Дуже скупі відомості надходили в Галичину про перше видання "Кобзаря" Тараса Шевченка в 1840 році. Перші, що про це десь читали або довідалися, були галицькі поети і письменники з так званої "Руської трійці" — Шашкевич, Головацький і Вагилевич. Про появу поезій Шевченка Шашкевич згадує в 1842 році в листі до знайомого, а Вагилевич аж в 1848 році в урядовій газеті "Дневник руський". Він пише, що "знаменитий поет Шевченко видав у Петербурзі свої вірші — в 1840 р. "Кобзар", а в 1841 році "Гайдамаки" та в рукописі зостаєт превосходная его поема "Кавказ".
Поява в 1844 році в Петербурзі "Чигиринського Кобзаря і "Гайдамаків" не знайшла в Галичині ніякого відгуку. В 1848 році письменник Микола Устиянович на "з'їзді руських учених" згадує в своїй промові про "грімкого Шевченка", не знаючи мабуть про те, що Шевченко вже на засланні.
На протязі 10 наступних років, цебто під час заслання Шевченка, не було в галицьких виданнях ніяких відомостей про Шевченка і його твори. Навіть після його повернення з заслання Галичина мовчала. Аж коли в 1859 році в Лейпцігу вийшли з друку "Нові вірші Пушкіна і Шевченка", в газеті "Руська Бесіда" появилися першодруки двох поезій Шевченка "Вечір" (Садок вишневий) та "Сон" (На панщині пшеницю жала).
Вже перед смертю Шевченка в Галичину потрапило кілька екземплярів другого петербурзького видання "Кобзаря" з 1860 року. Однак, вони не знайшли доступу до ширших кол української суспільності.
Вісімнадцятого дня після смерті Шевченка львівська газета "Слово" надрукувала коротку згадку: "Помер найбільший віщун, маляр і півець-соловей... замовкла навіки та щироруська грудь, що гарячою любов'ю обнімаючи всю Україну, наспівала їй стільки чудових дум, перетерпіла стільки тяжкого горя і лихої долі".
Через два місяці (11 травня 1861 року) "Слово" подає точніші відомості про життя і творчість Шевченка: "Відомість про смерть Тараса Шевченка викликала в Києві сумне враження, а ту велику втрату України не менше відчули і русини у Львові".
Особливе зацікавлення в українських читачів "Слова" викликала стаття, яку вмістив там 31 липня 1861 року поляк Володимир Бернатович, що переїжджає тоді з Києва через Львів на захід. Він писав про те, як у Києві сприйняли звістку про смерть Шевченка, які заходи проведено в справі перевезення домовини з останками поета на Україну та як київська українська громада зустрічала труну в Броварах і на тім боці Дніпра. Статтю закінчує він змістом промов, які виголосили над труною українці, росіяни і серб, і як потім "понесли його до Дніпра, поставили на пароплав та й попливли з ним, хто зміг, аж до самого Канева".
Саме в тому 1861 році П. Куліш прислав Данилові Танячкевичеві у Львові "Кобзаря" з 1860 року, а незабаром львівський купець Михайло Димет одержав з Росії деякі книжки, між ними й твори Шевченка. Книжки розкупила молодь умить. А коли Димет за другим разом одержав ще й портрети Шевченка, у Львові і в Галичині — "немов сам Шевченко появився, таке було захоплення від сили рідного слова, краси якого галичани не мали нагоди пізнати".
З того часу швидко росла популярність Шевченка не тільки серед української інтелігенції, але і в народних масах. Зараз після надрукування статті Бернатовича, Ю. Федькович пише вірш: "Співацька добраніч на скін Тараса Шевченка", а газета "Вечерниці" звертається до читачів з радісною звісткою: "Довго ми чекали на приобіцяні Тарасові поезії. Нині настав для нас день дуже великий, в котрім Тарасові поезії освящають діло, нашими Вечерницями зачате. Тепер ми не сиротята, ми маємо батька. Для нашої руської громади в Галичині подаємо твори правдивого руського віщуна, досі ніде недруковані і Вечерницям для вжитку надіслані: "Відьма", "Неофіти".
В тій же газеті, в 1862 — 1863 рр., були також вперше надруковані: "Плач Ярославни", "Чигирин", "Русалка" (з рукопису), а потім "Кавказ", "Холодний яр", "Посланіє", "Гамалія", "Наймичка", "Катерина" і інші.
Галицька молодь — студенти і учні з великим захопленням сприймали поезії Шевченка. Вони їх переписували, вивчали, декламували.
Шевченко і його твори стають центром уваги галицьких видань.
В газеті "Слово" (1863 р.) були надруковані вперше: "Лілея" і "Сидючи в неволі" (Мені однаково, чи буду...).
Культ Шевченка, популярність його творів викликали в Галичині хвилі своєрідних маніфестацій, які виявлялися найперше в "церковних помилках", а потім в "святочних поминках-концертах". Галицькі українці вже тоді намагалися зробити Шевченка поетом степів, козаччини та "раю-села". "Батьки народу" вже тоді затикали обличчя Шевченка — борця-революціонера. Вони завзято відмахувалися від такого Шевченка. Коли в 1862 році деякі польські газети, налякані "Прологом до поеми "Гайдамаки", виступили проти дальшого поширювання поезій Шевченка, редакція газети "Вечерниці" протестує проти того, що "сусіднє нам, ляцьке денникарство, взяло собі як засаду представляти наш політичний і літературний рух як комуністичний...".
В питанні мови та правопису твори Шевченка відіграли в Галичині визначну роль. В 1862 році кореспондент М. Терезовський з хутора Шовковиця в статті "З України" питає: "Чому в Галичині не пишуть так, як на Україні, бо ж мову Шевченкову зрозуміють по всіх кутках України, зрозуміють, певно, і в Галичині". А в іншому номері газети редакція повідомляє своїм читачам: "Цього літи в м. Каневі на Тарасовій могилі зберуться письменники з усієї України, щоби завести у себе одностайний правопис. І нас, галичан, також запросили... Коли вони і без нас важнісеньке питання вирішать, тоді ми таки той правопис приймемо, щоб не було вічного роздору в народній письменності".
На початку 1866 року в молодих львів’ян Ол. Барвінського, Рожанковського і Боднара зародилася думка видати всі відомі в Галичині твори Шевченка. На протязі 1866 — 1869 років надруковано два томи під заголовком "Поезії Тараса Шевченка". І хоч видання мало дуже багато хиб, було воно в Галичині і Буковині на довгі роки найповнішим виданням творів Тараса Шевченка, аж поки появилося двотомове видання "Кобзаря" в Празі, а потім чотирьохтомове видання "Кобзаря" у Львові під редакцією О. Огоновського.
[Вільна Україна]
14.03.1941