Народження

Перші іскорки

 

Люди відчули подих нового і кинули іскорки, щоб розпалити велике багаття колгоспного руху. Це був смілий і вірний крок вперед.

 

Ми можемо тепер назвати цих людей піонерами славних діл. Вони відкрили браму в сонячне майбутнє, перші піднесли прапор спільної праці і гордо сказали:

 

— Колгосп буде!

 

І цей могутній клич багатоголосою луною прокотився по селу, повторюючи величні слова:

 

— Колгосп буде!

 

Ми можемо тепер про це писати по-різному. Можемо розповідати в лаконічних замітках про те, що сталося, водночас можемо писати багато-багато як з дня-на-день народжувався перший в районі колгосп.

 

А події в селі розгорталися так.

 

Селяни-бідняки Гаврило Кметь, Лейба Капнер, Войтик Лисий, Іван Барович та інші збиралися зимовими вечорами погомоніти. Надворі бушувала пурга, тріщав мороз. В такі хвилини хочеться забратися в теплий куточок і мріяти.

 

І люди мріяли. Вони робили це вголос, читали книжки про колгоспне життя, вивчали великої правди статті товариша Сталіна. Довго-предовго тягнулися їхні прості життєві питання.

 

— Без колгоспу нам не бути. Артіль організувати треба, щоб разом вже й на сівбу піти.

 

Так закінчив свого розмову Гаврило Кметь. Так, певно, закінчили б інші, коли б вони говорили раніше Кметя, адже думали точнісінько.

 

Вранці прийшли до виконкому сільради. Вони звернулися до голови:

 

— Колгосп хочемо організувати. Ось бери наші заяви. Скоро ще люди прийдуть.

 

Голова подивився, легенько посміхнувся і сказав:

 

— А й справді, ловку річ придумали. Я теж з вами.

 

І він відкрив книгу, вклав в неї заяви — перші іскорки щастя. З цього дня давнє, як віки, слово "моє" почало замінюватись новим словом.

 

Наше!

 

Як благородне і любиме це слово! Скільки вкладено в цього соціалістичного змісту!

 

Минуло кілька днів. В сільраду надійшло біля 20 заяв від селян, які просили записати їх до артілі. Так народжувався колгосп. Згодом обрали правління і дали назву. Колгоспники назвали свою артіль великим ім'ям, яке кличе до перемоги, веде до щастя і радісного життя. Це ім'я — Сталін.

 

Буденні дні в артілі потекли бурхливо, як весняна повінь. Закипіло нормальне життя. Люди приводили коней, звозили вози, будували спільну стайню, підготовляли комору для насіння, лагодили інвентар.

 

— Оце мої коні, хай тепер вони будуть наші.

 

— А ось я привіз вівса. Дуже добірне насіння. Ніде такого немає.

 

Люди вчились говорити по-новому.

 

— Як там наші коні? — цікавився Войтик Лисий у комірника Капера Лейби. Він ішов до стайні, бо дома не сиділося, хотілося щось зробити, чимсь допомогти своїй артілі. Так думало багато колгоспників.

 

В кузні дзвеніло залізо. Колгосп ремонтував сівалки, борони, культиватори. Він робив це своїми власними силами, ні до кого не звертаючись, ні в кого не прохаючи підмоги. Коваль Кметь Федір працював по-стахановському.

 

Якось перевіряючи сівалку, голова колгоспу тов. Орач сказав чудовому майстрові:

 

— Робота твоя мені подобається. Працюєш добре.

 

— А як же інакше? Це ж наше — колективне.

 

Так відповідає кожен чесний громадянин, який бачить свій єдино-правильний шлях, який знає, що жити весело, заможно і культурно можна тільки в колгоспі.

 

На подвір’ї стоять рядочком сівалки, борони. Вони вже чекають першого подиху весни. Вони, як і всі колгоспники, з нетерпінням ждуть, щоб вийти на спільну ниву, кинути добірне зерно в родючий чорнозем. А земля віддячить їм за чесну працю, нагородить їх своїми плодами.

 

З ранку до пізнього вечора в колгоспній коморі не перестав шуміти тріер. Комсомолка Файга Каннер з дівчатами очищають зерно.

 

Колгосп засіватиме свої поля добротним високогатунковим, протруєним насінням.

 

Цими днями голова колгоспу повернувся з МТС. Він привіз радісну звістку — на ланах працюватимуть трактори. Сталеві коні переоруть межі, які століттями віддаляли одне убоге господарство від другого. І на віки-вічні зникнуть вузенькі смужки, на яких виростав мізерний врожай, а на межах заводився чортополох.

 

Життєрадісним сміхом задзвенить навколо. Це буде сміх радості, сміх над тими, хто вагався, хто не насмілювався стати в лави колгоспників, а лишився одинаком, далеким від передових людей нашого часу.

