І.
Про Тараса Шевченка писали чужинцї не багато, але те, що вони писали, дише щирим подивом до його особи та творів і признає йому визначне місце між всесвітніми письменниками. Шевченко великий не тільки в очах Українцїв, але і в очах тих чужих письменників (як Нїмцї Обріст, Каверав, Францоз, Ґ. Адам, Вірджінїя, Француз Дюран, Анґлїйка Войнїч і т. д.), що мали нагоду пізнати його життє та твори.
Перші звістки про вірші Шевченка та про його "Кобзаря" продіставали ся на Захід Екропи, коли не рахувати польської лїтератури, дуже скупо. За життя Шевченка Західна Европа мало що знала про його твори ("Angshurger Allgemeine Zeitung" 1847, ч. 185), або не вміла їх належно оцїнити (напр. рецензент Шевченкових "Гайдамаків" у липськім журналї: Jahrbücher für slavische Literatur, Kunst und Wissenschaft, 1843, І, стор. 81).
Про Шевченка заговорили щойно по його смерти. В Нїмцїв перший, хто зайняв ся Шевченком, був учитель реальної школи в Чернівцях, Ґеорґ Обріст, у Французів К. Дюран (Durand).
Ґ. Обріст видав у 1870 р. в звідомленню вищої реальної школи в Чернївцях доволї широку розвідку про життє й твори Тараса Шевченка та додав до неї вибір перекладів на нїмецьку мову. Розвідка Обріста має заголовок: "Taras Grigoriewiez Szewczenko, ein kleinnissischer Dichter. Dessen Lebeusskizze sammt Anhang, bestehend aus Proben seiner Poesien in freier Nachdichtung (Czernowitz 1870. Gedruckt bei Rudolf Eckhard. Cтop. XLV + 63 + [1], 8°"), а додаток з окремим заголовком: "Damen und Dumken des T. G. Szewсzenko in freier Nachdichtung" містить 12 перекладів з широкими річевими поясненнями, а то Гамалїю, Івана Підкову, Гайдамаки (в виїмках), Лїлею, Русалку, Причинну й думки: Дві тополї, Іділля, Нa Різдво, Тече вода, Ой, чого-ж ти почорнїло, Доля.
У розвідцї зазначує Обріст, що Нїмцї замало звертали увагу на східноевропейські лїтератури, а зокрема на українське письменство, яке безперечно заслугує на прихильне узглядненнє і на докладну та достойну оцїнку. Длятого він по своїм силам порішив познайомити нїмецький світ з прекрасними, щиро національними віршами Шевченка, щоб сим робом заохотити нїмецьких істориків лїтератури та перекладчиків зайняти ся докладно життєм і творами Шевченка. Шевченкове життя й Шевченкові твори достойні безперечно найбільшої уваги, а твори Шевченка, переложені на нїмецьку мову, викликали-б між Нїмцями правдиву сензацію. Своєрідний поетичний талант Шевченка найшов би тодї в широких кругах те заслужене признаннє, яким він тішить ся між своїми земляками, а якого йому годї відмовити як правдивому, ориґінальному поетови.
Шевченкова поезія опираєть ся на прегарній народнїй поезії українського народу. "Штучну поезію Шевченка можна назвати тільки сестрою народньої поезії, сестрою, що дістала краще вихованнє в формах, але не затратила притім анї трохи свого питомого походження, що більше, ним пишаєть ся." "Із джерела народньої поезії черпав Шевченко свої найкращі, найсильнїйші й найнїжнїйші піснї, які переважно не дадуть ся навіть відріжнити від народнїх і дишуть тієюж самою первісною наївністю та здоровою природністю, що надають народнїй піснї таку велику вартість і таку свіжу принаду. Поетів, що вміли-б надати своїм творам тон і закраску правдивої народньої поезії, бувало завжди небагато. То були великі поети. Шевченко знав сю штуку, але дійшов до неї в тяжкій школї життя, яка вимагала великих жертв, і за те довела його до переконання, що тільки мати природа може добре потїшити та що простота, природність і скромність се незмінний і найцїннїйший скарб."
