Іван ЛУЧУК

Письменство Галичини в міжкультурній взаємодії / За редакцією Тимофія Гавриліва. – Львів: ВНТЛ–Класика, 2015. – 328 с.

 

 

Результатом трирічної праці працівників відділу української літератури Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича (та декількох запрошених авторів) стала колективна монографія «Письменство Галичини в міжкультурній взаємодії». Загальну редакцію взяв на себе відомий письменник і перекладач, доктор філологічних наук Тимофій Гаврилів. Ця книжка присвячена феноменові літератури в Галичині останньої третини ХІХ ст. – початку ХХ ст. у міжкультурній взаємодії. Не оминули автори увагою і відлуння галицької теми в пізніші часи.

 

Перша частина «Національне й універсальне. Філософія діалогічності» зосереджена на взаєминах українських письменників з іншими культурами, а також на впливах інших європейських літератур на українське красне письменство. До неї входять розділи І–V.

 

Друга частина «Вартості й ідентичності: від пасіонарності до апокаліпси» присвячена задекларованому в назві розділу феноменові вартостей та ідентичностей. До неї входять розділи VІ–VІІІ.

 

Третя частина «Своє і чуже: від бінарної пастки до мультикультуралізму» присвячена феноменові свого та чужого. До неї входять розділи ІХ–Х.

 

Погляньмо за порядком на всі розділи колективної монографії. На деякі звернемо ретельнішу увагу, а через деякі просковзнемо по-спринтерськи.

 

Розділ І «Франко та Ґете: діалог культур і традицій» (авторства Миколи Ільницького) висвітлює деякі аспекти сприйняття Іваном Франком творчості Йоганна Вольфґанґа Ґете, та й інші нюанси. Цікавим видається сюжет про видання у краківському «Українському видавництві» на початку 1940-х років тандемом (із невеликим часовим проміжком) поем «Лис Микита» І.Франка (до 50-ліття першого видання поеми) та «Райнеке-Лис» Й.В.Ґете (без зазначення перекладача). М.Ільницький висловлює припущення, що перекладачем цієї поеми Ґете міг бути Дмитро Загул.

 

У розділі ІІ «Іван Франко, Еліза Ожешко, а також дещо про змішані шлюби як вияв міжнаціонального взаєморозуміння та пошанування» (авторства Петра Шкраб’юка) розглянуто творчі взаємини великого українського письменника та видатної польської белетристки. Відзначимо, що Еліза Ожешко була напрочуд позитивно налаштована до українства, вивчала українську мову, цікавилася українською літературою, писала про неї, збиралася перекласти Франкового «Захара Беркута» («Я задумала утворити рід української антології, складеної з повістей і новел у моєму перекладі, серед яких подам Вашого “Захара Беркута”. А цей збірник попереджу широкою картиною вашої белетристики з останніх тридцятьох років», – писала Ожешко у своєму другому листі до Франка) тощо.

 

У цьому розділі є і цікава інформація про те, хто з діячів української культури (зрозуміло, далеко не всіх) мав іноетнічних «половинок» у подружжі, мав іноетнічне походження тощо. А ля статистично вилущу інформацію з цього розділу і приблизно її класифікую, але без дотримання хронології чи визначення значимості персоналій.

 

Спершу про «материнський» аспект:

 

- граф митрополит Андрей Шептицький (мати – полька),

 

- перший голова літературного Товариства ім. Т.Шевченка (згодом реорганізованого в НТШ) Корнило Сушкевич (мати – полька),

 

- географ, демограф і громадський діяч Володимир Кубійович (мати – полька),

 

- письменник і журналіст В’ячеслав Будзиновський (мати – полька),

 

- Адам Коцко, який у 1910 році загинув у боротьбі за український університет у Львові (мати – полька),

 

- ідеолог Українського Січового Стрілецтва, автор праці «Теорія нації» Володимир Старосольський (мати – спольщена німкеня),

 

- поет Юрій Дараган (мати – грузинка),

 

- композитор Анатоль Вахнянин (мати – німкеня),

 

- архітектор Іван Левинський (мати – німкеня),

 

- художник-карикатурист Еко – Едвард Козак (мати – німкеня),

 

- письменниця Ольга Кобилянська (мати – німкеня),

 

- письменниця Ірина Вільде (мати – німкеня).

 

У подружжя українця Івана Рудницького, нотаря і греко-католицького священика та єврейки Іди Шпіґель, яка з кохання до чоловіка прийняла хрещення і виховала п’ятьох дітей в дусі українства, народилися майбутні видатні особистості: письменник Михайло, нотар Володимир, журналіст і політик Іван (Кедрин), композитор, диригент і педагог Антін, доктор філософії Мілена (посол до польського сейму, голова «Союзу українок», що перетворила його у всенародну, а потім світову організацію).

 

Тепер про «батьківський» аспект.

 

Мати художника Леопольда Левицького була українкою, а батько вважав себе поляком, тож охрестив його в костелі; коли художник у 1939 році виробив радянський паспорт, то записався в ньому українцем.

 

Батько ботаніка, укладача підручників ботанічної термінології Олександра Янати був чехом, мати була напівросіянкою-напівнімкенею; в анкетах зазначав, шо він «українець (з чехів)».

 

Батько економіста Михайла Туган-Барановського – з татарських поселенців.

 

Батько вченого зі світовим ім’ям Омеляна Пріцака загинув як вояк УГА в польському полоні в 1919 році, мати та вітчим виховували його на поляка, але він свідомо долучився до українства.

 

Тепер про дружин-«чужинок»:

 

- письменник Панас Мирний (дружина – німкеня Олександра Шейдеман),

 

- художник Олекса Новаківський (дружина – полька Анна-Марія Пальмовська),

 

- граф Михайло Тишкевич, дипломат і меценат (дружина – полька),

 

- військово-політичний діяч, організатор «Поліської Січі» Тарас Бульба-Боровець (дружина – чешка),

 

- поет Леонід Мосендз (дружина Маґдалина Паланкова – словачка; з нею він у 1930-х роках підготував підручник української мови для словаків),

 

- історик, член-кореспондент Баварської академії наук Іван Мірчук (дружина – німкеня Марія),

 

- меценат і патріот Володимир Кашицький (дружина – полька Ядвіґа Миколайчик).

 

Є в цьому розділі й інформація про ті іноетнічні елементи, які силою долі українізувалися і прислужилися українським культурі, науці та поспільству. Наведу їх у тому порядку, в якому подає Петро Шкраб’юк.