 

Сміх старого Марка

 

Старий Марко Войцина ненавидить минуле. Його згорблена спина, сліпота на очах — все це сліди довгих поневірянь по наймах, чорне тавро залишене недоїданням.

 

Він мало коли в житті сміявся. А коли і був цей сміх, то крізь сльози.

 

Тепер в старого багато барвистих надій. Він навіть став випростовуватися трохи, здається аж помолодшав.

 

Марко тепер не журиться, що йде весна, а в нього не буде як засіяти шмат землі. Годі вже турбуватися про це. З того часу як вступив до колгоспу, краще стало жити.

 

— Гуртом посіємо, гуртом зберемо, — каже Марко і своїми тьмяними очима бачить близьке щастя.

 

Нещодавно дід сміявся з свого сусіда, Орача Михайла Герасимовича. Ой, і сміявся на весь голос, а разом з ним колгоспники!

 

— Мій сусід, — розказує Марко, — довго вагався і зрештою послав заяву до колгоспу. Та якийсь лютий ворог нашептав йому чогось на вухо, а він вирішив тоді виписатися. А ми люди не горді. Не хочеш разом з нами господарювати, куркулів слухаєш, то що ж — з богом, Параню, ми й без тебе обійдемся.

 

Та не обійшовся він без нас. Після зборів, на яких виключили ми його з колгоспу, пішов додому. Але як обдумав дорогою, що лиха наробив — та мерщій серед ночі гайда до голови колгоспу. Так і так, каже, послухався я чорт зна кого, тепер каюся. Прийміть мене назад до колгоспу.

 

А наш голова дивиться йому в очі та й сміється. А чому ти раніше про це не подумав? — каже йому.

 

Справді, як же не насміятися над такими людьми, які живуть не своїм розумом, а слухають куркульських брехень?

 

Старий знову зареготав, якось так просто і привітливо.

 

Марко Войцина знає, що він житиме в колгоспі заможно, що він ніколи не голодуватиме як колись, що його діти будуть вчитися і працюватимуть не на панів, а на себе, для своєї рідної батьківщини.

 

Сьогодні і завтра — не в темряві глухої ночі, вони як чудове реальне і світле майбутнє.

 

Сьогодні і завтра

 

Тепер колгосп вже має близько 80 га землі. Недалекий той час, коли заколоситься на ламах врожайна "українка", потечуть тонни дорідного вівса в амбари. Однієї тільки городини збере артіль на кільканадцять тисяч карбованців. Буде багато інших промислових і харчових культур.

 

Як бачимо — це не жарти. Це реальний плав соціалістичного сільського господарства. Він вже в дії.

 

Перспективи колгоспу колосальні. Вони виступають сьогодні в обрисах планів, схем, міркувань і пропозицій самих людей.

 

Вже цієї весни буде збудовано стайню. Свині матимуть для себе на зиму тепле житло. Хліб, молоко, м'ясо продукуватиме державі нове господарство.

 

Вода, що віками текла міленькою річечкою через село, не буде тепер без діла. Кілька ставків розіллються срібним дзеркалом, і в глибоких водах закишить риба, заплавають качки та гуси.

 

На руїнах колишньої цегельні виросте новий завод, який забезпечить будівельним матеріалом не лише свій колгосп, а й сусідні села.

 

Все це не фантазія далекого, а великі і важливі роботи завтрашнього дня. Чесна колгоспна праця покаже чудеса. Наука, агротехніка, хімія зроблять своє діло. На лапах колгоспних виростуть небачені досі врожаї.

 

Вечорами весело в колгоспному клубі. Сюди сходиться молодь з усього села, щоб культурно відпочити після денних турбот.

 

Мине кілька днів і відкриється завіса. На сцені заспіває славнозвісний Іван Карась і його Одарка.

 

Свій репертуар новоорганізований драмгурток почне "Запорожцем за Дунаєм". Тепер напружено йдуть репетиції. Режисер комсомолець Кметь Метослав прагне, щоб постава вдалася на славу.

 

Але все це тільки початок. Серйозний і блискучий початок. Ним не задаються молоді драмгуртківці. Вони бачать перед собою ще багато і багато.

 

Світло ліхтаря

 

Ночі весняні коротшають. Вони свіжі, як води річкові, неспокійні, мов листя осокорів.

 

Посеред села в темряві рожевіє ліхтар. Його проміння розбігаються і кидають довгі-предовгі тіні.

 

Це господарство ново-народженої артілі. І коли вже всі сплять, і нічого ніде не побачити, один ходить по подвір'ю Іван Больбіжук — вартовий. Він береже колективне добро.

 

Далеко, ген аж з поля, видно вночі, як горить ліхтар. Він немов предвісниця-зоря нагадує всім, що в селі Глуховичах є артіль імені Сталіна, що в ній живуть люди, які будують нове, світле життя.

 

Б. Борисюк, с. Глуховичі, Винниківського району.

 

[Вільна Україна]

20.03.1941