Назначивши таким чином звязь творів Шевченка з народньою поезією, звертаєть ся Обріст до обговорення й оцїнки української устної словесности, яку за Боденштедтом і Тальві ставить дуже високо та вважає дуже поважною, здоровою підставою для сотворення національної лїтератури. Потім переходить до життєписи Шевченка й оцїнки його творів і підчеркує декількома наворотами його великі здібности, багату фантазію, цїкавість пізнати світ і людей і витривалість у досяганню своєї цїли. Особливо підчеркує Обріст ту прикмету Шевченка, що він на волї нїколи не забув свого походження та "в кождій хвилї уймав ся за бідним, закріпощеним народом. Його молодечі спомини, — пише він — що пригадували йому тяжке ярмо недолї, під яким стогнав колишній свобідний і незалежний український народ, виринали й тепер ярко перед його очима та запалювали його до пориваючих пісень, у яких змальована в живих образах незавидна доля його земляків під Москалем. Подібно як Американець Льонґфело у своїх "Піснях проти невільництва" або ще перед тим Беранже в своїх "Співанках" звертали увагу своїх земляків на нелюдськість угнїтання ближнїх, так і Шевченко як поет ненастанно працював над освободженнєм низших верстов народу. І сього вже було-б досить, аби запевнити сьому благородному поетови невмирущу славу, особливо, коли зважить ся, в які конфлїкти мусїв він попасти з ворогами волї в тодїшнїй Росії."
Твори Шевченка на гадку Обріста незвичайно талановиті й багаті змістом, із перших його творів визначаєть ся "Перебендя" глибоким патріотизмом, "Тополя", красою, чудовою нїжністю й надзвичайним знанням людського серця, патріотична ода ,"До Основяненка" життєм і силою. Найбільшу одначе вартість має "Катерина", яку Обріст зачислює до ряду віршованих селянських історій, в родї нїмецьких Єремії Ґотгельфа. "Сливе всї вони основані на понурім підкладї та дають нерідко, не переступаючи міри, страшні обжаловання вищих станів. В поезіях того роду велить нам пост зазирати в моральну безодню, від котрої мимоволї мусимо відвертати ся. Усї суспільні хиби теперішнього російського громадянства пануючої верстви розкриває він перед нашими очима, не нарушуючи анї трохи естетичних вимогів. Здаєть ся, що саме в тих соціяльних віршах проявляєть ся найбільша талановитість Шевченка. Вони коштовні, сї малюнки (іділлї) природи, прегарно виконані жанрові образи, що так нагадують Льорена, а заразом такі прості, невишукані, не вважаючи на тенденцію, яку положив поет в основу. Повинні й сентиментальні піснї з вигляду — вони при близшім розглядї показують ся повними завзяття, демократичними творами. Бідолашний, занедбаний, закріпощений селянський люд, цїла інтелїґентність котрого спочиває тільки в почуваннях власного серця, мусить віддавати сей найсвятїйший, неоцїнений скарб людський на поталу своїм тиранам. Особливо часто трапляло ся, що бідні, недосвідчені селянські дівчата через своїх панів кидали ся в воду або йшли на дорогу злочину. Сї сумні обставини давали Шевченкови урожайний ґрунт, з якого виростали його найкращі вірші в родї "Катерини".
"Утоплена" визначаєть ся майстерним способом вислову, з яким Шевченко передає шелест вітру серед очерету. Відоме місце "Хто се, хто се по сїм боцї Чеше косу? хто се" таке гарне й так майстерно наслїдує легкий подув вітру та шелест очерету, що годї його як небудь віддати в перекладї.
"Гамалїя" на гадку Обріста, що до якої він годить ся з словами польського критика Баталії, належить до найкращих дум Шевченка й визначаєть ся рішучою мовою, живучістю образів, блискучістю й огнем.
