правди, котрі вбачають в моіх осторогах — особисті рахунки "Откуду мнѣ сіе?" можу спитати, або навіть: "Врачу, исцѣлися самъ!"

 

(Далі буде)

 

1) Можу се посвідчити з власноі практики підчас мого 3-літного побуту в Швейцаріі, коли то й мені, вкупі з ш. автором приходилося вести формальну війну з російскими революціонерами та польскими соціялістами за право для Русинів-Украйінців (як зрештою й Литвинів, Білорусів, Жидів іті.) на самостійну визвольну організацію, в тім числі й за право украйінскоі мови. Через те ті люди й звали нас "украйінскими націоналістами". Передомною і після мене, д. Драгоманову, звісно приходилося зі Швейцаріі ще довше й завзятійше вести таку війну, котра для мене й моіх гал. товаришів лекша була в Галичині тим, що тут нам, знов же таки спільно з д. Драгомановим, можна було сю суперечку рішати практично тепер між рос. та польскими соціялістами ми не знаємо противників украйінскоі визвольноі організаціі та украйінскоі мови, противно маємо в богато з них щирих прихильників і союзників. Іменно в соціяльно-демокр. польскім і жидівскім таборі в Галичині та в демократичнім таборі польскім, заступленім Kurjerem Lwowskim пошана до украйінскоі мови зросла так, що вона вже має рівне право й приватно, і в публичних зборах та виступах таких людей з усіх народностей Галичини. Отже тут є й наша заслуга, хоть запевне, що головно причинився до того сам зріст визвольного руху з одного боку між гал. Русинами, а з другого, в цілім просвіченім світі. Завважаю, що в тій нашій колишній суперечці з противниками украйінскоі мови, ми не покликалися на самостійність укр. мови чи націі, а на природне право всяких національних груп, уживати своєі мови та на потребу для мас тих груп — викладати йім добутки вселюдского знаня так, щоби вони йіх як найкрасше порозуміли. І те право укр. мови, наші противники признали аж тоді, коли під напором практичних радикальних проб серед Русинів тай інших прихилилися в загалі до наших думок про визвольну організацію серед не-державних народностей. Решту довершила згода в головних основах такоі визвольноі праці. Загалом, пошани до укр. мови в Галичині, зовсім не виборола проповідь самостійности украйінскоі мови, хоть єі так завзято ведуть гал. та укр. народовці, виборола єі сила тих ідей, які почато виголошувати, сила тих справ, які почато порушувати в украйінскій мові, — в письменстві й де инде. По нашому, так мусить бути і в російскій Украйіні, і се повинни мати на увазі власне украйінолюбці в Росіі.

М.Павлик.

2) Нa сей paз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене розбирати й те, які власне думки ширяться украйінскою мовою, й бажати що б та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не старосвітскоі гнилини й темноти (обскурантизму), як се часто бачимо в питанях украйінских національників, або всесвітних ретроградів (назадників), котрі підшиваються під украйінске національство, як напр. єзуіти й йіх приятелі між галицкими панами й урядниками.

3) Cе вже було написано, коли я прочитав навіть в листі мого противника в Правді ось які слова про звісні єму украйінолюбскі кружки: "россійка мова заміня нам усі мови, навіть украйінску!!!"

4) В своій статі в Зорі я доводив, що теперішнє старозаконне національство украйінске є ніщо друге, як перелицьована Катковщина й Побєдоносцовщина, з чого дд. правдяне зробили, буцім то я увесь украйінский рух назвав Катковщиною!

5) Нічим, окрім необразованости, або хуторноі філософіі не можна обяснити й того факту, що славетня "угода" дд. Романчука й тов. знайшли собі прихильників, а може й ініціаторів, серед російских украйінолюбців. З погляду "хуторноі філософіі" являєся незнать як мудрою вся отся політика поклонів крутійства й обману "високих сфер", а тим часом на европейскому грунті вже вияснилось, що політична мудрість требує смілого погляду в будущину та притяганя на свій бік громадскоі думки й народних мас. Не скрізь однаково се вияснилось: в Англіі більше, во Франціі, Германіі менше, але досить ясно сталася справа і в Австріі і навіть у Галичині, де вже народні маси прокидаються. Та й у самій Росіі є люде, котрі ведуть прогресивну роботу хоч тихо, та прямо, без "хуторних" викрутасів.

 

[Народ, 01.05.1891]

 

(Далі).

 

Коли обернемось до писаного про Украйіну навіть по московскому Украйінцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадостні прояви. В усякім разі тепер твори навіть найбільше вчених украйінолюбців стоять далеко низше по науковій вартости, ніж твори чистих Москалів, або Украйінців-общерусів. Тут причиною по части провінціальне житє Украйінців, котрі не мають під рукою столичних засобів до науки, а також те, що стан національности, котру кривдять у Росіі, не дає власне украйінолюбцям спокою духа й потрібного для науки концентрованя, збору уваги на певних точках праці. Тілько ж тут винна й власна воля Украйінців, котрі засиділись на старих думках про національність і звязані з нею справи, думках, котрі панували в науковому й політичному світі, а надто германскому й славянскому, перед 1848 р., але тепер дуже перемінились в більше освічених народів, навіть у германских, і в самій Росіі.

 

 

Перед 1848 р. коли у нас складались думки членів Кирило Методійівского товариства, скрізь в Европі були "Молода Італія", "Молода Германія", загальне германофільство, кельтофільство, піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що "вільність — річ кельтска, а деспотизм франкска (lа liberte est gauloise, le despotisme est franque)". В передових кругах у Росіі панувала однаково серед "западників", як і "славянофілів", гегеліянска система з єі думками про зміни національних гегемоній по періодам всесвітньоі історіі. Німець Гегель думав, що німецка (германска) гегемонія буде остатньою. Московским гегеліянцям "восточникам" або славянофілам, звісно, се не подобалось, і вони ждали, що після доби германскоі буде славянска, переважно великоруска. Російскі западники по части спорились проти того й радили Росіі просто вживати готовоі европейскоі просвіти, а по части самі вірили, що буде славянска доба історіі, та тілько малювали єі собі не в образі московского царства, а в формі ліберально-соціалістичній, для котроі підстави бачили в сільскій громаді, котра зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надіі держались і де в кого з восточників (Хомяков, братя Аксакови і др.) Наші украйінофіли того часу, або ліпше украйінскі славянофіли стали по середині між російскими "западниками" й московскими славянофілами чи "восточниками", як йіх звав Гоголь, — і сей став йіх, по части відповідаючий історичним ознакам Украйіни, давав йім свою орігінальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теоріі російских западників і славянофілів і в науці і в політиці. Дякуючи тому, наші старші украйінофіли, починаючи від таких, як Максимович, котрих націоналізм звязувався ще з европейским романтизмом, і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденціі в 1847 р. були недалекі від тенденцій "молодих Італій", "Германій" і т. i. — не тілько дали нам наукові праці про Украйіну, і доси найліпші з того, що в нас про неі писано, а ще багато де в чому вели перед навіть в усій Росіі.

 

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадскі (примір не тілько Венгріі й Германіі, а й самоі Італіі, де національна ідея тісно звязувалась із всеевропейским ліберальним рухом) а часом без других культурних ідей може служити джерелом великих помилок (примір союзу Славян з реакцією в Австріі); виявилось, що питаня політичні, культурні, соціальні мають своі завдачі, по крайній мірі стілько ж важні, як і національні і для котрих національности можуть бути тілько грунтом і формою варіяцій. Чисто наукова праця рішучо виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональною. Виділилась із національних рямок і справа освітня напр. боротьба за світску школу проти церковноі. Ще більше інтернаціональним став рух соціальний — боротьба за права найбіднійшоі з працюючих кляс. Навіть в таких кругах культурних справ, в котрих націоналістичні теоріі мали собі найбільше прикладу, погляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріяли показали, що культурні взаємини між народами істнували за сотки, за тисячу літ до Христа, що напр. фінікійска азбука, від котроі пішли майже всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального обміну культур, так само як і монета; що грецка скульптура й навіть філософія, жидівский монотеізм, римске право і т. д. все, що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під впливами інтернаціональними. Про цільність національности в культурі новійших народів християнских і магометанских, а надто після XVI. ст. і говорити сором. В самій устній простонародній словесности, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духа, нова наука показала черти спільні всім народам, або просто взяті одним народом від другого через перехід байок, пісень і т. і. від Азіі в Европу й на виворіт. Словом, навіть у тій науці, котру Німці назвали трохи по старому націоналістичному Völkerpsychologie, матеріял інтернаціональний висунувся на перший плян; при тому, істнованє національного елементу не відмовляєся, а тілько конечний суд над ним відкладаєся на той день, коли можна буде точно розділити національне від інтернаціонального, а в самому національному те, що є оснівне, прирождене якій національности від перемінного, історичного, котре в одну добу житя націі істнує, а потім щезає, або в одну добу не було, а в другу появляєся.

 

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи роскидалась по подрібними справам, і тепер нема таких цільних світоглядів, як напр. гегелівска філософія. Через те нові наукові погляди трохи роздробнені й йіх не легко звести до купи. Тим то можна побачити не мало противомовного навіть в писанях одних і тих же великих розумів нашого часу. Але більше менше новий світогляд вияснивсь не тілько в учених, але й у звичайноі освіченоі громади в Европі.

 

В Росіі, звісно, справа стоіть гірше, як через меншу освіту громади, так і через те, що там цілі відділи новоі науки, напр. ті, котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все таки середним числом ліпші російскі вчені свідомі в новому науковому світогляді і єго методах, а иноді йіх вільність від впливів національних традицій старих наукових центрів, йіх рівні стосунки з Французами, Англичанами, Німцями, Славянами дають йім особливу ширизну поглядів. В усякім разі загал учених Росіян вийшов уже із старих націоналістичних теорій, котрі ще зостались тілько в секті славянофілів і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком матеріялу й думок. Тілько ж і там старий гегеліянско-московский націоналістичний світогляд дуже підкопаний і сістематично проявив себе недавно тілько в книзі Данілевского "Россія и Европа", писаній не спеціялістом гуманних наук, а натуралістом, котрій під кінець житя понаписував такі примітки на своій книзі, котрі рівні тому, що він зрікався многого з того, що перше написав. Книга Данілевского пішла в ход більше серед такоі публики, котра з властивою наукою мало має діла, котра звеся в Европі "шовіністами", державно-національними самохвалами, от як напр. Буллянжісти серед Французів, а наукові поваги в Росіі навіть усміхаються над книгою Данілевского.

 

На Украйіні діло стоіть далеко гірше. Тут ще живійші старі націоналістичні погляди, як через те, що Украйінці більше відстали від Европи, ніж петербурці та москвичі, так і через те, що урядові утиски на украйінску національність дразнять Украйінців і примушують йіх перецінювати вартість національности в історіі й житю.

 

Відсталість украйінску, не тілько від Европейців, а й від Росіян, можна було бачити навіть на Костомарову. Він сам, росказуючи про своі незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербурскими, котрі горяче приняли єго після Саратовского вигнаня, говорить у своіх листах, що може він за 9 років житя в глухому місті, відстав він передового світа. Але се не вдержувало єго від виходок, переважно в "Основі", проти "модного соціялізму" або "модного матеріялізму". Погляди, відповідні сим виходкам, були причиною — не тілько того, що Костомаров надавав клерикальний характер тій популярній літературі, котру він хотів видати для Украйіни, і того, що він дуже звужав ту літературу, — (ми про се говорили в II т. Громади), але й пошкодили єму оцінити науково багато боків у житю й історіі Украйіни. Так він перецінив "украйінский індівідуалізм" і відбив увагу від спілкових змагань Украйінців. Так він зовсім не зрозумів вартости неправославних впливів на украйінске письменство з XVI ст. протестантских і римских, і навіть зачатків питомого протестантизму в "братствах" та в таких писателів, як Іван Вишенский (Про се я говорив ще 1870 р. в статі "Малороссія въ ея словесности" в "Вѣстнику Европы"). До того, перемішавши европейске ліберальне демократство зо славянофільским народництвом, Костомаров, описуючи Виговщину, дуже став на бік "черні" й Запорожя, котрі підперли московского царя проти автономізму козацкоі старшини і через те власне стратив провідну думку для суду над московскою політикою в часи від Чорноі Ради 1663 р. до Мазепинщини, а далі випустив із під очей саму Січу Запорожску, котра в єго працях по історіі Гетьманщини являвся уривками і нарешті не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних думок серед січовиків від 1667 до 1710 р., зросту, котрий натурально привів до запорожского нарису конституціі Украйіни в 1710 р. написаного під впливом Костя Гордієнка (Ми старалися показати той зріст у передн. слові до 1. вип. Політичних Пісень укр. народу в ХVІІІ-ХІХ ст.) Сам Гордієнко, найбільше достійний слави з украйінских козаків, і єго конституція зостались у Костомарова загубленими серед "Мазепинців", тоді як власне Гордієнко все житє своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тілько тоді, коли не було єму іншого вибору.

 

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила єго просто в чудний стан. Так він усилювався по пісням установити украйінский народний світогляд і між іншим сімволіку, а не звернув уваги на те, що найзвичайнійші украйінскі зіля носять уже чужі, то грецкі, то латинскі назви (васильки, конвалія, рута, мята і т. д.) і що з назвами мусіли до нашого народу перейти про них і погляди, казки й т. і. з чужих сторон, і що значить перше, ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонних поглядів, котрі зайшли до р. народу і дуже часто не сходяться один з одним, треба обернутись до йіх джерел: візантийских, арабских, латинских і перекладів церковно-славянских ітд.

 

Коли так богато важного не добачав, так помилявся й так заплутувався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого таланту й учености! А й доси уся украйінска наука й усі украйінолюбці власне живуть думками Костомарова. По скілько ж ті думки в своіх історико-філософских основах сходяться з думками московских славянофілів, то виходить досить кумедна річ, що украйінолюбці живуть окрушками зо староі пруско-московскоі філософіі, котру недавно підносив Данілевский. Ся філософія зовсім уже не личить украйінолюбцям а надто в своіх практичних прикладах, бо вона рахована на історичну московску державу, котра душить Украйінців. Украйінолюбці се чують, але держучись за старомодний націоналізм, не мають мочи вибитись з зачарованого круга.

 

Не давно можна було побачити в украйінскій печати зовсім кумедну прояву "Правда" переклала з "Вѣстника Европы" статю д. Слонімского "Національность въ политикѣ". Автор, досить свідомий нового науково-політичного напрямку европейского, російский ліберал, та ще й жид безпощадно розбива московско-славянофільскі теоріі, хоч приміри приводить переважно німецкі, по частно пруско-Бісмарківскі. Видавці "Правди" взяли до себе працю д. Слонімского (і прекрасно зробили, бо се одна з немногих статей у львівскому органі котрі може читати людина з европейским літературним смаком) і до пруских примірів автора подобавляли російскі. Автор певно не зостанеться тим недовольним. Та тілько кумедність виходить у тому, що основи нових національних, власне інтернаціональних поглядів д. Слонімского зовсім не підходять до націоналістичноі філософіі, котроі вихідні точки за те підходять до філософіі тих, котрих власне хотів побити д. Слонімский.

 

Але залишімо Правдян, а перейдемо до справді учених Украйінців.

 

Перше місце, по пильности й талановитости між украйінскими ученими тепер треба признати д. Потебні за єго праці про мову й народну словесність украйінску. Про лінгвістичні праці д. Потебні я не компетентний говорити. Але про праці єго про народну словесність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер самого зводу, чи показчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те, яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шукати єі? До того дивно, чому се д. Потебня, при єгo великій пильности майже ніколи не виходить за границі матеріялу славянского, тоді як тепер европейска наука поставила питанє про подобенство в творах ріжних племен і тоді, як і в Росіі виходять такі широко-порівнявчі праці, як петербурского професора Александра Веселовского (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все великоруске а принижаю украйінске, я мушу сказати, що я зовсім не преклоняюсь перед усіма працями д. Веселовского, а надто писаними в остатні роки, коли він часто громадить матеріял, навіть сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний европейский учений, великий прихильник петербурского професора, як і я сам, недавно сказав про такі праці: "се не наука, а ерудіція". Та все таки і в подібних працях д. Веселовского видно широку основу, котрою може покористуватись всесвітня наука).

 

Другий харківський украйіновідець, д. Сумцов не давно попробував було в "Кіевской Старинѣ" навіть виступити проти нового европейского порівнявчого методу в етнографіі але потім сам узявсь за него, тілько дуже не зручно. Єго нові праці виходять набором почасних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою попались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть в який небудь порядок.

 

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI-XVII ст. цінні, та тілько по випискам з рідких тепер книг. Ясноі, а тим паче вірноі провідноі думки з них не виведеш і не дібєшся відповіді на пекуче питанє: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому навіть назад проти XVI ст. а потім і замерло не в одній Росіі, а й у Галичині, що вела перед у XVI ст.?

 

Праця д. Сумцова про Григоріянский та Юліянский календар на Украйіні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, що б витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах. Для університетского професора д. Сумцова, як і для сільского попа Ст. Качали, Юліянский календар се наша національна святиня, а Григоріянский се папска удка, щоб піймати нас і сполячити. Д. Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили в XVI-XVII ст. про той календарь протестанти, особливо німецкі, і як вийшло, що нарешті сей календарь приняли й протестанти і ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національности.

 

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецкого, напр. про остатню: Очеркъ литер. исторіи малор. нарѣчія въ XVII-XVIII в." Поки йдуть виписки з матеріялу та граматика, то все добре й пожиточне, а як тілько вчений писатель переходить до суті письменства, до справ освітних, до грунтів йіх, так і виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас відвести просто в край противний освіті й самому украйінству. Д. Житецкий теж замітив, що наше письменство в XVI ст. подавало більше надіі розвитись, ніж потім сталось у XVII ст. і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство вплив західноевропейского руху, котрий звуть новонарождінєм наук (renaissance) та протестантства. Тілько ж усе таки він не міг дати собі ради далі, коли прийшлось єму говорити про новий зріст на Украйіні православноі церкви, підпертоі в XVII ст. рухом козацким. Д. Житедкий забув усе, що він було признав доброго за неправославними впливами на Украйіну і пішов, як звичайно наші й московскі казенні писателі, без розбору захвалювати православно-козацкий рух як наш "народній", як "спасителя нашоі національности". А як же вийшло, що під впливом сего спасителя наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту і нарешті стало вимірати, піддаючись московскому, — ся важна наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецкого і для єго публики темною. Інакше б було, як би д. Ж. не піддававсь старомодним словам про народ та національність, та поглянув на історію письменства других народів, деб можна було побачити, що власне помагало, а що спиняло зріст "народнього", тоб-то перш усього світского, в тім числі й простонароднього, а за тим безпремінно й національного матеріялу в старих европейских письменствах. Літературна історія латинского Заходу ясно показує, що жива світска література переховалась там після запанованя церкви, дякуючи зостаткам клясичноі, до-християнскоі літератури на мові латинскій, котра була все таки живою для певноі кляси людей; що ся латинска світска література будила охоту і в покатоличених варварів збирати й своє устне письменство, а далі розвивати єго. Далі зросли світскі громадскі інтереси феодальні, державні, міщанскі й т. і. котрим стала відповідати література, і на решті під новим впливом до-церковноі літератури то через Арабів, то просто наступив рух новонарождіня наук і реформаціі, котрий рішучо освободив ріжні світскі елементи від тісних рямок католицких і породив великі національні літератури. І наша література на Украйіні, по скілько була доткнута тим рухом всеевропейским, по стілько й починала жити; по скілько віддалялась від него, по стілько й замирала. Правда, наше мужицке житє, більше або менше спеціально питоме, породило устну словесність, подібну котрій може й не знайдеш в освічених сторонах Европи, де другі кляси закрили розвій сільского мужицтва. Так і то треба було, що б до нас дійшов демократичний рух Европи ХVІІІ-ХІХ ст. щоб наші письменні люде довідались про ту нашу мужицку словесність і виратували хоч частину єі від безслідноі смерти. На лихо, наші народовці зле зрозуміли европейский демократичний рух, котрий привів нашу громаду до пошани простонародноі словесности, перемітали єго з примусовим національством і через те не можуть собі дати ладу ні в усій історіі нашого письменства, ні навіть з тим, як йім бути з нашою простонародною словесностю, через що між іншим стали думати, що одноі єі досить для основи всего письменства, і в самій сій словесности не розличили живих спосібних до поступу ознак і думок, від мертвих і противних поступу.

 

Між теперішшши істориками Украйни перше місце займає д. В. Антонович. Праці єго дають дорогий матеріял для історіі Украйни, але коло того матеріялу треба ще багато заходу, щоб він став історією, тоб-то викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно се з того, що коли напр. Украйінофіли і навіть галицкі "відрубники" бачать в д. Антоновичеві партізана своіх ідей, легенькі ретушовки єго праць зроблені напр. д. Щебальским, появлялись в "Русскомъ Вѣстникѣ" в підпору тенденцій "обрусенія", або навіть власні єго праці з маленькими приписочками звісного М. Юзефовича видавались, як програма такоі системи обрусенія й релігійного примусу, якоі в XIX ст. навіть російский уряд не сміє провести (Ми говоримо се, маючи на думці переважно брошуру "Очеркъ исторіи православной церкви въ Югозап. Руси въ XVII и XVIII ст." фінал котроі, де говориться, що в свій час польский уряд робив резонно, коли нищив православіє і що тепер рос. уряд мусить також нищити католіцізм, переносить нас в часи Пилипа ІІ іспанского і панованя теоріі cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й віра). Брошура та була видана від імені Киівскоі Археографічноі Комісіі (предсідатель М. Юзефович головний редактор В. Антонович) але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без фіналу. Я висказав в Спб. Вѣдомостяхъ, свою думку про чудну для наших часів ідею сеі брошури ще в той час, як вона появилась).

 

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити факти переважно історіі державно-політичноі, — коли який князь або гетьман став правити, коли взяв яке місто й т. і. але д. Антонович мов навмисне обходить всі ідейні боки історіі, виводи з фактів, порівнаня з історією других народів і т і. через що й можливе вживанє єго праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те, що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича й через те власне не чита йіх. Иноді д. Антонович натяка на "народні ідеали", котрі переважно виявились у козацтві і говорить так, мов "народник". Тількож даремне ви б шукали в єго працях ясного показу тих ідеалів а ще менше осуду йіх, показу, яке місце вони можуть мати в спільній великій еволюціі европейскоі людности й т. і. то б то таких провідних думок, котрі одні тілько й можуть сказати громаді, як йій бути з народницкими й козацкими симпатіями, куди йіх приткнути в сучасности. Найліпший показ такоі неясности проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших і найстараннійше оброблених єго праць — в монографіі про Палія й кінець козацтва на правім боці Дніпра. Там прекрасно показано, коли де був Палій, кого коли побили єго козаки й т. і. не видно тілько, які власне порядки були в "Палійівскій державі", що там робили люде що дня, як господарювали й т. і. не натякнуто на те, яке місце займала та "Палійівска держава" по своім нутрешним порядкам і культурі в ряду других форм громадского житя европейских народів і т. і. (Вважаю нелишнім нагадати, що сей закид я говорив до А—чеві ще в 1870 р. коли він прилюдно боронив свою працю про Палія, як магістерску дісертацію в Киівскому університеті).

 

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях єго учеників. Ми спинимось на одному тілько примірі — проф. Дашкевича. Між іншим він написав одну працю, котра звеся "Борьба культуръ и народностей въ литовско-русскомъ государствѣ въ періодъ династической уніи Литвы съ Польшею". Тілько ж, не глядючи на таке імя праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешну історію цівілізаціі, то б то порівнаня порядків державних, соціяльних, освітних Польщі, Литви й Русі перед йіх унією й у часи єі, та показу, якому ступню европейскоі еволюціі відповідав стан кождоі з трьох крайін в певні епохи. Щось подібне такому порівнаню бачимо тілько в огляді прав королів польских і литовских в епоху Ягеллонів. Тілько ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли єі королі були подібні до литовско-руских князів, а тим паче не глянув на відповідні епохи в Европі. Властивого ж культурного порівнаня в него зовсім нема. А тілько повна й порівнявча студія житя Польщі, Литви й Руси, з оглядом на европейску еволюцію й може пояснити, на скілько натуральним було те, що Польща взяла гору над Литвою й Русю. Замісць такоі студіі вчений автор займає нас розмовами про те, чи "винен чи невинен" був Вітольд, або про те, що як би Свідрігайло вмів "соблюдать надлежащій порядокъ", то все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт, як перевага Польщі над Литво-Русю, зостався темним або цілком випадковим або результатом "інтриг" польского вовка проти нашого руского телятка.

 

Найбільше показує хиби теперішноі науки про Украйіну власне те, що ся наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоть найбільше з ним возиться. Остатніми часами з сією справою вийшов чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників і козаколюбців, став дуже остро нападати на наше козацтво, називаючи єго чистим розбишацтвом, похваляти польских панів, що не хотіли терпіти козацтва та Петра І. й Катерину II., що зруйнували Січі й. т. і. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша між іншими через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без порівнаня з історією других народів. Тим часом в історіі західно-европейских народів можна знайти факти, з котрих методом д. Куліша можна довести, що всі корпораціі й кляси — рицарі, міщане, студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були розбишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.) Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти него всіх украйінолюбців, та окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі почастні помилки д. Куліша, украйінскі козаколюбці нічого не виставили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличноі. (Найважнійше, що писане проти недавньоі праці д. Куліша про Богдана Хмельницкого, писано Москалем Карповим, котрий боронить козаків проти Польщі та за те видає йіх головою царскому московскому урядові). Безспорно д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного, та все таки зміна єго поглядів свідчить по крайній мірі про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашоі Украйіни з погляду одного, та ще й хвилевого стану людности, ні навіть з погляду тілько національного, а надто перемішаного з православним; що треба оглянути історію нашу совокупно в усі єі доби: княжо-городску, феодально-литовску, панско-польску, козацку, царско-російску (з виділом цісарско-й конституційно-австрійским) і в усяку з сих діб звернути увагу на зріст чи западок людности, господарства, порядків і думок громадских і державних, освіту, пряму чи косу участь Украйінців усяких кляс чи культур в історіі й культурі европейскій. Зложити правдивий суд над усіми ваганями сих всіх справ у нашій історіі можна тілько, рівняючи єі з історією других народів Европи. Тілько таким же способом можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом, — над єго вартістю й хибами, над причинами єго смерти (осередніми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в нашому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого, котре треба просто "здати в архів" й признати навіть шкодливим для поступу.

 

Але ж наші вчені звичайно й не думають про таке опрацюванє історіі ні всеі нашоі крайіни, ні почастно козацтва, з котрим вони найбільше мають діла, а думають, про кількох доволі неясних слів що народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій заплутаній справі.

 

Впрочім сю хибу украйінскі вчені ділять і з московскими істориками Русі, котрі теж думають, мов би то історія Руси є наука осібна від історіі всеі людности, так як би хто з учених природників подумав би, що наука про лисиці осібна не то від загальноі науки про животини, а навіть від науки про вовків! Та все таки російскі історики, хоч стоючи на державній точці, зачіпають иноді відносини Росіі до західньоі Европи, пробують виводити якусь філософію історіі, показують для Росіі якісь перспективи на всесвітньому театрі житя. Украйінці ж або обходяться без усякоі філософіі, або держать себе в якомусь узенькому, провінціяльному та до того й зовсім неясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостаєся тілько сказати: було колись, та що з того?!

