У четвер, 17 березня, у Львові відбулася офіційна церемонія закриття Чемпіонату світу серед жінок із шахів. Свято чорно-білих фіґур, що тривало у Львові понад два тижні й наробило в місті неабиякого ажіотажу, відтак завершилося. Китайська спортсменка Хоу Іфань учетверте приміряла на себе лаври чемпіонки світу. А Марія Музичук формально попрощалася з титулом, який носила майже цілий рік. Утім засмучуватися Марії не варто: їй протистояла найсильніша шахістка світу, про яку також кажуть, що вона одна з найкращих в історії шахів узагалі. Шансів було мало — але в багатьох партіях Музичук дала суперниці гідний бій.
Міжнародний ґросмейстер Михайло Олексієнко, який коментував для FIDE-трансляції всі дев'ять партій матчу, розповів Z, що підсумковий рахунок — 6:3 на користь Хоу Іфань — не відображає реального протистояння на дошці. За умовами контракту, коментатори не могли висловлювати симпатії конкретній спортсменці або виявляти ознаки вболівання. Нині Олексієнко розповідає, як відбувався матч, як організовували турнір, чи була гра «жіночою», чи не відволікали спортсменок розкоші Палацу Потоцьких і численні гості: Вакарчук, Винничук, «Піккардійська терція», бородатий Дзідзьо. Говоримо з Михайлом про те, якою для Львова є вигода від турніру, адже місто витратило на організацію чималі кошти. Чи є сенс вкладатися в шахи, якщо статистика свідчить, що країни з сильними шахістами мають поганий достаток?
- Михайле, почнімо з питань про організацію матчу у Львові. Здебільшого шахові турніри відбуваються в аскетичних приміщеннях, часто у спортзалах, а тут поєдинок йшов у розкішному Палаці Потоцьких, в гарно оздобленій залі. Наскільки це типово для шахових змагань? Чи може це відволікати спортсменок?
- Треба брати до уваги, що це був матч високого рівня. Коли йдеться про великий open-турнір, у якому беруть участь десятки чи сотні учасників, ти не можеш їх розмістити у палацах. По-перше, це значні ресурсні витрати, а по-друге, для всіх бажаючих просто забракне місця. Тому для масштабних змагань в основному вибирають велике просторе приміщення — конференц-зали, спортивні арени тощо. А матчі на титул чемпіона світу намагаються проводити в особливому приміщенні. Віднедавна поширюється традиція проводити супертурніри у музеях. Палац Потоцьких був хорошим вибором.
- Організатори мусять узгоджувати такі «побутові» тонкощі змагань, як приміщення майбутнього матчу, з FIDE? Зала, освітлення, шумові характеристики?
- Так, всі ці умови дуже чітко і суворо прописані у правилах FIDE щодо проведення матчів на титул чемпіона чи чемпіонки світу. Зокрема, є вимоги до мінімального розміру призового фонду. Базу для змагань скрупульозно перевіряють на відповідність вимогам: розмір приміщення, безпека, інфраструктура, освітлення тощо. Делеґація FIDE неодноразово приїжджала до Львова, оглядала Палац Потоцьких і, позаяк матч відбувся, отже, всі вимоги було дотримано.
- Ще одне запитання щодо антуражу змагань, котре, як на аматорський погляд, теж стосується можливого відволікання спортсменів від гри. Наскільки типовою є практика, що перший хід у партії робить стороння особа? Чи це не збиває спортсменів?
- Така практика досить поширена також і на відкритих турнірах, де є сотні учасників, і кожен може зареєструватися для участі у змаганнях. Дуже часто перший хід на першій дошці робить запрошена особа, це може бути хтось із організаторів або спонсорів, чи мер міста, котре приймає турнір. У такий спосіб той, хто долучився до організації, отримує увагу, медійне висвітлення. Але здебільшого такий хід є формальністю: гість робить символічний жест, рухає пішака чи коня, але партію починають самі шахісти. А тут зробили інакше: був хід за білих, був хід за чорних, відразу запускався годинник.