Мистцем показуєть ся Шевченко в історичних піснях, напр. у "Тарасовій ночі" та в "Гайдамаках". Тут виходить наверх його малярський талант і зручне та зі смаком уложене ґрупованнє образів. Його "Гайдамаки", се високо інтересний і величний твір української лїтератури, повний прекрасних подробиць (епізодів).
Велику силу чуття й вислову проявляє Шевченко в творах, звернених проти Москви ("Кавказ", "Сон" і т. д.). "В тих віршах він скидає з себе усї пута, не оглядаєть ся на нїщо й на дальші переслїдування та стає в оборонї свого угнетеного народу."
"Думки" Шевченка такі гарні, що ними тільки розкошувати ся. Але до того того треба справдї гарних перекладів.
Свій огляд кінчить Обріст словами, що Шевченко — "співець усього прекрасного й доброго, величне одухотворений співець волї, співець правди та мученик за волю".
Французький письменник Еміль Дюран у своїй статі: "Le poеte nationale de la Petite Russie T. Shevtschenko ("Revue des deux mondes", 1876)" підчеркує в першій мірі велике значіннє Шевченка як національного поета та його безпосередню й тісну звязь з народом і з його поетичною творчістю.
Шевченко знаний не тільки інтелїґенції, але цїлому народови. "Дуже тяжко було-б найти в цїлій новій історії — пише Дюран — поета, котрому неосвічений, сливе неписьменний люд віддавав би таку шану, яку звичайно віддає святим і релїґійним святощам". Могила Шевченка стала ся на Українї віддавна місцем, до якого спішить сїрий люд, щоб пошанувати память покійного поета. "З першим подихом весни, коли соняшне тепло розтопить кригу, що вкривала країну, прочане на взір старих прочан сходять ся з усїх сторін до могили, щоб тут трохи побути. Посїдавши на мураві, спочивають тут на сонечку, по братерськи балакаючи з собою, та кождий по черзї співає на свій лад найкращі думки поета, приграваючи на бандурі".
Шевченко для Українцїв наче святий. "Українцї почувають потребу зійти ся до купи й до єдинства мови долучити друге, не менш ідеальне єдинство, а се всїми пошановане імя". Двоє коханців хиба не почувають ся близше одно до другого, на одну зіроньку позираючи.
Зате-ж і поезія Шевченка щиро народня. Вона коренила ся в українській кобзарській історичній поезії, що дала Шевченкови таку підставу творчости, як колишні грецькі співи Гомерови.
"Квіти поезії минулого — пише Дюран — скуплені в його памяти й розжеврілі під проміннєм його ґенїя коренили ся в плодючім ґрунтї історичної кобзарської поезії та зацвитали наново жвавійше й ще з більшим блеском від старосвіцької поезії. Порівнаннє конечне: се зовсїм тіж таки квіти, тільки кращі, теж самісїньке натхненнє, таж мова, тіж поетичні звороти, відомі й народови й кобзарям. Козацькі подїї, дївоцькі жалї, картини з української природи, все, що було тканиною старосвіцької поезії — теж саме і в творах новітнього поета. Маючи більш ґенїяльности, нїж його попередники, він перевищує їх інтересом своїх оповідань і блеском мальовання".
Шевченко — ґенїяльний народній поет, яким сміло може повеличати ся український нарід.
[Вістник Союза визволення України, 12.03.1916]
II.