 

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорожскими набігами на Малу Азію й не рахувати в позітівні пригоди укра йінскоі історіі напр. завоюваня берега Чорного Моря Катериною II (нехай і запізнього через помилки московскоі політики перед Украйіною) або остатноі війни Росіі проти Турціі (при всіх дуростях, які наробив російский уряд перед війною й послі) ще більша помилка ніж та, яку роблять московскі історики дінастичних поглядів, коли вихваляють Олега Кієвского, а пропускають без уваги сполученє Подоліі до руских земель під литовскою династією. Далі, розводитись в історіі украйінского письменства про всякі посередности, аби вони написали два вірші по украйінскому й пропускати без уваги в історіі культури на Украйіні заснованє трьох університетів (нехай упять за пізно), Гоголя, перших славістів російских, Украйінців з роду й т. і. значить нічогосінько не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах поверховне украйінофільство просто зрікаєся свого "національного добра" на користь "зажерного сусіди". Будучи консеквентним у поверховному національстві, прийдеся й Костомарова віддати Москалям, в "заосманску літературу", бо Костомаров писав переважно й найліпші своі праці по "московскому". Тим часом Костомаров має в історіі украйінства далеко більше ваги, як автор "Богдана Хмельницкого" іті. "московских" творів, ніж як автор "Переяслівскоі ночи" й т. і. слабих украйінских проб. Правдиво науковий, широкий погляд на історію Украйіни мусів би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-краєві завдачі украйінскі сповнялись і під чужими урядами і як поступ цівілізаціі на Украйіні, навіть і в чужій формі, вів до того, що б виготовити грунт для свідомого украйінства. Через се вияснилось би красше й те, на кілько Украйіна могла б цівілізуватись сама й послужити для всесвітньоі цівілізаціі, при повній самосвідомости й автономіі, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

 

В чому наглядно видно, на скілько украйінолюбска наука стоіть низше навіть від російскоі, так се в справі про історію й теперішній стан володіня землею на Украйіні. Скілько людей у нас заходилось коло історіі селянства нашого і се, думалось би, найцікавійша справа для народолюбців. А тілько остатніми часами, чоловік майже посторонній, професор загальноі історіі, д. Лучицкий пролив світло на сю справу, показавши, що на нашій Украйіні було повсюдне громадске володінє землею, і що сліди єго зостались і доси навіть там, де нема вже такого загального громадского володіня, яке є в Слобідчині або в Новоросіі і яке мало відрізняєся від великоруского. І показав він се між іншим по тим самим архівним грамотам, котрі навіть напечатані другими — Украйінцями й украйінолюбцями. Як се сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що йім засліпили очі слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московский дух міг жити в громадскому володінні землею, а украйінский не міг ітд.

 

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно Украйінці можна сказати вели перед у Росіі, — се те, що звеся не зовсім точно етнографією з виділом про народні звичаі й право. Наука про звичаєве право ще недавно майже була основана в Росіі украйінофілами: Чубінским, Юхименком, Кистяковским. А тепер де вона на Украйіні, коли тимчасом російска наука дійшла по сій части до праць европейскоі важности, як книги д. Макс. Ковалевского (Украйінець з роду, але не украйінофіл), — російских, француских і англійских?! І такий упадок вийшов не тілько через пригодову недостачу особисто талановитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного зйізду в Одессі виступали украйінофільскі вчені в спорах з тимже д. Ковалевским, називаючи той напрямок "плавбою по окіану безбережному". Тепер зо спеціально украйінского боку в один круг з працями д. Ковалевского можна поставити хиба працю д. Волкова про весільні звичаі Славян, котра знайшла собі місце не в "Правді", ні в "Зорі" а... в болгарскому "Сборнику" міністерства народньоі освіти!

 

Для того, що б допевнити, що се не випадкова пригода, а послідок навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних украйінофільских кругах, я мушу росказати одну приключку. Як звісно, Правда приобіцяла було в початку служити органом европейскоі науки на Украйіні. Скоро після початку получив я просьбу від основателя Правди, написати европейску наукову хроніку для одного з чисел. Я відповів, що не будучи енціклопедістом, про всякі науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими більше займався, — напр. про нові праці й теоріі в науці про народну словесність (folklore) і про нові книжки по історіі Ізраеля, по котрій в ті часи вийшов початок праці Ренана, що звернула на себе увагу всего світа. Тілько ж, позаяк реставратор Правди писав мені, що мов би то украйінска громада бажає націоналізму, і не хоче космополітизму й раціоналізму, то я просив мені дати вказівку, як мені написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографіі, що б не обурити націоналістів, а про Ренана, що б не показатись раціоналістом? Відповіді на сі запити я не получив. І всякий, хто погляне на Правду побачить, що там і сліду нема европейскоі науки, котра тепер, після того, як галицко-украйінский національний рух офіціяльно поставлений під начальство галицкого епископату, мусить бути з гори вигнана з галицко-украйінского національного письменства. Нагадаю, що тим часом як украйінофільске письменство, діставшись під діктатуру певних авторитетів, добровільно втікало від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для него найприроднійші, як folklore, — польска журналістика, навіть підцензурна (в Варшаві) вспіла познакомити свою публіку і з новою працею Ренана і стала видавати спеціяльне фольклорне письмо в духу новоі космополіти чно-антропологічноі школи (Wisla), а далі й по російскому почали появлятись "Этнографическое Обозрѣніе" і "Живая Старина", котрі хоч не так рішуче, а все таки виступають на туж дорогу, при чому Этн. Обозрѣніе має навіть сотрудників украйінофілів. Нарешті навіть наймолодший славянский брат, Болгарія, заложив фольклорне виданє, котре зразу звернуло на себе увагу вченого світа (див. Archiv für Slav. Philologie, Am Urquell і др.) і навіть почало приймати до себе украйінскі праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорганізаціі львівскоі "Зорѣ", я радив закласти при ній фольклорний виділ на европейский лад, і були тоді сили, котрі могли поставити сю справу по европейскому. Але мій проєкт упав ні через кого, як через наших національників. Так сі добродіі добровільно спиняють зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царска цензура, бо нема нічого гіршого над добровільну реакцію. І після сего ми ще будемо плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства на рівні зо своіми!

 

З усього зараз сказаного ясно, що украйінске письменство й наука про Украйіну мусять перш усього обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменского й наукового руху в Европі й Америці й котрі найтіснійше звязані з теперішним всесвітним громадским рухом: культурним, політичним і соціальним. Між іншим украйінолюбці мусять вийти з того вузького й поверховного національства, котре в Европі втратило змисл після 1848 р. З сего зовсім не слідує, що б вони мусіли зректись своєі прихильности до Украйіни, до єі націі або й заходів, відшукати дійсні національні ознаки в історіі й сучасности украйінского народу1). Напроти, прихильність до своєі крайіни й народу тілько виграє, коли вона очиститься від старозаконноі ненависти до чужих і освітиться світлом вселюдского прямованя до поступу. Наука ж про свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівнявчий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних виводів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці Двѣ русскія народности, й котрих запізнілі приміри можна було бачити недавно в Правді в очерку "Три національних тіпа народніх", котрого не можна без скандалу виголосити напр. ні на одному науковому конгрессі, ні навіть напечати ні на одній звісній науковому світові мові, напр. і на російскій, на котрій появились же і навіть на свій час з виблиском Дві русскія народности.

 

Я певнісінький, що таке обновлінє украйінского письменства й науки настане незабаром: деякі ознаки показують уже початки такого обновліня. Найскорше пішлоб те обновліня, якби наша письменска громада взялась рішуче вчитись европейским мовам та просто увійшла в прямі стосунки з европейскою наукою, письменством і політикою. Але позаяк житє не жде і позаяк всі письменні Украйінці добре розуміють російску мову, а більша частина йіх лінуєся вчитись мовам европейским, то для користи самого украйінского письменства треба показувати украйінскій молодіжі, чого власне мусить вона шукати в російскому письменстві й посилати украйінских молодих письменників шукати провідних думок і взірців письменскоі вмілости й наукових заходів скорше в російских повістярів, навіть таких як Успенский та Короленко, в російских учених як Пипін, Веселовский, М. Ковалевский і др. аніж в теперішньому украйінолюбскому письменстві, навіть в такому, що пишеся по російскому, то б то все таки мусить оглядатись на якусь критику, не так як украйінолюбскі пера й чорнила в галицких часописах2). Бо письменство російске при всіх своіх хибах все таки близше стоіть до сучасного европейского руху, ніж теперішнє украйінске.

 

Так ось чому я, — зовсім не думаючи голосити "смерти украйінскому письменству" (ще раз беру на себе сором і виголошую перед земляками в тому "очистительную присягу" проти доносчиків Правди!) а власне бажаючи добра украйінскому письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російске письменство, як буцім то нічого не варте і тим відкида найприступнійший для загалу нашоі громади колодізь, де все таки тече жива вода, й хоче засудити ту громаду на виключне вживанє загнилоі вже водиці, а то й просто мертвоі, котра бучно зве себе "патріотичною" украйінского наукою, беллетристикою й т. і.

 

А окрім того тепер власне треба раз на завше вияснити справу відносин украйінского письменства до російского в загалі. Не один уже десяток років чуємо ми про самостійність украйінского письменства, про єго право бути рівним з російским і т. і. Тілько ж дійсна праця украйінских письменників зовсім не відповіда таким претензіям, а в письменстві може ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякоі вартости: буряти напр. мають може ще більше права мати свого Шекспіра, ніж Англічане, котрі з певного погляду моглиб задовольнятись латинскою мовою, та отже англійского Шекспіра увесь світ чита, а про бурятского не чути. В часи "Основи" украйінскі письменники ображались, коли навіть московскі славянолюбці, такі як Ів. Аксаков, В. Ламанский згоджувались на те, щоб украйінске письменство було собі та тілько для домашняго обхода. Але ж тепер, майже через 30 років, по совісти треба сказати, що ми сами, російскі Украйінці, мало зробили для того, що б добре виповнити навіть сі рямки, хоч зробили кілька кроків, щоб виступити з сих рямок, переважно в літературі переводній, хоч виключно поетичній. Прози украйінскоі, окрім беллетристичноі, як не було, так нема нігде, окрім у женевских виданях.

 

При сій нагоді замічу, що пораб уже порахувати перешкоди й переслідуваня, яких дізнали за остатні 30-40 років літератори й письменство російске ліберально-радикального напрямку й украйінске. Звісно, проти російского письменства не було таких загальних заборон, як проти украйінского 1863 і 1876 рр. та все таки напр. кара Чернишевскому і кружку єго в 60-ті роки, висилка в Сібір цілоі купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона Современника, Русскаго Слова, Отечественныхъ Записокъ, Дѣла, не числячи газет, і вигонки цілого ряду ліберальних професорів з катедр, чогось та коштують. А про те ліберальна наука й література в Росіі живе й бореся далеко енергічнійше, ніж украйінске письменство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр. заборона 1863 р. не виключала можливости печатати по украйінскому не тілько беллетристики, але й наукових праць, а забороняла тілько духовну й популярно-наукову літературу. Чомуж ні один украйінский учений не видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. давав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в Петербурзі й Москві книги в 10 листів, котрі заборонити мав право тілько суд, і кілько років сей закон досить совісно сповнявся. Чому ні один украйінский письменник не попробував скористуватись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону 1863 р. перед судом, котрий в ті часи держав себе досить независимо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задержати і навіть (вироком про Вундта "Душа человѣка и животнаго)" укоротив руки духовній цензурі в загалі? Тим часом російскі ліберальні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе певний простор, котрого зовсім не сміє відняти від них і Побєдоносцівска доба. На решті, я спитаю, хто перешкоджав напр. Костомарову видати переклад Бібліі й популярно-наукові брошури напр. у Галичині? Хто перешкоджа вченим украйінолюбцям закласти в Галичині сурйозно наукове виданє ітд. ітд.?

 

Не дуже то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними украйінскими національниками, бо якби від йіх письменского плоду відкинути те, що мусіло бути зроблено, бо від самого уряду з гори були признані Русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою, то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати що до осередньоі вартости, то зостанеться справді цінного ще менше від того, що зроблено російскими Украйінцями. Не можна пропустити того факту, що в галицкій печаті проби перенести до своєі хати передові наукові й літературні думки й заходи европейскі, то б то надати живий характер літературі, роблені були майже виключно радикалами: в Громадськім Друзі, Дрібній Бібліотеці, Науковій Бібліотеці, Літературно-Науковій Бібліотеці. Проби сі прийшлось радикалам робити не тілько без помочі національників, а при опозиціі з йіх боку. Теж треба сказати й про такі проби, як Жіночий Альманах. Навіть єдиний галицкий беллетрист, після Федьковича, котрого може читати літературно-вихована публіка по за Галичиною — радикал Франко, котрого націоналістична громада трохи на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Тай самого Федьковича повісти видав радикал і навіть "обруситель", по словам націоналістів. Ось де між іншим треба шукати причин великоі прихильности радикалів галицких до націоналістів. Усе живе, не тілько в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хотять вдержати скрізь панованє мертвецкоі рутини і добровільно спиняють зріст нашого письменства до рівности з европейскими.

 

Тим часом російске письменство, не глядючи на всі перешкоди з боку уряду, не спало й добилось собі становиска світового й осібно в кругу славянскому. Чи се кому подобаєся чи ні, а европейский світ признав російске письменство рівноправним членом у своій сімйі і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого небудь перекладеного з російскоі на яку небудь світову мову: француску, німецку, англійску. Богато Европейців тепер учиться російскоі мови й не далеко той час, коли вона буде принята в число мов світових.

 

Серед Славян російска мова стала вже дійсно посередньою. Сего хиба сліпий не примітить, коли буде йіздити по славянским землям. Я напр. ще в 1871 р. у Празі ніяк не міг вдержати з Чехами розмови по ческому, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в Росіі) говорили зо мною по російскому. Недавно мені довелось бути в Сербіі, і я побачив теж саме (На одному офіціальному візиті розмова почалась по францускому, та приймавший мене достойник попрохав у мене "дозволу говорити по російскому". А єму добре було звісно, що я далеко не прихильник офіціяльноі Росіі). В Болгаріі я що дня бачу приміри, як напр. Чех або галицкий Русин (народовець, котрий ніколи не був у Росіі) говорить з Болгарином по російскому. Поляки більш других Славян опираються проти вживаня "московскоі" мови. Напр. у Женеві можна побачити студенток-Польок, котрі скінчили гімназію на московскій мові в Варшаві, або й в Одесі, а розмовляють з Росіянами, не інакше як по францускому. Тількож коли Поляк за границею стає до практичного діла, зараз пише на своіх дверіх у Женеві й Парижі, як і в Софіі: "здісь говорять по русски"; а в Болгаріі польскі емігранти, напр. лікарі ще до війни 1877 р. просто починали говорити з Болгарами по російському і є такі, що й доси майже на тому й зістались.

 

І зовсім не треба думати, що б таке вживанє мови російскоі було звязане з яким небудь "москволюбством", а надто з таким, про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Спеціфічні писаня секти "московских славянолюбців" всего менше читаються славянскою (як і російскою) публікою, а читаються нею власне ті писаня, котрі звались колись у Росіі "западническими" — твори Тургенева, Вѣстникъ Европы іті. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; теж саме бачу тепер у Болгаріі. Нігде в світі тепер так не лають Росію, часом не саму тілько урядову, як у Болгаріі, і нігде тепер так багато не купують російских книг, як у Болгаріі ж, і купують тих книг богато на кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають Болгаре російскі книжки орігінальні, а також переводні, бо якже напр. студентові висшоі школи історикові не прочитати Бокля або Спенсера чи Момсена, а коли він не зна англійскоі ані німецкоі мови, то мусить читати по російскому. Недавно я робив пробу: давав Болгарам-студентам читати польский переклад звісноі книги Американця Моргана про первісні громади, так мені єго вернули: кажуть "важко розуміти!"

 

Сю пригоду — всеславянску вартість російскоі мови треба признати як дійсність, проти котроі упиратись, все рівно, що противу рожна перти. (Подібна проява показуєся і в германскому світі. Так напр. Датчане, хоч не люблять Німців, а часто пишуть по німецкому, ішли хотять ширшоі публіки. Так робить звісний Брандес. Тако-ж поступає й багато Голандців). Неважити сеі дійсности такаж сама глупость, як і задля вартости російскоі літератури зневажати осібні національні славянскі мови й письменства, в тім числі й наше украйінске. Всякому своє, по єго силі! В усякім разі ми, російскі Украйінці, нічого не тратимо на тому, що признаємо російску, — "московску", — мову за посередню славянску, бо ми єі знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у такому признаню побачив яку зраду чи шкоду для осібних украйінских справ, я нагадаю, що таке признанє входило в програму Кирило-Методівских братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й т. і., котра й доси є найрозумнійше з усего, що вигадало украйінолюбство.

 

На сему тепер ми й скінчимо розмову про вартість для Украйіни російского письменства, а мусимо поговорити про те, що таке "обрусеніе", звідки воно взялось, на чому опираєся, і після того про те, як найліпше з ним боротись.

 

1) При сій нагоді я, в інтересах згоди, попробую таки "проковтнути жабу" й сказати два слова проти того перекручуваня моіх думок, що буцім то я зовсім не признаю національности. Ще в своій статі в ЗорІ я виразно сказав, що національности я признаю, а тілько противлюсь націоналiзмови, то б то примусу держатися звісних почуть і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частійше) вважаються за такі. В рецензіі на брошурку д. Стодольского (в Товариші) я показав, що при теперішньому стані науки питанє про національні відміни стало зовсім не таким простим, як було 50-60 років назад. Тепер богато з того, що вважалось колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту, або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав висше, що тепер наука про національности мусить розібрати, що в пев них ознаках націі є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, — і богато ще треба праці науковоі, зробленоі найширшим всесвітно-порівнявчим методом, що б дійти до можливости сказати щось тверде про суть національностів. В міру своіх сил, я працюю над обробкою матеріялу для національноі псіхологіі украйінскоі і в своіх працях по народній словесности відмічаю завше подобенство й відміни украйінских творів від чужих, украйінскі варіяціі взятих у чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів, доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім тілько крузі народноі словесности; а є ще немало й других кругів.

2) Д. Пипін став тепер, після своєі рецензіі на "Исторію рускои литературы" д. Ом. Огоновского, дуже непопулярним серед украйінолюбців, з котрих деякі навіть просто записують єго в катковці. Мені навіть один украйінский національник ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипіна; тим наче я боюсь, що на мене розсердять ся за те, що я раджу вчитись у д. Пипіна. Теорія примусового писаня проти д. Пипіна не так то ліберальна. Всякий волен писати про те, що єму інтересне. Для мене-ж, та думаю й для многих Украйінців, спор д. Пипіна з д. Огоновским і навпаки мало інтересний. Д. Огоновский написав слабу з наукового боку книгу (хиби обробки старшого періода показані досить ясно в рецензіі д. Л. С. в Историческ. Вѣстнику) хоч з великими претензіями. Сі претензіі розсердили д. Пипина і він написав рецензію далеко не з лучших, в котрій видимо пересолив і забув богато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спорні в д. Огоновским предмети він ліпше сказав у статі "Споръ южанъ и сѣверянъ" у "Вѣстн. Европы" ж. От і все! Не варто було роздувати спора між рецензентом і автором. Щож до справи про широту украйінскоі літератури й права на рівність з російскою, то спор у сій справі найпустійша гайба часу. Щоб література мала право на широту, треба щоб вона була широка. От напр. голландска література пише власне діалектом долішньо-німецкоі мови, та коли на ній появляються твори первокласноі науковоі вартости, напр. твори Тілє або Кюнена по історіі релігій, то значить вона й має право на такі твори. Я з свого боку вважаю ліпшим росказати по украйінскому про праці напр. тих же Тілє й Кюневів, ніж споритись з ким небудь про право украйінскоі літератури, говорити про такі широкі речі, як історія релігій (Див. брошуру "Нова теологічна наука"). А головнійше — у д. Пипіна є багато праць і окрім рецензіі на книгу д. Огоновского. З тих праць напр. "Опытъ литературной исторіи русскихъ сказокъ и повѣстей" котра появилась ранійше знаменитоі праці Бенфея про Панчатантру, як би була переложена на яку небудь запад. европ. мову, моглаб мати високе місце в усесвітній науці, як один з початків новоі порівнявчоі школи, котру часто звуть школою Бенфея. А Украйінці можуть знайти в сій праці й доси вказівки для історіі старого письменства і впливу єго на народну словесність і на Украйіні, яких недасть напр. компіляція д. Огоновского, найслабша власне в подібних точках.

Я вже в Зорѣ скавав, що виключаю з писаного Украйінцями в Галичині прекрасну роботу про родинне житє на Украйіні в XVI-XVII ст. Се єдина справді наукова й свіжа праця, написана по украйінскому з усього, досланого украйінолюбцями в Галичину за остатні 10-15 років.

 

[Народ, 15.06.1891]

 

IV.

 

Звідки пішло обрусеніє? Самобутні мудрованя в сій справі украйінско-галицкі. Потреба холодно-наукового досліду сеі справи. Держав нанаціональний централізм і культурний космополітизм з національним автономізмом у старі віки. Дві сістеми в початку середніх віків в Европі. Латинский централізм в церкві римскій і національний автономізм протестантский. Централізм у церквах восточних. Національний централізм в англійскій державі (Нормано-анжуйска Англія, Валія, Ірландія, Шотландія), у старій королівскій Франціі, в Бургундіі і в новій, по-революційній Франціі. Францускі республіканці-централісти — правдиві батьки теперішних "обрусеній". Германізація. Обрусеніе.

 

Сподіваюсь, що скілько небудь безсторонні читателі розібрали на решті моі думки про національність і космополітизм, а також і про вартість для Украйінців теперішного російского письменства й про вагу для них і на будуще російскоі мови. Хто буде мені ще тикати, що я в загалі не признаю національностів, а по частно украйінскоі, або що я проповідую обрусеніє, з тим я більше говорити не буду. Тепер, по черзі справ, нам треба розібрати, що то таке сістема обрусенія, звідки пішла вона, на чому держиться? Тілько тоді, коли ми точно відповімо на ті питаня, ми можемо відповісти й на друге: як ліпше боротися з сим лихом?

 

Впять я б раднійший просто й приступити до розбору сеі справи, не зачіпаючи нікого, так упять не можу так зробити, зваживши обставини, при котрих мені приходиться говорити з громадою.

 

Мене звіщають з певного боку, що слова моі приймаються гірше ніж як чудацкі, що вони "страшенно непопулярні", бо украйінска громада гаряче спочуває свою національність і ставить єі висше всего, обрусеніє ж так допекло йій, що вона гаряче готова битись не тілько з ним, а зо всім, що хоч поверховіш нагадує обрусеніє і навіть з тим, хто холоднійше дивиться на него. Ще мене звіщають, що украйінска громада дуже недовольна полемікою протів тих, хто, нехай і з помилками й хибами, а все таки служить найважнійшій тепер для неі справі — ширеня національного украйінского спочутя й ненависти до обрусенія.

 

Треба коротко відповісти на сі закиди.

 

Перш усього скажу, що хто хоче по правді служити громаді, той мусить не гнатись за популярностю і навіть памятати мудрі слова Ренана, котрі я вже раз мав пригоду нагадувати — що "иноді найліпший спосіб мати рацію, се не боятись пробути певний час не в моді". А ще важнійте, що сама боротьба з певним лихом потребує холодного розсліду справи, мабуть чи не більше, ніж гарячого почутя. Що б ви сказали про лікаря, котрий би озброівся самим тілько гарячим почутєм на боротьбу з певною хоробою? Чи не прирівнали б ви єго до того кухаря в Гоголевих Мертвих Душах, котрий державсь системи: катай, валяй, было би горячо?

 

Що до полеміки, та ще й різкоі, то я покликуюсь на одну з поезій Шевченка:

 

Ой вигострю товариша, засуну в халяву; Та піду шукати правди... Та спитаю в жидовина... І у черця, як трапиться: нехай не гуляє, А святе письмо читає, людей научає...

 

Оті наші вчені національники, що маючи всі засоби й навіть будучи просто службою обовязані слідити за наукою, доси сидять на думках, які наука в Европі вже покинула 30-40 років назад; оті наші публіцисти й політики, котрі стають до праці, не вислідивши єі цілів і способів науковим способом, не познайомившись, як така робота ведеся по більш освічених сторонах, хиба се не ті ченці, котрі "гуляють"? Хиба не треба хоч показати йім гострого товариша з халяви? Помилиться той, хто подума, що полемістові так приятно ходити по світу з таким товаришем, замість того, що б ходити з хлібом-сілю, або санітарові любійше гребтись у бруді, ніж ходити по рожевим садкам... Зрештою в словах моіх про більшу частину названих висше писателів і вчених Украйінців нема власне ніякоі полеміки, а є тілько отвертий вияв моєі думки, на котрий всякий має право в літературній республіці і котрий є навіть обовязковим знаком пошани до чесних і заслужених писателів. І мені б першому стало гірко, як би моі уваги були ким небудь взяті за напади. Коли я полемізую, так се з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та з крутійством, котрі хотять узяти монополію украйінолюбства. Се такі прояви, котрі справді мусять бути викоренені ножем полеміки з нашого поля...

 

По сій передмові, гірко зітхнувши, о Музо, над нашою долею, — трошки пополемізуймо, а потім приступимо просто до діла!

 

В остатні часи по нашому написано чимало проти обрусенія, тілько по більшій части писанє се нагадує страви Гоголевого кухаря. На нашій половині Европи мозок у людей ще дуже лінивий і довго думати не любить, а любить короткі заходи, рішучі слова. Се можна запримітити однаково в Москаля, як і в Украйінця, в Поляка, як і в Болгарина, — у консерваторів як і в революціонерів, у космополітів, як і в націоналістів. До того я мав уже нагоду завважати, що наші украйінскі національники, хоч на словах і бунтуються проти Москви, а на ділі живуть московскими ж думками і московскими ж способами думати, навіть не дуже то перелицьованими, беруть напр. основи своєі націоналістичноі філософіі просто в московских самобытниковъ і навіть ще не першого сорту. Між іншим у таких самобытниковъ ще за часи царя Миколи була думка, що мовляв "русскому человѣку всѣ нѣмецкія науки і машины можетъ замѣнить одна природная сметка да глазомѣръ". Така самобутня думка ускочила навіть в голови русских соціялістів-революціонерів Бакунінского "согласія", вважавших себе космополітами, котрі проповідували нікчемність "буржуазныхъ наукъ" і глибоко залягла в головах "русскихъ народниковъ" всяких "согласій", від Юзовского до Львово-Толстовского. Подібна ж зневага до "науки узловатого Німця", котрій противуставлялась "своя мудрість", продиктувала Шевченкові звісні уступи в єго Посланіі істинно глупі, і вони власне через свою глупоту, котра освящає лінивство нашого мозку, так само стали популярні, як і виклики Бакуніна проти буржуазних наук і шкіл.