 

Полька Марія Морська (автонім – Пєткевич) в 1922–1923 роках грала в театрі «Українська Бесіда», режисером якого був її чоловік Олександр Загаров (Фессінґ). У 1920 році Загаров у Тарнові в таборі інтернованих українських вояків зустрівся з головним лікарем Армії УНР Василем Совачевим і його дружиною Ганною, батьком якої був зросійщений грек Хартулярій, а мати – українка (коли Ганна була малою, її мати померла, а батько одружився з полькою). Заміжжя з Совачевим повернуло Ганну Хартулярій до українства (її свекруха була з роду Міхновських), а зустріч із Загаровим – привела до українського театру в Ужгороді та Львові; вона була і артисткою, і самостійним режисером, і перекладачем.

 

Полька Емілія Шафранська (з Домбровських), вийшовши заміж за українця, працювала в українських установах, а по смерті заповіла половину свого майна Народній лічниці, церкві св. Юра, хлоп’ячій і дівочій ремісничій бурсі.

 

Видатна акторка Антоніна Осипович була чешкою, народилася у 1885 році в Празі (дівоче прізвище – Скршіван). Вийшовши заміж за українця Осиповича, грала на українській сцені.

 

Людмила Бурачинська походила з віденської родини Конкреців, вийшла заміж за лікаря Андрія Бурачинського, працювала в УГА санітаркою, про що написала спогади.

 

Актриса Елеонора Стечинська походила з німецького роду Бломберґів, вийшла заміж за режисера Андрія Стечинського (до слова, їхня дочка Софія теж стала акторкою [та співачкою], вийшла заміж за актора та режисера Йосипа Стадника).

 

Про ці персоналії згадано у розділі авторства Петра Шкраб’юка. Таких і подібних прикладів можна ще наводити і наводити пребагато. Свого часу я досліджував етнічне (іноетнічне) походження деяких українських поетів, та й не тільки українських. От, для прикладу, інформація про національних поетів сусідніх літератур. Польський «вєщ» Адам Міцкевич був по батькові білорусом, а по матері євреєм. Угорський поет Шандор Петефі (справжнє прізвище Петрович) по батькові був сербом, а по матері словаком. Румунський поет Міхай Емінеску (справжнє прізвище Емінович) по батькові був сербом, а по матері українцем. Російський поет Олександр Пушкін по матері був арапом (негром, афроафриканцем чи як буде завгодно), російський же поет Михайло Лермонтов по батькові мав шотландське коріння. Зачинатель новітньої хорватської поезії і перший професійний хорватський письменник Станко Враз був і по батькові, і по матері словенцем. Батько першого національного поета Македонії Кости Абрашевича був сербом, а мати грекинею. Австрійська поетка Паула фон Прерадович, авторка слів австрійського національного гімну «Land der Berge, Land am Strome» була дочкою хорватського поета Петара Прерадовича, який з походження був сербом. Крапка. Інтервал. Тощо.

 

У розділі Петра Шкраб’юка згадано і про те, що другою дружиною поета Євгена Маланюка була чешка Богуміла Савицька. Мати ж його була чорногоркою, тобто сербіянкою, якщо врахувати амбівалентну тезу, що чорногорці – це «найсербіші серби» (зрештою, і національний чорногорський поет Петар Петрович Нєґош усвідомлював і утверджував своє місце саме на «сербському Парнасі»). Мати Володимира Сосюри (на прізвище Локотош) також була сербіянкою (за його власним визначенням у мемуарному романі «Третя Рота»). Маланюк воював в армії УНР, Сосюра також починав воювати у ній, а закінчив – червоноармійцем. Пригадуються Сосюрині рядки з кінця 1920-х: «Ми з вами, пане Маланюче, колись ще стрінемось в бою». Два українські поети, безумовно видатні, навіть великі. Обидва серби по матері, і один другого викликає на прю. Путі Господні, як кажуть…

 

Розділ ІІІ «Між своїм та чужим: рецепція французької літератури Василя Щурата» (авторства Лариси Козак). Львів на межі століть і взагалі був відкритий до духовної поживи з Заходу, «уособлював широко відчинені ворота, через які проникали нові мистецькі віяння», – за влучним висловом Л.Козак. Львів був багатонаціональним і полікультурним. Авторка зазначає, що «знання двох “державних” мов в інтелігентних колах – польської та австрійської, було обов’язковим, володіння кількома – звичним, а багатьма – тільки віталося». Так-то воно так, але стосовно «австрійської» мови щось не так; зустрічаються формулювання «oesterreichisch Deutsch» («австрійська німецька мова»), це австрійський варіант німецької мови, але аж ніяк не окрема австрійська мова. Та менше з тим. Василь Щурат був із тих, хто культивував європейський досвід, володів добрим десятком мов.

 

Особливо В.Щурат цікавився французькою літературою. Ці його зацікавлення мали два вектори: літературознавчі праці та переклади. Спершу про літературознавство. У доробку письменника та науковця є статті «Кілька слів про літературні напрями у Франції», «Французький декадентизм у польській і великоруській літературі», «Еміль Золя в борбі з молодими» (всі три надруковані у 1896 році), «Поет науки» (1908, про Рене Сюллі-Прюдома). Перші дві розвідки не мали б такого розголосу, якби автор до їхнього контексту не зарахував збірки Івана Франка «Зів’яле листя». Того ж року він опублікував літературний портрет «Д-р Іван Франко», у якому написав, що «цикл любовних поезій» «Зів’яле листя» «можна вважати об’явом декадентизму в українсько-руській літературі». Франко це сприйняв по-своєму, написавши у відповідь вірш «Декадент» із присвятою В. Щуратови. Після того Франко і Щурат «не упускали першої ліпшої можливості дошкульно вколоти один одного».

 

Важливе місце у творчому доробку Василя Щурата займають переклади з французької літератури. Він переклав старофранцузьку поему «Пісня про Роланда». Робота над перекладом тривала протягом 1889–1891 років. Переклад спершу був опублікований у часописі «Життя і Слово» у 1894 році, а в 1895 році вийшов окремим виданням із присвятою Іванові Франкові. До «Пісні про Роланда» Щурат повернувся у 1918 році, перевидавши її з численними правками мовно-стилістичного характеру. Це перший переклад «Пісні про Роланда» в українській літературі. У 1940-х роках Микола Терещенко здійснив короткий віршований переказ поеми (з понад 4000 рядків перекладено лише 130). У 1971 році Богдан Лончина видав її філологічний переклад. У 2003 році вийшов переклад Вадима та Нінель Пащенків. У 2008 році побачив світ переклад Ігоря Качуровського п. н. «Пісня про Ролянда».

