Наталія Космолінська

У кожного покоління – своя класика. Саме у цій універсальній пластичності – її феномен актуальності, коли кількасотрічний твір можна перевідкривати і перепрочитувати відповідно до нових запитів часу без формальних і моральних втрат.

 

Але ситуація із класиком Шевченком наразі відмінна від ситуації із класиком Шекспіром. Бо між Шевченком, що висів в кожній українській хаті сто років тому, і Шевченком, який з’явився замість лєнінів на кожній площі незалежної України, фатальна відстань у 50\70 років совка. Якраз від совка ми отримали у спадок шароварно-сувенірно-фальшиво-пафосну традицію перетворювати національних героїв на ідолів. І оті, за мужньою публічною відвертістю Івана Дзюби, «… варварські форми ідолопоклонства, яким частина нашої патріотичної публіки карала і карає великого поета. Хіба не лунають багато років заклики оголосити Шевченка національним святим і кононізувати його? Хіба не замінили ми читання Шевченка і прилучення до його духовного естетичного світу, зрештою видання його творів доступним накладом – ювілейними заходами?».

 

Олюднення офіціозного Шевченко-штампу відбулось раптом швидко і природно на барикадах Майдану взимку 2014-го. Там, на чорних від диму і горя Інститутській і Грушевського, Шевченко в балаклаві і з шинами став своїм без зусиль освітян-теоретиків-ідеологів-культурологів-лінгвістів…  І ми зрозуміли, що ситуація не безнадійна. Що він живий, що він – поряд: близький-мудрий-небайдужий, той, що розуміє, підтримує, пояснює, надихає… А вже за кілька місяців Шевченко «одягнув» камуфляж і пішов в АТО. І… пропав. Тобто, пропорційно до постмайданного затихання політично-соціальної активності мас Шевченкове слово і образ знову повернулось до двох традиційних «домайданних» варіантів: «шкільний Шевченко» і «святковий Шевченко».

 

Отже, традиційний Шевченковий березень у Львові відбувся у традиційному форматі урочистих академій, концертів, читань, співань, виставок дитячих малюнків та фото-Шевченкіани.  Альтернативою став проект «ТШ: СловОбраз» (11-21 березня) у Львівському Палаці Мистецтв. Він поєднав виставку плакатів кафедри книжкової графіки та дизайну друкованої продукції Української академії друкарства, де Шевченкове слово буквально перетворилось на візуальний образ. І розмірковування про свою особисту точку доторку до Шевченка художників Ольги Кравченко, Остапа Лозинського, Уляни Нищук-Борисяк, Данила Мовчана, Ярослави Ткачук і Сергія Горобця.

 

 

Відкривала експозицію колективна інсталяція учасників «Шевченко нашого дитинства»: відомі нам ще з радянських часів варіанти «Шевченка в шапці і кожусі» та «Шевченка в юності», частина яких назбиралась в приватних колекціях, а частину випозичили на час виставки в одній зі львівських (!) шкіл. Короткий рядок різномастих «Шевченків», який уява тут же множила на кількість різноманітних установ по цілій Україні, де обов’язкова присутність Шевченкового портрета у будь-якій якості, аби був, дуже виразно позначив масштаб проблеми консервативності, інертності, заклішованості та спримітивізованості і нашої освіти, і нашого офіційного державного життя назагал. Бо який образ, така і наука, зрештою, таке й життя.

 

 

Дуже важко (принаймні мені) уявити собі креативний урок за якоюсь сучасною методикою, під час якого учнів будуть вчити вчитися, а не затверджувати матеріал, під отаким Шевченком. Або конструктивну нараду/подію. Образом для покоління, яке збирається стати частиною сучасної Європи, відповідно, на мою думку, мав би стати модерний Шевченко. Як мінімум, в модному костюмі, які він (на відміну від кожуха) носив на щодень, як максимум – в образі Супермена (авторства Андрія Єрмоленка) – оце був би цивілізаційний прорив!

 

 

Альтернативою «офіційному Шевченку» стали пошуки «свого персонального  родинного Шевченка» Уляни Ніщук-Борисяк у фотопроекті, поштовхом до якого стала фотографія її діда. Він свого часу вирішив сфотографуватися з найдорожчими людьми свого життя: Шевченком і на той час вже покійною дружиною. Отакий от зворушливий приватний Шевченко. Уляна вирішила поновити традицію фотографування з Шевченком, запропонувавши зробити це своїм друзям. Власне, фотоколаж з родинних портретів при Шевченкові теж можна було побачити на виставці.

 

 

 

Для Остапа Лозинського його Шевченко почався із графіки Богдана Сороки, тож він перетворив один з його творів на інсталяцію. «Сорока, – прокоментував Лозинський, – бо це перші ілюстрації до Шевченка, які мені відповідали. Ті образи, які він створював, були дуже сильними. І мені захотілося дати трошки інакше, просторове, прочитання цій графіці. Звернути увагу на її монументальність. Я думаю, що Сорока на такий варіант експонування своєї роботи в просторі погодився б. Що для мене важливо – що це було одне з тих прочитань Шевченка, які не є пафосними, які є чесними і які є справжніми. І звернувся до графіки Сороки ще тому, бо ми з паном Богданом дуже часто говорили про кітчевий образ Шевченка, який у нас зараз домінує. У нього були плани ще попрацювати над «Кобзарем». Крім того, я хотів нагадати, що зараз в квітні маємо річницю смерті Богдана Сороки. На жаль, ми у Львові дуже швидко забуваємо тих, кого шанували при житті. Ми вже пропустили минулого року його ювілей, 75-ть, не відзначивши».