Наскільки це відволікає? Перші ходи партії заздалегідь підготовлені вдома. Не може бути ніяких сюрпризів: суперники вивчили перші 10–15 ходів, усі варіанти прораховані. Тому шахіст не стільки думає над ходом, як вибирає варіант продовження гри. Тому, якщо говорити про перші ходи, жодних проблем не бачу. Якби хтось посередині партії підійшов і сказав: «А давайте я тут за вас хід зроблю» — це би відволікало.
- Отже, ми говоримо про домашнє підготування. Хто, на Вашу думку, зробив кращу домашню роботу перед цим турніром?
- Справді, це дуже цікаве питання: хто краще підготувався у дебютному плані. Не один ґросмейстер відзначив, що в Марічки була хороша підготовка. Вона неодноразово виходила на хороші позиції, нічим у процесі не поступалася Хоу Іфань, але надалі втрачала перевагу. Всі три партії, котрі програла Марічка, завершилися поразкою не через дебют. Першу з програних партій (це була друга партія) вона програла чорними. Мала в дебюті хорошу позицію, і навіть могла на виході з дебюту перехопити ініціативу в білих, але збилася. У наступній із програних партій — то була шоста партія — вона білими отримала величезну перевагу, але потім зіграла невдало. Ну, а в дев'ятій партії Марічці нічого не залишалося, як грати на перемогу, тому вона мусила уникати нічийних варіантів і ризикувала.
Усі свої партії Марічка фактично програла у міттельшпілі. Всередині гри, коли домашня заготовка вичерпується, коли треба грати самому, чітко вловлювати ситуацію на дошці і розраховувати конкретні варіанти, вона поступалася Хоу Іфань.
- Дивлячись на гру Хоу Іфань і результат матчу: чи був у Марії шанс на перемогу?
- Перемога Хоу Іфань видається мені цілковито закономірною. Вона безсумнівний лідер жіночих шахів. Між нею і Марічкою сто пунктів різниці у рейтинґу. Це колосальна перевага. Якщо порівнювати рейтинґи, то матч мав закінчитися з подвійним відривом китаянки. Врешті, так і сталося. Хоча додам, що по грі рахунок мав би бути іншим.
Якби у другій партії Марічка не програла — матч пішов би інакше. Якби у шостій партії вона довела гру до перемоги — матч ішов би інакше.
- Так, і в шостій партії, коментуючи гру, ви казали: «Ще ніколи в Марійки не було такої переваги».
- Це момент, коли вона стояла найкраще в партії за весь час. Шкода… Але в тому і є специфіка довготривалих матчів: що довша дистанція, то більше дається взнаки талант і досвід.
У цій партії Марічка у критичних моментах гри не знаходила найсильніших продовжень, робила другорядні ходи, натомість Хоу Іфань спіймала гру, робила найсильніші ходи — відтак вирівняла, а пізніше і покращила свою позицію до переможної.
- Це був переломний момент цілого матчу?
- Програш білими у таких матчах дається дуже важко для спортсмена. Справа не лише у втраті очків, а й у психології. Будь-яка поразка — це психологічний удар. Поразка білими — ще гірше. А поразка білими при вигідній позиції — взагалі дуже важко. Будь-який спортсмен мав би труднощі, щоб вийти із такої ситуації.
- Власне, після того змінилися і самі партії: якщо до цієї партії ігри закінчувалися перед контролем часу, коли кожна спортсменка мала понад півтори години на власні ходи, то після цієї другої поразки спортсменки вже грали довше.
- Тут позначився рахунок у матчі. Якби не було такого розриву, вони могли б раніше дійти до нічиєї. Але реміс не влаштовував Марічку, вона продовжувала боротися, навіть коли позиція ставала рівною. «Поки є мінімальний шанс — буду грати». Я впевнений, що за інакшої турнірної ситуації вони би швидше завершували ці останні партії.
- Був момент, коли Музичук замислилася над одним ходом на 40 хвилин, причому це відбулося ще в дебюті. Чому була така затримка?