 

Звісно, тепер зовсім без наук (і доси для нас німецких та буржазних!) та без сяких таких машин не проживеш. Я знав колись у Женеві одного російского народника-соціяліста, досить доброго кравця, котрого "спропагандировали" Бакуністи і котрий зхотів бути хліборобом1) та ще й на "чистій" землі, в Аме риці. Той народник не признавав ні наук, з книгами, географічними картами, ні машин, напр. залізниць, пароходів ітд. але все таки вживав ножів і ножниць, хоч я єму й доказував, що відповідно до єго думок не треба йти дальше зубів та ногтів. І в Америку він хотів дістатись не просто плавом руками й ногами, а все таки на старенькому човнику, котрий стояв привязаний коло берега Рони і котрий він думав украсти. Атласів наш народник не признавав, а все таки вривки географіі дійшли й до него і він таки знав, що Рона тече в море та що Америка за морем; він тілько не знав про пороги на Роні, про Perte du Rhone та про те, що таке Середиземне Море, а що Атлантіка.

 

Не раз мені нагадуєся сей народник, коли я бачу або читаю самобытниковъ московско-консервативних і російско-революційних, народниковъ, украйінских народовців ітд. Надто часто приходиться мені споминати мріі мого народника про човен на Роні. Споминаю я єго, як він думав викрасти той човник і проскочити незаміченим від береговоі поліціі швейцарскоі і францускоі, коли я читаю темні натяки про те, що наші національники думають визволити Украйіну з пазурів Москви анонімними статейками в галицких виданях. Споминаю я єго й тоді, коли читаю загальні проби філософіі наших національників. Бо що-ж таке йіх теорія спеціяльних національних духів украйінского й московского, як не старенький човен, викрадений коло берега "Москви-ріки", де єго збудовано 50 років назад по образу Гегелевоі барки на річці Шпре?

 

Приступаючи просто до справи: звідки пішло "обрусеніє", ми знаходимо напр. у Правді десятки вироків, що воно йде "з духу, вдачі, характеру, історіі великоруского народу". Коли поглянеш на те, чим підперають сотрудники Правди такі вироки, то побачиш в них зовсім уже кухарів Гоголевого Ноздрева, так що спинятись на них значило б зовсім уже гаяти час. Трошки стараннійше, хоч в тім же роді, озброєний сотрудник Дѣла, д. Баштовий, котрий недавно виступив з довгою статьою Украинство на літературнихъ позвахъ зъ Московщиною, і про него треба сказати кілька слів.

 

Основні історично-філософічні думки д. Баштового тіж самі, котрі виложив сістематично Москаль Данилевский в книзі Россія і Европа і котрі в своій суті є ніщо друге, як московска перелицьовка Гегелевого германофільства, котра запізнилась років на 30-40. Д. Баштовий не звернув уваги навіть на російскі критики основ сеі філозофіі, зроблені дд. В. Соловйовим, Карєєвим і др. Про власний перевір та передум тих основ д. Баштовим нічого й говорити Д. Б. доси вірує в цільні національно-культурні типи й нічогісінько не зна про інтернаціональні елементи навіть у старих азіятских культурах, більш ізольованих (відділених) ніж середземно-морска й европейска культура, в котрій ріжні національні елементи перемішались з досить давніх часів, коли показався вплив Египтян, Ассіріян, Фінікійців на Греків і. т. і. тоб-то з самого початку грецкоі історіі в XII—X ст. до Р. Хр. Д. Баштовий зайшовши (в спорі з д. Пипіним про Исторію рускои літератури д. Огоновского) аж у стару Азію, шука там цільних національно-культурних типів, говорить про Китай, Індію, Юдею, і на хвилину не спиняєся над тим, що в Китаі теософія Лаодзи зовсім подібна до теософіі індійских брамаістів, а що потім серед Китайців розширивсь індійский буддізм і пустив глибокі коріні. Д. Баштовий ще доси вірує в те, що жидівска культура основана на "чистому монотеізму", тоді як европейска наука давно вже доказала, що в свій час Жиди були такіж фетішісти й політеісти, як і другі народи, а що жидівский монотеізм пізнійших часів виробивсь інтернаціональним процесом, під впливами на Жидів думок іранских, египетских (в Египті державна проба свого роду монотеізму зроблена була ще під XVIII дінастією, то б то ще за 1500 років до Р. Хр.) і навіть грецкоі філософіі. (Коли вже говорити про "чистий монотеізм", то треба б памятати, що він появився тілько в освічених Европейців в часи деістичноі філософіі після реформаціі, а до того навіть християнство було свого роду дуалізмом і навіть політеізмом). І всею такою старою й хисткою машинерією д. Баштовий хоче доповнити, що в "Украйінців є свій національно-культурний тип, а в Москалів єго нема й не може бути". Зовсім, мов у звісному анекдоті про те, як колись високий візітатор зайшов у шпиталь божевільних і стрів там індівідуума, котрий показав єму усіх хорих, а на перші сказав про одного: "а се послідний дурень! дума, що він Ісус Христос, коли всему світові звісно, що Ісус Христос — я!"

 

Сівши на стару й підгнилу теорію осібних цільних і віковічних національних духів, д. Баштовий пустивсь розмовляти про справу національно-державних централізмів і національноі автономіі в Европі. Про сю справу не могло нічого дати д. Баштовому російске письменство—очевидно єдине, котре єму доступне, — бо по російскому в сій справі є тілько моі статі Новокельтское і провансальское движеніе во Франціи, в В. Европы та С. П (одолінского) про Каталонію в Pyсской Мысли. Перших д. Баштовий не згадує і очевидно не зна поданих там фактів; другу зна тілько в досить безцеремонній-переробці д. Мордовцева. То й прийшлось д. Баштовому або піти в науку до "узловатого Німця", або проповідати "мудрість свою", склавшись на "глазомѣръ". Як добрий украйінский національник, він вибрав остатнє, і по "глазомѣру" поділив Европу на три полоси по породам (расам): на романску, німецку й російску. Держави першоі раси, по слову д. Баштового, можуть прикласти до себе приказку: живи сам і другим давай жити. Про Австрію й Прусію (держави німецкі, по д. Б—ому, можна сказати, що там уже інший девіз: живи сам і другим трошечки давай жити! В Росіі ще панує такий девіз: живи сам і нікому іншому не давай жити! (Дѣло 1891 ч, 66).

 

Далі ми будемо докладно говорити про відносини державноі й недержавних національностів у Франціі, і читач сам побачить, на скілько вірно зхарактеризував "глазомѣръ" д. Баштового романску полосу Европи. Поки що скажемо, що не тілько Австрія, навіть у Транслітавіі, рай для провінціальних національностів, але й Прусія і сама Росія не дійшли ще до державно-національного централізму француского.

 

Що до Росіі, то ми тут скажемо, що до неі тепер в усьому, а надто в літературних справах, скорше може бути приложена приказка: і сам не живи, і другим не давай жити! В Літературі ся приказка олицетворяєся попередньою поліцейскою цензурою, котра була колись в усій Европі, в часи, коли там панували політичні порядки, подібні до теперішніх російских, а тепер зосталась тілько в Россіи, вкупі з самодержавієм царским, або ліпше чиновницким. Ся цензура зробила можливими заборони украйінскоі літератури приказами 1863 і 1876 рр. конечно, не можливі тепер ні в якій державі Европи. Алеж цензура душила й душить і російску літературу і не так далекий від нас той час, коли міністер освіти і шеф цензури, гр. С. Уваров, котрий ще був освітнійший многих російских чиновників, казав прилюдно: "хоч би вже раз література російска зникла, спокійнійше б було!" Винуватити громаду Росіян за систему обрусенія, так як можна винувати Французів або Німців за францізацію або германізацію, — тепер ще по крайній мірі передовчасно, бо закони в Росіі пишуть ся не парламентами, вибраними по головним голосованєм, як во Франціі та Германіі. Пождімо, то тоді й судитимемо.

 

Як дісталась у романску полосу д. Баштового Бельгія, ми й зрозуміти не можемо. В Бельгіі властиво Германців більше, ніж Романців, бо по ревізіі 1880 р. було 2.479.747 душ людности з виключно фламандскою мовою, 2.327.867 душ з францускою та 433.749 обомовних, так що в ній гермаска раса перемагає тим паче, що обомовні по більшій части Фламандці з роду. Дійсно, Бельгія належить до держав рішуче мішаного національного составу, як Швейцарія та Австрія, і не диво, що там мови обох національностів дійшли майже до повноі рівноваги, але се сталось зовсім не через толерантність романску проти других національностів. Ми покажемо далі сю толерантність властиво в Бельгіі, а тепер скажемо, що й у новому бельгійскому королевстві, котре вийшло з спільного повстаня Фламандців і Французів, (Валлонів) проти корони голландскоі в 1830., — Фламендці лиш довгою боротьбою в письменстві, в радах міских і державних добились того, що тепер мова йіх майже рівноправна з Францускою. Не далеко ходючи, досить було прочитати напр. в Indeppendance Belge (котра досить розширена і в Росіі) спори в бельгійскому парламенті, які велись три роки тому назад з поводу проєкту закону, що примушував офіцерів арміі знати обидві краєві мови, що б побачити, що Катковщини є чимало й у Бельгіі. Вся ріжниця тілько в тому, що при парламенсткому порядку, хочби й цензовому, не можна придушити національність, котра становить більшість в державі і котра свідома себе.

 

Се все мігби знати досить легко й д. Баштовий, як би замісць того, щоб покладатись на "глазомѣръ" та на окрушки, які до него дійшли з московскоі ж літератури, він пішов на час у науку до "узловатого Німця", і що б говорити про Прованс і Францію, переглянув хоч за два роки Armana Prouvenęau та Le Felibrе, а для Бельгіі глянув би в книжку De Нaulleville La nationalite belge eu les Flamands et les Wallons та Роденберга Belgien und die Belgier, або хоч на витяг з неі про фламандску літературу в Deutsche Revue 1881 (IV-V), коли не працю Графа при літературу в Бельгіі в ювилейному виданю Cinquante ans de liberte (1830-1880). Не пошкодило б заглянути і в книжечку Ад. Fischhof’a Die Sprachenrechte in den Staaten gemischter Nationalität, котру колись хвалило й Дѣло.

 

Вся ся "німецка наука" потребувала б 7-10 день праці та 20-30 франків видатків, а просвітила б і д. Баштового й про Прованс і про Фламандців почастно і про усю справу національного централізму й автономізму в загалі, та ще де про що.

 

Тепер же, читаючи таких оборонців украйінства, як д. Баштовий, не кажучи вже про публіцістів Правди, скілько небудь тямущий прихильник украйінства, мусить молитись: боже, поратуй нас від приятелів, а від ворогів і самі ми врятуємось!

 

Галицкі редакціі, котрі печатають самобутні проби украйінских любомудрів в справі "обрусенія", могли б від себе поучити йіх трохи, нагадавши, що в самій Австріі було й навіть доси є чимало германізаціі, руминізаціі, італіянізаціі, навіть над нашими ж Русинами, так що, коли такі сістеми родить певний дух, то духу того досить по всім расам: германскій, романскій, славянскій, фінскій. Та в Галичині, до лінивства мозку прилучаються ще явні хороби, котрі виносять люде зі шкіл попівскоі й адвокатскоі, через котрі звичайно переходять освічені Галичане. Сі хороби: поверховна балаканина й партійність, при котрій людина й сама зна, що говорить нісенітницю, та вдовольняєся тим, що так, мовляв, треба для справи, котру ми тепер боронимо.

 

Тим часом сурйозні люде мусять же зрозуміти, що ні "глазомѣромъ" ні партійною балаканиною, сурйозного діла не виясниш, і поважноі і досить складноі справи не наведеш на добру дорогу. Треба іншого заходу — холодно наукового. Попробуємо ж підступити к справі обрусенія з таким заходом, на скілько вистачають наші сили, й поставимо наші досліди на суд громадский, котрий може доповнити або поправити в наших думках те, що в них є невірного, або й зовсім йіх перекинути, та тілько все ж таки не "глазомѣромъ" ані горячністю, а холодним науковим дослідом.

 

Перш усього спитаємо: чи не було або чи нема й доси в державах других народів, окрім Великорусів, чого небудь подібного обрусенію?

 

На скілько нам звісна історія й теперішний стан Европи, то ми можемо сказати, що не було й нема такоі націі й національноі держави, де б не було свого "обрусенія", або й не зосталось слідів єго й доси, і що значить системи, подібні обрусенію, є ознакою не певноі національности, а певного порядку громадского, котрий відповідає певному періоду зросту народів.

 

Оглядаючи історію всіх культурних народів, ми мусимо прийти до виводу, що система примусовоі національности є такою ж всесвітною проявою в громадскім житю, як і система примусовоі релігіі. Першою підставою обох систем служить дикий субєктівізм, котрий пха людей дивуватись тому, що не подібне до йіхнього, сміятись з него, ворогувати, нищити. З певною культурою сей дикий субєктівізм може то систематизуватись і розростатись, то вслаблятись і щезати. В житю релігійнім нетолерантність систематизуєся й росте до скрайніх розмірів вкупі з ростом монотеізму, як се ясно видно з закону жидівскоі синагоги, котрий приписано Мойсею, і з релігійноі політики християн і магометан. Те саме, що монотеізм в політиці релігійній, є державна централізація в справах політики національноі; до тих же послідків приводить і централізація церковна, перший ступінь до котроі робить церковна аристократія. Се доказує історія всяких рас.

 

Звісно, ми не можемо тут давати спеціяльноі науковоі діссертаціі, а тілько нагадаємо в певній системі важнійші факти, в тім числі деякі досить звісні навіть з гімназіальних учебників. За остатне просимо прощеня в читателів, звертаючи вину на тих наших національників, котрі пускаються в політику й публіцістику, закинувши навіть гімназіяльну науку.

 

Оглядаючи історію національних централізмів, ми природно здибаємось і з проявами противенства тому централізму, з пробами заосновати національний автономізм, на грунті теоретичному. Перший звісний примір національного примусу в історіі можна вбачити в учинках одноі з перших воєнних держав — ассірійскоі, царі котроі, завоювавши Египет, VII ст. до Р. Х.р. примушували египетских князів переміняти імена йіх столиць і своі власні. Певно, подібні вчинки робились і другими подібними державцями, та тілько нам вони не звісні. Друга велика деспотія, котра досить скоро по ассірійскій завоювала передню Азію й Египет — персидска, показує нам противний примір — певну національну толеранцію, бо до нас дійшли декрети персидских царів, писані мовою не тілько персидскою, а й вавилонско-ассірійскою, сузіанскою, египетскою. Та тілько тут не можна вбачати спеціяльно-расовоі телеранціі Персів; се було послідком чисто-історичних обставин: Перси, в момент, коли завоювали або, як тепер виясняєся, взяли за згодою певноі части людности, Вавилон, стояли культурно низше від Сузіанців, серед котрих давно засіла персидска династія, і Вавилонян, і були під впливом сузіанскоі й вавилонскоі культури, через те й повернулись до неі толерантно. Се той же самий прояв який ми бачимо в перших вчинках Римлян відносно до Греків, в відносинах варварских королів (Готів, Бургундів, Франків і др.) до Римлян, а в наших сторонах у політиці литовских князів. Прояви подібноі толеранціі бачимо у Греків за часи Птоломеів у Египті (де знаходимо декрети царів грецкі й египецкі) але дуже слабі, бо в ті часи Греки вже з погордою дивились на чужинців-варварів, так що висше державне житє в поалександровских греко-азіятских царствах, як і в Египті правилось на грецкій мові. (Як мало в таких справах має ваги "національна вдача", видно напр. із того, що Перси за часів Ахеменідів були досить толерантні до віри чужинців, тоді як за часи Сассанідів, коли віра йіх дуже приблизилась до монотеізму, то гонили єретиків і чужевірців майже так, як християне). Політика сих греко-азіатских держав до національностів не-грецких виложена вся в словах листу Аристотеля до Александра Великого: "памятай, що для Греків ти старшина, а для других ти пан". Грецкий національний централізм пустив такі коріні в західній Азіі, що навіть у державі Партів (іранскоі породи) офіціяльна мова була грецка, як потім у середневічних державах Европи такою мовою була римска.

 

На заході староі Европи першою завоювацкою державою на велику скалю стала римска, котра й будучи ще республікою в Римі, була централістичною на провінціях. Маючи певну культуру й опираючися на досить численну італійску народність, Римляне дивились з висока на більше-менше варварскі націі Заходу й, покоряючи йіх, ставили йіх під адміністрацію й юрісдікцію своіх чиновників, котра вся справлялась на італійскій мові, так що римска держава дає нам перший великий примір денаціоналізаціі провінціялів, обрусенія окраинъ, коли хочете вжити такого терміну. (З західно-европейских своіх підданих, Римляне мусили найбільше попускати Галлам (дельтам) за-альпійским, так і то тепер звісно з надписів, що гальска мова дуже ще була розширена по всій теперішній Франціі навіть до кінця римскоі держави, але всі офіціяльні надписі там виключно латинскі. Mommsen Röm Gesch. V, 90-92)

 

Як було сказано, спершу Римляне обертались толерантно до більше культурних Греків і певно до на пів-грецкого Сходу. Але згодом звички централізаціі взяли перевагу й тут, і латинска мова стала брати перевагу в офіціяльному житю й східноі половини римскоі держави на стілько, що навіть після того, як держава та поділилась, навіть у Візантійскій імперіі пройшло кілька віків, поки грецка мова висвободилась із під латинскоі і стала офіціяльною, на свою чергу примусовою для окраінъ.

 

Тим часом, коли так на грунті державного централізму розроставсь по культурному світу централізм національний, появились зерна й реакціі 'му — свідомого національного автономізму. Зерна ті зародились у початках культурного універсалізму, котрому помогло зрости само лихо — завоюваня. Найстарші звісні початки того універсалізму дає нам пропаганда буддізму, релігіі, котра повстала серед стосунків ріжних націй в Індустані й котра (як свідчать надписі Асоки) вже навірно 250 років до Христа проповідувалась ріжним націям і по за Індією осібними апостолами (міссіонерами-посланцями) на ріжних мовах. Так ся перша на світі протестантска й демократична віра (котра йшла проти віри старих попів і навчала, що всі люде рівні), а також перша віра інтернаціональна (спільна многим народам) перша стала вживати й усяких мов, між ними й зовсім невчених і навіть диких і освящала йіх. Так в Індіі буддівці вживали, по при мові старих святих книг (санскріту) й мови простоі (палі), а далі й мов усяких народів південноі й зхідньоі Азіі, на котрих перше писане було — притчі з житя Будди "добра наука" (евангеліє) сего Великого Учителя, і котрі певне через те тілько й не пропали. Цікаво, що через переробки з іранскоі переробки житя Будди, оповіданє про него, під назвою Житє царевича Іосафата зайшло й у Европу, де християнска церква признала святим сего Іосафата і де воно розповсюдилось майже на всіх мовах.

 

Не упорядкована була проповідь старих вір передньоі Азіі й Єгипту, аж поки й тут з ріжних вір виробилась віра, подібна до буддівскоі — християнска. Коли після персидскоі держави, передня Азія, північна Африка та середиземноморска Европа зблизились в державах греко македонских і потім у римских, то почалось досить жваве взаємне познакомлінє між ріжними народами й вірами. Ми знаємо, що проповідачі вір египетскоі, малоазійскоі, сірійских і др. заходили аж у Рим, де йіх охоче слухали жінки. Зостались і уривки з перекладів і переробок на грецку мову святих книг египетских (кн. Гермеса) фінікійских, вавилонских і др.

 

Найбільше звісно нам про ширенє на чужих мовах і серед чужих людей віри й святих книг жидівских.

 

Після того, як старе жидівске царство було зруйновано, Жиди по неволі а по части й по волі розійшлись по ріжним краінам, від р. Евфрату до Риму і стали забувати стару свою мову, котра зосталась у йіх святих книгах. В Азіі вони почали навіть писати новійші святі книги мовою сірійскою, близькою до йіхньоі, а в Египті й Малій Азіі говорили мовою грецкою й на решті переклали (за l50-100 р. до Христа) своі старі святі книги на грецку мову й подописували на ній нові, так що й увесь збір сих книг стали звати грецким словом Біблія (Книги).

 

Коли серед Жидів, котрі так перемішувались з чужими народами, повстала друга в історіі протестантска віра, християнство, то й вона почала робитись інтернаціональною і вживати ріжних мов, як і буддівство і тим освящати ті з них, на котрих ранішнє не було письменства. До нас не дійшло християнских книг, писаних по жидівскому. Найстарійші з християнских книг, Листи Апостола Павла, писані по грецкому. Також по грецкому ми маємо й Евангелія й другі писаня апостольскі. Але з II віку по Р. Хр. почались переклади християнских книг на мову сірійску й єгипетску, далі з III в. на латинску, аж поки в V в. переклав св. Іероним на латину (не дуже зручно і з помилками) всю Біблію, котра й доси вживався в рим. кат. церквах п. н. вульгати. В IV в. зроблені проби перекладу Бібліі на мову подібних до Німців та Шведів, Готів, котрі прийшли було з Дніпрових сторін на Дунай; в V в. появилась Біблія в мові арменскій, в VI в. в грузінскій, в IX в. славянскій (староболгарскій), на котрій і доси вона читає ся в наших церквах.

 

Побік обміну релігійного між народами йшли початки й обміну творами науковими й поетичними, котрі теж підкопували національну пиху й зневагу до чужих народів і підпирали думку культурного універсалізму, сю найліпшу підставу для національного автономізму. Тепер знаходяться сліди проби переробок творів грецких філософів для Египтян. Давно звісні переклади творів грецких філософів і лікарів (Арістотеля, Галена і др.) на мову сірійску (найбільше між V і VIII в.) з котроі вони перекладались потім (з X. в.) на арабску мову, а з нею пішли переклади латинскі і т. і. (Нагадаємо, що перші проби перекладів Арістотеля з арабского на латинске були прокляті папами 1209, 1231 р. котрі веліли катам палити ті книги). Більше розповсюдились: повість про Александра Великого (котра певно пішла з Египту та обійшла всі мови передньоі Азіі й Европи), про Трою, а ще більше витяги з індійскоі збірки байок, перероблені спершу для Персів а далі для Сірійців і Арабів (Каліла ве Дімна) а нарешті для всіх народів середньовічноі історіі, та "Книга Семи Мудрих" теж спершу зроблена по індійским джерелам Персами (Сіндібад-Наме). Ся страшенно шкодлива книга, а надто в християнских монашеских переробках, джерело зневаги проти жінок, була може найбільше розповсюдненою книгою на світі, аж поки нові міссіонери християнскі переважно Англичане не роспустили в XIX ст. на сотнях мов перекладів Бібліі, та все таки вона, як і другі згадані висше, переходючи від народа до народа, служила письменскому обміну між народами й виробці думки, що всяка мова варта того, щоб на ній було письменство.

 

Так уже в часи переходу старих віків у середині повстали одна проти другоі дві думки (прінціпи, ідеі): 1) національно-державний централізм, примус до державноі мови і 2) людяно й освітний універсалізм з вільностію кожноі народноі мови.

 

Розвал римскоі держави нападом ріжних мало освічених (варварских, як казали Греки) народів (Німців, Славян і др.) прикрив обидві думки ніби туманом. Варвари, що завоювали ріжні краіни римскоі держави і хрестились у римско-християнску віру, самі вчились латинскоі мови, хоч при тому держались і своіх і навіть пробували писати на них книги святі й світскі. Але згодом, коли в римскій церкві запанували епископи, а над ними найстарший, римский папа, то б то коли виробилось церковне панство й царство, то римска церква, котра здавна не терпіла іншоі мови в службі церковній, окрім латинскоі, почала всяко забороняти вживати в церквах інші мови й перекладати церковні книги на ті мови (Папа Григорій VII, котрий найвиразнійше поставляв своє царство над усім світом та примушував попів не женитись, виразно заборонив у листі до герц. Чехіі народню мову в церкві й у св. письмі). І так стояла ся справа, аж поки серед нових християнских народів не почались противопопівскі рухи, котрі навчали, що християнин може сам просто без попа обертатись до бога і котрі противились найбільше панству епископів і царству папи. Тілько сі рухи рішуче взялись за діло старих християн нести науку християнску на всяких мовах, по всему світові.

 

Цікава історія християнскоі науки напр. в Англіі. Англи почали хреститись у VI-VII ст. а вже з середини VII ст. починають появлятись на англійскій мові переробки й переклади частин Бібліі, але згодом заборони таких перекладів прийшли з Риму і в далеку Англію. Тілько рішучі противники папства й навіть попівства в Англіі, як Віклєф, Пюрвей і др. переклали Біблію на нову англійску мову (в 1384-1388 р.) Але римско-англійске попівство докоряло Віклєфові, що він своім перекладом Бібліі для простих людей "розсипав перли перед свинями", і почало палити учеників Віклефа (котрі спершу звались бідними попами) і йіх англійскі Бібліі. В 1404 р. собор англійских епископів рішуче заборонив уживати всякі переклади Бібліі, окрім латинского.

 

В землях француских почали перероблювати й перекладати частини Бібліі з XI ст. під впливом противопопівских учителів грецких (катерів, то б то чистих) і болгарських (богумилів) котрі пішли від учителів армянских (Павлікіян). Церкви або товариства, зложені з людей з такими думками, звались у француских землях між іншим бідними братами. Вони то й хотіли мати Біблію на зрозумілих йім простих мовах і з початку навіть обертались за тим до папи, але даремно. В 1229 р. собор епископів у Тулузі заборонив світским людім держати й латинску Біблію, а надто читати єі на простих мовах, а незабаром другий собор постановив, що хто не віддасть епископу з 8 день своєі книги перекладу Бібліі, що б епископ спалив єго, того самого вважатимуть за єретика, то б то, коли схочуть, то й спалять. Скоро противопопівский рух у південній Франціі знищено, по волі пап та королів, огнем і мечем, і проби перекладати Біблію на прості мови (провансальску й француску) у Франціі замерли.

 

З кінця XIV і в початку XV ст. думки француских "бідних людей" і англійских "бідних попів" зайшли до Чехів, і зараз же в них явились проби перекладів Бібліі на ческу мову. Хоч папа з епископами і палили і нищили ческих учителів братскоі віри, напр. Гуса й др. а все таки не вспіли задушити зовсім йіх думок. В 1480 р. Біблія ческа була навіть напечатана.

 

А тут іще вчених людей скрізь стало більше, почалось новонароджінє наук і вчені люде навіть римскоі церкви почали читати Бібліі грецкі й жидівскі, звірювати з ними переклад латинский, перекладати частини Бібліі на свою мову. Коли Німець Лютер став учити проти папи й епископів та проти римскоі церковноі служби й задумав переложити Біблію на німецку мову просто з жидівскоі та грецкоі, то знайшов більше 20 проб німецких перекладів Бібліі. В 1522 р. Лютер напечатав німецкий переклад Нового Завіту, а в 1534 р. повний переклад Бібліі. З Лютера почалось рішуче протестантство або реформація (переміна) в церкві римскій, від котроі відпала половина західноі Европи. Зараз за Лютеровим перекладом напечатані була англійскі (з 1524 р.) француско-швейцарский (1535), голландский (1537), шведский (1541), фінский (1548), данский (1550), польский (1561, 1563) ітд. Фінский переклад лютеранских церковних книг і Бібліі були перші книги, писані на мові Фіннів, також само було і з лютерскими книгами на мовах литовскій і естонскій, котрі так стали письменними і уратовані були від загибелі2). Згодом, в XVІII-XIX ст. серед протестантів в Англіі заклались товариства, що б печатати Бібліі на всяких мовах, котрими говорять в англійскій державі, а далі по всему світу, і сі товариства повводили так в число письменних мов мови найдикших народів усього світа.