 

 

Сергій Горобець у авторському фото вирішив нагадати львів’янам про перший пам’ятник Шевченку на Західній Україні (1913 р.!) – тут, в нас під боком, у Винниках. Інформація відома, але мало хто з львів’ян потрудився побачити це скромне класичне погруддя авторства Андрія Яворського на власні очі.  А Ярослава Ткачук створила колажний портрет Шевченка «Шевченко-пророк», буквально «осучаснивши» образ за допомогою фрагментів куплених в найближчому кіоску газет. Як коментує сама авторка: «Ніби пафосно говорити, що Шевченко – пророк, але він якось дуже вже багато всього передбачив».

 

 

З цією ж метою – осучаснити – в інсталяції «Розрита могила» вона наклала на композицію зі стародавніх рушників відео шукача «скарбів» з металошукачем. Якщо перечитати (чи раптом пам’ятати) сам вірш (…І могили мої милі/Москаль розриває.../Нехай риє, розкопує,/Не своє шукає…), то за цим лаконічним образом стільки відразу постає рефлексій та асоціацій, від сучасних подій на Сході до спогадів про реалії Першої і Другої світових, а також козацьких та інших наших і не наших воєн, військові трофеї яких дотепер вишукують по українських (в тому числі львівських) полях\лісах чорні археологи. Можна і про метафору шляхів до скарбу народного мистецтва поговорити. І до скарбу тої ж таки класики. І національної історії. І, знову ж таки, про шлях до Шевченкових скарбів. Бо, як сам поет написав в «Розритій могилі»: «Якби-то найшли те, що там схоронили,/Не плакали б діти, мати не журилась».   

 

 

Натхненням і матеріалом для Ольги Кравченко стало геть знищене зображення Шевченка, яке їй подарував мешканець села Салашка Бродівського району. Він, власне, не знав, що з ним робити: викинути не пасує, а користуватись вже ніяк.

 

 

«Власник, пан Ігор, – розповіла Ольга, – згадав, що коли прийшла Росія, то цей портрет переховували в землі. І саме тому він понищився. Тобто, виходить, що його переховували, бо це було щось дороге… на рівні зі скарбом, щоби його заховати в землю. Я, ясна річ, взяла до колекції з намірами щось потім колись зробити. А тут якраз Шевченкові дні, і я вирішила відновити, в свій авторський спосіб, цього салащанського Шевченка. Суть ідеї: є сам образ Шевченка, який ми шануємо, бо є портрет, але не цінуємо, бо портрет знищений. Тож я зробила диптих «Шануючи – не цінуємо, цінуючи – не шануємо». Мені здається, що найбільший занепад шанування Шевченка відбувся у ’90-ті, коли нарешті отримали свободу-волю шанувати все, що хотіли. Але це якраз часи, коли поламався сценарій життя, люди почали масово виїжджати з сіл, багато хат стояли закинутими. Шевченко мав там своє усталене місце. Може, нам зараз не подобається формат того шанування, але воно було. А тут часи різко змінилися, треба було виживати… І багатьом стало не до Шевченка».

 

 

Завершили експозицію портрети-рефлексії Шевченка авторства Данила Мовчана, які він зробив 2014-го (Шевченко червоний, Шевченко з бородою, Шевченко – учасник подій на Грушевського), і його ж символічний портрет Кобзаря «Вуса Шевченка». Бо це найвиразніша деталь обличчя класика, за якою його безпомильно впізнають навіть в найбільш спотвореному аматорським виконанням портреті.

 

 

PS. Замість коментаря. Цими ж березневими днями підвечір, в самісінькому центрі Львова, на початку вул. Дорошенка, побачила безхатченка, який продавав портрет Шевченка, знайдений, за його словами, на смітнику. Мої 10 гривен (більше якраз при собі не було) продавця, на жаль, не спокусили. Але поки я там десь хвилин двадцять товклась, жоден з перехожих навіть не спинився, хоча ситуація була очевидною. Отже, таки щось дуже негаразд у нашій колисці національних традицій з балансом між офіційним і приватним ставленням до власної класики (історії, культури…).

Так що нема чого на Схід і Центр нарікати, починати треба з себе. І починати треба вже позавчора. В першу чергу, моє переконання – з реформи формату викладання класики у школі та реформи формату «культурного офіціозу», від дитсадочкових «ранків» до вшанувань всіх рівнів, від столичних до сільських. Власне, щось в цій ділянці пробувало робити управління культури Львівської міської Ради, коли його очолювала креативна Ірина Магдиш. Наприклад, до 200-ліття Шевченка з’явився проект «Шевченко real», який якраз намагався розширити стереотипне бачення Тараса Шевченка як кріпака/ селянина. На проспекті ім. Т. Шевченка тоді встановили табличку «Проспект ім. академіка Т. Шевченка», яка стала символічним культурним актом вшанування Шевченка в статусі академіка. Вулиці, названі на честь сучасників Шевченка, отримали відповідні таблички-пояснення, а в парку з’явились банери з їх портретами.  

 

30.03.2016