 

Потім Василь Щурат перекладав поезію Альфонса де Ламартіна, Віктора Гюґо, Альфреда де Мюссе, Альфреда де Віньї, П’єра-Жана Беранже, Теодора де Банвіля, Рене Сюллі-Прюдома, Жана Рішпена, Теофіля Ґотьє, Шарля Бодлера, Стефана Маллярме, Поля Верлена та інших. На початку ХХ ст. Кирило Студинський взявся зібрати розпорошені по часописах і газетах поетичні переклади й видати антологію європейської поезії. Це мав би бути двотомник, до першого тому мали увійти твори західноєвропейських поетів, а до другого – слов’янських. Через фінансові причини вийшла лише перша частина першого тому, до якої увійшли переклади з французької, румунської та італійської поезії. Левова частка перекладів французької поезії належала Щуратові. Слід нагадати, що переклади французької поезії були потужним джерелом натхнення для створення його власних поезій.

 

Перекладав Василь Щурат також французьку прозу. Це «Легенда про святого Юліана Милосердного» Ґюстава Флобера та оповідання Ґі де Мопассана: «Каліка» (1893), «Місячна ніч» (1894), «Дика пані» (1895), «Бочівка» (1896), «Ординанс» (1896). У 1899 році у Львові Українсько-руська видавнича спілка видала збірку творів Мопассана (із Франковою передмовою), куди увійшли Щуратові переклади.

 

Розділ ІV «“Українська школа” в польській літературі в рецепції Михайла Мочульського» (авторства Наталії Ощипок). «Українська школа» була цікавим і неординарним явищем в історії польської літератури. Це своєрідний феномен польського романтизму, що сформувався на українських землях. Одним із перших «українську школу» в польській романтичній літературі став досліджувати український вчений і літератор Михайло Мочульський (1875–1940). Погляньмо ж, кого зараховують до «української школи» польської літератури:

 

Антоні Мальчевський (1793–1826), автор поеми «Марія» (народився в селі Княгинине на Волині, тепер Дубнівського району Рівненської області);

 

Сильвестр Венжик Ґроза (1793–1849), автор «Подільсько-українських повістей, взятих з дійсних образів» (народився в місті Меджибіж, тепер Летичівського району Хмельницької області);

 

Юзеф Коженьовський (1797–1863), якому тут автоматично-помилково приписали роки життя А.Мальчевського: 1793–1826, а також друге ім’я Ігнацій; автор драми «Карпатські гуралі», деякі пісні з цього твору пізніше стали народними, от хоча би перероблені Миколою Устияновичем «Верховино, світку ти наш» і «Гей, браття опришки» (народився у Бродах);

 

Северин Ґощинський (1801–1876), автор поеми «Канівський замок» (народився в місті Іллінці біля Умані, тепер районний центр Вінницької області);

 

Тимко Падура (1801–1871), польсько-український поет і композитор, автор популярної пісні «Гей, соколи» (народився в тих-таки Іллінцях, що й Ґощинський);

 

Богдан Залєський (1802–1886), автор козацьких дум і історичних пісень (народився в селі Богатирка на Київщині);

 

Вінцент Поль (1802–1872), який тут названий Вінсентом (по-фройдівськи ван-ґоґівські асоціації; до іменного покажчика, до слова, не був удостоєний честі потрапити), автор «Пісні про нашу землю» з описом українських земель, видав (1853) у вільному перекладі німецькою мовою збірку українських народних пісень (також до слова, по батькові – німець, по матері – француз);

 

Маврицій Ґославський (1802–1834), автор поеми «Поділля», пісня з якої «Думка» стала народною (народився в у містечку Фрампіль, тепер село Косогірка Ярмолинецького району Хмельницької області);

 

Міхал Чайковський (1804–1886; в ісламі – Садик-паша), автор «Козацьких повістей», романів «Гетьман України» та «Вернигора, український пророк: історична повість» (тут помилково – «Вернигора, український пророк, історична постать»), своє захоплення козаччиною реалізував на практиці, організувавши в Османській імперії цілу козацьку дивізію, на чолі якої воював проти москалів (народився в селі Гальчин [тоді Гальчинець], тепер Бердичівського району Житомирської області; до слова, нащадок гетьмана Івана Брюховецького);

 

Міхал Ґрабовський (1804–1883; тут помилково рік смерті – 1868), автор романів «Коліївщина та степи», «Гуляйпільська застава», «Пан староста Канівський», «Пан староста Закревський», «Заметіль у степах» (народився в селі Золотіїв, тепер входить до міста Рівного);

 

Юліуш Словацький (1809–1849), автор драми «Мазепа» і поеми «Беньовський» (народився в Кременці);

 

Александр Кароль Ґроза (1807–1875), автор роману «Староста Канівський» (народився в селі Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області);

 

Юзеф Іґнаци Крашевський (1812–1887), найплідніший польський письменник, автор, зокрема, творів з української тематики «Остап Бондарчук», «Уляна. Поліська повість» (яка тут чомусь стала Ульяною), «Ярина», «Хата за селом» (тут – «Чата за селом»).

 

Як бачимо, всі ці письменники (за винятком Поля та Крашевського, місцями народження яких є Люблін і Варшава відповідно) народилися в Україні. Сам термін «українська школа» в польській літературі був запроваджений польським письменником Александром Тишинським (1811–1880) у розвідці «Про школи польської поезії», вставленій у психологічний роман «Американка в Польщі» (1837).

 

Найбільшою та найціннішою працею Михайла Мочульського про українську школу в польській літературі є «Ґощинський, Словацький, Шевченко як співці Коліївщини». Складається вона з п’яти розділів. Перший розділ присвячений темі Коліївщини в польській літературі. Другий розділ – творчості одного з очільників «української школи» Северина Ґощинського, властиво двом його творам – поетичній повісті «Канівський замок» (1829) і «Співові про уманську різню» (1819). Третій, найбільший, розділ присвячено Юліушові Словацькому та його поемі «Беньовський» (1841–1846).

 

Особливу увагу Мочульського привернула постать Мусія (Мойсея) Вернигори, надзвичайно колоритної особи в польській літературі. Він мав свого реального прототипа. На гадку Мочульського, Вернигора є спадкоємцем ліри Бояна. Про походження цього персонажа існують дві версії. За легендою, Мусій Вернигора – український пророк, який передбачив і Коліївщину, і крах Речі Посполитої, довгі роки неволі Польщі та врешті її процвітання. У пророцтвах Вернигори і Україна, перетерпівши найбільші нещастя, таки спізнає щасливі часи, коли відбудуться знаменні для неї події. Відома і точна дата смерті Вернигори – 1770 рік.