- Мені здається, це була помилка. Безумовно, ти можеш оцінити такі моменти вже постфактум. Пізніше дивишся на гру по її завершенні або аналізуєш із комп'ютером — і розумієш, що була помилка. На мій погляд, єдині ситуації, коли шахіст може дозволити собі так довго думати над ходом, — коли ти мусиш чітко розрахувати форсований варіант. Коли ти бачиш варіант виграшу і мусиш усе добре порахувати. Або коли ситуація на дошці дуже погана і ти не бачиш продовження, яке не програє одразу... А тоді на дошці була ситуація, що Марічка могла походити і так, і так, і сяк — але це об'єктивно не істотно позначилося би на вирішальності позиції. У таких ситуаціях не можна думати над ходом надто довго.
Чому хід зайняв так багато часу? Не знаю, які варіанти розглядала Марічка, але можу говорити з власного досвіду. Це може бути пов'язане з невпевненістю у власних силах. Тоді ти сидиш і по два–три–чотири рази перевіряєш одні й ті самі варіанти. Якщо ти впевнений у власних силах, то раз провів розрахунки, потім іще раз перевірив — і робиш хід. Часто у шахістів буває: якщо надовго засидівся над ходом — а Марічка, до речі, тоді зробила не найсильніший хід, — то вибираєш якийсь другорядний варіант або взагалі поганий. Безумовно, Марія — талановита шахістка. А у всіх талановитих шахістів переважно розвинута інтуїція. І коли ти дивишся на позицію у перші 15–20 секунд, то перед тобою вимальовується два–три ходи-кандидати. Найчастіше саме серед них і є найкращий хід, тільки ти мусиш його знайти.
- Ми зайшли у площину раціонального та ірраціонального. Тож не можу не поставити питання про різницю між чоловічими і жіночими шахами. Це не є футбол, де позначається фізіологія, це робота інтелектом. Чи доцільний цей поділ?
- Це питання є контраверсійним. Неодноразово спалахували скандали з приводу висловлювань, які припускалися у цих роздумах. Минулого року англійський ґросмейстер Найджел Шорт сказав, що жінки не є «hard-wired» для шахів. Пролунало так, ніби це не їхнє, ніби вони створені для іншого. Був страшний скандал.
- То був медіа-скандал чи скандал серед шахісток? Здається, що шахістки сприймають такий поділ цілковито.
- Найгучніше це лунало у феміністичних середовищах і на шпальтах мас-медіа, які слідкують за всілякими родзинками. Справді, треба бути дуже коректним в оцінках. Зараз проводяться турніри, в яких сильні шахісти змагаються разом із сильними шахістками. Щоправда, різниця в їхньому класі є відчутною.
Як я сприймаю жіночі шахи? Основне, що відзначаю, — безкомпромісність. Жінки грають до кінця, намагаються витиснути перемогу. Там, де чоловік міркує: «З цієї позиції я вже нічого не візьму, і найвище, чого досягну, це нічия», він може запропонувати супернику реміс. Часто з поваги один до одного в рівній позицій погоджуються на нічию. Жінки частіше б'ються в партії до останнього.
- Жіноча безкомпромісність — лише для закінчення партії чи вона також проявляється і всередині гри, коли конструюються певні тактичні лінії?
- Гадаю, що це тема для дослідження. Треба вивчити дебютний репертуар найсильніших шахісток, щоб відповісти на це запитання точно. Як на мої суб'єктивні спостереження, то багато шахісток грають у відкриті безкомпромісні дебюти, у котрих відразу зав'язується боротьба. Чоловіки, граючи проти сильнішого суперника, можуть обрати якусь надійну схему і намагатимуться грати на нічию, натомість жінки наважуються на відкритий дебют: «Давай з'ясуємо, хто сильніше нині грає».
- На одній із прес-конференцій у Марії спитали: чому вона не обрала отакий-от хід у певній критичній позиції. Вона відповіла: «Цей хід мені не подобався». Занадто емоційна відповідь як для такої раціональної гри, чи не так?