 

Оттак то вільний церковний рух проти римскоі церкви з думкою всесвітнього послужив до освячуваня всяких мов і національностів.

 

(Про се все див. Herzog, Rеаl Еnсусlораеdie der Protestantischen Theologie, статі Bibel, Bibelies ng, Bibelübersetzungen іті., подібні ж статі в Encyklopaedia Britannica а на решті дуже цікаву книгу Gase es, Graeco slavonic literature and isrlation to the folk-lore of Europe during the Middle ages, де оглянуто вплив apмено-греко-болгарского богумильства на захід Европи).

 

Серед східних церков не вспіло вирости церковне царство, подібне до римского папства, і через те там не було такого рішучого утиску нових простих мов у церквах, як у церкві римскій. Але позаяк і тут була церковна аристократія, епископи то по троху й тут завелась зневага до нових мов у християнских народів і навіть до старих, не-грецких. Так патріархи-Греки в Александріі, Єрусалимі й Антіохіі заходжувались витіснити з церков мови египетску й сірійску й замінити йіх грецкою. Подібне ще більше вперто робили грецкі архиєреі серед Волохів та Болгар, і коли недавно Болгаре рішучо поновили собі осібну церкву, то цареградский патріарх, а за ним і другі восточні прокляли Болгар, обвинивши йіх у нечуваній єресі (шизмі) — філоетнізмі (любови до осібности народноі), буцім то противноі християнству. Тай у славянских церквах завелась своя латина: і доси в православних Славян — ново-Болгар, Сербів, Русинів, Москалів, у церквах служать на мові староболгарскій, котру тепер навіть у Болгаріі народ мало розуміє, а в других краінах ще менше. Коли тепер на ріжних мовах Славян православних або уніатів восточного обряду появились переклади Бібліі, то сталось се дуже недавно і під впливом протестантів, а в Болгаріі так і просто заходом протестантів. (Сербский переклад зробив світский чоловік, В. Караджич, і перше подав єго рос. Біблійному товариству ще в 1819 р. та воно дало єго на перегляд Сербу же, Стойковичу, так той обуривсь простонародною мовою перекладу і ввесь єго перекрутив на церковне таки. Тілько в 1847 р. Караджич видав свій чистий переклад, і за те дістав трохи не анатему від сербских архиєреів і попів, і тілько не скоро потім переклад єго уряд допустив у Сербію).

 

В Росіі епископи заборонили було ще в 1824 р. російский переклад Бібліі, виготовлений Біблійним товариством, а коли недавно дозволили — тілько що б читати дома, а не в церквах, — то заборонили переклад украйінский. В Австріі для Русинів восточного обряду надруковано руско-украйінский переклад молитов і нового Завіту, та зробили те зовсім не рускі попи восточного обряду, а світскі люде, і св. Юр довго не хотів благословити навіть перекладу молитов, а перекладу Нового Завіту і доси не хотять ширити галицкі попи, тай не можуть ширити, не зриваючи з римскою церквою, бо той переклад зроблено не з латинскоі Вульгати, котру собор епископів римско-католицких в Тріденті признав обовязковою для всіх римских католиків. (Нагадаймо, що римскі папи, навіть після реформаціі, видавали накази, котрі коли не забороняли так рішуче простим людім читати Біблію, як у середні віки, то так утрудняли єі, що се було рівно забороні. Така булла папска 1713 р. Unigenitus Dei filius, бреве 1816 р. на імя епископів Гнєзненского і Могилевского проти дозволених ранійше перекладів Бібліі, 1824 р. проти біблійних товариств, і ріжні прикази 1829 р. 1844, 1846, 1849). Треба спомянути, як дуже добру пригоду в церкві російскій те, що в ній ще в XIV ст. піп Степан Пермский переклав кілька церковних книг на мову досить диких Зирян і тим зробив таке добре діло, яке тілько через 400-500 років стали робити англійскі міссіонери. Руссолюбці бачуть у тому особливий знак народнього характеру Москалів — доброі терпимости (толеранціі) до всяких чужих націй. Але ми, не відмовляючи самому Степанові добрісти, думаємо, що вчинок єго можливий був тілько через те, що в єго часи ще не вспіли в Північній Московщині втвердитись примхи церковного панства.

 

По части через подібний недогляд або непорядок церковний появились у XVI ст. проби приблизити Біблію до мови народньоі на Білій Русі та у нас, на Украйні. Тоді тут церкви восточно-православна й західно-католицка стояли одна поряд з другою і начальство церковне було розстроєне, а до того сюди через Польщу проходив з Чехів дух гуссівский. От ще з XV. ст. дійшов до нас кусник Бібліі, переложений з ческого на мову, приближену до украйінскоі; далі в 1517 р. світский чоловік, Фр. Скорина почав печатати в чесній Празі, ранійше Лютеровоі, Біблію руску, мовою близькою до білорускоі. А далі вже, коли прийшло й до нас західне протестантство, то чимало людей стало пробовати перекладати Біблію на народню мову, та мало з тих проб було напечатано 1580, а найліпша, т. зв. Пересопницка рукопись, переклад чотирьох евангелистів (1556-1561), так і зоставсь у єдиній рукописі.

 

Знаменитий руский печатник Іван Федорович Москвитин говорить в передмові до церковно-славянского "Евангелія Учительного" 1569 р. від імени накладчика, литовского гетмана Григорія Ходкевича таке: "Помыслилъ же былъ есми і се, иже бы сію книгу, выразумінія ради простыхъ людей, преложити на простую молву і имp3лъ есми о томъ попеченіе великое. і совещаше ми люде мудрые въ томъ, писмѣ оучєные, иже прекладаніемъ здавнихъ пословицъ на новые, помилка чинится не малая, якоже і нынѣ обрѣтается въ книгахъ новаго переводу. Того ради сію книгу, яко здавна писаную, велѣлъ есми се выдруковати". Отсі мудрі люде правоcлавія й католицтва і є найбільші вороги, котрі спинили у нас і на Білій Русі зріст національного письменства!

 

В XVII ст. у нас запанувало в крайінах, що козаки відбили від Польщі, архиєрейство та попівство правоcлавне, а в тих, що зостались під Польщею, уніатске, і церковне панство не потерпіло такого хлопского непорядку, як переклади Бібліі та інших церковних книг на просту народню мову. Так наша народня мова й не визволилась з під церковно-славянскоі чи старо-болгарскоі через те, що наша крайіна не пристала рішуче до все-европейского руху протестантского.

 

Таким робом на нашій землі склався сумний стан річей, однаково в частинах єі православних, як і уніатских: що неділі або навіть що дня в церкві, котру наш народ привчили поважати, як найвисшого судю в справах духових, виявляєся зневага мові нашого народа, показуєся, що мова та не достійна стати способом розмови між богом та людьми. Ось де найгірше "обрусеніе" в загальному смислу сего слова, ось де перша підвалина всякоі "денаціоналізаціі" серед нашого народа, окрім того, що, як ми покажемо в свій час, се вживанє староі болгарскоі мови в церквах на нашій землі, було почастно тією дорогою, котра привела освітнє житє російских Украйінців до помосковленя! І цікаво, що навіть найревнійщі національники-народовці серед Галичан ні слова не говорять проти такоі зневаги нашоі народньоі мови церквою, проти сего коріня всяких денаціоналізацій нашого народу!! А якби вони глибше розуміли речі, то мусіли б кричати проти неі вдесятеро дужше, ніж проти цензурних утисків на украйінску мову зі сторони московского уряду!

 

1) Бачите, хлібороби — се чистий "народ". К слову сказати, й наші руско-украйінскі радикали не могли інакше назвати газету "для селян і міщан" як Хлібороб! М. Д. — Сею назвою ми тілько хотіли зазначити, що думаємо дбати про наших фізично працюючих людей, що тепер займаються головно хліборобством. В російских народниках ми цінимо тілько йіх горячу любов до простого народу, котра заставляє йіх пиль но висліджувати житє того народу, і тілько з того боку ми готові класти російских народників у примір австро-рускій інтелігенціі, особливо москвофільского напрямку, котра шукає ж чогось у російстві, то й повинна присвоіти собі той бік російского народничества! Самі ми тілько спочуваємо горе нашого робучого люду, але зовсім не думали поклонятися єго світоглядови, власній мудрости та первісному житю; противно, ми завше бажали піднести свій народ по приміру всесвітного поступового руху. Отже тут ми навіть рішучі противники російских народників. Ред.

2) Перша литовска книга був переклад Лютерового катехизісу 1547. Біблію переложено в 1590 р. та друкований переклад появився в Лондоні аж 1660 р. Що б придушити протестантство, почали печатати литовскі книжки і єзуіти, але коли протестантство у Литві завмерло, то перестали. Литовский переклад Бібліі катол. еп. Гедройца виданий був в 1823 р. російским Біблійним Товариством, котре склалось під впливом англійских протестантів. Перша латишска брошурка були 10 заповідів, виданих протестантами в 1530. Далі пішли протестантскі-ж кусники Бібліі, лютер. катехизіс (1566), Новий Завіт (1685) ітд. Тепер, в Росіі з усіх малих, не-державних і мужицких народностів найліпше стоять естонска й латишска, бо хоч мови йіх не мають майже зовсім офіціального вжитку, то мають по крайній мірі для себе досить розвиті літератури, а по числу часописів стоять досить високо, бо Ести мають на 900.000 людности 10 часописів, а Латиші-протестанти в прибалтійских губерніях на 1,100.000 людности 12 часописів, тоді як Латиші-католики в Вітсбек губ. не мають ні одноі. Безспорно, своім ліпшим станом Ести й прибалт, Латиші (як і Фінни) обовязані протестантству.

 

(Далі буде).

 

[Народ, 15.07.1891]

 

(Далі).

 

З усього попереднього огляду історіі церковного "обрусенія" по ріжних сторонах ясно, що коли в церквах християнских під панованєм епископів та патріархів і папів зріс національний централізм і примус, то проти него впять піднявсь рух просвітно-космополітичний, протестанство, і довів по крайній мірі деякі сторони Европи, котрі рішуче пристали до того руху, до пошани всяких мов народніх — до національного автономізму в справах релігіі. Але на сему не спинивсь вплив руху протестантского: визволіня простих народніх мов з під ярма латини в церкві причинилось до того, що б дати волю сим мовам і в письменстві світскому. І до того по ріжним сторонам Европи робились проби письменства на ріжних простих мовах, та все таки, коли латина була єдиною святою мовою, то проби ті робились немов гріх який. Коли ж живі народні мови через переклад на них євангелій іті. посвятились в очіх християнского люду, тоді вони почали сміливо вживатись для всякого письменства й науки.

 

Тілько ж державні обставини в Европі склались так, що деяким народнім мовам прийшлось боротись з другими, котрі ставши державними, навязувались чужим людям, як колись латина навязувалась всяким народам у римскій державі. Так склались нові "обрусенія", світські, котрі ми тепер і оглянемо.

 

Після того, як розвалилась держава римска, в ріжних крайінах Европи складались окремі держави, майже завше через воєнну перевагу певноі національности над другими. В тих державах неминуче почав рости й свій національно-письменский централізм, хоч на заході Европи довго він маскувавсь і здержувавсь перевагою мови латинскоі, наслідованоі від держави римскоі і піддержуваноі церквою.

 

Коли, після того, як Нормани осілись в Англіі, більше-менше закінчився на заході Европи період "вандрівки народів", — найбільше централізованою державою там стала Англія під королями норманского й анжуйского роду. Навіть коли королівска самоволя зручно організована Вільгельмом І. Норманским за помічю церкви, як противенство сучасному континентальному феодалізму, була зломлена дружнім напором ріжних станів народу (панство, попівство й міщанство) і коли Англія стала монархією конституційною, то все таки державна сила там сцентралізувалась так, як нігде в середневічній Европі. Натурально, що перші систематичні заходи до державно-національного централізму в тій Европі ми знаходимо в державі англійскій. Звісно як зневажано було все саксонске при перших королях Англіі з Норманів і Анжуйців з йіх францускою мовою. Знищити зовсім саксонску мову було за важко для норманско-францускоі меншости, і згодом виробилась в Англіі мішана мова, новоанглійска, котра нескоро стала увіходити і в державне житє (В перший раз сею мовою написаний був королівский маніфест в 1258 р. по-при мові латинскій і францускій, а в перший раз промова від імени короля сказана була по англійскому тілько 1368 р. значить майже через 300 років після того, як пофранцужені Нормани завоювали Англію (1066). Та ще й після того француска мова вживалась довго в державному житю Англіі.) Тілько ж з того часу тим енергічнійше взялись Англичане до денаціоналізаціі людности кельтійскоі, котра ще зоставалась на британских островах.

 

Адміністративна політика Англичан у бельгійских крайінах була зовсім римска: завойовуючи нову крайіну, Англичане оселяли там своі колоніі, заводили своі порядки з своєю офіціальною мовою: францускою або ново-англійскою (звісно, по при латинь). Так поступали вони в Валіі і пізнійше в Ірландіі.

 

Вже Англосакси нищили національність Кельтів у Британіі, але то було нищенє самоі людности, що б заняти єі місце. Так перед часом Вільгельма Завоювателя знищені були Бріти майже в усій теперішній Англіі, окрім західних украйін. Зараз же після того як Нормани осілись в саксонскій Англіі, вони почали захоплювати землі Брітів у Валіі (Gwallia, Wеles), де держали себе, як потім іспанскі "конквістадори" в Америці. Але на півночи крайіни стояли ще кельтійскі державки, хоч і вони мусіли признавати своім господарем короля Англіі. Валійці не були варварами, бо не тілько були здавна християнами, а мали від X. ст. своі збори законів писані по кельтскому й по латинскому. Під кінець XIII. ст. найдужші князі Валіі задумали увільнитись від Англичан. Коли архіепископ англійский пойіхав у Валію що б спинити повстанский рух, то валійскі барони сказали єму виразно: "ми не хочемо покорятись Едварду (І-му, королю Англіі) і не потерпимо, що б наш князь покорявся чужинцям, котрих мови, звичаів і законів ми зовсім не знаємо". Едвард побідив Валійців і зничтожив йіх національні державки. В крайінах, котрі захопили норманскі авантурники (Lords Marchers), англійский король зоставив порядки, котрі вони там завели, хоч там було багато феодального своєвольства, котрого англійский уряд не терпів у себе, але в бувших чисто валійских землях Едвард завів англійскі порядки. Осібний Statatum Gwalliae (1284) хоч і признавав по части валійскі закони, та ставив висше йіх англійскі й англійску адміністрацію; чимало землі роздав король англійским панам. Валійцям се не дуже то подобалось, і вони стали бунтуватись. Англичане били йіх, а надто йіх кобзарів-бардів. Бунт барда Оуена Гліндура в 1400 р. був досить важний, бо бунтовщик став князем широкоі краіни. Тоді англійский уряд видав такі закони, по котрим Валійцям заборонено було володіти власністю в городах, мати які небудь чини, носити в городах оружє; шлюби між Англичанами й Валійцями були заборонені; Валієць не допускався перед судом, як свідок проти Англичанина; сходи й товариства Валійцям були заборонені. Остатнє підрізувало власне товариства бардів і йіх поезію, котра, як звісно, мала вплив на всю Европу. Такі закони були поновлені в 1447 р. Кажуть, що Генрі V. (1413-1422) виразно заборонив школи й книги валійскі. І тілько, коли подібні заходи принесли свій плід — підрізали національність валійску, то закони англійскі за Генрі VIII. в 1536 і 1543 зрівняли особисті права Валійців і Англичан і дали депутатам Валіі місце в англійскому парламенті.

 

Се було прекрасно, тілько не мало безпосередньоі ваги для національности валійских Кельтів, котра при всіх англійских державних і адміністративних порядках не могла мати ніякого державного права, а при тодішньому аристократичному цензу депутатскому не могла мати й послів у парламенті, бо зосталась тілько серед простого народу. Богато Кельтів поанглилось, література йіх збідніла і коли зовсім не вимерла, то тілько дякуючи реформаціі, а надто радикальним єі сектам, котрих держава не тілько не признавала, а ще й доси примушує ageнтiв йіх платити податки на англійску епископальну церкву. Реформація і єі секти принесли Валійцям переклад Бібліі (1567 Новий Завіт, 1588 вся Біблія) й сяку-таку релігійну літературу. Далі прибавилось археографічно-лінгвістичне ділетантство, котре зацікавилось старою кельтійскою поезією бардів, фольклором, і в XIX. ст. основалось спеціяльне валійске літературне товариство, котре робить що-річні зйізди (Eiste ddfod) по приміру старих бардів і оживило й біжучу літературу на валійскій мові.

 

Тепер у Валіі на 1.359.895 душ людности ще говорить валійскою (кімрійскою) мовою 934.530, а в усій Англіі 996.530 душ; з них зовсім не розуміють по англійскому і говорять тілько по валійскому 304.110 душ.

 

Валійска мова тепер має 11 часописів (усіх часописів у князівстві Валіі 75) і школи, звісно, приватні. Позаяк в конституційній Англіі розвилась велика вольність товариств і навіть до недавніх часів не було міністерства народноі освіти і все шкільне діло держалось корпораціями, то й не могло ні відки вийти перешкоди приватним школам валійскоі мови. І тепер елементарні школи в Англіі держаться не стілько просто державою, скілько товариствами та субсідіями держави, котрі видаються через громадскі й окружні шкільні ради, то й валійскі школи можуть діставати державні субсідіі. Тілько-ж тепер учать на валійскій мові майже виключно тілько в школах недільних, і спеціаліст кельтійский, котрого ми споминаємо далі, пише нам, що єму не звісні школи, котріб, при кельтійскому викладі, получали державну субсідію. Так тепер можна сказати, що, при англійскій вольности, кельтійска національність тілько терпиться, а не признаєся офіціально, коли не рахувати празників в честь наслідника трону, принца Валіі, на котрих тепер ради археологічно-етнографічного ділетантства, танцюєся валійский танець в старій національній одежі: з пледами через плече і з короткими юбками замісць штанів. Ліберально радикальна партія, такі люде, як Гладстон, котрий живе в Валіі, мають велику популярність серед Валійців і похваляють йіх на празниках за те, що вони енергічно відстояли свою національність і мову, але офіціальноі ваги мова ся майже зовсім не має. Тілько недавно кілька законів та один раппорт були переложені офіціально на валійску мову, при чому уряд заплатив кошти перекладу. Закладені два роки тому назад органи краєвоі (по нашому повітовоі) автономіі (local governement) дуже радо прийняті кельтійскими патріотами в Валіі і можуть стати політичними осередками йіх руху, але поки що наслідків йіх для кельтійскоі національности не видно.

 

(Дивіть York Powell — History of England; Ferd. Walter — Das alte Wales; H. Gaidoz — Les Celtes du pays de Salles et leur litterature в Revue des deux Mondes 1871, Mars; Revue Celtique IV Sebillot, Les langues celtiques dans les lies britaniques et en France; Windisch — Keltishe Sprachen статя в Encyclopaedie von Ersch u. Gruber II. Section, 35 Theil. До того ми додали власні досліди по газетам, а також по розмовам і листу оксфордского професора Риса (Rhys), котрий тепер один з перших Кельтистів в Европі).

 

Розмову про Валію не можна скінчити, не нагадавши, що власне радикальний, майже зовсім безпопівский характер протестантских церков у Валіі причинився не тілько до того, що тепер, з усіх старих кельтійских націй все таки найліпше стоіть валійска, але й до того, що Валія стала точкою, з відки вийшли великі релігійно-просвітні рухи, котрі прислужились і другим націям. В 1662 р., коли упала англійська республіка і повернувшийся королівский уряд вигнав з парафій 2000 попів за церковне й світске радикальство, один з них заложив "Товариство ширеня евангелія в Валіі". Се товариство стало приміром для других, між іншим для такого, котре ширило евангеліє і на мові шотландских Кельтів горалів (1709) і такого, котре ширило недільні школи в Англіі й Валіі (1785). На решті в кінці XVIII ст. один Валієць, Thomas Charles, настояв, що "Товариство ширеня християнскоі науки" видало двічі по 10.000 валійских перекладів Бібліі, а далі змовивсь з кількома радикальними протестантами баптистами (від котрих тепер пішла украйінска "штунда") і одним Німцем і задумав закласти товариство для ширеня Бібліі на живих мовах не тілько в англійскій державі, а по всему світові. До такоі думки пристав дехто і з англійскоі королівско-епископальноі церкви, і так повстало в 1804 р. товариство, зложене з людей усяких християнских церков — Британске й чужесторонне біблійне товариство (British and foreign Bibie Soсіеty) котре почало з того, що випечатало 20.000 примірників Бібліі валійскоі та 5000 Нових Завітів, а далі почало печатати Бібліі або хоч Нові Завіти на всяких мовах (тепер коло 250) і роспустило доси коло 200 міліонів таких книг. Цікавий уряд того товариства по першому ще статуту: в комітеті мусить бути 36 членів, з них 6 чужесторонців а 30 з Англичан, 15 прихильників епископальноі церкви а 15 незгідних з нею (діссідентів). Перші випечатані товариством книги були: Біблія валійска й англійска та евангеліє по Івану на мові Могавків, народу дикого в Північній Америці). Ніхто більше сего товариства, котрого початок вийшов, як бачите, з Валіі, не прислуживсь доси стілько для притяганя до письменного житя найдальших і найдикших народів, і, значить, для культурноі автономіі (освітньоі вольности) народів. Тепер би слід по приміру єго закласти такеж всесвітне товариство для ширеня світскоі науки.

 

Покаюсь у свого рода національній загорілости: я колись марив, що наша Украйіна, у 20 раз більша людностю ніж Валія, зробить щось подібне. Так марив я, коли бачив чимало Украйінців, старших і молодших, котрі присягались на тому, що б поставити свій патріотизм на грунт передових всесвітних думок: культурних, політичних і соціальних, і рішуче нести в свій народ ті думки словом і книгами. Відносини нашого народу до сусідів сами собою навязували нам подібну пропаганду й серед них, а надто серед Жидів, Білорусів, Литвинів, Руминів, а далі навіть і серед Поляків і Великорусів. Та з тих мрій виповнилось тілько трошечки: видрукуванє в Женеві перекладу украйінскоі брошурки "Про багацтво та бідність" для Білорусів та участь галицких радикалів-Русинів в початках соціалістичноі пропаганди серед Жидів та Поляків. А що до загалу украйінолюбців, котрі присягались до радикалізму 10-15 років назад, то де вони опинились тепер, видно з того, що тепер нам приходиться перед ними навіть доказувати шкодливість для украйінскоі справи римского клерикалізму звісних "угодовців". Так вони стали далеко не то від науково-світского радикалізму й космополітизму наших часів, а навіть від християнского радикалізму й універсалізму Валійців, основателів британского й чужостороннього біблійного товариства...

 

Ще нещасливійше ніж у Валіі, випала історія кельтійскоі національности і далеко гірший стан єі і тепер в Ірландіі.

 

І тут Кельти, в той час, як почались йіх стосунки з Англичанами, були вже не варварами, мали літературу, закони, але були розділені політично так, що не могли противитись як слід норманским авантурникам, а потім Англичанам, котрі завоювали частину Ірландіі по берегу проливу, починаючи з висадки Англо-Валійців другій половині ХІІ. ст.

 

В Ірландіі спершу важко було Англичанам подужати велику масу кельтійскоі людности, так що перші виселки англійскі там самі почали покельчуватись. Англійский уряд піднявсь проти того на такі заходи, примір котрих бачимо в Кількеннійскому статуті 1366 р., котрий поділив Ірландію на дві частини — чисту й погану, англійску й кельтійску, з котрих остатня була безмірно більша. Шлюби й кумівство між Англичанами й Кельтами і навіть узяти мамку з одного народу до дитини з другого було заборонено, як державна зрада. Так само заборонено було Англичанину давати Кельтові коня чи зброю чи що інше. Заборонялось Англичанам усяке компанство з Кельтом а надто з бардом. Навіть монахи Кельти не могли вступити в монастир англійский і на виворот. Заборонялось Англичанам носити одежу кельтійску й йіздити на коніх по кельтійскому. Ні один Кельт не міг вести процесу перед англійським судом, так що навіть убити Англичанинові Кельта було вільно. Англичанинові заборонялось говорити по кельтійскому, а коли б Кельт примішався до компаніі Англичан, то вся єго земля конфіскувалась, а сам він замикавсь у тюрму, поки не вивчиться прохати прощіня на англійскій мові і т. д.

 

Кількеннійский статут за надто ідеальний, що б єго можна було цілком видержати на практиці. І після него не тілько Кельти ірландські жили, а навіть Англичане покельчувались і ставали, як казано тоді, ipsis Hibernis hiberniores і бунтувались проти англійскоі корони. Коли в Англіі взяв на час гору монархічний абсолютизм, при Тюдорах, то задумано було зробити кінець ірландскій анархіі й сепаратизму і вироблена була система, котру історик Грін (Green, History of english people II, 176) характеризує так: "Генрі VIІІ-ому мало було покорити Ірландію. Єму хотілось цівілізувати народ, котрий він покорив, хотілось правити ним по законам, а не самою силою. Але один тілько образ закону, який могли собі здумати король і єго міністри, був закон англійский. Звичайний закон, котрий мав силу в Ірландіі за границею Pale (краіни, здавна заселеноі Англичанами) ірландска система кланового уряду й громадского обладаня землею, так само як поезія й література, котрою славилась ірландска мова, були не тілько невідомі ірландським державним мужам, але висміювались йіми, як варварство. Єдиним способом цівілізувати Ірландію й поправити хаотичний безпорядок, котрий вона показувала йіх розуму, було — знищити всю кельтійску традицію ірландского народу — "зробити Ірландію англійскою" житєм, законами, мовою".

 

Спершу англійский уряд думав іти до ціли постепенно, але настав опір релігійний між католицтвом і реформацією, а далі політичний між королями й парламентом, і в Ірландіі, котра в усьому чинила на перекір Англіі, англійский уряд узявсь за найстрогші міри.

 

Треба нагадати, що урядова (королівско-епископальна) реформація, котру англійский королівский уряд Генрі VIII. і др. проводив і в Ірландіі, не могла пустити тут корінів, ні помогти так самій кельтійскій національности, як поміг радикально-сектантский безепископальний і навіть безпопівский рух у Валіі. Коли англійский уряд посилав у 1560 р. в Ірландію нові церковні книги, котрі мусіли там замінити католицкі, то не збувся своєі зневаги проти кельтійекоі мови, а написав такі речі, котрі не лагодились проміж себе: "хоч, мовляв, і найліпшеб було, щоб церковна служба справлялась на такій мові яку люде найліпше розуміють, та позаяк важко печатати ірландскими буквами й мало в цілій державі розумієся в них, то й нічого справляти в Ірландіі службу церковну мовою краєвою, а хай уживаєся коли не англійска, то латинска. (King, Church History of Ireland І, 755).