 

Але Вернигора – це і казковий велетень, що має неймовірну силу, навіть може гори перевертати. У казках він, спільно з Вернидубом і Крутивусом, чинить розмаїті подвиги, демонструє виняткову силу та мужність.

 

Але не всі поділяли думку про реальне існування Вернигори. От що писав, для прикладу, історик Теофіль Коструба: «Ніякого Вернигори як історичної особи не було, а був Вернигора поетичним уособленням акції мазепинської еміграції, яку провадив, передовсім, Пилип Орлик, а потім його син Григорій, і яка знаходила живе співчуття в Україні. Не дурно ж і кличуть Вернигору іноді Орленком. На Орлика надіялися, що він прийде й врятує Україну з московського ярма. Навіть, коли Орлик помер (1742), чутку про його смерть уважали за московську вигадку. Отже, легенда про Вернигору в первісному вигляді – це українська легенда, яку витворили українці в еміграції за часів Григорія Орлика (в першій половині XVIII ст.)» (Коструба Т. Вернигора // Історичний календар: Альманах «Червоної калини» на 1933 рік). Сам Мочульський розглядав пророцтва Вернигори як фальсифікацію.

 

Четвертий розділ праці Мочульського присвячений поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». У висновках Мочульський зазначив, що Ґощинський, Словацький і Шевченко правдиво зобразили події Коліївщини.

 

Праця Михайла Мочульського «Ґощинський, Словацький, Шевченко як співці Коліївщини» довго готувалася до друку (вийшла ж щойно у 1936 році). Тим часом він публікував менші розвідки, в яких розкривалися ті ж ідеї. Згадаємо хоча б літературно-критичну розвідку «“Русалки” Богдана Залєського» (1924), у якій автор дійшов такого висновку: «Таким способом, перевіривши подібність русалок Б.Залєського до справжніх українських русалок, ми пересвідчилися, що Залєський замість українських русалок змалював нам у своїй поезії: сирени, ельфи та кельтські феї. А чому так зробив він – це тайна його душі».

 

Розділ V «Дискусії про зміст і форму мистецького твору: Кляйнер – Інґарден – Рудницький – Антонич» (авторства Данила Ільницького). Розгляд теми у цьому розділі базується на таких матеріалах:

 

1) розділ «Treść i forma w poezji» великої праці польського літературознавця Юліуша Кляйнера (1886–1957) «Studia z zakresu literatury i filozofii», виданої у Варшаві в 1925 році (тут її назва з помилками: «Studja z zakresu literatury i filizofji»);

 

2) маловідома стаття польського філософа Романа Інґардена (1893–1970) «Sprawa formy i treści w dziele literackim», написана у Львові й опублікована в 1937 році в часописі Życie literackie;

 

3) книжка українського письменника Михайла Рудницького «Між ідеєю і формою», видана у Львові у 1932 році;

 

4) статті українського письменника Богдана Ігоря Антонича, насамперед «Між змістом і формою», не датована, написана орієнтовно в 1933–1935 роках.

 

Свої давніші рядки «поговорімо знову / про зміст і форму» перефразую: «поговорімо потім / про зміст і форму», при іншій нагоді. Відзначу лише ґрунтовність підходу Данила Ільницького до розробки проблеми, таку властиву для нього загалом.

 

Розділ VІ «Український контекст творчості Карла Еміля Францоза» (авторства Петра Рихла). Австрійський письменник Карл Еміль Францоз (1848–1904) народився у Чорткові в єврейській родині. Його мати походила з Одеси, батько був повітовим лікарем. Змалечку майбутній письменник засвоїв українську мову від дівчини-няньки Марині, яка пестливо називала його Мільком. Навколо у містечку звучала і польська мова, тож це були дві перші його мови. Німецьку він засвоїв пізніше, а «німецький дух» йому прищепив батько, наголошуючи: «За національністю ти не поляк, не українець, не єврей, ти – німець. За віросповіданням ти – єврей». Сам батько був настільки шанованим і популярним серед української громади, що навесні 1848 року вона хотіла обрати його послом (депутатом) до Віденського парламенту.

 

Українська тематика займає важливе місце у творчості Францоза. Нариси про українських селян займають чільне місце у його «Культурних образках з Галичини, Буковини, Південної Росії та Румунії» («Culturbilder aus Galizien, der Bukowina, Südrußland und Rumänien»), зокрема «Повстання у Воловцях» («Der Aufstand von Wolowce») і «Війт із Білої» («Der Richter von Biala»). Ще чимало нарисів він присвятив українським питанням, зокрема «Народна пісня малоросів» («Das Volkslied der Kleinrussen») і «Література малоросів» («Die Literatur der Kleinrussen»). Цікавився Францоз людською долею та поетичною творчістю Тараса Шевченка, написав про нього кілька нарисів і есеїв, зокрема «Малороси та їх співець» («Die Kleinrussen und ihr Saenger») і «Тарас Шевченко» («Taras Schewtschenko»). Переймався Карл Еміль Францоз долею українського селянства Галичини, це відображено в його романі «Боротьба за право» («Ein Kampf ums Recht», 1881). В оповіданні «Базарний день у Барнові» («Markttag in Bamow») Францоз розповідає про старого сліпого співця, українського кобзаря.

 

Засвоєння творчого доробку Карла Еміля Францоза в українському культурному просторі має довгу традицію. Ще від кінця ХІХ ст. українці звернули увагу на його етнографічні та літературознавчі нариси. Роман «Боротьба за право» декілька разів виходив українською мовою. Перший переклад Михайла Атаманюка вийшов у Чернівцях ще 1910 року. У 1913 році в Києві вийшов інший переклад цього твору – Марії Загірньої. Два видання витримав переклад Леоніда Горлача та Бориса Савченка в Ужгороді (1976, 1982). Маркіян Нагірний переклав окремі вірші Францоза.

 

Розділ VІІ «“Воськове діло Гуцулію вбивати, а наше діло єї поховати”. Галичина і Перша світова війна: від Івана Франка до Йозефа Рота та Кристофа Рансмайра» (авторства Тимофія Гавриліва). Цитата, винесена в заголовок, походить із фрагменту Марка Черемшини «Після бою». У розділі написано «1 серпня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, а 1 серпня – Росії», дві першосерпневі дати, масло масляне, а насправді Австро-Угорська імперія оголосила війну Королівству Сербія 28 липня, а Російській імперії – 6 серпня. Тут ґрунтовно розглянуто відображення Першої світової війни у художніх творах Івана Франка, Василя Стефаника, Осипа Турянського, Марка Черемшини. Згадано, що тему Першої світової війни опрацьовували і такі галицькі літератори, як Богдан Лепкий, Роман Купчинський, Мирослав Ірчан.