З великим одушевленнєм заговорив про Шевченка та про його твори нїмецький письменник Карл Еміль Францоз (ур. 1848 на російськім Поділю, помер 1904 р. в Берлїнї), що загалом багато уваги присвятив українському народови, а зокрема багато займав ся змальованнєм української культури. Йому завдячуємо крім цїлого ряду романів і оповідань з українського життя та крім декількох статей культурно-історичного змісту також декілька розвідок з обсягу українського письменства, а то про українську народню пісню (Das Volkslіеd der Kleinrussen), про українську лїтературу (Die Literatur der Kleinrussen) та про Шевченка (Die Kleinrussen und ihr Sanger і Taras Schewschenko). Сї теми потягали автора так дуже, що він нераз вертав до них і перероблював та розширював їх новим матеріялом. Так напр. із статї "Українцї та їх співець", що появила ся в 1878 р. у збірцї "Від Дону до Дунаю" (Vom Don zur Donau. Neue Kulturbilder aus "Halb-Asien". І том. Липськ. Дункер-Гумбльот, 1878, стр. 8З—126) і присвячена головно Шевченкови, зробив автор у другім виданню (1889 р.) дві окремі статї: "Лїтература Українцїв" і "Тарас Шевченко."
У всїх тих статях Францоз радо вертає до особи та творів Шевченка й то, як сам заявляє, не "з симпатії до Українцїв і з спочуття до долї Шевченка", а з глибокого переконання, що на се заслугує незвичайно талановита творчість поета. Шевченкови присвятив він крім того окрему статю в серії "Українські поети" (Klеinrüssisclie Poeten), що була поміщена в сьомім річнику журнала "Die Nation", (1889—1890, ч. II, стор. 27— 28).
Найдавнїйшою з черги статею Францоза про Шевченка є вище згадана статя "Українцї й їх співець", яка до сьогоднї не стратила своєї вартости та стоїть окремого передруку. Статя важна особливо задля Вірної оцїнки історії українського народу та його розвитку.
Подібно, як Обріст, Францоз підчеркує недостачу перекладів із української лїтератури на нїмецьку мову та вважає се великою шкодою, особливо, коли зважить ся, що хоч український народ без хвилевого міжнароднього значіння, то все з його душі пливе повна, сильна й красна пісня, яка хапає за серце та яку годить ся пізнати задля її самої. Він дав поетів, що в своїх піснях виспівують долю й терпіннє народу, він має безсмертного ґенїя Шевченка, що "силою та глибиною творчости перевищує всїх инших поетів славянських народів."
Український нарід перенїс на своїх плечах тяжку долю, але вдержав ся проти ворожих натисків Поляків і Москалїв. Український народ проявив тут незвичайну видержалість, невичерпану здатність до життя та природну талановитість, яка дозволила йому, незважаючи на всі ворожі заходи, вибити ся на перше місце між Славянами й викохати пребагату народню поезію.
Францоз обговорює далї історію України й переходить до творчости народу, до народньої піснї. "Українська пісня — пише він — може не тільки видержати порівнаннє з кождим иншим народом, але й перевищує неодин з них нїжним чуттєм, багацтвом і глибиною почувань... Вона свідчить як найкраще про поетичну силу народнього духа". Дальшим доказом сеї сили може бути й штучна українська лїтература. "Вона — пише Францоз — коренить ся в народній піснї, спираєть ся на неї і зберігає її дївочу силу та глибину, але додає до того талант композиції, скарб творення й чари великої та своєрідної індивідуальности. Не бракує прегарних тем, в яких можна випробувати ті дари й ласки: так тут зараз маємо й колишню могутність і нинїшню недолю, й бідні-самітні, а так загадково гарні степові краєвиди, і людей, викоханих на лонї природи, і зворушливі старосвіцькі звичаї та спомини. Тому нема дивницї, що багато Українцїв є прегарними поетами."