 

Не диво, що Ірландці були холодні до такоі реформаціі і воліли вже стару церкву з єі латинскою службою, до котроі вони принаймні вже привикли. (Нагадаймо, що проби автономіі в церковному житю й письменстві Ірландців були підкопані римскою церквою за помічю Англичан же, вже в XII ст). Англійский уряд страшенно мстивсь на Ірландцях за йіх бунти на користь римскоі церкви, а потім королів Стюартів, котрих Англичане двічі проганяли. Звісно, що виробляли в Ірландіі англійскі уряди Генрі VІІІ, Елисавети, на решті голови англійскоі республики Олівера Кромвеля. Остатній після походу 1649 р. майже знищив Ірландців, вдохновляючись біблійними картинами війни Жидів з Хананеями. Тисячі Ірландців були перебиті, десятки тисяч вивезено на тяжкі роботи в Америку, де йіх навіть продавали, як Негрів. Милость була, коли уряд позволив Ірландцям виселятись на службу в Іспанію та Францію. В усьому краю зостались тілько 850.000 душ, з котрих 150.000 були іммігранти з Англіі й Шотландіі. Спеціально для Кельтів Кромвель назначив тілько одну з чотирьох ірландских провінцій (Connaught) і всю землю йіх роздав Англичанам, з котрих поробились ланд-лорди. Не треба забувати, що така денаціоналізація йшла поряд з державно-адміністративною централізацією між Шотландією, Ірландією й Англією.

 

Такими заходами, котрі хоч і не так радикально підновлялись і в XVIІІ. ст., не зломлено сепаратизму ірландского, котрий витворявся навіть у поселених в Ірландіі Англичан, але зломлено кельто-ірландску національність. В 1861 р. на 5.798.967 людности в. Ірландіі було вже тілько 1.105.536 Кельтів по мові, а в 1881 р. на 5.174.831 усеі людности, Кельтів було тілько 950.680 (18%) та й з тих лишень 103.562 говорило тілько по кельтскому, а решта вже говорила й по англійскому. Ніяких державних прав кельто-ірландска мова не має, і література на ній майже не істнує, хоч у новійші часи заложилось осібне Товариство для охорони й плеканя ірландскоі мови. — The gaelic Urion for the preservation and eultivation of the Irish Language). В самому автономному, або й у сепаратистичному руху Ірландіі, хоч иноді горяче говориться про кельтійский дух, незгідний з англо-саксонским, та все таки спеціально кельтійска мова не грає ніякоі ролі і Ірландія властиво показує примір великоі англо-ненависти при англійскій мові!

 

(Див. Beaumont — Irland; W. А. О' Connor — History of the Irish PeopIel-II; Em Lawless — Ireland (the story of the Nations); Green — History of enghish people I-IV; Sebillot в Revue Celtique IV; Windisch — Keltische Sprache, Brockhaus — Conversationslexicon, Irland).

 

Богато б треба було нам говорити, як би ми схотіли прослідити долю кельтійскоі національности в Шотландіі, історія котроі досить заплутана дрібними сварками й мало відома у нас звичайній публиці. Та для нашоі ціли досить буде привести кілька найголовнійших фактів.

 

Держава Шотландска певно почалась серед Кельтів, котрі дали йій імя (Scotia); та вже рано центр сеі держави перейшов у південну, здавна посаксонену крайіну, — на котру потім упливала ново-англійска національність. Уже в шотландских законах ХІІ ст. (Regiam Majestatem) писаних по латинскому, видно, що старе кельтійске звичаєве право дуже було упосліджене. Все державне житє справлялось уже від того часу на мові англо-шотландскій, коли не на латинскій, а кельтійска (гаельска) зоставалась тілько для звичайного словесного права в горах, для словесноі, хоч досить багатоі поезіі, звязаноі з ірландскою, та по части для заміток церковних. Ледви під кінець XV. ст. літературні аматори почали записувати в горах Шотландіі народні кельтійскі пісні, та й то ще не досить певно. Реформація, котра, як звісно, прийняла в Шотландіі радикальний, женевский напрямок, почала було посвящати й кельтійску мову, коли слідом за англо-шотландскою книгою церковних псальмів і молитов (Book of Common Order), подібна книга була зроблена й на кельтійскій мові й напечатана в 1567 р. То була перша печатна книга кельтійска. В 1690 р. видана була Біблія для Ірландіі з словарчиком для шотландских Кельтів.

 

Так положена була культурна перешкода для знищеня гаельскоі мови. Але ж державні порядки в Шотландіі все йшли до такого знищеня, по части й не без вини самих Кельтів, котрі, як Горали (Highlanders), вживали розбоів і дражнили проти себе більш освічених англосаксонских Подолян (Lowlanders). Заміри знищити Кельтів-горалів пішли в Шотландіі систематичнійше, коли Шотландія прилучилась до Англіі в XVII-XVІІІ. ст. Англо-шотландский уряд почав убільшувати силу князьків горальских над простим народом а поряд з тим напирати на те, що б вони переміняли свою мову й звичаі на англійскі. В 1616 р. уряд обовязав тих князьків посилати дітей своіх на Поділє, що б вони там учились читати, писати й говорити по англійскому. Акт королівскоі Ради писав тоді про сей примус, що се "єдиний спосіб, що б вивести панів горальских з варварства і приготовити йіх зреформувати й йіх краіну і довести єі до побожности, покірливости й освіти (to godliness, оbediente and civilty)".

 

Недовольство шотландских горалів проти уряду англійского, а надто в XVIII ст., коли він став дужше нагнітати на них, потягло йіх підперати дінастію Стюартів, коли йіх вигнали Англичане в 1688 р. З того часу Стюарти кілька разів піднімали бунти між горалами Шотландіі після кождого бунту англійский уряд все більше нагнічував на тих горалів, випераючи йіх з рідноі краіни. В 1725 р. звелено було одібрати в горалів гвери, а після бунту 1745 р. заборонено навіть одежу горальску й кождий горал мусів давати ось яку, кумедну тепер, присягу:

 

"Присягаюсь, що так само, як мушу я відповідати перед Богом на великий день страшного суду, так я не буду, не мушу держати в себе ружя, ні пистолета і ніякого гвера, і що не буду носити тартану (tartan — осібна матерія для одежі), пледу (plaid — шаль) і нічого з гірскоі одежі (Highland-garb), а коли я буду таке робити, то нехай я буду проклятий на моіх справах, на родині й маєтку моєму, — нехай я ніколи не побачу ні жінки моєі, ні дітей, батька, матері, ні приятелів, — нехай я буду вбитий на війні, як боязливий, і лежатиму без християнского похорону, в чужій землі, далеко від гробів батьків моіх і родичів, — нехай се все нападе на мене, коли я зламаю мою присягу" (Цікаво, що після сеі нагінки на національну одежу шотландских горалів, знаменитий актор Гаррік, граючи Макбета, не смів появитись в сій одежі на сцені в Лондоні, що б не "провалити" спектаклю. Lecky — History of : England in XVIII. cent. III, 53-54).

 

От такими заходами Англичане дуже підрізали національність шотландских Кельтів. Коли вони зовсім єі не знищили ще й доси, то тілько через те, що все таки новий освітній рух узяв під свій захист і гаельску мову. Ми бачили, що освічені люде зацікавились народними піснями гаельскими та що на мову гаельску почали перекладати й протестантскі святі книги. Перше придало охоти гаельским поетам писати по своєму, а друге дало сяке таке релігійне письменство гаельске. В другій половині XVIII ст. велику цікавість до гаельских народних пісень та переказів збудив по всьому світові Макферсон, видавши переробки йіх по англійскому мов би то як поеми старого співака Оссіана. Потім видано частину кельтійских матеріалів Макферсона. В XIX. ст. склалось кілька товариств для досліду поезіі гаельскоі та плеканя єі мови. Тепер сею мовою говорить у Шотландіі коло 300.000 душ на 3,735.000 усеі людности, а в усій Великобританіі 309.254 душ, з котрих одначе тілько 48.873 не говорить по англійскому. Ніякоі офіціальноі сили мова гаельска не має і з усіх публичних інстітуцій вживаєся тілько в церквах. Само собою розумієся, що мови тоі вільно вживати в приватних школах і що вчені спеціалісти учать про неі по університетах, як про наукову цікавість.

 

(Див. про се все: Burton — History of Sсotland I-VIІI; Mackintosh — History of civilisation in Scotland I-IV; Sebillot в Revue Celtique IV; Windisch — Keltische Sprachen. Ми додали деякі замітки після пр. Риса).

 

Рівняючи долю трьох кельтійских націй, ми не можемо не запримітити, що ліпше з них вийшли Валійці, у котрих запанувало радикальне, майже зовсім безпопівске протестантство, гірше вже шотландскі горали-пресвитеріанці (попівці) а найгірше Ірландці, котрі зостались при римскому католицтву.

 

(Далі буде).

 

[Народ, 01.09.1891]

 

(Далі.)

 

 

Другою по черзі централізованою державою в З. Европі, після Англіі, явилась Франція, хоч і на другий лад, абсолютно-королівский і бюрократичний. Політика Франціі до недержавних національностів була також само проскріпційна, як і англійска. Ми оглянули долю найважнійших із недержавних національностів у Франціі в своій праці Новокелтьское и провансальское движеніе во Франціи (Вѣстникъ Европы 1875, авг. сент.) і шануючи формат "Народа" не будемо повторятись. Суть діла в тому, що з недержавних національностів Франціі кельтійска — бретонска не вспіла ще вибитися з під латини, як дісталась під панство францускоі мови, так само як і іберійска — біскайска. Обидві вспіли собі здобути з усіх публічних інстітуцій в середні віки тілько містеріі (релігійний театр) та почасти церковну проповідь, за котру впрочім католицке духовенство взялось енергічнійше тілько в новійші часи, під страхом протестантства, а надто якобінского переслідуваня в часи великоі революціы. (Переклад Нов. Завіту на бретонске появився тілько в 1827 р., а всеі Бібліі тілько в 1866 р.). Ріжні діалекти мови провансальскоі (langue dіoc,) почали було влазити в церкви єретицкі (альбігонців і др.), в акти муніціпальні й провінціальні, як за проводом римскоі церкви наскочила на француску Украйіну француска Москва в образі хрестового походу проти альбігойців у 1209 р. і підрізала сходи другоі францускоі національности на ниві публічного житя, і з того часу langue d'oс повернувся в забуту історією мужицку мову, аж поки не нагадав про неі новий літературний рух у XIX ст.

 

Така була в середні віки доля недержавних національностів на західній половині теперішньоі Франціі. Чим було тоді спеціально француске королівство на ciй половині, тим було на східній герцогство Бургундске. Воно мало свою "окрайіну". Нідерландскі землі, заселені фламандско-голандскими варіаціями долішно-німецкого племени. Богаті через ремесла й торг, поріднені й почасти юридично звязані з німецкою імперією городи нідерландскі були не те, що села етнографічних островків біскайскоі й бретонскоі мови. В городах нідерландских виросла своя література; буйна автономія городів тих рано стала писати своі публичкі акти живою народньою мовою, примушуючи шанувати єі й феодальних князів своіх, навіть таких, як графи Фландріі, котрі мали підданих і францускоі мови (Валлони). Та тілько коли бургундскі герцоги з кінця XIV. ст. прилучили, правдами й неправдами, до своіх француских земель нідерландскі, так зараз же вони почали давити нідерландску національність. В сих заходах бургундского уряду францускоі національности ми бачимо перший в новій Европі примір свідомого національного централізму, сістеми денаціоналізаціі, направленоі проти національности високо культурноі й цілком свідомоі себе й свого права на автономію.

 

Хоча двір бургундских герцогів XV ст. топився в роскошах з податків, що йшли від нідерландских городів, але при тому дворі систематично виключена була нефранцуска мова й висміювались делегати міщан і рицарі нідерландскі, котрі нею не говорили. Правда, коли треба було Филиппу Доброму (доброму для панів!) прохати прибавок грошей (Beden) у нідерландских міщан, то він обертавсь до провінціональних соймів (Staaten) по нідерландскому, але коли городяне, котрі не могли зносити герцогского здирства й зневаги йіх прав, бунтувались і війна йім не щастила, то вони мусіли прохати в герцога ласки — по францускому. А до того бургундскі герцоги поставили над автономічними городовими й краєвими судами нідерландскими аппеляційні палати й найвисший суд — герцогскі, з процедурою римско-францускою і з мовою урядовою францускою. В своій "обрусительній" політиці герцоги Бургундіі йшли по дорозі, на котру вже ранійше ступали Французи, графи Фландріі, а також королі францускі, йіх сюзерени. Цікаво, що коли король Франціі пішов 1382 р. на поміч графу Фландріі проти бунтувавших фламанских міщан, то в арміі союзників було під острахом смерти заборонено говорити по фламандскому, хоч там були рицарі з фламандского краю.

 

Тілько дінастична причина — те, що наслідницею корони Кароля Смілого (котрий, замітимо, точка в точку так руйнував Гент і Люттих, як Івани ІІІ і ІV московскі Новгород, за що єго нідерландскі хроніки звуть Грізним, le Terrible) зосталась дівчина, котроі спадок поділили король Франціі з імператором Германіі, спинило cей інтересний процес "офранцуженія окраинъ" бургундскоі держави, бо нідерландскі землі цілком одійшли до дочки Кароля Смілого, котра вийшла заміж за наслідника Габсбурского дому. Та все таки те "офранцуженіе" оставило по собі слід на національности провінцій теперішньоі Бельгіі, в котрій потім уряд іспанский і навіть австрійский вживали францускоі мови в офіціальних справах.

 

(Факти боротьби бургундских герцогів з Нідерландцями можна знайти в Баранта Histoire des Dues de Bourgogne, а також в великих зводах історіі Франціі Мішле й Мартена. Про адміністративну політику бург. герцогів у Нідерландах див. Wenzelburger, Gеschichte der Niederlande І)

 

Забравши більшу половину земель бургундського дому, француска держава стала викінчати в себе сістему централізаціі, а далі посуватись до Рейну, забираючи вже й краіни німецкоі мови, долішньоі, як частина Фландріі, й горішньоі, як Ельзас. Тоді й француска держава стала на дорогу "офранцуженія восточныхъ окраинъ" ще більше рішуче, бо від часів бургундских успів розвитись ідеал централістично-бюрократичноі адміністраціі. Я маю право думати, що політика напр. Людовика XIV у Фландріі, Лотарингіі й Альзаціі, з йіх аппеляційними судами й другими палатами й адміністрацією виключно на францускій мові, досить звісна скілько небудь образованій публиці, бо про неі говориться навіть і в гімназіальних учебниках, і через те не буду тут розводитись про сю справу.

 

Вже книга Токвіля L'ancien regime et la revolution, котра появилась з сорок років тому назад, показала ясно, що велика революція француска в адміністраціі Франціі тілько викінчила роботу старих королівских політиків Франціі, як Рішлє та Людовік XIV. Республіканці-якобінці, се властиві віртуози державноі централізаціі. Вони, вкупі з Наполеоном І, котрий зібрав коло себе йіх зостатки, виробили ту сістему політично-адміністраційну, котра стала взірцем для всіх бюрократичних порядків в Европі, включно до Росіі й навіть почасти до Турціі. Інтересно, що францускі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому сістему, підперту навіть формально прогресівними аргументами і розширили попередні заходи француских королів до "офранцуженя окрайін". Вони конечні батьки новійшого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д.

 

По части я говорив про се в праці "Новокельтское и провансальское движеніе во Франціі", але треба сказати про се ще тепер і трошки докладнійше.

 

Я думаю, що історія великоі францускоі революціі стане найяснійшою, коли в ній розріжнити два уклади, говорючи терміном Костомарова: фрнцуский і париский. Революція всефранцуска, приготовлена всім попереднім культурним процесом і почата провінціональними бунтами в 1788 р. (в Бретані й Дофіне), дала Деклярацію прав людини й грoмадянина 1789 і конституцію 1791 р. Але Парижу сего було мало: він хотів радикальнійшоі реформи та ще й не тілько політичноі а й релігійно-філософскоі. Звісно, в теоріі Париж мав рацію, та тілько практично матиме рацію хиба в XX ст. Коли виявилось, що провінція не може піти за Парижем, тоді теоретикам радикальноі реформи при тодішних звичках думки й учинків, вихованих віковою школою абсолютизму державного й церковного, не зосталось нічого, як, опершись на Париж, узятись за абсолютистичну палку й нею гнати всю Францію по дорозі поступу. Ось головна, нутрішня причина, чому республіканці-якобінці взялись за політично-адміністративну централізацію, цілком противну заяві "Деклараціі прав", до котроі і вони молились. Другі причини, між іншим і роялістично-коаліційна війна — побічні.

 

Підтягаючи провінціі до свого ідеалу, якобінці наткнулись там і на недержавні національности з йіх мовами, котрі почали було відживати серед тепла того руху, що зродив "Декларацію прав", і між іншим перекладати по своєму сю декларацію. Проскрібовані якобінцями громадскі елементи, починаючи від попів і роялістів і кінчаючи республіканцями-федералістами явились по провінціям і взялись і собі за пропаганду своіх ідей на недержавних мовах, почасти протестуючи при сему проти діктатури Парижа над усією Францією. Якобінці вбачили корінь лиха в самім факті житя недержавних мов, відмінних під святоі "мови Деклараціі прав". Вони поспішались як найскорше знищити ті мови.

 

8-го плювіозу ІІ-ого року республіки Барер, член Комітету спільного поратунку (Comite du salut public), зробив у Конвенті рапорт про єго справу. Ми мусимо спинитись довше на сім рапорті, бо документ сей має в собі всі сорти Катковщини, які тепер можна здибати напр. у російских національних централістів, починаючи під консервативних і кінчаючи революційними, котрих теоріі ми розбирали в книжці Историческая Польша и великорусская демократія.

 

Барер говорив: "Громадяне (citoyens)! Тирани, змовившись проміж себе, сказали: неуцтво було завше нашим найдужшим помічником; піддержім же неуцтво; воно творить фанатиків, збільшує скількість противуреволюціонерів: відсуньмо Францію до варварства, — послужімось з народів мало освічених або з тих, котрі говорять мовою іншою ніж мова спільноі просвіти.

 

"Комітет зрозумів сю змову неуцтва й деспотизму.

 

"Я тепер зверну вашу увагу на найліпшу мову в Европі, на ту, котра перша освятила отверто права людини й громадянина, на ту, котра має на собі працю передати світові найвисші думки про волю й найбільші погляди державні".

 

Звісно, для Барера се мова француска. По єго словам, вона недавно ще була невільницка, дворова, але від часу революціі люде з усяких краів Франціі заговорили нею з виразом волі й рівности.

 

"Тілько чотири є точки в республіці, на котрі мусить звернути увагу революційний законодавець, з погляду мов, котрі найбільше противні ширеню громадского духу й ставлять перепони знатю законів республики та йіх викону.

 

"Між старими мовами, гальскими (velelies), гасконскими, кельтійскими або східними, котрі творять відтінки в відносинах ріжних громадян і краін нашоі республіки, ми запримітили (і рапорт послів національних говорить в один голос про се з ріжними агентами уряду посланими в департаменти), що мова так звана бретонска (bas-breton), мова басків, мова німецка та італіанска продовжують царство фанатизму й забобонів (superstition), перешкоджають революціі проникнути в девяти важних департаментах і можуть сприяти ворогам Франціі."

 

Барер огляда сі мови, при чому говорючи про італіянску на Корсиці, каже, що на сім острові народ навіть певна про істнуванє нових законів, бо вони написані мовою, котроі той народ не розуміє. "Правда, — каже Барер, — від кількох місяців наші закони перекладаються на італіянске, але ж чи не ліпше б було поставити там кількох учителів нашоі мови, ніж перекладчиків на мову чужу?"...

 

"Ось уже три роки, як законодавчі ради говорять про народню освіту... Закони про вихованє мають виготовити ремісників, артистів, учених, літератів, законодавців, чиновників; — але найперші закони про вихованє мусять приготовити громадян, — отже що б бути громадянином, треба слухатись законів, а що б йіх слухатись, треба йіх знати. Значить, ви обовязані дати народу перше вихованє, котре дасть єму можливість розуміти голос законодавця. Яку ж противність показують всякому розумному департаменти Рейнскі, Морбіганский, Фіністере і т. п.? Законодавець говорить там мовою, котроі ті, що мусять виконати закони й слухати йіх, не розуміють. Старі держави не знали такого разячого й небезпечного контрасту.

 

"Треба розповсюдити (populariser) мову (державну), треба знищити сю арістократію мови, котра немов ставить націю освічену серед націі варварскоі.

 

"Ми зреволюціонували уряд, закони, звичаі, норови, одежу, торговлю, саму думку; треба ж зреволюціонувати й мову, котра служить йім щоденним струментом...

 

"Федералізм і забобони говорять по бретонскому, еміграція та ненависть до республіки говорять по німецкому, контрреволюція говорить по італіянскому, а фанатізм говорить по баскскому. Розбиймож сі струменти шкоди й облуди!

 

"Комітет подумав, що треба вам предложити, як річ наглячу й революційну: поставити в кождій громаді в означених департаментах по вчителю францускоі мови, котрий мусить учити молодих людей обох полів і читати кожноі декади всім громадянам закони, декрети й накази, послані Конвентом. Сі учителі будуть перекладати устно закони, для лекшого розуміня йіх, в перші часи. Рим наставляв молодіж, навчаючи єі читати закон 12 дощок. Франція буде навчати частину громадян францускоі мови по книзі Деклараціі прав...

 

"Як би я сказав таке деспотові, то він би мене вилаяв; за часи монархіі кождий дім, кожна громада, кожна провінція була немов осібною державою, по житю, обрядам, законам, звичаям і по мові. Деспот мав потребу розєдиняти народи, розділяти краіни, інтереси, перешкоджати стосунки, спиняти однаковість думок. Деспотизм піддержував ріжність мов; монархія мусить бути подібна до Вавилонскоі вежі і для тирана нема другоі загальноі мови, окрім сили, що б мати послушенство, та податків, що б мати гроші.

 

"А в демократіі, противно, — нагляд за урядом довірено кожному громадянину; що б наглядати за урядом, — треба єго знати, треба надто знати єго мову.

 

"Кілько видатків ми зробили на те, щоб перекласти закони двох перших державних рад на ріжні мови Франціі, — так мовби то ми мусимо підпирати сі варварскі жаргони і сі грубі мови, котрі можуть тілько служити фанатикам і контр-революціонерам!

 

"Залишати громадян в незнаню мови національноі (nationale тут — державноі), — значить зраджувати батьківщину...

 

"Громадяне! мова народа вільного мусить бути одна і та ж сама для всіх!

 

"Що се таке? Тоді як чужі народи на всім світі учаться мови францускоі,— сказати, що в самій Франціі є 600.000 Французів, котрі не знають ні законів, ні революціі, що виробляються серед них?!

 

"Треба нам мати гордість, котру мусить давати первенство францускоі мови з того часу, як вона стала республіканскою, треба нам сповнити обовязок!

 

"Залишімо мову італіянску, посвячену солодощам гармоніі й виразам поезіі розмняклоі й розпустноі.

 

"Залишімо мову німецку, мало приличну для народів вільних, поки (в Німцях) не впаде уряд феодальний і вояцкий, котрому вона служить найдостойнійшою окрасою.

 

"Лишімо мову іспанску для єі інквізіціі й універсітетів, поки вона не виголосить вигнаня Бурбонів, котрі відняли трони в народів всіх Іспаній.

 

"Що до мови англійскоі, котра була великою й вільною тоді, як вона обогатилась словами: величество народа, то тепер вона стала мовою уряду тиранского й ненавистного, банків та векслів!

 

"Тілько та мова, котра дала своі звуки вольности й рівности, мова, котра має законодавчу трібуну і 2000 трібун народніх... котра розказала всій Европі про вартість 14 армій, мова, котра служить струментом слави відвоюваня Тулона, Ландау, Фор-Вобана й знищеня армій королівских — тілько така мова може стати всесвітньою.

 

"Се амбіція генія вольности; він єі викона! А ми — ми обовязані перед нашими coгpoмaдянами, обовязані за для стверджіня Республіки зробити так, що б на всім єі обшарі говорилось мовою, котрою написана декларація прав людини".

 

Конвент дав декрет в духу сего докладу, а скоро після того слухав новий доклад, Грегуара "про потребу й способи знівечити всі народні вимови (patois) і розповсюдити мову француску", і видав прокламацію, зложену Грегуаром:

 

"Громадяне: ви маєте щастє бути Французами!... Ви ненавидите федералізм політичний; відкиньте й федералізм мови! Мова мусить бути єдина, як республіканці і т. д.

 

Відповідно таким поглядам, політики Конвенту поступали не тілько у Франціі, а й в тих краінах, котрі вони покоряли "увільняючи йіх від тиранства королів", як напр. у Бельгіі, де мова фламандска до останку витіснялася з урядів. Слідом за політиками Конвенту пішов Наполеон.

 

(Див. Vinson. La Convention et les ifliomеs locaux в Melanges de lingnistigue etd' antropologie par Ab. Hovelacque, Em. Picot et J. Vinson; De Haulleville — La nationalite belge. Gazier — Lettres a Gregoire sur les patois de France 1790-94. Documents inedits sur la langue, les moeurs etc.)

 

(Далі буде)

 

[Народ, 24.10.1891]

 

Так виробилась сістема француского націоналізму централістичного, про котру в ранішні часи не мали й думки. Ся сістема пустила серед Французів глибокі коріні, так що тепер нігде нема такого унітарізму, як у францускій громаді. Звісно, коли в XIX ст. по недобитим національностям Франціі піднялись рухи до відроджіня національних мов, то серед висококультурних Французів знайшлось досить діллетантів, що б смакувати в тих рухах і похваляти йіх. Але се, по крайній мірі доси, не має ніякого впливу на офіціяльне житє: ні в школах, ні в урядах не допускаєся мова, інша від державноі францускоі. Звісно, не маючи попередньоі поліцейскоі цензури, уряд француский в XIX ст. неміг видавати заборон на книги не-француских мов, але не треба думати, що б нові провіціально-національні рухи не мали проти себе Каткових у прессі францускій. Я приводив у "Вѣстнику Европы" приміри криків йіх проти "сепаратизму" провансальського, в котрому нема й десятоі части того соціяльно-політичного елементу, який є напр. у Шевченка. Я мігби привести ще новійші приміри, та мушу берегти папер і час.

 

Роскажу наочні факти. Років 3-4 назад довелось мені жити літом в Савойскій долині серед досить освічених Французів. Між ними один, інжінер, був з Провансу, а другий, інспектор академіі, з Бретані. Саме тоді париска пресса чимало писала про провансальских патріотів "фелібрів" з поводу екскурсіі, котру робили аматори в Прованс, де в руіні амфітеатру парискі актори грали трагедію Софокля (по францускому) і де потім прийіжжі брали участь в поетичних празниках фелібрів. Парижане народ до всього любопитний, а до того серед літературноі громади в Парижі має вплив симпатичний романіст Доде, провансал (як і Золя) і приятель Фр. Містраля "короля фелібрів", — так що парижане збігались навіть дивитись на популярну процесію, досить дитячу, з "Тараскою" (змій, з котрого вбив коло Тараскону герой краєвоі легенди). Тим більше вони любувались "південними літературними празниками під південним небом". Але, як звичайно, не обійшлось в прессі і без виступів проти південного "сепаратизму".