 

Перша світова (властиво, враження від неї) відлунює і в останніх віршах австрійського поета Ґеорґа Тракля «На Сході», «Плач» і «Городок». Цей останній вірш «Городок» і є останнім взагалі віршем Тракля, що він його написав у краківському шпиталі напередодні смерті. Тракль служив військовим санітаром, перебував під Городком на Львівщині. Хорватський поет Іван Сламніґ (1930–2001) у вірші «Кого посилали в Галичину» так писав на цей предмет:

 

Кого посилали в Галичину?

Послали Ґеорґа Тракля

з вагоном вати і шмаття,

а його душа тремка

звурдилась край Городка,

помер від передозу опію

(з повідомлення зняли копію).

 

(Переклад мій. – І. Л.).

 

Перша світова війна була віддзеркалена також і в «літературі факту», себто у мемуарних творах, репортажах і подорожніх нотатках (до слова, у сербській традиції цей жанр має визначення «путопис» - із наголосом на першому складі, тож чи не зробити нам кальку з нього і вживати термін «путтєпис», або «шляхопис» чи «мандропис»?).

 

Як приклад Тимофій Гаврилів наводить «нефікційний» автобіографічний роман Александра Ґранаха «Ось іде людина» («Da geht ein Mensch»), виданий українською мовою в 2012 році в перекладі Галини Петросаняк. Видатний німецький, а відтак американський актор світової слави Александр Ґранах народився в селі Вербівці (тепер Городенківського району Івано-Франківської області) в єврейській родині. Із рідного села виніс знання їдишу та української, тож на початках акторської кар’єри мав значні мовні труднощі, опановуючи німецьку для сцени, кіно та життя. Потім у Голлівуді в 1938 році мусив вивчити й англійську мову. Про роман «Ось іде людина» Гаврилів пише: «Людина йде по-різному, Ґранах розпрацьовує на сторінках автобіографії філософію йдіння назустріч, акцентуючи, що сила руху назустріч сильніша, ніж швидкість кулі, яка складається з нікчемної маси, помноженої на нестямне прискорення ненависті». Роман був вперше виданий у 1945 році в Стокгольмі, дія в ньому закінчується 1919 роком.

 

Про Йозефа Рота та Кристофа Рансмайра, винесених у заголовок розділу, йдеться на останній сторінці з гачком. Тимофій Гаврилів пише, що «до наслідків Першої світової війни для Галичини і на теренах краю звертається галичанин Йозеф Рот, найважливіший представник “галицької”, ширше – “української течії” в австрійській літературі, а також сучасний австрійський письменник Кристоф Рансмайр».

 

Йозеф Рот, за підсумками поїздки в Галичину у 1924 році, написав три репортажі під загальною назвою «Мандрівка Галичиною». Автор звертає увагу на репортаж «Каліка. Поховання польського інваліда», герой якого публічно покінчив життя самогубством.

 

Із доробку Кристофа Рансмайра автор виокремлює новелу «Перемишль. Центрально-європейська повчальна історія», яка входить до його «польського циклу».

 

Про цих австрійських письменників кількість слів настільки мізерна у порівнянні з іншими фігурантами розділу, що аж видається не цілком доречним винесення їхніх імен-прізвищ у заголовок.

 

Розділ VІІІ «Місце тривоги і примусу: Львівський клуб радянських письменників у спогадах про 1939–1941 рр.» (авторства Віктора Мартинюка). Після «золотого вересня» 1939 року життя у Львові кардинально змінилося. У літературному житті Львова до червня 1941 року ключову роль відігравала діяльність Літературного клубу радянських письменників. На вулиці Коперника, 42 (палац Бєльських) розмістився Організаційний комітет спілки радянських письменників України, перетворений згодом на Літературний клуб. Спілку очолив Петро Панч, а клуб письменників (наприкінці 1939 року) – Василь Щурат. До спілки у Львові входило понад півтори сотні українських, польських і єврейських письменників.

 

Віктор Мартинюк подав розлогу й деталізовану картину тогочасного літературного життя у Львові, скомпілювавши матеріал про Львівський клуб радянських письменників із шести джерел:

 

1) спогади Остапа Тарнавського «Літературний Львів, 1939–1944» (кінець 1980-х рр.);

 

2) автобіографічна книжка польського письменника лівих поглядів Яна Бжози «Мої літературні пригоди» (1967);

 

3) спогад анонімного автора «Інженери людських душ» зі збірника Мілени Рудницької «Західня Україна під большевиками», записаний у Львові восени 1941 року;

 

4) спогад Романа Купчинського, написаний у 1941 році, після відступу більшовиків зі Львова;

 

5) усні спогади «Мій вік» Александра Вата, записані під час серії інтерв’ю з Чеславом Мілошем у Парижі 1965 року;

 

6) спогад Петра Панча «Коперника, 42» (1960).

 

Хто з українських письменників не емігрував (як-от Роман Купчинський, скориставшись діяльністю німецької репатріаційної комісії), той залишився у Львові. Крім залишених польських письменників, прибуло й чимало інших, які втікали від німців. Нікому не було легко. Згіршеним був і такий лівак, як Владислав Бронєвський. І Юліан Пшибось. Вибух Другої світової війни застав його в Сілезії, звідки він у жовтні 1939 року прибув до Львова, а вже у грудні почав працювати в бібліотеці ім. Оссолінських; у 1940 році увійшов до Міцкевичівського комітету, який займався організацією відзначення в Україні 85-ї річниці від смерті поета, у вересні того ж року став членом Спілки радянських письменників України, тоді ж виступив співавтором виданого в Києві підручника польської літератури для 10 класу середньої школи. Входив до редакційних колегій видань «Літературний альманах» («Alamanach Literacki») і «Нові виднокола» («Nowe Widnokręgi»). Після того, як Львів зайняли німці, короткий час працював робітником у міських парках. 14 жовтня 1941 року його заарештувало ґестапо за підозрою у співпраці з радянськими каральними органами, але завдяки старанням дружини звільнило за браком доказів.

 

Чи не найімпульсивнішими та найінформативнішими є, на мій погляд, спогади Остапа Тарнавського. Він згадує, зокрема про обов’язок письменників брати участь у парадах, наводить опис одного з них, який приймав сам Микита Хрущов: «Мені тоді було і смішно, і сумно. В колонах ішли чейже старі громадяни, сивоволосі люди, яких загально шанували, а тут вони у цій здичавілій масі мусили відігравати комедію перед широкописким свинопасом, що його революція, а ще більше післяреволюційний терор випхав на трибуну». Галицькі автори, на думку Тарнавського, не були спроможні за тих умов на жодну творчу працю, тож більшість виданих тоді у Львові книжок були передруками або переробками давніших творів.