Перечисливши деяких з них, що перейшли на службу чужинцїв, пише Францоз дальше: "Одначе багато знаменитих поетів лишило ся вірними свому народови, між ними найвизначнїйший, який дотепер вийшов із того племени. Вони всї відважні, благородні й повні посвяти для свого народу, а найбільші вороги московських деспотів. Основою їх поетичної творчости — се будженнє одушевлення для своєї нації й ненависти проти гнобителїв. Коли українські поети творять історичні вірші та воскрешають у них величнї подвиги предків, з них віє живий подих на сумну теперішність, що оживляє її. Предок побивав Москаля й Ляха, предок був вільний! А ти, внуче? Се питаннє не стоїть у тих віршах, але його можна читати між рядками. Або вони виспівують мягкими, зворушливими словами чари рідної мови та скарби їхнього народнього духа, з якого виростають численні піснї. Знов жадного безпосереднього слова обжалування, а проте кождий вірш палкий протест проти брутального тиранства. Теж саме відносить ся до картини звичаїв і до малюнків селянського життя, колишнього й теперішнього. Але й звичайних жалїв і нарікань не бракує в тих пламенних піснях і, коли поет закінчить життє в сибірській пустинї або під ударом кнута, — пісня живе дальше та, як вітер розносить насїннє, так несе вона національний запал по поневоленій країнї.
Одначе сї поети визначають ся не тільки прикметами благородної та справедливої тенденції, вони мають у першій мірі чисто артистичні прикмети: нїжне чуттє, простий і невишуканий. але високо поетичний спосіб вислову, а особливо незвичайно рідкий дар плястичного малюнку. Се ті свіжі, первісні, преориґінальні таланти: П. Кулїш, Гр. Квітка, Т. Шевченко й ин. Вони не мали инших первовзорів крім розкішних співів свого народу, але за те вони ріжнять ся дуже значно від московських поетів, що тільки вдають щирість і чуттє, йдучи за чужими взірцями. Українцї наскрізь ориґінальні й віддані свому народови. "Коли вони жалують ся, роблять се задля очевидного болю, що захоплює. Вони співають із душі народу, над котрим ще розтягла ся глупа нїч, але ніч, котру розяснюють і потїшають зорі преславних споминів. Їх поезія є в самій основі нїчим иншим як ублагородненою й поглибленою народньою поезією і сього аж надто багато, щоб сї поети були достойні найпильнїйшої уваги. А найбільший поміж ними Тарас Шевченко. Він не тільки ґенїй сам по собі, але заразом і втїленнє поетичного ґенїя України. Його муза злучила всї найхарактеристичнїйші прикмети української лїтератури; хто його характеризує, дає заразом і загальний образ поетичних змагань його народу". Шевченко важний уже своїм життєм і тому Францоз передає доволї докладно його життєпись, яка, як він каже, звучить наче який роман, що не провадить героя з ночі до світла, але з одної темряви до другої й писаний сердешною кровю доброї та великої людини. Перед таким болем і такою долею треба мати повну пошану.
Шевченкова безсмертність лежить в його віршах, які він, не вважаючи на всї противні поради, писав мовою свого люду, стаючи в його оборонї без огляду на всї кари московського уряду. В Шевченкови замучено на смерть не тільки найбільшого співця його народу, але й поета найвищої, абсолютної цїни. Його талант не міг розгорнути ся в повній красї, але вже те, що він устиг сотворити, забезпечує йому безсмертність. Шевченко наскрізь ориґінальний і обхоплює всї сторони поетичної творчости: полїтичну лїрику, безтенденційні, ідилїчні піснї про природу й любов, соціяльні побутові малюнки й історичні поеми. Коли їх порівняти між собою, приходить ся до вислїду, який дуже рідко стрічаєть ся в лїтературі, що всї сторони його творчости рівноцїнні. Мусимо однаково подивляти співця полїтичної волї, як і епіка, співця про коханнє, як і людину, що вміла взяти в рамки поезії дивні соціяльні обставини. Се легко сказати, але се говорить далеко більше, ніж може видати ся на перший погляд, бо-ж кождий з тих родів поезії вимагає иншого таланту, який рідко коли зійдеть ся разом в одній особі. На пальцях руки можна порахувати поетів, що були однаково великі і в лїрицї і в епіцї. Там само й суспільно-побутова поезія вимагає означеної, сильно виробленої кебети. А хто перечитає обидва томи віршів Шевченка та схоче їх оцїнити з естетичного боку, матиме не менше втїхи нїж подиву. Тут поет, що поєднав усї противенства і то в цїлій повнї! Тільки один приклад! Шевченко лїрик найчистїйшої крови, але, читаючи його "Гайдамаки", знайдете там не лїричну поему, а твір, повний дії й руху, переповнений плястичними постатями, спокійний, але плавкий, без особистого почування й без зайвих розкошувань чуття. І як легко, наче жартом, єднає він ті противенства, можна-б сказати, з божої ласки, бо що-ж може видавати ся більш божим, нїж ґенїй?