- Ні, це нормальна відповідь. Коли шахіст каже: «Мені не подобався хід» — це не ознака жіночих шахів. Це притаманне всім шахістам. Буває, дивишся на дошку: не подобається хід, і все. Ходи-кандидати приходять до спортсмена як з інтуїції, так і з попереднього досвіду. Порівнюю з побутовою ситуацією: побачив людину — і вона тобі імпонує. Це пов'язане, в тому числі, з минулим досвідом: може, колись траплялися ситуації з подібною людиною, і в тебе виникають добрі асоціації.
- Але так само, коли дивишся на людину, то твої симпатії можуть залежати від темпераментів, психологічної матриці або від чогось підсвідомого. Наскільки характер шахіста впливає на його поведінку в партії та на вибір ходів?
- Справді, є шахісти кровожерливі, які принципово битимуться до останнього. Наприклад, лідер шахів Маґнус Карлсен: він витискатиме воду з каменя, але не спиниться. Нещодавно я читав інтерв'ю Марка Дворецького, дуже відомого тренера з Росії, в якому він теж говорив про характер шахістів. Наводив приклад російського ґросмейстера Пітера Свідлера, який є інтелігентною людиною, знає багато мов, є дуже культурним — і це позначається на стилі його гри. Кожен шахіст має власні особливості: комусь вдається атака на короля, хтось вміє нарощувати ініціативу. Часто воно корелює з особистісними характеристиками.
- Пригадалося, коли Музичук здобувала в Сочі свій чемпіонський титул, то останню партію вона звела до нічиєї, яка її цілком влаштовувала, хоча в ендшпілі мала перевагу. Натомість у Львові Хоу Іфань в останній партії пішла на перемогу, кажучи грубо, «добивала» суперницю. Це свідчить про характер шахісток?
- Схоже, що Марічка просто фіксувала свою перемогу в матчі. Для неї це було щось особливе: вона вперше йшла на чемпіонство. Здобуваючи ці півбала, вона фіксувала те, чого заслужила. Для Хоу Іфань це не перший титул. Вона бачила на дошці свою перевагу і грала до кінця. Багато що залежить від оцінки позиції на дошці.
- Дуже прагматичне запитання: що цей турнір дає Львову? Українці мають здатність сильно запалюватися, коли їм випадає можливість провести якийсь гучний захід і «показати себе світові». Було Євро-2012, про яке багато говорили, збудували стадіон — але тепер не ясно, що з ним робити. Як зробити так, щоб не був «пшик»? У чому вигода?
- Почнімо з того, що більшість шахових турнірів тримаються не на спонсорах, а на меценатах. Спонсор — це той, хто дав гроші і отримав від цього рекламу, дивіденди, вигоду. Меценатство — коли вкладаєш кошти у справу, яку любиш і яка тобі подобається. У шахах ефект від реклами не є великим.
- Тобто якщо Львів виступив не спонсором, а меценатом, то вигоди і не варто чекати?
- Коли я коментував гру Марії Музичук та Хоу Іфань в англійській студії, то намагався рекламувати місто: яка в нас є архітектура, що Львів славиться кавою і шоколадом, що маємо низькі ціни, і за три долари в нас на таксі можна проїхати через усе місто. Безумовний плюс турніру — про Львів і про Україну дізналися трохи більше.
- Чому важливо вкладатися в шахи? Якщо подивитися на співвідношення рейтинґів шахістів різних країн і порівняти їхні результати із ВВП на одну особу, то побачимо: розвиток шахів — які є грою високоінтелектуальною — не ґарантує достатку для країни. Україна, Росія, Китай — не належать до країн з найвищим рівнем ВВП на мешканця…
- Треба розділити це питання на декілька складових. Якщо розвивати шахи для того, щоб у країні ставало більше професійних шахістів, — ефект буде низьким. А якщо розвивати, щоб діти цікавилися шахами, щоб це було популярною грою, — ефект буде, звичайно, високим. Шахи навчають тим рисам і розвивають ті якості, які інші види спорту чи ігри дати не можуть. Скажімо, розрахунок варіантів: треба порахувати на кілька кроків уперед. Подумати за суперника, зрозуміти поведінку людини або навіть поставити себе на чуже місце, перефразовуючи — поставити себе на місце ближнього. Вміння переживати поразку. Багато людей опускають руки, не можуть перебороти невдачу. У шахах усі програють — рано чи пізно це неминуче трапляється, — але важливо опанувати собе і зробити належні висновки. Цей спорт розвиває логічне мислення: можеш структурувати свої думки і йти до правильних рішень. Або — вміти посидіти за однією роботою більше десяти хвилин без того, щоб кудись побігти. Це дуже важливо в наш час, із комп'ютерами, інтернетом, айпадами. Особливо дітям важко сконцентруватися на одному занятті. А шахи до цього привчають.