 

Тривога та примус є чи не ключовими темами у спогадах про літературне життя Львова того коротенького, але переломного періоду, незважаючи на культурне середовище, з якого походив той чи той автор. Тривога та бентега переслідували всіх літераторів без винятку. А примус… от примусили написати колективну поему «Слово про великого рідного Сталіна», і вона була написана. Зрештою, належність до Спілки письменників давала можливість сякого-такого літературного заробітку. Щоб елементарно вижити, прохарчувати себе та близьких-рідних літератори волєнс-нолєнс «виконували партійні замовлення».

 

Багато в цьому розділі цікавинок. От хоча б така: сценка з Тадеушем Бой-Желенським у спогаді Петра Панча:

 

«Уже будучи головою Оргкомітету, я якось спитав його:

 

– Як ви себе почуваєте за нових умов?

 

– Я, товаришу голово, ще не радянський, – відказав Бой-Желенський, дивлячись мені у вічі, – але намагаюся стати ним».

 

Саме з Літературного клубу поверталися під ранок 22 червня 1941 року (німці вже напали) Степан Тудор та Олександр Гаврилюк із дружинами та польські літератори Францішек Станіслав Парецький і Зоф’я Хажевська. Від бомбардування вони сховалися у під’їзді камениці по вул. Сикстуській (тепер Дорошенка), 48. Одна з декількох бомб, що впали тоді на Львів, влучила саме в той будинок.

 

Розділ ІХ «Локальна теорія відносності. Як чужість перетворюється на мультикультурність» (авторства Катажини Котинської, єдиної з авторів з-поза України; це україністка з Польщі). Назва розділу цікава, у ній задекларовано, але в тексті не вималювано – як саме чужість перетворюється на мультикультурність. Можна хіба самому додумувати і робити висновки. Приблизно це могло б виглядати так. Чужість таки була, на всіх рівнях, у побуті тощо, відображалася вона і в літературі. Але з теперішнього становища на це можна дивитися, як на мультикультурність. Мова йде саме про Львів, головно про міжвоєнний Львів.

 

Витворився навіть «стереотип мультикультурної ідилії». Автор вступу до альбому Адама Буяка «Львів» (1997) Єжи Яніцький так влучно висловився на цей предмет: «…оселяючись тут, люди різних рас і націй зрештою витворили з міста справдешній букет, складений з різнобарвних мов, культур, релігій і звичаїв, що надав Львову його особливу атмосферу». Але йдеться головно про українців і поляків, а також про євреїв, які доволі дистанційовані як від тих, так і від тих. Якщо у спогадах, нарисах і передмовах до путівників взаємовідносини між народами, що населяли Львів, виглядають досить привабливо, то у міжвоєнних літературних текстах інша картина: і для українців, і для поляків Львів – передусім, і то беззастережно, «наш».

 

Проте в деяких творах не наголошувалося на національних питаннях. Погляньмо на два польські романи. Дія роману Яна Бжози «Діти» (1936) відбувається у міжвоєнному Львові, хоча саме місце дії залишається неназваним. «Львів, як такий, у суті, тут не важить: автор не вдається до жодних топографічних деталей, для нього існує винятково проблема міста загалом як суспільних джунглів. Таке зосередження на моральних аспектах і трактування персонажів як першорядних представників певної суспільної верстви – до речі, без жодної уваги до національного питання – характерне для течії соціальної прози», – пише Катажина Котинська. У романі для юнацтва Галини Ґурської «Хлопці з міських вулиць» (1937) описано суперечність на національному тлі. Хлопці з бідних родин продають газети; причиною ворожості маленьких українців, поляків і євреїв є боротьба за продаж щоденного стосу газет, себто боротьба за виживання, супроводжувана жорсткою конкуренцією.

 

У збірці оповідань Богдана Нижанківського «Вулиця» (1936) дія відбувається у Львові. Героями оповідань є прості робітники, мешканці Личакова, колишній львівський люмпен, вони походять із тих самих суспільних верств, що й у Бжози та Ґурської. Вони живуть в українському середовищі, розмовляють по-українськи, але не переймаються власною національною окремішністю. Цьому заважають злидні, відсутність перспектив, безробіття або ж важка до отупіння праця.

 

Інші твори польських письменників не такі безсторонні стосовно національного питання. Романи для юнацтва Юзефа Безлуди «Академія Юзька» та «Юзько – польський вояк», героєм яких є хлопець з бідної родини з Личакова, рясніють антисемітизмом. Юзько та його родина не вважають євреїв «своїми», виражаючи загальне переконання. У романі Марселіни Ґрабовської «Жовтий дім», попри антисемітське й антиукраїнське звучання зав’язки, національність героїв любовних перипетій не має значення для їхньої характеристики. «У більшості згаданих романів, – пише К.Котинська, – можна спостерегти фундаментальну відмінність того, як описано євреїв і українців. І одні, і другі – “чужі”, “інші”, але євреїв на всіх рівнях опису, починаючи від мови і дією закінчуючи, найчастіше трактовано як предмети або, в кращому разі, як істот нижчого сорту». У романі «Ґруци» Анни та Єжи Ковальських євреїв майже не помітно, а українці присутні як точка співвіднесення в окресленні власної ідентичності: «ми не вони».

 

Міжвоєнний Львів повертається в літературу повоєнної еміграції. Це стосується оповідань Богдана Нижанківського «Я вернувся до мого міста» і Зенона Тарнавського «Дорога на Високий Замок», роману «Буря над Львовом» Віри Марської (Марії Струтинської).

 

«Сучасний образ багатокультурного Львова, одностайний у проголошенні рівності, рівноправ’я і мирного співжиття представників різних національностей, виростає на подібному, як з’ясувалося, ґрунті та вибудовується подібно у польському та українському наративах», – підсумовує Катажина Котинська.

 

Розділ Х «Рідна душа і чужий дух: етнічні та соціальні стереотипи і міжлітературні контакти в Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.» (авторства Романа Голика). Твердження про Галичину як арену/поле міжетнічної, міжкультурної та міжлітературної взаємодії стало вже наче штампом, його й аналізує у цьому розділі автор. Роман Голик виділяє із кількох можливих варіантів взаємодії націй, культур і літератур у Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. два (майже протилежні) основні. Перший (доволі поширений) варіант – це життя разом і в сливе постійній взаємодії. Хоча взаємовпливи чи взаємовідображення однієї культури в іншій в Галичині таки були, проте потужною була і тенденція до взаємоізоляції, аби уникнути асиміляції та поглинання іншим. Другий варіант – це життя «разом, але майже окремо» (формулювання із заголовку книжки Івана Монолатія «Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1876–1914 рр.», 2010) або «життя поруч/поряд» (визначення Василя Расевича).