 

В нашій вілледжіатурі під Монбланом читалась Le Temps, котра давала горячі описі екскурсіі, пера Фр. Серсе, звісного критика й прихильника "діялектів і patois". Довідавшись, що один з наших сожителів по готелю провансал, я зводив розмови на рух фелібрів, але діставав відповіді, що се справа чисто поетична, празникова й глибоко в щоденне житє не може й не мусить іти, бо інакше вона розділить Французів на дві націі. В суті се ж саме казав міні й один із шефів фелібрізму, поет Руманіля, коли я був у него в Авінйьоні в 1872 р. Я завважав, що поки ввесь рух фелібрів буде обмежатись на поезіях, доти він зостанеться кружковим і поверховним. — Що робити? питав Руманіля. — Писати популярно-наукові книжки, виборчі маніфести, говорити по провансальскому на мітінгах і т. п. коли вже закон не позваля вам учити по своєму в школах. — Таке саме говорив нам один ваш компатріот, замітив при сему молодий фелібр, що був з нами. — Хто такий? — Професор з Гельсінфорсу (се був "Фінноман", Потім таке саме говорив фелібрам імператор бразилійский і слова єго були приведені в Armana Prouvencau). — Знаєте, сказав мені Руманіля після одноі такоі розмови: на се нам зважитись трудно, бо ми все таки Французи (parce gu' ар: es tout nous sommes des Frаncais).

 

Тепер фелібри пішли трохи дальше: трохи більше пишуть прозою, Містраль навіть говорить про те, щоб пустили мову провансальску в школу, але се все дуже слабе, коли порівняти навіть з працею і змаганями украйінофілів у Росіі.

 

Коли я зачепив інспектора-бретонця, то він мені з гордостю сказав, що він, хоч родився в Бретані, але мови бретонскоі не зна й не хвалить не тілько проб писати нею, а навіть того, що уряд піддержує істнуванє сеі мови тим, що дає вчителів народним школам із тамтешніх людей, котрі все таки, бачучи, що діти не розуміють по францускому, обертаються до них хоч спершу по бретонскому. Треба, казав мій собесідник, послати туди учителів чистих Французів, щоб слова не говорили бретонского, і тоді зразу справа була б скінчена! "Ну, кажу я, треба вам узяти примір з нашого уряду, котрий навіть попів насила в Грузію таких, що мова грузинского не знають, так що навіть тайна сповіді там відбувався з драгоманом!" "Справді? спитав мій бретонець і зрозумівши в словах моіх іронію, прибавив зо спіхом: а, се дуже вже сильно, сповідь з драгоманом!" "Правда, сказав я, але веде ще радикальнійше до "тріумфу національноі мови над краєвими жаргонами".

 

Можу завірити, що 99 на 100 звичайних освічених Французів дивиться на патуа, як мій бретонець-інспектор.

 

Не так давно моя родина купалась в океані в бійскайскому місточку Гетарі, коло іспанскоі границі. Раз величенька компанія гостей з ріжних провінцій Франціі, ріжних професій, гуляючи коло містечка, наткнулась на дітей і хотіла щось роспитати в них. Але діти нічого не розуміли по францускому, а гості не вміли ні слова біскайского. Гості страшенно розсердились, а надто одна дама, котра вилаяла дітей в духу Конвента, доказуючи йім, що вони "Французи і мусять знати свою національну мову". На горе, діти не зрозуміли й сеі раціі. В усій компаніі знайшлась тілько одна людина, котра доказувала, що коли ми зайіхали в бійскайску землю, то ми мусимо й вивчитись бійскайскоі мови, а коли ні, то хоч терпіти, що бійскайскі діти нас не розуміють. И та бѣ — Украинка! Решта знала тілько одно: тут Франція, вони Французи, вони мусять говорити по францускому!

 

Не диво, що єдина концесія від держави францускоі, яку дістали недержавні "жаргони" в остатні часи, се росказ міністра пошт (фелібра), щоб за телеграми провансальскі й бретонскі у Франціі платити не 15 сантімів за слово, а 5. Бачите, тепер по всій Европі можна посилати телеграми на якій кому вгодно мові, навіть шифровані, аби латинскими буквами та арабскими цифрами (Я сам не раз посилав і получав телеграми у Швейцаріі й Франціі російскі й украйінскі). В середині Франціі тариф на телеграми писані мовою францускою 5 сант. за слово, на мови чужесторонні (langues etrаngeres) по 15 с. От фелібри й підійшли до свого товариша, котрий став міністром пошти з тим, що мова провансальска не чужесторонна, а теж француска, краєва б то, і міністр підвів єі під 5-ти сантімний тариф та до компаніі прибавив і бретонску! Фламандску, італіянску й біскайску тоді забуто і не знаю, чи потім хто добавив і йіх чи, скорше, ні. Але Каткови в печати францускій не пропустили протестувати й проти концесіі провансалам і бретонцям.

 

Найгірше во Франціі стоіть справа недержавних мов через те, що там вона мусить боротись не тілько з законами, а й звичаями, в котрих француска громада страшенно консервативна. Звісно, що для Французів лекше перемінити форму держави, ніж викинути зайву букву в академічній ортографіі. По части мови нема в Европі більше централістичноі громади, як француска. В Германіі такий Момзен так і ріже своі лекціі гольштинским акцентом, і в шкільних книжках побачите приміри провінціальних поезій Грота, Кобеля і т. і. В Італіі ще більше вольности: там по провінціям є театри, де грають на діялектах, і ніхто не бойіться вимови а то й розмови на діалекті. Сам перший король єдиноі Італіі, умираючи, говорив до свого сина по пємонтскому (В Італіі є курйозна мішанина партікуларізму з унітарізмом. Напр. між офіцерами арміі вважаєся за добрий тон закидати по пємонтскому, бо кадри спільноі італіянскоі арміі вийшли з Пємонту і Віктор Емануіл любив пємонску мову; на флоті закидають по генуезкому).

 

У Французів все, що нагадує patois, висміюється. І сей дух перейшов навіть у т. зв. француску Швейцарію, де женевець буде недовольний, коли ви єго назвете Французом, і скаже вам: "я женевець", і тутже поправить дитину, коли вона скаже або вимовить слово на лад женевского патуа. Водский кантон (Vaud-Waadt) більшою своєю частиною належить властиво не до францускоі мови, а до провансальскоі (langue d'oс) і має в себе поетів-лауреатів на зборах фелібрів, але борони боже, що б у школах кантону або в урядах вживано хоч слово з кантонального патуа, а не з академічноі францускоі мови! Інше в німецкій Швейцаріі, де впрочім книжна й актова мова все таки neu-hoch-deutsch, хоч і в домі богатого бюргера і в школьних розмовах і на мітінгах і на Landsgemeinde почуєте ріжні варіянти Schwitzer-Dütsch'a.

 

Остатніми часами науковий фольклорний рух почав трохи переміняти погляди францускоі громади на патуа (недавно стала виходити спеціяльна Revue de Patois) параллельно тому, як і в адміністративних порядках потроху вводиться децентралізація. Але взявши на увагу всі звички францускоі громади, питаєш себе, що швидче настане: чи нові догляди підкопають державно-національний централізм, чи він зайість в кінець недержавні мови й діалекти?

 

Ми росказали подрібнійше про стан недержавних мов в світі францускому, бо се річ цікава, а також через те, що наша громада на диво мало зна сю справу. Примір тому не тілько д. Баштовий з єго статьою в Ділі, а навіть земці украйнофіли, котрі в 1880 р. в чернигівскій земскій губернскій раді промовляли за тим, що б украйінску мову допустити в школу, і покликувались на примір Провансу й Бретані!! Признаюсь, що я прожив тоді кілька тижнів з голодом коло серця, чекаючи, як такі аргументи перекине який катковець показом на те, що во Франціі ні в одній раді навіть ніхто й не писне про те, що б у школу пущено було яку мову, окрім державноі францускоі. Далі про другі держави я буду говорити коротше.

 

Мені трохи чудно було б росказувати в журналі австрійскім історію германізаційних заходів уряду німецко-австрійского проти ріжних славянских і інших національностів держави. Тай російска публіка мусить же щось знати про переслідованє ческоі мови після білогорскоі битви (1620 р.), про германізаційні заходи уряду Маріі Терези й Іосифа II. бо про те досить росказано в "Исторіи славянскихъ литературъ" Пипіна й Спасовича і почасти в "Новой Исторіи Австріи" Спасовича (по Шпрінгеру).

 

Я нагадаю коротенько про централістично-германізаторску політику М. Терезіі й Йосифа II, бо в ній ясно видно систематичне наслідуванє францускоі системи з єі мішаниною державно-національного централізму заходами дійсно просвітними (Aufklärung), через що система ся стає принадливійшою й тим більше шкодливою. Нагадаю тілько, державно-централістичні інстітуціі М. Терезіі, закладені ще в 1747-49 р. (Hofreсhnenkammer, К. k. vereinigte Hofkanzlei), германізаційний, хоч добрий в суті своій на той час шкільний закон 1771 р. германізацію гімназій і праского університету, добру тим, що витіснено латину, та не добру тим, що ніяка інша мова, окрім німецкоі, не була завважена, та що дітей, не знавших німецкоі мови навіть не велено було брати в гімназіі; указ Йосифа II 1784 р. про заміну латини німецкою мовою в офіціальних закладах Венгріі, без усякого права для других краєвих мов і т. д.

 

Не може бути сумніву, що державно-національний централізм у Росіі з XVІІІ ст. наслідував Францію, Прусію та Австрію. Звісно, підстави для того були й домові: дикі — в національній виключности, котра була в Москалів, як і в усіх народів, і культурні — в релігійній нетолеранціі, котра мусіла вкорінитись серед Великорусів у часи боротьби в Татарами-мусульманами й Поляками-католиками, котрі сіли було в 1610-1613 рр. в самій Москві й поводились там не дуже то толерантно; на решті державні, бо й стара Московщина виробилась у централізовану монархію й була свого роду Францією, тілько диковатою. З усього, що нам писано про Московске царство XVI-XVII ст. бє в ніс дух нетолеранціі національно-релігійноі серед висших верстов людности; з другого боку, навіть з самих намов духовенства московского видно, що простійші Москалі братались і женились з усякими "поганими" — мусульманами, язичниками на Сході і дружили з "лютерами й кальвинами" на Р. Двині, в Новгороді й т. і. Після Петра І, котрий навіть офіціально підписувався по голандскому, ся мнякість Великорусів перед чужими націями явно себе стала показувати, хоч з другого боку рішучо централістична система політично-адміністративна, котра склалась у Росіі на старо-московскій основі, але під видимим упливом Німців, мусіла виробити й систематичний державно-національний централізм. Зовсім рішучо він себе почина проявляти з часів Катерини II. котра в 1764 р. написала знамениті слова в своій інструкціі генер. прокурору кн. Вяземскому: "Малая Россія, Лифляндія и Финляндія (тоді невеличка східна частина теперішньоі Фінляндіі) суть провинціи, которыя правятся конфирмованными имъ привилегіями; нарушить оныя отрѣшеніемъ всѣхъ вдругъ весьма напристойно бъ было, однакожъ и називать ихъ чужестранними и обходиться съ ними на такомъ же основаніи есть больше, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностію — глупостію. Сіи провинціи, также и Смоленскую, надлежитъ. легчайшими способами привести къ тому, чтобъ они обрусѣли и перестали бы смотрѣть, какъ волки къ лѣсу. Къ тому приступъ весьма легкій, если разумные люде избраны будутъ начальниками въ тѣхъ провинціяхъ; когда же въ Малороссіи гетмана не будетъ, то должно стараться, что бъ вѣкъ и имя гетмановъ исчезло, не токмо бъ персона какая была произведена въ оное достоинство".

 

Тілько ж і сі слова Катерини, — про котру треба памятати, що вона була все таки Німкинею на російскому престолі, — мали змисл більше політично-адміністративний, ніж національний. І після Катерини II централізм у Росіі був більше державним, ніж національним, аж до самих 1863-1866 рр. В перший раз проявив ся рішучо централізм національний у Росіі після польского повстаня 1863 р. коли Катков виголосив характерні слова: чому ми не мусимо й не можемо робити того в Польщі, що Франція робить в Ельзасі, а Прусія в Познані?

 

В словах сих ясно видно, що обрусеніє не є система, котра витека з духу національного Великорусів, або зі спеціально російского державного грунту, а є, по крайній мірі на добру частину, наслідуванєм певноі фази всеевропейскоі державноі політики. Спеціфічно російским елементом в теперішній системі обрусенія можна вважати певну брутальність, котра проявляєся напр. в повертаню уніатів на православіє, або в забороні украйінскоі літератури. Тай така брутальність видає ся російским спеціфіком тілько для нашого XIX ст. бо в XVII-XVIІІ ст. відносини Людовика XIV до Гугенотів, або англійского уряду до гірских Шотландців були ще більше брутальні. Та навіть тепер, коли порівняємо відносини російского абсолютного, то б то тепер архаічного уряду до уніатів і Украйінців з відносинами констітуційного венгерского уряду до Словаків, то ще хто зна, кому треба буде видати премію на конкурсі брутальности.

 

Ми мусілиб спеціальнійше оглянути відносини російского державно-національного централізму до національности украйінскоі, але ся справа потребує цілого тому, що б бути виясненою. Скажемо найкоротше, тілько для того, що б нас не докорили, що ми обминули найцікавійший для Русинів бік системи обрусенія.

 

Основу для централізму національного й тут, як инде, робить централізм державний, політично-адміністративний. Конечно, lex Jusephovicia 1876 р. можлива тілько через те, що нема ніяких політично-адміністративних інстітуцій, котрі б стояли на дорозі між петербурским бюрократично-царским самодурством і Украіною. В XVII ст. Украіна мала такі інстітуціі в козацкій Гетманщині. Царский уряд почав з того, що обрізав ті інстітуціі. Тількож не треба забувати, що Украйіна стратила свою політичну автономію по крайній мірі на половину через самих синів своіх. Вже в перші роки після союзу з Москвою, чернь посполита й козацка з самим Запорожєм, міщане й частина духовенства, держучись монархічних ідеалів, ішли проти автономічних тенденцій козацкоі старшини й висшого духовенства, і підрізали ті тенденціі між 1657 і 1663 рр. Потім міщане, Запорожці й почасти посполита чернь, скоштувавши царско-боярского уряду, почали переміняти думки, але вже за пізно, тай дійшла до ліберального ідеалу свідомого себе хиба частина запорожців (К. Гордієнко і т. і.) коли тимчасом старшина козацка, повертаючись у панство, за Самойловича й Мазепи, сама підбурювала Москву проти запорожців. Коли Мазепа піднявсь проти царя, тоді він і частина старшини козацкоі попробували зійтися з Запорожєм, але впять за пізно. Тимчасом самі порядки Гетьманщини, приладжені більше до вояцкого, ніж до мирно-державного житя (бо при них не тілько поспольство й міщане, але навіть шляхта, яко така, не мала політичного права) застаріли так, що украйінский автономізм, проявляючися за часів Катерини II, перед смертю Гетьманщини й Запорожя, був на стілько архаічний й по своій формі, так мало подібний до общеевропейского лібералізму того часу, що міг тілько дати урядові петербурскому повід скорше скасувати украйінско-козацкі порядки. Великого жалю те скасуванє на Украйіні не визвало, надто скасуванє Гетьманщини, про котре напр. ми не маємо ні одноі пісні. В простім народі скасуванє Запорожя очевидно визвало жаль, котрий видно во множестві пісень, та провідною думкою в них іде жаль не за автономією козацкою, а на те, що "степи подаровано генералам", то б то думка не національно-політична, а соціяльна. Так само і в освічених Украйінців, коли виявивсь літературний протест проти політики Катерини ІІ, то не з поводу автономіі козацкоі, а з поводу крепацтва, котре ввела Катерина II (ода Капніста, писана впрочім по російскому). Коли політика Катерини до Украйіни чим відміняєся від політики сучасних йій державних централістів в Европі, так се власне в заведеню у нас крепацтва тоді саме, як европейскі державні централісти, котрих наслідувала Катерина II, хоч касували автономію кляс і провінцій, так вменшували крепацтво. Тількож треба памятати, що в сему Катерина ІІ тілько викінчила й припечатала політику, котру проводила вся козацка старшина украйінска, починаючи з самих часів Богдана Хмельницкого, — москвофіли, як і автономісти, і ще не звісно, хто з них більше. В документах, котрі можна вважати за maximum автономізму серед козацко-украйінского панства за часи Катерини II і в котрих можна бачити навіть сліди впливу на те панство сучасних европейских політично-ліберальних думок, а власне в просьбі "о возстановленіи разныхъ старинныхъ правъ Малороссіи", поданій в 1764 р., а також в промові одного украйінского шляхтича "о поправленіи состоянія Малороссіи", певно сказаній тодіж, найвиразнійше проситься "самовольний малороссійскихъ мужиковъ переходъ (котрий робиться) въ силу правъ малороcciйскихъ впредь навсегда пресѣчь". (Кієвск. Старина 1888, іюнь 343; 1882 октябрь 124). Звертаємо увагу ще й на те, що сі автономістичні документи писані зовсім не по украйінскому, а на добрій тодішній офіціальній російскій мові, вже досить повеликорусеній. Подібноюж мовою писаний і украйінско-патріотичний діалог "Разговоръ Великороссіи съ Малороссіей" (Кіевск. Стар. 1882 ІІ, 325 і далі), писаний в половині XVIII ст.

 

В новійшій нашій інтелігенціі деякі спомини про стару козацку автономію привязуються до тенденцій европейского лібералізму, але майже так само, як зовсім уже археологічні спогади про ще старійші городскі віча. І всі такі спомини далеко менше вбирають у себе новий лібералізм, ніж спогади про Земскі собори московського царства, або всеросійску Катеринину Комісію 1767 р. (Нагадаємо адреси земств украйінских в 1878-1881 рр.).

 

Національно-культурний автономізм украйінский теж пропав на добру частину через недбалість і добру волю самих Украйінців. До самих часів Катерини II, коли шкільні книжки украйінского виданя став заміняти московскими та петербурскими Украйінець же кієвский митрополит Миславский, великоруский уряд не робив нічого для культурноі денаціоналізаціі Украйінців. (Не треба думати, що книжки, котрі виганяв Миславский, були народньо-украйінскі; то була церковно-славянщина з примішкою украйінщини). Противно, украйінскі архиєреі, учителі й т. і. могли обукрайінювати Москву, скілько б схотіли. І дійсно містеріі кієвскоі композиціі грали семінаристи навіть у Сібірі, Мазепа писав до Менщикова по украйінскому і сам Петро І говорив у Білій Руси та в Галичині по украйінскому. Лихо наше було в тому, що наш освітний рух XVI ст. на котрому видно було вплив европейского відроджіня наук і реформаціі, не вигорів через берестейску унію й визвану нею православно-козацку реакцію, котра дала в нашому письменстві XVII ст. перевагу церковно-славянско-рускому макаронізму над елементом народним. Через те наші письменники XVII ст. не чули ріжниці своєі мови від письменскоі мови московскоі, також по своєму макаронічноі. А коли ся остатня за часи Петра Великого стала органом розширеноі державноі культури з досить сильним для тодішньоі Східноі Еврони процентом світских европейских інтересів, то московско-петербурска література, котру виробляти помагали за Петра В. й Украйінці, стала ширшою й живійшою, ніж тодішня украйінска, й потягла до себе й наших людей, котрі дивились на неі не як на чужу, а як на свою, й незамітно починали всвоювати і єі мову. (Див. між іншим дневники Украйінців з XVIII ст. що печатаються в Кіевск. Стар.).

 

Ми боімось пускатись тут у розмову про справу, котра потрібує ще спеціальних студій, але не можемо проминути зовсім одного боку питаня про відносини культури на Украйіні і в Москві в кінці XVII і в початих XVIІІ ст. Треба бути дуже обережним з такими словами, як ті, що Москва тоді була зовсім дика, та що Украйінці й занесли до неі культуру, — фрази, котрими рясує напр. Історія рускоі літератури д. Огоновского, котрий очевидно не дав собі труду познакомитися з історією письменства й культури на Московщині навіть по загальним ділам, як Галахова, Порфірева й т. і. Безспорно, в загалі культура стояла в XVII ст. низше в Московщині ніж на Украйіні, і Украйінці багато дослужились тоді московскій культурі. Тількож зовсім уже дикою Московщина не була; в ній напр. зоставалось дещо з культури старих городів, як Новгород, Псков і др. А до того нові культурні впливи йшли в Московщину не з самоі Украйіни, а й з Польщі через Білу Русь і просто через перейіжджих, а також і від Німців, Шведів, Голандців, Англичан, через прийізжих і цілі колоніі чужинців, котрі закладались у Новгороді, Архангельску, Холмогорах і в самій Москві. Сі чужинці, а надто протестанти, несли в Московщину культуру де в чому свіжійшу й ширшу, ніж тодішня украйінска, занадто попівска та козацка, а також в XVII ст. стоявши під переважним упливом католицкоі Польщі, культуру державно-технічну й навіть письменство світске — початки повістів, новелли, сатирічні картини й т. і. котрих зостатки тепер розбирають спеціалісти, як Пипін, Веселовский, Ровінский і т. і. Се все готовило в Московщині XVII ст. питомий грунт для т. зв. Петровоі доби, котра зразу поставила державі й письменству завдачі світскі, широкі й свіжі, перед котрими завдачі попівско-козацкоі Украціни XVII ст. стали вузькими й застарілими: (Ріжницю й відносини культурні між Украйіною й Московщиною за часи Петра І-ого можна бачити, напр. переглянувши самі заголовки книг, котрі показані в праці Пекарского "Наука и литература въ Россіи при Петрѣ Великомъ". Тоді ще на Украйіні печаталось більше книг, ніж у Московщині, і Петро І посилав московских типографщиків учитись навіть у Чернигів, та на Украйіні печатали майже виключно стару церковшину, а в Московщині виходили й речі технічні й учебники, як "Книга морскаго плаванія", "Воинскія правила", "Географія", "Геометрія, славенское Землемѣрів" і т. д. та такі освітні новоевропейскі речі, як твори Пуффендорфа, Г. Гроція, Ліпсія і др. по історіі, політиці, фінансам і т. д. Варто б украйінолюбцям, а надто галицким клерикалам, роздумати над сею ріжницею й тепер!)

 

В сій відсталости Украйіни перед Москвою можна й треба винуватити історичні обставини ХVІІ ст. котрі не дали козацкій Гетьманщині перейти в новоевропейску впорядковану державу, не дали зреалізуватись проєктам закласти на Украйіні університети й гімназіі, проєктам, котрі старий протестант, соцініянин Юрій Немирич вніс у Гадяцку умову 1658 р. і т. і. Між тими обставинами винен перед Украйіною й московский уряд. Та се не зміня факту, що під кінець ХVІІ ст. в Московщині склались умови культури ширшоі й свіжійшоі, по крайній мірі в висших верствах громади (в низших Украйінці й доси культурнійші від Москалів!) і що до культури тоі з XVІІI ст. Украйінці потяглись добровільно.

 

Так то сталось, що Московщина, будучи слабшою від Украйіни культурою масовою, стала висше від Украйіни культурою передніх рядів громади, і через те перетягла до себе й передні ряди украйінскі. Ось де історична правда, а разом і велика наука для нас! Коли ми хочемо хоч зрівнятись тепер з Московщиною, то напружімось, щоб хоч де в чому випередити єі передні ряди! Тепер, коли література російска здавлена цензурою, а наша в Галичині може мати велику вільність, саме час для такого напружіня. Ось через що тепер нема більших ворогів будущини нашоі національноі літератури, як усякі консервативні, клерикальні йті. угодовці...

 

Але ж вернемось до історіі. Ненормальність свого письменского стану почали розуміти деякі Украйінці в XVIII ст. аж тілько тоді, коли в російску літературу став рішуче тиснутись замісць церковно-славянского простонародній великоруский елемент, котрий різав уха Украйінцям своєю відрубностю від нашого простонародного ж, і тоді наші Котляревскі почали писати нашою простою мовою. Алеж і вони не думали, що творять осібну від російскоі, національну літературу й не мали претензіі бачити мову остатьноі в школах, по крайній мірі в висших, в судах і т. п. (Досить характерно, що коли в 1813 р. заклалось і в Росіі Біблійне товариство під упливом апглійского і в звязку з ним і напечатало закороткий час, поки в 1826 р. уряд єго не закрив, біблійних книг на 30 мовах, в тім числі на 17 мовах у перший раз; коли навіть чужинці, як Греки, Волохи та Серби обертались до того товариства: ніхто з Украйінців не подумав подати єму до печаті укр. переклад бібліі). Перший в XIX в. документ, в котрому ясно проведено украйінску автономічну думку "Исторія Русовъ" писаний прекрасною російскою мовою 20-тих років.

 

Тенденціі провести мову украйінску в школи, суди і т. д. почали забирати собі в голови тілько невеличкі украйінофільскі кружки з 40-вих років, під впливом думок західно славянских національних рухів. З усіх таких тенденцій найбільше розширилась і получила сурйозну вагу в часи еманцінаціі крестян (1857-1863) тілько думка про народню украйінску мову в елементарній школі, в популярній літературі, в сельско-громадскому уряді, в словесному мировому суді. (Про се свідчать такі сучасні документи, як напр. "Замѣчанія на проектъ среднихъ и низшихъ училищъ", видані мш. нар. освіти в 1863-1804 р. документи, в котрих видно думки не кружків, а цілих корпорацій, напр. учительскоі, згідно з котрими потім висказались і деякі земства в Черниговщині й Полтавщині та зйізд земских учителів херсонскоі губерніі під проводом звісного російского педагога бар. Н. Корфа). Вихідна точка таких думок була зовсім не національна, не потреба задовольнити інтереси національноі інтелігенціі, а чисто демократична й утілітарна: потреба подати простому народу освіту в найприступнійшій для него формі та дати єму можливість розуміти й боронити своі права, дані єму законами. Уряд російский, тоді ще новичок в теоріях державно-національного централізму, не був з початку противний таким думкам, і в 1861 р. навіть обернувся до украйінофільских авторитетів у Петербурзі, щоб вони переклали на украйінску мову Положеніе о крестьянахъ 19 Февраля, і справа ся не вигоріла здаєся через незгоду між самими тими авторітетами (Пригода ся впрочім не звісна докладно; я чув тілько, що між украйінофільскими авторітетами вийшла між іншим незгода і зза того, що одні дивились на справу спроста, утілітарно, думали, що Положеніе треба перекласти на мову простих мужиків, щоб вони ліпше розуміли єго, а другі хотіли покласти перекладом Положенія грунт для історично-національно-правовоі мови і для того зужиткувати мови старих актів). Тілько в 1863 р. уряд російский кинувся вороже на всяку украйінску тенденцію.

 

Тількож треба сказати, що рішучоі опозиціі, навіть осуду уряд не визвав серед загалу інтелігенціі на Украйіні, бо ополячена частина тієі інтелігенціі навіть в 1859-1863 рр. підбивала уряд проти "украйінскоі" хлопоманіі, а помосковлена була в загалі досить холодна до украйінства. Опозиція виходила тілько від кружків і треба ж сказати, не була ні енергійною (навіть на тілько, щоб показувати право украйінскоі літератури цінними працями, печатаємими в Галичині), ні зручною.