Шевченко всестороннїй талант, подібно як українська народна поезія, й тільки знаючи се, можемо зрозуміти його індивідуальність. Його муза не більше й не менше як втїленнє та злученнє всїх поетичних поривів душі українського народу... В особі Шевченка вродив ся Українцям ґенїй, що потрапив сам сотворити все, що перед ним творили поодиноко всї безіменні творцї народу. В тім лежить його великість і тайна його всесторонности. Його талант незвичайно глибокий і багатий, але далеко більшу вартість має те, що він наскрізь національний і справдїшний "Кобзарь".
Шевченко міг вирости тільки між таким поетичним і артистичним народом, як український народ. Його піснї віршували ся з душі народу для народу й тому, не будучи наслїдуваннями, вони щиронароднї, хоч вищі від народнїх пісень і формою і виразом і мовою. "У Шевченка — пише Францоз — слїдна проста міць, ся елєментарна первісність народньої мови, але глибший дух і благороднійше серце висловлюють ся саме инакше, ніж маса. І через те, що він ґенїй, його знаннє людського серця основнїйше й ріжнороднїйше. До того-ж прибуває як останнє, хоч не найменше, штука складання (композиції), особливо в епосї та в соціяльних малюнках.
В лїричних поезіях Шевченко стоїть найближше до народу, так багато в них спочуття та прегарної простоти. Але й тут багато творів, яких годї шукати в найкращій народнїй піснї: "напр. піснї, що виспівують самітну красу степів, котра переповняє чаром дріжуче серце й ворушить його душу, наводячи то біль життя, то тихе відреченнє, що саме в собі являєть ся втїхою. Шевченко вмів для тих загадкових, глибоких почувань вишукувати такі прекрасні, прості вислови, що було-б досить тих декількох строф, щоб признати йому назву великого лїрика. Або зворушливі піснї "до долї!" Він жалуєть ся, бо хто-ж мав би більше право до жалю, нїж та нещаслива людина! — але з його очей течуть не сльози, а перли! Від свого власного самітного болю відвертаєть ся він до болїв людськости й, замісць просити спочуття, сам удїляє його, і як нїжно, як глибоко!
Звязь із народньою піснею видно в Шевченка та в його полїтичних піснях про волю. Побіч проклонів на Ляхів і Москалїв, побіч простих жалібних пісень про страчену славу, про що співало ся від столїть, знаходять ся піснї, що індивідуальною силою й висотою світогляду стоять високо понад рівнем дум, хоч не затрачують їх свіжости. Се такі твори, як "До Основяненка", "Іван Гус", "Кавказ", "Сон", "Холодний Яр" і "Посланіє", де нема фрази й де навіть абстрактні гадки та партійні програми представлені чисто поетично, з артизмом і силою.
Патріотизм Шевченка лишив ся все той самий, хоч його шляхи в ріжних часах були ріжні. Спершу він надїяв ся на змилуваннє гнобителів, потім на "братів Славян", але накінцї прийшов до переконання, що Українцї не мають жадного иншого приятеля крім власної витривалостіи й сили. Тому безупинно будив тих, що дрімали, та гартував тих, що не спали.
До тої самої цїли змагали й його соціяльні малюнки.