 

У Галичині жили українці, поляки та євреї. Медаль (як модель етнічного співіснування в Галичині) має дві сторони: на аверсі – побудова спільного етнокультурного поля, на реверсі – конкуренція чи навіть ворожнеча. Три літературні дискурси відображали три національні ідеї (українську, польську, єврейську) та три етноконфесійні ідентичності (греко-католицьку, римо-католицьку, юдейську / юдаїстичну). Ця медально-модельна концепція, хоч і двобока, та вже ж однобока у своєму схематизмі. Адже частина українців і євреїв писали свої твори польською мовою та публікували їх у польських виданнях. Та й галицьких євреїв (особливо у міжвоєнний період) вважали «поляками Мойсеєвого віровизнання», і частина письменників із цієї спільноти формувала польсько-єврейську течію в польській літературі (див., зокрема: Лучук І. Літературний Львів поза українсько-польським контекстом. Єврейський аспект). Деякі українські письменники, окрім української, писали і польською мовою. Згадаємо хоча б, що Іван Франко перший варіант роману «Для домашнього огнища» написав польською мовою («Dla ogniska domowego»), а «Lelum i Polelum» то й лише польською тощо. Цей «стандартний трикутник» етносів, культур і літератур Галичини деколи трансформувався у квадрат чи навіть пентакль етнічних і літературних взаємин. Адже від кінця XVІІІ – десь до першої половини ХІХ ст. одним із актантів національного, культурного та частково літературного життя Галичини стали австрійці/німці (які згодом культурно асимілювалися з польською спільнотою).

 

Десь від середини ХІХ ст. українська (руська) спільнота ідеологічно поділилася на тих русинів, які вважали себе українцями, і тих, які називали себе «галицкими русскими», тобто москвофілів. Якщо про україноспрямовану літературу ми знаємо доволі добре, то про москвофільську мало що вже тепер відомо. Либонь, найпопулярнішим і найактивнішим культиватором москвофільських ідей у галицькій літературі ХІХ ст. був Іван Наумович. До слова, чимало літераторів і з українсько-руського, і з москвофільського боку вийшли з польськомовного середовища.

 

Як би там не було, але всі три літератури в Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. були зорієнтовані на одну західноєвропейську матрицю художнього мислення (були взаємовпливи і взаємозапозичення і всередині галицького літературного простору). Навіть на тлі цієї матриці, вважає Роман Голик, виникали оригінальні та своєрідні «галицькі» тексти, це стосується творчого доробку Івана Франка та Василя Стефаника, Яна Каспровича та Леопольда Стаффа, пізніше – Богдана Ігоря Антонича, Бруно Шульца, Дебори Фоґель.

 

У кінці книжки, як то й належиться солідному науковому виданню, є резюме та доволі розлогі довідки про авторів (українською й англійською мовами), а також примітки (наскрізні для всіх купно матеріалів, посилань є 565, що мені дуже імпонує з огляду на їх паліндромну кількість). Є й іменний покажчик, названий тут «Вказівник імен». У ньому після прізвищ всі сливе імена подані повністю, за винятком семи, поданих у скороченому вигляді. Це наче чайні ложечки дьогтю до добротної міжкультурної бочки меду. Наведу їх за абеткою.

 

Із першим же ж виникає й інша проблема. «Гурський К.» (с. 82), якщо вже є «Ґурська Галіна» (с. 242–245), то мав би бути й Ґурський (але про вживання в іменах-прізвищах літери «ґ» буде трохи пізніше окремо). Його згадує Василь Щурат у контексті польських поетів-декадентів. Принаймні мені такий польський поет-декадент К.Ґурський невідомий. Можливо, мається на увазі Артур Ґурський (1870–1959; псевдо Квазімодо), який циклом статей «Молода Польща» дав назву цілій літературній формації. Питання відкрите.

 

«Ґійо М.» (с. 98, 99), автор філософського трактату «Проблеми сучасної естетики» («Les Problèmes de l’esthétique contemporaine», 1884), що його українською мовою переклав і видав (1913) В. Щурат. Мається на увазі Жан-Марі Ґюйо (Jean-Marie Guyau, 1854–1888), французький філософ-спірітуаліст і поет.

 

«Каспрук А.» (с. 19, 23). Мається на увазі Арсен (та ще й Арсенович) Каспрук (1919–1982), український літературознавець, франкознавець зокрема.

 

«Клученко А.» (с. 166). Стаття Карла Еміля Францоза «Нове університетське місто Чернівці» (опублікована в штуттґардській загальній ілюстрованій газеті «Ueber Land und Meer», 1875, № 6) супроводжувалася гравюрами, зробленими за дагеротипами А. Клученка, на яких «були зображені новозбудована споруда університету, відомий пам’ятник “Австрія”, греко-православний собор з будинком крайового уряду, а також загальна панорама міста». Хто такий А.Клученко, не вдалося взнати. Тож скорочення імені у цьому випадку виправдане. Хоча питання, знову ж таки, залишається відкритим.

 

«Пшесмицький-Міріам З.» (с. 82). Та ж Пшесмицький (1861–1944; псевдо Міріам) мав на ім’я Зенон.

 

«Рачинський В.» (с. 82). В.Рачинський складає компанію К.Ґурському. Знову відкрите питання.

 

«Трубецький Н.» (с. 138). Тут вже повна «труба». Та ж ідеться про представника російського формалізму, мовознавця, князя тощо. Трубєцкой Ніколай, якщо вже маємо: «Достоєвскій Фьодор» (с. 45, 52, 89) і «Маяковскій Владімір» (с. 52); (чому ж тоді «Красінський Зиґмунт» (с. 44), а не Красіньскі?). Хай буде й так, хоча перший має українське коріння, а другий взагалі по татові і по мамі українець. Але це представники російської культури, як і «Мережковський Станіслав» (с. 82), який за запропонованою тут моделлю мав би бути Мережковскій, або й Мєрєжковскій (хоча й він також має українське коріння), до того ж це ніякий не Станіслав, а Дмітрій (хай буде так), згаданий у компанії з Валерієм Брюсовим і Костянтином Бальмонтом. Оцей останній поданий як «Бальмонт Константин Дмітрієвіч» (с. 82), лише він удостоївся номінуватися і «по-батюшкє». Ну й зразу при цій нагоді про той «іч»/«ич». Маємо «Каспрович Ян» (с. 271) і «Міцкевич Адам» (с. 44, 121), як і належиться, але «Сєнкєвіч Генрик» (с. 57), та й «Морська (Пєткевіч) Марія» (с. 59). Як на мене, всі відповідні прізвища з різних слов’янських мов-літератур мають в українській подачі закінчуватися на «ич». І тут хоч стій, хоч скач.