 

Нехай я стану свого пода "проклятою Мазепою" для певного сорту украйінских національників, але я мушу сказати, що прирівнаня обрусенія напр. Польщі до обрусенія Украйіни є й не случне й не зручне. Нехай би наука признала, що украйінска національність не тілько так само відрубна від московскоі як польска, але й німецка або навіть фінска, то з того все таки не вийде, що обрусеніе Украйіни усе рівно, що обрусеніє Польщі. В Польщі відрубність національна й право на автономію чуєся не в учених кабінетах, а всюди в житю і маніфестуєся всякими способами серед польских мужиків, як і серед панів і літераторів. На Украйіні не так. Навіть заборона 1863 р. перешкоджала напр. Костомарову печатати в Росіі по украйінскому біблію та популярно педагогічні книжки, але не забороняла єму печатати по украйінскому Богдана Хмельницкого, Мазепи й т. і. Чогож він писав йіх по московскому? Чого пишуть по московскому наукові твори всі теперішні украйінскі вчені, навіть патентовані украйінофіли? Чого сам Шевченко писав по московскому повісти або навіть інтімний Дневникъ? Очевидно того, що всі ті інтелігентні Украйінці зовсім не так почувають свою відрубність від Москалів, як напр. Поляки.

 

Який же резон ми маємо кричати, ще "зажерна Москва" вигнала нашу мову з урядів, гімназій, університетів і т. і. закладів, в котрих народня украйінска мова ніколи й не була або, котрих самих не було на Украйіні за часи автономіі, і противуставляти сему "нечуваному варварству" права Фламандців у Бельгіі або Поляків і навіть Венгріву, Австріі? Варварством для XIX ст. являєся тілько заборона украйінскоі літератури 1863 і 1876 рр. (ще під кінець XVIII ст. за Іосифа II цензурний нагніт на ческу мову був дійсно не менший, ніж ся заборона!) а в усьому іншому Росія трактує Украйіну так само, як Франція Прованс. Похвалити за те Росію звісно не можна, але й ганьбити єі більше ніж Францію, те ж нема раціі.

 

Діло в тім, що ідея національноі й навіть адміністратівноі децентралізаціі в державах, котрих історія заставила перейти через кілька сотень років централізаційного періоду (а в Европі власне тілько дві крайіни пішли цілком по іншій дорозі — Швейцарія та Нідерланди), — ідея нова. А серед того ще новійша ідея вартости й права національностів, котрих історія обернула в плебейскі й навіть сільскі, та ще як Провансали й Украйінці по при державних націях, дуже йім рідних. Дивлючись холодно-науковим поглядом, нічого й дивуватись, що ся ідея має ще так мало прихильників і так богато притивників. Дивно було би, як би було інакше!

 

Такі національні рухи, як украйінский, мусять вибороти собі признанє й права — працею культурною й політичною. На скілько "москалейідство" може послужити в сій боротьбі? Ми показали в попереднім огляді, як мало воно має за себе історичного резону. В дальшім ми поставимо питанє: на кілько москалейідство практичне і чи нема других способів боротьби за украйінску національну автономію, більш відповідних дійсному ходу річей, між іншим і дійсному зросту сістеми обрусенія, а через те одно вже й більше практичних.

 

(Далі буде)

 

[Народ, 07.11.1891]

 

V.

 

(Фатальність украйінского сепаратізму при погляді на обрусеніе, як на наслідок національноі вдачі Великорусів. Шанси й характер украйінского сепаратізму. Вартість аноніму в політичних справах. "Очайдухи" москволюбці й москвожерці. Конечність боротьби з політично-адміністратівною централізацією в Росіі, при реально-історичному погляді на сістему "обрусенія". Союзники Украйінців у тій боротьбі: невеликорускі націі, а надто плебейскі, великорускі ліберали, а надто земскі. Неслушність спорів з Великорусами про наші національні права. Потреба умови з ними на грунті чисто політичному: прав особи, вільних порядків державно-адміністратівних. Федералізм і земска самоуправа (selfgovernement). Тенденціі земскі в Росіі. Природна постепенність зросту украйінства при політично-адміністратівній волі з Росіі. Безполітичне украйінство.)

 

Відповідно до того, звідки ми будемо виводити ту сістему "обрусенія", котра тепер давить нас, Украйінців, як і другі невеликорускі націі, ми складемо собі й думки про те, як нам бути з тим "обрусенієм".

 

Коли згодимось, що се "обрусеніе" витіка з "духа, вдачі" і т. п. (дивись про сю сіноніміку в "Правді") великоруского народу, тоді нам зостаєся одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відірватись від Великорусів у осібну державу, чи до другоі держави, або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєі смерти.

 

Я не навязую своєі думки нікому, і навіть радий був би, якби моі думки в сій справі буди перекинені фактами, — але поки що я кажу отверто, що нігде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизмy) Украйіни від Росіі, а окрім того бачу багато інтересів спільних між Украйінцями й Росією, напр. справу колонізаціі краін між Доном і Уралом. (Про се говорив я в брошурі "Вільна Спілка, Вольный Союзъ").

 

Справа про "украйінский сепаратізм" — справа делікатна. Але зовсім обійти єі не можна, хоч би іі з огляду на те, що тепер пишеся в певних галицких виданих. Я вже мусів говорити про се в статях "Неполітична політика" і пробував говорити в відповідях на запити, як мені вбачалось щирі, деяких Украйінців у "Правді"; так в тих грубостях, з котрими мені вернув моі відповіді діректор чи комісіонер "Правди", було написано, що я навіть донощик московскому урядови, коди говорю про "украйінский сепаратізм". Я думаю, що московский уряд не має потреби в моіх доносах, коли може прочитати в "Дѣлѣ" звісні соймові бесіди, напр. о. Січинского, або й у "Правді" допись проти мого скептицізму з поводу тих бесід і в ній рішучі слова про "цілу партію Украйінців австрофілів", у Росіі ("Правда", 1891, т. І. вип. 2, 107—108. С Киівщини).

 

Коли моі слова в сій справі можуть мати яку небудь вагу в очіх московского уряду, то вони мусять хіба заспокоіти єго в страхах украйінского сепаратізму і через те вменшити єго гнів на дописачів "Правди" за йіх москвожерні й австрофільскі фрази. Не бачучи нігде ні в якій силі громадскій на Украйіні, окрім хиба частини польскоі шляхти і то дуже тепер наляканоі урядом і мужиками, ніяких підстав для державного сепаратізму і бачучи, що він проявляєся тільки слабенькими з наукового й письменского боку анонімними дописями в "Правду", я й відмовляю тепер по кр. мірі всякоі сурйозности украйінскому сепаратізмови.

 

Це тілько в російскій Украйіні нема "цілоі партіі" сепаратівноі чи австрофільскоі, а нема навіть і одного кружка людей з такими думками, котрий мав би яку небудь сурйозну політичну вагу. Основую своє свідоцтво між іншим і на тому, що украйінский сепаратізм і австрофільство нічим себе не проявляє крім анонімних дописів в якій небудь "Правді". Звісно, всяка противудержавна праця потребує часами таємности, аноніму, псевдоніму, — алеж щоб увесь який сепаратістичний рух держався самою таємностю та проявлявся тільки фразами в анонімних дописях, того ми не бачили ні в однім сурйознім національно-політичнім руху, напр. у Італіянців, Мадярів, Поляків і т. д. Щож то воно за ідея, котра не знайшла собі за 20—30 років ніодніі людини, котра б без маски, сміливо проговорила єі, котра б не віддала за ту ідею не то житя, а навіть частини свого спокою, карієри і т. i.? Очевидно, що таку ідею треба просто вважати за практично неістнуючу, — за quantite negligeable1).

 

Не маючи під собою ніякого політично-соціяльного грунту, а в собі ніякоі сміливости, украйінскі сепаративні тенденціі не доходять ні до якоі навіть літературноі ясности і держаться самими тілько чутями та й то більше негатівними ніж позітівними, котрі звичайно самі себе бояться. Галичане можуть собі виобразити украйінских сепаратистів по тим тіпам з москвофілів, котрі про себе звуть себе "твердими", про себе моляться на північ, а прилюдно найзвичайнійші попи та чиновники, котрі навіть попережають других в офіціозній, навіть польскій лояльности. Ті люде немов поспішаються загладити гріх свого "помышленія'' поклонами свого "раболѣпія".

 

Такі були ті сепаратисти "помышленіемъ", яких я мав пригоду бачити й описувати. Вони навіть рідко надумувались на дописі в яку "Правду" а казали: "не треба нам нічого робити, все за нас зробить Бісмарк!" Тепер дописів у "Правду" більше, хоч по стилю йіх можна битись об заклад, що авторів йіх ніяк не більше, як 5 душ, коли й не менше. Прогрес не великий, та й про той прогрес Галичане можуть судити по дописям власних "очайдухів", кажучи народовскою термінологією. Як і в сепаратистів-Правдян, так і в москофільских очайдухів нема реально-політичноі думки, навіть нюху до реальних фактів, а є тілько чутє ненависти, котре не може знайти собі навіть відповідного слова і котре навіть коли праве, то кидає ся в таку сторону, що само себе ріже. Так москофільский "очайдух", коли навіть росказує про дійсну кривду, що терплять, Русини в Галичині, то не тілько попсує свій малюнок схематичним, а то й фантастичним нарисом, а ще додасть: "вотъ какова наша свобода, конституція!" і тим влучить в ціли російских прихильників "самодержавія." Так само коли "очайдух" москвоненавистник задума описати яке лихо украйінского народу в Росіі, то безпремінно одними й тими ж стеореотіпними фразами поставить єго як ознаку "російскоі культури" і тим прислужиться напр. святоюрским антікультурникам!

 

Більше паралелів приводити тепер не буду. Читатель сам зробить йіх коллекцію, коли схоче, вибираючи перли з літератури очайдухів по обидва боки Збруча.

 

Очевидно, що такими заходами не тілько не побєш "Москву", а можна тілько побити самих себе в громадскій думці і дома і серед широкого світу.

 

Коли ж ми признаємо, як дійсно й є, що "обрусеніє" єсть ознака й послідок не національного духу, а певноі державно-адміністратівноі сістеми, тоді ми ставимось зразу на реальний грунт в боротьбі з тим обрусеніем: станемо боротись з тою сістемою і при тому боротись безпремінно, маючи союзників, між котрими будуть і самі Великоруси, бо сістема шкодить і йім, дусить і йіх. Ми вже сказали, що сістема та — політично-адміністратівна централізація, заострена чиновницко-царским самодержавієм. Сістема ся має ворогів в усій Росіі і ті вороги природні наші союзники, з котрих впрочім ми мусимо зробити вибір відповідно плебейскому стану нашоі національности, памятаючи, що напр. арістократичні противники російского уряду самі стануть на єго бік проти нас, або кликатимуть єго проти нас, як тілько стануть одні проти других йіх і наші клясові інтереси. (Так в 60-ті роки кликали російский уряд проти "украійнскоі хлопоманіі" польскі пани, котрі в тойже час самі сприяли польскому сепаратизмови!)

 

Найприроднійші наші союзники в Росіі, се всі недержавні народи, котрі, виключивши Поляків, Німців і Румин та почасти Грузинів і Вірмен, суть націями плебейскими. Реальні обставини житя тих народів такі, що й йім політика сепаратізму так же мало личить, як і нам, і далеко ліпша політика федералізму. Найбільше мають шансів на сепаратізм Поляки, бо сепаратізм жмінки балтицких Німців серед неприязних йім Латишів і Естів байка! Та й то багато Поляків бачить, що при всіх теперішних обставинах Европи, котрі житимуть аж поки соціальний рух не переробить єі зовсім (а се, певно, потребує не одного десятка років) — відрив Конгресівки від Росіі (бо про Польщу 1773 р. й говорити нічого!) був би економічною руіною для тієі Конгресівки. Ведімож у купі зо всіма недержавними народами Росіі спільну й енергічну критику теперішньоі політично-адміністративноі централізаціі і деспотизму Росіі і таку ж агітацію за сістему противну — вільности й децентралізаціі.

 

На тій дорозі ми знайдемо підмогу й серед самих Великорусів. Мені казали деякі дописачі "Правди": як ми можемо іти спільно з Великорусами, коли між ними нема нікого, хто б признавав наші національні права. — Щоб уже так не було нікого, се за богато сказано. А далі вся така постанова справи зовсім не політична, а Маніловска. Коли ми признаємо, що ми стратили своі національні права через брак свідомости нашоі національности і не можемо дійти до них через певну політичну-адміністратівну сістему, то нам може бути інтересним тілько: 1) щоб національна свідомість росла серед наших власних земляків, а щоб Великоруси помагали нам, а не перешкаджали ламати ту політично-адміністратівну сістему.

 

Перше єсть наша домова справа, про котру нам з Великорусами нічого й говорити. Коли національна свідомість залежить найголовнійше від науки й письменства, то ми мусимо перш усього самі налягти на те, щоб розвинути в себе ту й друге. Звісно, і наука і письменство йдуть добре при широкім просторі й потребують державноі помочи, а надто помочи школи. Але "на нѣтъ и суда нѣтъ". Ми мусимо робити поки що в теперішній обставинах, то б то як приватні особи й кружки. Стан се не завидний, але він не був би дуже вже й гіркий, коли б наші особи й кружки дали собі заповіт працювати енергічнійше, спільно, плодити науку і письменство свіже а не мертве. Цензура для живого письменства не страшна, бо напр. цензура не спинила всю письменну Росію, вивчити па память "Горе отъ ума". А миж маємо під боком Галичину, де можемо напечатати майже все, що цензура заборонила в Росіі. Я вже в "Зорі" казав як першу чудацку думку, що найліпше б було, коли б украйінскі письменники змовитись нічого не давати в цензуру російску, а все своє печатати в Галичині, для чого можна б було провести організацію й зібрати кошти без великого клопоту. Нехай би так прожило украйінске письменство 5, багато 10 років, і показало, що в нему є жива вода, то воно б пробилось і через кордон і підняло б свідомість національну в ширшій украйінскій громаді.

 

З Великорусами ми можемо говорити тілько про другий пункт: про боротьбу з деспотізмом та політично-адміністратівною централізацією. Перший приступ до розмови може бути такий: хотять вони вберегти "предварительную цензуру", котра дивить і йіхнє письменство, чи ні? Звісно ж, що і преса великоруска і земства, навіть шляхта московска й дума города Москви говорили за свободою печати, а значить в суті і проти таких заборон, як ті, котрі давлять украйінске письменство з 1863 і 1876 р. Нехай собі Великоруси як хотять дивляться на наше письменство, але нехай тілько поможуть собі й нам скасувати "предварительних цензорів" то ми вже й виграємо чимало. Те ж саме й у других точках прав людини і товариства. Добудьмо в купі з Великорусами "хоть куцую, а все же конституцію", то нею покористуєся наша національність, чи хотять того Великоруси чи не хотять.

 

Труднійше впорядкувати ті справи, для котрих мало однієі вільности особи й приватних товариств, а де потрібна публічно-громадска поміч і навіть примус: школи, суди, фінанси. Справи ті входять прямо в державні і тут примір ріжних европейских констітуційних держав показує, що навіть при констітуціі можуть бути націі привіліовані і скривджені майже до проскріпціі. Безпремінно і в Росіі прийдеся вести боротьбу проти державно-національного централізму, — але ж та боротьба зовсім не безнадійна. Найвідповіднійше буде, коли боротьбу ту напр. ми, Украйінці будемо вести на грунті не національному, а державно-адміністратівному, то б то будемо виставляти на перший плян потребу автономіі місцевоі і краєвоі, автономіі громад, повітів, провінцій (губерній чи груп йіх). Така програма буде мати за себе всіх розумних людей якоі б національности хто не був, а там, коли яка громада чи крайіна, користуючись своім правом, впорядкує собі школи з яким викладом національним, то буде єі діло: головне, щоб ніхто з гори не мав права йій перешкаджати. На такому порядку, а зовсім не на поділі держави по етнографічній карті, держиться національна рівноправність у Швейцаріі. В такому порядку й єсть справдішній, здоровий, всім пожиточний федералізм, котрий зовсім на те що розмін, централізмів і національних гегемоній на дрібнійшу монету, як се бачимо в ріжних національників, а надто австрійских.

 

Зрештою нам нічого дуже носитися з самим словом федералізм, котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих держав европейских. Треба завважати, що тепер до слова сего навіть серед більше образованих і ліберальнійших европейців менше прихильности, ніж було перед 1848 р. Тоді не тільки напр. славянскі політичні філософи буди федералісти, навіть на еллинский лад2), а й національні рухи паніталійский, пангерманский, були федералістичні.

 

Вийшло ж на ділі так, що навіть Італія, зібравшись у ціле, стала унітарною державою, мало чим відмінною від францускоі. Германія коли осталась почасти федеральною, то з перевагою прускоі гегемоніі. В Австріі федералізм опираєся на коронні краі, в котрих у кождому непремінно давлять яку небудь меншість, а федералісти-національники ще стремлять по більшій части до угрупованя краів відповідно історичним споминам, що, коли гадати по приміру, корони св. Степана угорського, мало подає надіі, щоб усунуло згадане зло. В місті з тим єдина справді федератівна держава в Европі Швейцарія, після 1848 р. почасти вменшила державного федералізму, державноі автономіі кантонів, упорядкувавши законодавчу і адміністратівну силу спільного уряду і поставивши кантанальні уряди під певний догляд спільного, хоч зоставила все таки великий простор для урядів кантональних, а в кантонах для громад.

 

Але хоча таким способом державному федералізмови після 1848 р. не так то пощастило в Европі, то за те адмістратівна децентралізація дуже поступила на перед навіть по старим централізованим державам, як Прусія, де до старого досить ліберального закону про автономіі міст додамо незлий закон про провінціальну, а тепер і про сільску автономію, — або як Франція, де тепер міста мають досить широку автономію і де покладено початок і автономіі департаментів.

 

Взірцевою для держави не федеральноі може бути тепер місцева і повітова автономія в Англіі після нових законів (local governement). Коли, як слід чекати, через кілька років сі англійскі порядки доповняться краєвими радами (council) для Шотландіі, Валіі, Ірландіі і осібним краєвим виділом парляменту для справ спеціально Англіі, то подучаться такі порядки, котрі даватимуть людности "Сполучених королівств" усі практично-пожиточні боки федералізму, хоч без сего слова.

 

Ті порядки англійскі мусять стати на довгий час взірцем для всіх великих держав Европи, в тім числі й для Росіі. Окрім теперішнього, все дуже глупого й через те недовговічнього деспотизму царского в Росіі нема сурйозних перешкод для закладу, звісно, постепенного, подібних порядків. Що все розумнійше в Росіі тягнеся на дорогу тих порядків, се доказало земство за 25 років свого житя. Те земство мало своі хиби; тепер під нагнітом деспотизму зріст єго мусить притихнути, але цілком знищити єго не зваживсь і деспотизм; і все таки воно справдило свою живучість і з ним звязана на завше справа вільности й адміністратівного порядку в Росіі.

 

З краєвих земств російских далеко не послідними показали себе наші украйінскі, а надто чернигівске й херсонске, так що ми маємо резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні порядки, з котрих мусить вийти ліпша доля нашоі націі. Украйінскі автономісти зроблять найрозумнійше, коли рішучо звяжуть долю свою з долею земств на Украйіні і значить в усій Роcii. В тій думці нема нічого нового, бо практично украйінолюбці, котрі що небудь робили для освіти й добробиту нашого народу, де єсть на Украйіні земскі уряди (то б то на лівім боці Дніпра й у Новоросіі) завше рахували на земство й долучали від него підмогу. Треба тілько поставити таку практику на грунт ясноі і широкоі теоріі.

 

Хто дав собі труд оглянути історію земских урядів у Росіі за 25 років, той не може не вбачити однаковости напрямків ліпших земців на Украйіні й у Великоруси. Напрямки ті: демократизм і думка про децентралізацію, а також про натуральне групованє повітів і губерній для практичних справ: економічних і просвітних, у крайіни, котрі відповідають натуральним поділам Росіі географічно-етнографічним.

 

Можна сказати, що політично-адміністратівні ідеали російских земств, великоруских як і украйінских, совпадають з програмою наших кирило-методієвских братчиків, звісно без єі занадто ідеального для теперішнього часу федерального американства.

 

1) Москалі кажуть: "каковъ попъ, таковъ и приходъ". Але вірно, що й парафія вплива на попа і що оратор мусить числитись зі своєю публікою; то й ми мусимо часами звертати увагу на ті способи спору, котрих уживають проти наших думок Правдяне, певно ж рахуючи на звісний ефект перед якоюсь частиною украйінскоі публіки. Способи ті найбільше особисті напади, "покази псіхологіі" противника, як кажуть дд. Правдяне. Так і в справі анонімноі політики мені просто закинули те, що й я сам уживав аноніму. Правда, але тілько тоді, коли моя праця в украйінских справах торкалась цілком літературних річей та була припадковою. Та й то, коли я в 1865—1866 р. по просьбі кількох земців та педагогів черниговских написав у купі з покійним Судовщиковим у "CП. Вѣдомостяхъ" дві статі про "земство і укр. мову в школах на Украйіні" і коли тодішній попечитель кіівский заявив, що він розгонить украйінофілів-педагогів черниговских, я взяв на себе відповідність за ті статі. В 1874—75 р. я "будучи на службі царскій", підписував своі праці про Украйіну, коли передо мною стала ділемма або сістематично працювати для украйінства, або кидати се діло. Коли певний украйінский кружок порішив виступити з своіми політичними публікаціями за границею і поручив мені редакцію йіх, тоді я поставив зараз справу про аноніми. Кружок рішив виступати без підписів, по приміру тодішніх російских видань, як "Впередъ", "Набатъ". Резон був такий, що підпис під статею явно опозіційного виданя буде затрудняти авторам всяку роботу в Росіі. Але як тілько мені прийшлось у Відні видавати першу брошуру хоч трохи з політичним змістом (По вопросу о малорусской литературѣ), зараз же я почув усю несурйозність політики анонімноі і підписав ту брошуру своім іменем. Зараз же російска урядова цензура вирізала в "Русской Старинѣ" мою невинну статейку з поводу рецензій на мою збірку казок, і я став "виелімінований з російскоі суспільности" і літератури. Але се не вдержало ще кількох земляків однакових зі мною політично-соціальних думок підписувати своі писаня, котрі друкувались в Женеві. Я не стану ні собі ні йім приписувати політичноі важности, та все таки завважу, що наш Федерально-соціальний напрямок виставив явно свій прапор і імена коло него, тоді як сепаратистично-націоналістичні тенденціі на Украйіні доси живуть неясними натяками та анонімами.

2) Див. про се між іншим в автобіографіі Костомарова в книжці "Литературное наслѣдіе".

 

(Конець буде).

 

[Народ, 20.11.1891]

 

(Конець).

 

От у сему ми бачимо грунт для практичноі згоди нашоі з Великорусами, хоч би остатні й не згоджувались з усіма нашими думками про нашу національну осібність, про наше право на рівну з російскою літературу й т. і. По моєму чудацкому розуму, так я б про такі речі ніколи й не говорив з Великорусами, як про речі, котрі дійсно до політики, та ще й спільноі, не належать, а говорив би про права особи (свободу печаті, товариств, судебні гаранті і для особи й т. і.) та про самоуправу громад, крайін іті., йіх право порядкувати своі справи, в тім числі й школи, давати своі гроші, на що хотять, хоч на виданє словника украйінского чи турецкого ітд. ітд. А позаяк з історіі земских урядів у Росіі звісно, що й великорускі земства бажали й прав особи й самоуправи, то я й певнісінький, що згода між нами й Великорусами в політичних формулах для тих усіх справ наступила б скоро, а там уже всяка особа, громада й крайіна налила б у ті форми такі води, які йій до вподоби.

 

Звісно, наливанє води украйінскоі не обійдеся без противенства й боротьби. Так се діло людске. Люде в загалі більше звірі ніж ангели і все добре в них не готове, а розвиваєся, та до того ще й боротьбою більше привичок і інтересів, ніж думок. Украйінство національне непремінно мусить боротися з централістичними привичками не тілько Великорусів, а ще може більше по великорусених Украйінців, а також з несвідомостю й рутиною самих украйінских мас. Так все, чого може бажати в сім случаю украйінолюбець, се, що б єму було відкрите поле для боротьби.

 

Позаяк з усіх ознаків національности найбільшу вагу має мова, то представмо собі, як може піти боротьба за украйінску мову в Росіі при самій найменшій політичній вільности — правах особи й земскій автономіі, які виборять собі народи Росіі. Коли б упала попередня цензура, то впали б теперішні перешкоди для украйінских книг, переважно для популярних. Вже й доси Украйінці допевнили, що вони можуть видавати популярні книги на стілько цінні, що йіх перекладали й Великоруси. По таким примірам, які ми бачили в 1874-76 рр. коли украйінских книг, виданих і розширяємих невеличким кружком розходилось по 27.000 екз. у рік, тоді як всеросійский офіціяльний комітет грамотности розширив тілько 42.000 екз. російских популярних книг на всю Росію, можна гадати, що при найменшій волі, украйінска популярна література зробила б неможливою всяку конкуренцію з нею на Украйіні, навіть коли б школи народні й зостались цілком російскими. При одній волі вживати украйінску мову в школах приватних навіть по при обовязковій російскій, скоро б показалось, що в украйінских школах діти скорше виучуються читати й розуміти книги, навіть російскі, ніж при теперішньому порядку, а се б притягло до украйінских шкіл народ і земства, так що остатні б почали вводити украйінску мову в своі школи, а коли б закон тому перечив, то добились би відміни закона. Так в які-небудь 5-10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і російскоі мови, та певно й церковно-славянскоі.

 

Труднійша справа украйінскоі мови в середніх і висших школах і не тілько через те, що тут прийшлось би боротися з законом, а й через те, що кляси людности, котрі посилають дітей у ті школи, украйінску мову знають в усякім разі менше, ніж російску, і через те, що украйінска наукова термінологія ще не вироблена в нас. В остатньому могла б помогти Галичина з єі науковими підручниками, так вони ж для Росіі чужі і йіх термінологія була б у російскій Украйіні для учителів і учеників напр. в гімназіях, навіть для украйінофілів, більше чужою, ніж термінологія російска. Через се все треба б було довшого часу, поки б украйінска мова пройшла у середні й висші школи.

 

Треба завважати, що наглячоі практично-педагогічноі потреби вводити тепер украйінску мову в ті школи нема, а що потреба ся дальшого, сказати б ідеального порядку. Не добре для громади, коли в ній просвіта різко ділиться на висшу й низшу, бо тим спиняєся натуральний обмін між верствами громади. Але сю потребу зразу можуть зрозуміти тілько радикальнійші ідеалісти, демократи. Треба часу, що б за ними пішла ширша громада. Перший увод украйінскоі мови в школи середні й висші на Украйіні повно зробиться через реформу викладу російскоі мови й літератури так, що б при нему йшло порівнанє з украйінскою мовою, а також читанє творів народніх і найліпших украйінских писателів, параллельно з російскими. Далі зріст украйінскоі літератури впливав би й на школу і нарешті земска автономія давала б можливість розширяти вживанє украйінскоі мови до обовязковости, а з другого боку автономія професорска давала б можливість закладати й по висших школах украйінскі курси, котрі привчили б громаду вживати украйінску мову й для висшоі науки.

 

Так я собі здумую зріст украйінства в школах, при певній політичній вільности в Росіі. Подібно до того можна собі здумати й зріст украйінских упливів в громадскому й державному житю Росіі. Проти сего нарису можна сказати тілько одно, — що трудно добитись політичноі вільности в Росіі. Правда. Але ж відірвати від неі увесь край від Збруча до Кубані ще труднійше. Діло так стоіть, що треба або одно, або друге. Третього не пригадаєш!