Шахам треба навчати не для того, щоб діти ставали професіоналами, а щоб освоїти з ними початковий рівень. Бо риси, про які я сказав, сильно допомагають у житті.
У нас в ефірі гостював один шахіст, який займається бізнесом, він проводив дуже багато паралелей між шахами і підприємництвом, казав, що ці заняття йому дуже допомогли в успіху. Зокрема, казав про тайм-менеджмент. У шахах є дуже важливим уміння розпоряджатися власним часом, вміння поставити пріоритет: на один хід ти можеш витратити більше часу, а з іншим мусиш поквапитися.
- Чому ж тоді в Україні, де багато сильних шахістів, так важко ведеться?
- Я не бачу кореляції між здобутками тих шахістів, що є нагорі, із рівнем життя країни. Талант може народитися і в багатих Сполучених Штатах, і в бідній Африці. Я би скоріше ставив залежність добробуту країни від масовості цього спорту на низовому рівні, а не від успіхів одиниць. У нас мало уваги приділяють популяризації шахів. Лише через цей матч, цей ажіотаж, почали відкриватися гуртки, на Львівщині запустили програму шахів у школах.
Ще один парадоксальний момент: вигідніше бути професійним шахістом у бідній країні. Бо шахісти їдуть на турніри в Європу, Америку чи в Емірати, де призи виплачують у валюті. Спортсмен може отримати винагороду, яка буде відчутною для його країни. Наприклад, у Нідерландах важко заробити на хліб шахами. Те, що для Нідерландів є мізерним доходом, в Україні на це можна прожити.
- Відео-заставка, яка супроводжувала турнір, проголошувала: «Львів — шахова столиця України». Чи це не надто претензійне гасло?
- Зовсім ні. У нас у Львові за всю історію було 30–35 ґросмейстерів, а зараз у Львові мешкає 20 ґросмейстерів. Ми перші в Україні за кількістю ґросмейстерів на метр квадратний чи на душу населення — і, якщо не помиляюся, то перші і в світі.
- Чорний гумор: виходячи з попередніх запитань нашої розмови, робимо висновок, що Львів є найбідніший, тому тут добре бути професійним шахістом.
- Так, це добрий жарт. Але якщо серйозно, то Львів дуже добре місто для шахів. Тут гарна архітектура, тут є де черпати натхнення, і, зрештою, зовсім близько до Європи, де проводиться багато турнірів.
- Є таке поняття, як «львівська школа». Чи справді вона існує як певна стійка система і чи є львівські шахові традиції?
- Коли кажуть про «львівську школу», то мають на увазі всіх ґросмейстерів і сильних шахістів, які жили, або виховувалися, або інакшим чином пов'язані зі Львовом. Була школа Віктора Карта, який виховав сильних шахістів — Олександра Білявського, Адріана Михальчишина, Марту Літинську, Олега Романишина. Був Йосип Дорфман. Іще раніше — Леонід Штейн. Друга хвиля — це тренер Володимир Грабінський, який є також і моїм тренером і який виховав цілу плеяду нинішніх молодих шахістів. Звичайно, треба згадати і Василя Іванчука. Але назвати це школою, яка б уособлювала якийсь комплексний підхід до розвитку шахів у Львові, не можу. Це радше гарний збірний образ.
Розмовляв Володимир СЕМКІВ
18.03.2016