 

А тепер дьоготь піде столовими ложками. Йдеться про вживання вікопомного «ґ» (зокрема, в запозичених іменах-прізвищах), що є наче лакмусовим папірцем мовної культури, та й рівня інтеліґентності. Це я, звичайно, перегинаю палку. Просто треба бути уважнішим і акуратнішим із його використанням, щоб не свербіло вимовляти фразу з кінофільму «Сам удома»: «ункомпетенс».

 

«Гонкур Едмон де» (с. 93), має бути «Ґонкур Едмон де». Згаданий і якийсь загадковий «Гарокур Едмон» (с. 80). Судячи з того, що він стоїть в одній шерензі з Шарлем Бодлером, Стефаном Маллярме, Полем Верленом і Морісом Метерлінком, це той-таки Едмон де Ґонкур.

 

«Готьє Теофіль» (с. 93, 94), має бути «Ґотьє Теофіль».

 

«Гощинський Северин» (с. 102, 105–107, 110, 112, 114, 115, 119, 122), мав би бути «Ґощинський Северин» (Goszczyński Seweryn), якщо, крім усього, поруч згадується «Ґославський Маврицій» (с. 103, 119).

 

«Данте Аліг’єрі» (с. 42), має бути «Данте Аліґ’єрі».

 

«Лянге Антон» (с. 82), має бути «Лянґе Антоні» (Lange Antoni); усіклося бідоласі ім’я.

 

«Коженьовський Юзеф Ігнацій» (c. 102, 119 ), мав би бути «Коженьовський Юзеф Іґнаци», але це всього лиш «Коженьовський Юзеф» (Korzeńowski Józef).

 

«Крашевський Юзеф Ігнацій» (с. 103), має бути «Крашевський Юзеф Іґнаци» (Kraszewski Józef Ignacy).

 

«Мопассан Гі де» (с. 98), має бути «Мопассан Ґі де».

 

Це, зрештою, загальна тенденція, бо з передачею українською мовою чужих імен-прізвищ – постійна вібрація. (Чому ж Міхал – Грабовський (с. 103, 106, 115), а Марселіна – Ґрабовська» (с. 246)?).

 

Коли ж вказано на Володимира Висоцького (с. 46, 50), то в дужках дотепно додано: «(не плутати з російським бардом)». Вже веселіше.

 

«Віторта Григор» (с. 121), має бути «Віторт Григор» (а може, і Григір?); адже зазначено, що багатогранний граф Вацлав Жевуський був «покровителем торбаніста Григора Віторта».

 

«Віттлін Йозеф» (с. 239, 240, 248), має бути «Віттлін Юзеф» (Wittlin Józef); якщо Катажина Котинська (у тексті якої він згадується) писала свій текст українською, то це її власний блуд, а якщо її текст перекладали з польської, то це блуд перекладача, який знехтував «о-крискованим».

 

Грайливий нідерландець названий «Гейзинґ Йоганн» (с. 34, 35), а він «Гейзинґа Йоган» (Huizinga Johan); щоправда, з вимовою та передачею на письмі по-українськи його прізвища окрема пікантна історія (та й Йоган він, а не Йоганн, прецінь же не німець якийсь, а таки голлєндер чи там голлєндерчик).

 

«Повезло» і двом братам, представникам «української школи» в польській літературі. «Гроза Олександр» (с. 103, 115), він же «Кароль Гроза Олександр» (с. 103, 115), а має бути «Ґроза Олександр Кароль» (Groza Aleksander Karol). Кароль – то його друге ім’я, яке зазвичай не наводиться біля його прізвища. Та й чи не Александер чи принаймні Александр він? «Гроза Сильвестр» (с. 103), він же «Венжик Гроза Сильвестр» (с. 103), а має бути «Ґроза Сильвестр Венжик» (Groza Sylwester Wężyk). У нього та сама історія з другим ім’ям (Венжик), яке у «Вказівнику імен» потрактоване (як і ім’я його молодшого брата – Кароль) як прізвище. І чи не Сильвестер він? До слова, «Українська літературна енциклопедія» також непослідовна у своїй вібрації, подає їхні імена у такому вигляді: Александр Кароль, але Сильвестер Венжик.

 

«Лілль де Руже» (с. 63), якщо вже на те пішло, то мали б вказати «Лілль Руже де»; але ж автор «Марсельєзи» не просто Руже де Ліль (це його прізвище), а Клод Жозеф Руже де Ліль (Claude Joseph Rouget de Lisle), тож мало б бути вказано «Руже де Ліль Клод Жозеф».

 

«Погребеник Ярослава» (с. 173), має бути «Погребенник Ярослава»; Ярослава Погребенник, авторка, зокрема, статті «Карл Еміль Францоз як дослідник і популяризатор творчості Т. Г. Шевченка» («Радянське літературознавство», 1969, № 4), у примітках взагалі подана як «Погребник Я.».

 

«Суворов Олександр» (с. 109), російський полководець мав би тут бути «Суворов Алєксандр», як і інші московитські діячі, як от «Пипін Алєксандр» (с. 50, 154).

 

«Твардовський Казимир» (с. 132) мав би тут бути «Твардовський Казимєж» (Twardowski Kazimierz), як і «Айдукевич Казимир» (с. 132) мав би тут бути «Айдукевич Казимєж» (Ajdukiewicz Kazimierz), якщо вже є «Тетмаєр-Пшерва Казимєж» (с. 82), хоча насправді правильно мало б бути «Пшерва-Тетмаєр Казимєж» (Przerwa-Tetmajer Kazimierz).

 

«Туровський Кирил» (с. 155) у нашій традиції таки «Туровський Кирило», а Кирил чи й Кіріл – то той гундосий чи то пак гундяєвий.

 

«Щепанський Людвіг» (с. 82), має бути «Щепанський Людвік» (Szczepański Ludwik).

 

Насамкінець згадаю, що ця колективна монографія присвячена пам’яті Ярослава Ісаєвича (1936–2010), українського історика, громадського діяча, академіка Національної академії наук України, президента Міжнародної асоціації україністів, багаторічного директора Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича, та Венделіна Шмідт-Денґлера (1942–2008), австрійського літературознавця, очільника Інституту германістики Віденського університету, керівника Літературного архіву Австрійської національної бібліотеки, ініціатора програми імені Франца Верфеля, і загалом великого друга України.

 

 

30.03.2016