 

Дорога, котру ми радимо свідомим Украйінцям, зовсім не нова. Вона ясно була показана ще в програмі Кирило-Методієвского товариства; не так давно на неі ступали Украйінці в часи земских агітацій 1878—1883 рр. Цікаво, що новонароджена "Правда" почала просто з такоі програми, котру похвалила в свій час і "Буковина", що потім посковзнулась на бік львівского угодовства.1)

 

Чим більше рішучо підуть Украйінці по сій дорозі, тим скорше й тим у більшій пропорціі осягнуть своі ціли — вільність і автономію украйінскоі людности. Чим менше вони покажуть енергіі в сім напрямку, тим менше користні будуть для Украйіни результати тієі вільности, котра все ж таки колись мусить наступити в Росіі.

 

Над сим мусять роздуматись власне ті украйінолюбці, котрі змагаються винайти третю дорогу, осібну від тих, що показані висше. Властиво ту третю дорогу не можна навіть виложити теоретично, бо вона цілком емпірична і зводиться до того: робім те, що нам обставини дозволяють. Позаяк обставини тепер найбільше втрудняють роботу політичну, то для сеі третьоі дороги пригадано було слово культурна праця і потім вже праця та відділена була й теоретично від політичноі і навіть йій противупоставлена. Ми вже мали пригоду говорити про те, що поділ культури від політики в основі своій неслушний і в Росіі пояснявся власне необразованостю, котра колись давала надію соціалістам-революціонерам зробити революцію без науки, а тепер манить народників надією зробити соціалізм або культуру без політики.

 

В наших украйінских культурників без політики, псіхічним грунтом теоріі лежить, перше всего мале знатє історіі справді культурних рухів на світі, котрі навіть проти своєі волі брались таки за політику, як напр. рухи релігійні, що рішуче проповідували: "царство моє не від сього світа", а окрім того просто індівідуальні обставини, мало сприяючі енергіі в загалі: певний темперамент, літа, розчарованість ітд. Се такі резони, проти котрих спором не вдієш нічого. Спокійно обдумуючи справу, треба йіх признати, як факти і признати, що теорія: робім те, що можна при теперішніх обставинах, для того, що б наша національна свідомість не вмерла, а хоч потроху росла, щоб росла наука про Украйіну, письменство украйінске йті., — має за себе деяку практичну рацію.

 

Тілько перш усього треба, що б та теорія й видавала себе за те, чого вона справді варта, не більше ні менше, то б то за чисто емпіричний спосіб жити й працювати, найвіповіднійший для певних індівідуумів, щоб вона не забувала, що властивою підставою єі служить приказка: радаб душа в рай, так гріхи не пускають, як і казав се мені один з прихильників сеі теоріі ще 16 років тому назад. Треба, що б ся теорія властиво не видавала себе за теорію, за щось загальне й не оберталась вороже проти тих, котрі єі не хотять держатись, а хотять щось робити ширшого й сміливійшого. Далі треба, щоб "безполітичники" вже рішуче й не лізли в політику, не завдавались такими цілями, як "примирить съ нами правительство", кажучи словами Костомарова в листу до мене в 1876 р. зараз після виходу legis Jusephoviciae. Всякі заходи в сій ціли перш усього фантастичні, а далі противокультурні, бо напр. не можна ж пробувати культурними заходами примирити з нами противокультурну Побєдоносцевщину. Тай у загалі треба ж, щоб навіть виключно письменска праця наших культурників була справді культурна, то б то прогрессивна, а не реакційна ані консервативна, а се не така лехка річ, вона не менше трудна, як і прогрессивна політика, бо перш усього потребує розриву з російскою цензурою й переносу печатноі праці за границю2).

 

Так воно й вийде, що на решті культурницка програма, коли вона не схоче бути противо-культурницкою, буде в основі та ж сама, що й та, котру ми радимо, тілько тіснійша або й млявійша і через те менше матиме за собою енергічнійших людей на Украйіні й менше матиме сили відвоювати украйінству поля в будущій Росіі.

 

Такі то ми маємо думки про боротьбу з "обрусенієм" за украйінство. Думки ті зводяться до слів, котрі зчіпляються з усіма нашими думками про національність і людність: "обрусеніє" не є послідок якоі національности, а є вселюдска проява певного державного порядку і мусить бути побиваємо певними вселюдскими заходами до реформи йіх. Допускаю, що думки сі можуть бути справді чудацкі, але я йіх виводив не з якого небудь субєктивного почутя, а тим менше інтересу, а старався вивести йіх з усесвітнього огляду культурного й державного житя. Таким же оглядом нехай, хто хоче, й розбива моі думки. Я перший буду вдячний за те, бо в наші часи пора вже ставити всю громадску та навіть індівідуальну працю на грунт думок, виведених холодно-обєктивним дослідом.

 

VІ.

 

Народні чи національні святощі. Перемінність національних ознаків. Народні звичаі, одежа. Національність і релігія. Богумільство — релігія маси нашого народу. Страти нашоі національности на сектантах. Кирилівска азбука і страти нашоі національности. Юліянский календар і консерватизм нашого народу. Народня мова як святощ. Однаковість основи національних теорій наших народовців і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах теоріі національних святощей. Єдиний спосіб побіди над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія — основа "Чудацких думок".

 

Тепер поговоримо докладнійше про те, до чого ми мусіли не раз доторкатись висше, а власне про обовязковий націоналізм, про культ того що в Галичині народовці звуть національними святощами.

 

Нема нічого темнійшого над ідеі про сі святощі і нема нічого шкодливійшого для украйінскоі справи, а надто в Галичині, як ті ідеі.

 

Очевидно, що коли на вироб національних ознаків мусить маги вплив географія й історія, то значить в тих ознаках мусить бути богато перемінного, а окрім того стілько ж доброго, скілько й хибного. Про сталість національних ознаків і говорити смішно.

 

Починаючи розмову про се, ми пригадуємо собі пригоду, котра сталася років з сорок тому назад у Кієві. Ген. губернатор Бібіков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих був і маршал шляхти, Поляк, здаєся гр. Тишкевич, котрого один з православних предків похований у Лаврі. "От бачите, сказав Бібіков, показуючи маршалкові на монумент єго предка: "Ваші предки були православні". "А ще ранійше язичники", відповів граф.

 

І справді, котроі з національних святощів мусів держатися гр. Тишкевич: чи православія чи культу Перуна? Тай Перунови певнож не від віку кланялись Кіяне. Певно не одна національна святощ перемінилась на горах кієвских з того часу, як наші предки сіли на них!

 

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народнього житя й думки. Напр. Волод. Барвінский ставив навіть в політичну програму Русинів "зберігати й піддержувати в народі народні звичаі". Кумедно, що він в той же час ставив потребу "наводити народ до доброго господарства" (Зоря 1891 ч. 13 ст. 225, глова присвячена В. Барвінскому в Исторіи рускои литературы д. Ом. Огоновского, котрий так охоче говорить про національні святощі).

 

Але якже перемінити напр. хліборобство в нашім народі, не зачепивши єго звичаів?

 

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, другі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святости народних звичаів?

 

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику вартість демонстративне вживанє національного костюму. Як демонстрація при певних обставинах, се має рацію. Але даремне ми б старались підвести сю справу під логіку. Перш усього: що таке національний костюм? Костюми перемінялись в кождого народу, і звичайно тепер за національний костюм для демонстраціі вибираєся костюм певного стану людей чи в старовину чи тепер, та ще й певноі крайіни в націі, так що й тут люде поводяться більше-менше субєктивними поглядами, а не обовязковим культом національноі святощі, обєкту котроі не можливо установити й тут, як і в других частинах всеі справи.

 

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не історичний, не магнатский, а етнографічний, мужицкий (хоч я читав в народовских органах похвали рускому боярскому костюму д. Федоровича і цікавий був би знати, де він узяв для него взорці?) Безспорно, в нашому народньому костюмі є чимало і естетичного і гігієнічного. Але щоб він увесь був нпр. гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, доповняють єго деякими грішними видумками західно-европейскими, і конечно йіх за те похвалить найзавзятший націоналіст, котрому йде о здоровє тих дам. Тай нам, хворим городянам, мущинам, національний костюм, зоставляючий горло голим, виносний тілько, коли ми єго прикриємо европейским пальто та ще й повязкою круг шиі.

 

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дрібязки та ще й кравецкого характеру. Але що ж будеш робити, коли люде притьмом пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаі а також і одежу. (В програмі В. Барвінского говориться і про потребу зберігати народню одежу).

 

Та перейдемо до річей більше поважних, до річей культури духовоі, де націоналісти те ж показують нам примусові народні, національні святощі починаючи з релігіі.

 

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опинились европейскі націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати релігію до національних ознаків, тим часом коли релігія европейских народів тепер одна з релігій інтернаціональних, христіянска. Дехто пробував поділити між европейскими племенами віроісповіданя христіянскі, виголошуючи, що православіє відповіда Славянам, католіцізм Романцям а протестанство Германцям. Але-ж сама статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія ще більше. Чи можна напр. виобразити собі протестанство без романскоі Женеви? Чи не подібнійші етнографічно Греки з Італіянцями, ніж зо Славянами? ітд. ітд. Очевидно, що теперішні релігіі, як продукт культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть входити в ряд ознаків національних.

 

Обертаючись спеціально до нас, Русинів-Украйінців трудно навіть сказати, яка власне віра в нас може вважатись за фактично-національну. Коли взяти памятники "народньоі мудрости", — легенди, пісні, прислівя украйінскі, та по ним характеризувати народню релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеістичним, лежить найбільше кора релігіі маніхейско-богумільскоі, як і в Болгар, Сербів і Великорусів, так що коли б треба було застосувати до якоі з історичних релігій наш народ, то я б єго застосував скорше всего до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кождого свого противника в науковім спорі про сю справу. А тим часом одні з наших народовців вважають за нашу народню віру православіє, другі унію, треті навіть римский католіцізм. До того ж серед нашого простого народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенціі є філософи в релігіі, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед якою небудь церквою.

 

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релігіі?

 

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються, як національним святощам то православю то уніі, залишені ними без уваги штундісти на Украйіні московляться, Русини римского обряду в Ц. Польскім і Галичині полячаться, а Русини протестанти на угорскій Руси становляться Словаками.

 

Подібну ж прислугу робить нашій національности й культ другоі національноі святощі — т. зв. кирилівскоі азбуки, ради котроі наші народовці всіх сортів ворогують з латинскою азбукою, називаючи єі "польским абецадлом". Безспорно, перемінити тепер у нас азбуку було б справою нелехкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би нас з більше цівілізованим світом. Та по крайній мірі добре б було, коли б наші націоналісти не робили собі фетіша з теперішньоі нашоі азбуки і не переносили свого фетішізму і в народ, та окрім того що б звернули увагу на тих Русинів, котрі знають тілько азбуку латинску і тепер зостаються зовсім без руских книг і через те читають виключно польскі, волоскі й т і. та переходять до чужих національностів (я попробував було для таких Русинів видати Марію Шевченка латинскими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом. Партицкого).

 

Поряд з церковним обрядом наші національники покланяються, як національній святощі, також і Юліянскому календарю. Ми вже згадували, що навіть професор університету, д. Сумцов, слідом за попом народовцем Качалою, посвятив цілу статю в "К. Старинѣ" справі календаря, що б доказати, що заходи перемінити той календар на Григоріянский є замах на нашу національність. Ми говорили, що д. Сумцов не звернув уваги на те, що Григоріянского календаря колись також боялись протестанти, а надто німецкі, і що однакож потім, коли вони прийняли той календар, то ніякого поримляненя йіх не вийшло.

 

В справі календаря, як і обряду, нема ріжниці між нашими націоналістами украйінофільскими й москвофільскими.3)

 

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти Григоріянского календаря се аргументація, котру за Качалою повторя й д. Сумцов, в котрій знаходиться й таке, що "наш народ консервативний", то не треба чіпати й старого календаря, до котрого він привик. Не треба значить чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед усякого рода деспотами, до котрих народ наш теж привик!... Добpa користь для народу з такоі інтелігенціі, котра вжива таких аргументів, котра преклоняєся перед "консерватизмом народа"!

 

Ми думаємо, що чим скорше б змінено було старий календар на новий, тим ліпше, бо на що ж держатись того, що явно противно природі? Тілько ж коли тепер ся зміна могла б образити народ (хоч се ще й не так певне) то до неі треба йти постепенно. Але головне діло в умисловім боці справи — в консерватизмі, що звязаний зо справою календаря. Консерватизм се така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про календар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, що б люде т. зв. "інтелігентні" при всякій нагоді поясняли простим людім ріжницю між двома календарями і те, відки вона виходить і привчали простих людей дивитись на сю справу без усякого фетішізму. Думка людска — річ органічна: одним фетішом стане менше в одній справі, то стане йіх менше й у других, і поступ народу стане лекший.

 

З усіх ознаків національних, в котрих націоналісти бачуть святощі, найяснійша — мова. Вона й має найбільше практичноі ваги бо мова є спосіб, котрим люде розуміються, через котрий іде до людей освіта. От через се найбільша частина й політичноі справи національників зводиться до права певноі мови в уряді, суді, школі, а надто в початковій.

 

Тілько-ж і важність мови не може доходити до того, щоб освічена людина дивилась на неі як на святощ, висшу від людини. Мова все таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати й чужі мови.

 

В таких громадах, як наша, де людність роскололась на кляси-національности, через що спиняєся природній обмін культурний між клясами, вбільшуєся погорда висших клас до низших і вменшуєся пошана до себе в низших клясах, — се справа делікатна. Тілько ж в усякім разі неможна голими фразами проти чужих мов та за нашу "милу, красну мову" помогти лихові, впевнити практичний народ у тому, що мова єго справді святощ.

 

Тут нема іншого способу, як стати на практичний же грунт, а не на релігійний, то б то піднимати вагу нашоі мови працею над літературою, котра б була корисна народові й замінила б єму в більшій части пригод житя мови чужі.. Противитись же тому, що б люде з простого народу нашого знали й чужі мови значить противитись природі й рискувати тим, що ми огиднемо народові з нашими намовами. (Найбільше недоладний резон, котрий виставляють народові, що б держався свого, словами Шевченка: "бо хто матір забуває, того бог карає". Адже-ж і народ бачить, як Шевченків замикають у тюрми, а "перевертні" роблять карєру!)

 

В Росіі були часи, коли навіть без усякоі трати національноі волі, висші стани на тілько погнались за мовою францускою, що дехто з них майже зовсім не вмів говорити по російскому. Патріоти-моралісти докоряли йім і прославляти питому мову майже тими самими словами, які читаємо в наших народовців. І ніщо не помагало, аж поки не появились на російскій мові Жуковскі, Пушкини, Лермонтови, котрі могли робити конкуренцію француским писателям. Тепер уся справа там скінчена. І у нас не може бути інакше.

 

Ми сказали висше, що культ народніх святощей, замісць того, щоб бути користним нашій національній справі, навіть просто шкодить йій. Шкодить він не тілько тим, що відбива наших патріотів від прямо потрібноі для народа роботи, в романтику, але й тим, що підрізує власне корінь спеціально украйінскоі національноі свідомости. З приведеноі висше виписки з "Червоноі Руси" видно, що власне між т. зв. в Галичині "москвофілами" і "народовцями" в прінціпах нема великоі ріжниці: і ті, і друті бють поклони перед національними святощами, і дня тих, і для других національність альфа і омега всіх змагань.

 

Але ж скажуть: москвофіли признають "адін русской народ от Тісси до Амура", тоді як народовці ісповідують "відрубність малоруского народу від Москалів." Правда. Тілько ж культ "народних святощей", котрий спільний обом гуртам такого роду, що він згладжує між ними ріжниці й віддає перевагу власне москвофілам.

 

Дуже смішно виводити москвофільство в Галичині тілько від "московских рублів" або від потемніня "погодінскоі колоніі". Безспорно, галицке москвофільство мусить мати своі органічні підстави. Найбільша з них: реакція полонізмові — одного роду з тою, котра привела Б. Хмельницкого до підданства Москві. Далі свого роду аристократизм, котрий не вірить в сили самого галицкого мужицтва, а обертаєся до спорідненоі держави, котра має уряд, ієрархію, панство руске. На решті притяга галицку стару партію до Московщини й спорідненість національна, котроі вага вбільшуєся власне теорією національних святощей.

 

Більшість навіть украйінских лінгвістів і етнографів признає, що між Украйінцями й Великорусами не такі відносини, як напр. між Украйінцями й Чехами, Сербами й т. і. а що відносини ті близші і що генеалогія Украйінців серед Славян мусить бути не така: діди — Славяне, сини: Чехи, Поляки, Серби, Украйінці, Великоруси і т. д. а така: діди — Славяне, сини: Чехи, Поляки, Серби, сини Русів: Украйінці, Білоруси, Великоруси (Див. напр. Житецкого). Отже при такому стані річей відкриваєся простор однаково і для теоріі повноі відрубности Украйінців від Великорусів, і для теоріі панрускоі. Доказом того може служити й та лехкість, з якою напр. Головацкий і Климкович перейшли від напрямку малоруского до панруского, а Ом. Огоновский перейшов від старорусчини до украйінофільства. Теорія ж національно-історичних святощей дає таке ж право відшукувати ті святощі в козаччині, як і в московскому царстві, в державі Данила, як і в імпepii Катерини II, а надто для Галичан, для котрих придніпрянска історія майже стілько ж чужа як і приволжска, тоді як історія придніпрянска все таки має богато точок спільних з приволжскою й приневскою.

 

Історія ж церковна і погляд на церкву греческого обряду, як на національну святощ, дає прямо перевагу галицким москвофілам над народовцями, котрі в сему пункті виходять навіть менше украйінофілами ніж москвофіли.

 

Обявляти церкву уніятску національною малорускою святощію, значить розриватись не тілько з історичною малорускою традицією, а й з теперішнім status quo. Клерикалізм уніятский — се галичанский сепаратизм не тілько від Украйіни, а й від Буковини, се просто абсурд тим паче, що в самій Галичині унія майже зовсім не має щирих прихильників в самому попівстві (в сему ми переконались, розмовляючи колись в Галичині з попами провінціональними і се народовці ліпше знають, ніж ми) і що з другого боку й самі польскі клерикали й Рим дивляться на унію тілько як на перехідну ступінь до чистого римского католіцізму. В виду сего православні сімпатіі галицких москвофілів, зо всім тим, що з них виходить, являються далеко близшими до теоріі національних святощей, ніж лицемірний уніятский клерікалізм народовців.

 

На грунті "народніх святощей" зовсім оправдуються і сімпатіі деяких, коли не всіх москвофілів і до царского самодержавства в Росіі. Історія не дала нашим старим вічам виробитись у сістему вільного державства, подібного до англійского або до швейцарского. Потім "козацка воля" захопила тілько частину нашого народу і ледви стала склонятись до свідомого лібералізму, як була зламана. Тим часом церковна проповідь защепила й випестила серед нашого народу ідеал царско-державний, котрого тепер безспорно держиться найбільша частина народу (навіть в Австро-Угорщині, в формі цісарославія, котре в незвичайних пригодах як стій перекидаєся в царославіє. Ред.) З тим ідеалом наш народ ворушився проти Поляків в Австріі в 1848-49 рр. і проти Поляків у правобічній Украйіні в 1863 р. В 1848-49 рр. всі австрорускі патріоти одушевлялись тимже ідеалом. І тепер за него викликувались народовці. Нічого дивного, коли дехто, не бачучи сили абсолютизму в теперішній Австріі, шука єі в Росіі. Він кланяєся одній з "народніх святощей"!

 

Майже так само повертаєся проти галицких народовців на користь москвофілам і культ мови, як національноі святощі. Літературна мова завше щось штучне в порівнаню з народньою, котра в дійсности є певна купа краєвих діалектів. Коли народовцям вільно виробляти мову літературну з діалектів малоруских, то треба признати певну слушність і тому, що рішучі москвофіли беруть мову російску, на котру вони, по части не без раціі, дивляться як на вироб всіх руских племін, або навіть, як Наумович, хотять виробити ще новий "твердий руский язик висшоі культури" з російского й малоруского на основі церковно-славянскій.

 

Теорія Наумовича абсурдна з практичного боку, а надто для Росіян, з котрих ніхто не схоче залишити готову вже мняку мову Пушкиних, Лермонтових, Тургеневих для "твердого" язичія Наумовичів. Тілько ж за тою теорією не можна не признати певноі величности, котра мусить притягати до себе Галичан, а надто людей релігійних. Побити ту теорію, а вкупі з тим і все літературне москвофільство на Малорусі, можна тілько, закинувши погляд на мову, як на святощ, а глянувши на неі з радикально-демократичного і утілітарного боку.

 

Мова не святощ, не пан людини, народа, а слуга єго. Література мусить нести в маси народа просвіту, як найлекшим способом. Для того мова літературна мусить бути як найблизша до простонародньоі. Проти такого погляду москвофіли на Малоруси являються просто вільними чи невільними обскурантами, і не зможуть видержати конкуренціі з народовцями перед скілько-небудь живою громадою. Само собою розумієся, що літературні народовці тоді тілько дійсно прислужаться народові й стануть міцно серед него, коли дадуть народові на єго мові літературу єму користну: утілітарну й просвітну, бо від літератури формально-націоналістичноі, пустоі, народ відвернеся, а література ретроградна обезсилить єго в конкуренціі з сусідами, та на решті від неі, а вкупі з тим і від єі національности відвернеся й сам народ, починаючи від своіх більше інтелігентних осіб. Відвертаєся ж і тепер народ від своіх, дійсно прекрасних по мові, а часом і по поезіі, старих пісень, бо зміст йіх тепер уже не відповіда народньому житю. І треба й тут зректись теоріі національних святощей, а признати, що народ тут по части має рацію, навіть тоді, коли він заміня прекрасні козацкі пісні на погані салдатскі, бо все таки в дійсности він бачить перед собою "охвицерика молодого", а не "отамана козацького". Візьмімось скілько небудь енергічно за те, щоб пустити в народ порядні пісні, відповідаючі нашому часу, пояснімо народові, що є доброго в старих піснях, і ми витіснимо "охвицерика молодого" скорше, ніж намовами про те, що треба зберігати старі пісні, як національну святощ.

 

Ми скінчили огляд важнійших річей, котрі виставляються нашими націоналістами, як народні, національні святощі. Разом з тим ми скінчили наші "Чудацкі думки", по крайній мірі певний йіх ряд. Ми назвали йіх "чудацкими" через те, що вони йдуть на переріз тому, що звичайно говориться і прихильниками і противниками украйінского руху. Тількож, звісно, ми, як і всяка людина, котра має певні думки, вважаємо йіх за вірні, по крайній мірі доти, поки йіх не перекинуть науковим способом наші противники. Поки що, ми вважаємо вірною основу тих думок, бо вона є ніщо інше, як приклад до певноі справи такого світогляду, котрий тепер руководить усією наукою, — того світогляду, що не признає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а бачить тілько переміну (еволюцію), рух (дінаміку). Не має й не може бути постійних національних ознак, стоячих без переміни національних духів, нема між людей вічних політично-адміністративних порядків, таких як напр. обрусеніє, не може бути й національних святощей. Вся практична мудрість людска може бути в тому, що б убачити напрямок руху світового, єго міру, закон, і послужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас.

 

В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюєся спинити поступ людский, і поставимо на риск, коли не на згубу й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тілько грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові й просвіті нашого народу, а в купі з тим і єго національности, — охороні й зростові того, що в ній є доброго.

 

Salmannsdorf bei Wien 1891. сент. 15.

 

1) Вияснити генезу того "угодовства" в один бік і сепаратизму в другий, які проводить спеціяльно "Правда", було б важно й для того, що б кинути світло в загалі на справу украйінского сепаратизму. В сім інтересі скажемо, що возродителі "Правди" в 1889 р. обернулись до мене, що б я став "на чолі діла" й написав програму для журнала. Знаючи писаня тих возродителів, я відповів, що не сподіваюсь між нами згоди в думках, а через те можу написати тілько свою програму, котру віддам на суд як редакціі так і всеі громади. Але впорядчики "Правди" напечатали мою програму як свою, підписавши єі "Видавництво" і тілько змінили одну фразу та додали до мого тексту, в котрому я говорив про потребу "лаіцізаціі політики" галицкоі, ось яку примітку: "Тим не думаємо відсунути напр. наших духовників від роботи для народу; навпаки думаємо, що вони, стикаючись безпосередно з народом, вельми богато можуть і повинні зробити для нашоі народноі і громадскоі справи. Промовляємо однак рішуче за еманціпацією політики з під власті церковноі ієрархіі, котра напр. в Галичині підпадає в руки Єзуйітів". Знаючи, що по Галичині й по рос. Украйіні пішла чутка, що я беру участь в Правді, а з другого боку, побачивши вже в 1 ч. Правди думки, діаметрально противні програмі, я зараз же по виході ч. 1 написав у редакцію отвертий лист з протестом проти "москалейідства" і проповіді всякоі ненависти проти других націй. Листу того редактори Правди, при посередництві д. Франка випрохали мене не печатати, бо, як писав мені один з возродителів Правди "инакше Правда зараз же пропала б", а обіцяли зробити в 2 ч. журнала замітку про те, що опротестовані мною уступи вміщені в Правду через недогляд, а на далі обіцяли, що подібного печатати не будуть. Я мав слабість згодитись, а незабаром уся Правда стала наповнятись "недоглядами" і нарешті стала ініціаторкою "угоди" і підданства Русинів "власти церковноі ієрархіі, котра підпадає в руки Єзуйітів".

Чи пояснять коли видавці Правди: 1) на віщо йім була потрібна моя програма, коли вони задумали йти по діаметрально-противній? і 2) як помирити йіх примітку про ієрархію з йіх угодовскою політикою?

2) Історія недавнього украйінолюбского культурництва має в собі між іншим таку пригоду: кілько років тому назад, в одній петербурскій газеті д. Мордовцев написав звістку про украйінску збірку, котра подана була на перегляд в цензуру. В тій звістці д. М-в говорив про провідну статю збірки, котра (статя) навчала, що украйінский рух не має політичних цілів, а самі просвітні й моральні. Кіевлянинъ висміяв таку думку, або по єго словам захід "одурити Москаля", а на решті цензура не пропустила ні сеі статі в збірці, ні кількох наукових і тим дала украйінолюбцям науку: статей про неполітичність украйінского руху зовсім не писати а для наукових украйінских статей закласти орган у Галичині. Так ми й зістались тілько з соромом звістки д. Мордовцева та тими слабими статейками, котрі пропустила цензура. Ще спасибі Кіевлянину за те, що замітив, що украйінский рух не може бути не політичним і тим трохи піддержав пошану до украйінства в очах освічених людей, бо ті люде знають, що тепер усякий сурйозний рух іде в політику, то б то виборює собі право жити й проводити в житє своі думки.

3) Треба сказати, що в основних прінціпах між сими гуртами в загалі нема ріжниці. Ось напр. слова з "Червоной Руси" 1891 ч. 60, котрі могли б любісінько поміститись і в Дѣлі: "Нашей т. зв. старорусской партіи расходится головнимъ образомъ о томъ, щобы нашу церковь съ ея обрядомъ и нашъ русскій язикъ съ его историческими памятниками, съ его азбукою и правописаніемъ сохранити ненарушимыми до поры, пока нынѣшніи тяжкіи времена не станутъ лучшими".

 

[Народ, 07.12.1891]

07.12.1891