"Сe — каже Францоз — реальні картини з селянського життя та життя їхніх панів, але картини в віршах, що формою та плястикою представлення обставин і подїй стоять високо понад народньою поезією. Які прегарні ті образки, а притім типічні! В них представляє Шевченко з одинаковою силою й безсторонністю народню душу в усій її найсвітлїйшій високости, як і в найтемнїйшій пропасти: кожда подробиця вийнята тут з життя та розміщена й ужита в цїлій повнї з віртуозною зручністю. Тенденція не накидуєть ся нїде насильно, але й нїде не скриваєть ся.
Шевченко має на увазї дві річи: поставити народови перед очі дзеркало власних хиб і прикмет і змалювати недолю, яку приходило ся народови терпіти з боку панів. Тому не щадить він нїде анї народу анї панів, коли йде про те, щоб викрити їх гріхи. Панські надужиття змальовано особливо сильно в "Утопленій", яку Францоз виріжнює і задля самого мистецького психольоґічного представлення і задля незрівняної сили плястики. Те саме бачимо і в "Лїлеї".
Особливу увагу присвячує Францоз історичним творам Шевченка, а передовсїм "Гайдамакам", в яких найбільше проявляєть ся його епічний талант. "Гайдамаки" — се поема, яка пишністю красок і силою представлення не має крім Міцкевичевих епопей нїчого собі рівного в славянських лїтературах. Представлено тут страшну кріваву подїю "з часів останнїх проблисків українського народнього духа проти гнобителїв" і тим поясняєть ся накопиченнє страховищ у поемі. Одначе поет з подиву достойною штукою потрапив удержати сї страшні образи в естетичних межах. Хоч підданий свому народови, поет усе-таки займає загально-людське становище. З його представлення видно, як мало він годить ся на вчинки Ґонти. Шевченко держить ся засади: "Поет мусить бути справедливий, наче доля" й не виступає з своїми поглядами. Залїзною стопою переходить доля через цїлу поему: ми бачимо, як утиск викликує ненависть, а ненависть пімсту, ми бачимо, як почуттє пімсти приводить гноблених до нелюдськости і як тепер приходить на чергу відплата, що ще більше переходить міру нїж самий злочин. "Зважайте на людське достоїнство! Найбільший злочин, коли один народ угнїтає другий" — отсе наука, яку проповідує сей незвичайно сильний твір. На тім кінчить ся широка розвідка Францоза про Шевченка.
У новім виданню збірки "Від Дону до Дунаю" автор розширив ще свою працю та зробив з неї дві розвідки: "Лїтература Українцїв" (І, стор. 232—334) і "Тарас Шевченко" (II, стор. 39—79). У першій з них автор говорить про Шевченка небагато, відкладаючи докладнїйше обговореннє до біоґрафії, підчеркує одначе велику національність і смілість гадок у творах Шевченка. Розвідка "Т. Шевченко" подає доповнення в самій біоґрафії та в оцїнцї творів. Автор подавав місцями нові цитати, між иншим переповів "Кавказ" і "До Основяненка". Крім того додав уступ про нїмецькі переклади з Шевченка (стор. 51 — 53). "Не бракувало пише Францоз — проб перекладу, одначе всї вони разом так мало вдатні, що навіть у приближенню не дають розуміння про красу ориґіналу, не кажучи вже про передачу. Сe й не дивниця. Віддати вірші, повні елєментарної сили, з котрих звучать так часто гострі природні звуки, що потрясають, належить до найтяжших завдань перекладної штуки, ще до того в нїмецкій мові, що своїм духом і характером цїлком не підходить до української мови, тої найчистїйшої й найпервіснїйшої галузи славянських народів. Розвязка сього завдання на мою гадку не можлива: воно хиба в приближенню могло-б удати ся справдї великому поетови, що знав би вповнї обидві мови, але такого поета покищо нема." Перекладами з Шевченка займав ся талалановитий тірольський поет Обріст, але його переклади за дослівні. Перекладали Шевченка в р. 1882 р. Галичанин Лев Габерман і др. Віктор Умляуф, тільки їх перекладів не оголошено друком.
[Вістник Союза визволення України, 15.04.1916]
15.04.1916