З нагода семилітних роковин смерти (1916—1923).
„Лиш боротись вначить жить:
Vivere memento!“
Коли Франко вісімнацятьлітним хлопцем починає 1874 р. в академічнім журналі „Друг“ свою літературну діяльність, то темою його перших пісень є таки зразу сюжети, звязані тісно з долею рідного громадянства в сучасну хвилю та в його минулім. Се наче молоденький Мойсей, який поки-що відсталю сорок років віддалений від таворського воздвиження скрижалів народу. Але той молоденький вибранець Господа вже наче натхнений думкою про Землю Обітовану. Наче свідомий уже всіх страждань велико-мученицької дороги до неї. Яким-же вражаючим контрастом є з того погляду молодий Франко до тої сірої, нецікавої юрби наймолодших літератів і літератських кандидатів у нас, які здебільшого без свідомости своїх творчих завдань, без глибшого звязку з духовістю хвилі, пхаються у притвори письменства мов жадливі торговці святощами! Одним з перших віршів молодого Франка се той, де він із вдохновеним достоїнством, — мов колись молодий Лямартен — співав про божескість людського духа (1875). Він благословить у нім спромогу людини творити й любити, — „сі два вічні огнива, які звязують її з Богом“. Він оспівує в иншім вірші дві дороги, які ведуть людину до вічної слави, і проголошує, що одна з них: з тихою молитвою в серцю страдати, а друга: трудитися духом і калічити ноги (1875). А незабаром він закликав братів, щоб ішли „сокрушити ярмо Ляхів, бо їм днесь на Руси не бути“, і кличе „вставайте, брати, бо проклятий, хто засне“ (1876).
Гоніте ворогів. Не спіть, бо прокляттє вам. Ступайте творчим шляхом, хоч крівавляться у вас ноги, — якіж се знаменні риси будучої творчої трагедії найбільшого поета галицької України!
Так — Франко як і кождий великий поет новітнього часу, починаючи від Шекспіра, кінчаючи на Ібзені й Ґоркому, сходиться — як каже раз прекрасно Ґете — зрілим мужем з колишнім хлопчиком у собі на одній і тій самій дорозі. Той маленький Мирон, що — як записано Франком у книгу життя — на годині „Schön-Schreiben“ падав скрівавлений під ударами школярського деспота Валька, і той горесний своєю великомученицькою величю творець „Мойсея“, що скрівавленими очима читає і скрівавленими з недуги руками справляв редакційний скрипт, — се один і той самий подвижник Духа проти насили й поневолення, рабства й темряви, немочі й нерозуму в народі. Наша літературна критика старшої доби — О. Огоновський — звикла була, правда, протиставити перші відгуки Франкової Музи пізнійшим його творам — як щось окремішне. Як твори напряму романтично-національного, що випереджували твори більш натуралістичної закраски. Але мені видається такий поділ неслушним. Огоновський Франкові збірки віршів у стилю „Баляди і розкази“ (1876), або повісти як „Петрії і Добощуки" (у „Друзі" — 1875) та „Захар Беркут" (в „Зорі" — 1883), або легенду в роді „Смерть Каіна" (1889) гострійше як требаб відокремішнює від творів тої духовости, що збірка „В поті чола“ (1890) і дальші. Молодий Франко стількиж саме романтик і реаліст, значить дозріваючий всесторонній поет — що і Франко останньої доби. Великі поети взагалі не є ніколи виключно романтики або виключно не-романтики. Траґедія Шекспіра або комедія Молієра, сатирична поема Вольтера або ліричне оповіданнє Байрона, роман Дікенса або Льва Толстого, новели Мопассана або Чехова — се твори, які заключають у собі ens realissimum усіх течій, усіх напрямів та всіх стремлінь епохи й тому вони вищі над усякі межі часу та простору. А коли порівнувати творчість молодого Франка з тою духовою вузиною, яку добачуємо у його найближчих попередників, або із внутрішньою беззмістністю всяких нинішніх Тичин, Слісаренків та Атаманюків, які лізуть вам нині в очі, де хочете й не хочете, — то годі не добачити, як Франко намагається добути найживучійших дум з глибин минулого й сучасного життя народу й обєднати її з думкою вселюдського значіння.
Коли Франко в „Балядах і переказах" співає про козарську давнину і про Аскольда й Дира, про князя Олега і Святослава та про Хрест в Чигирині — то він не є тут тільки розмріяним рифмачем. Не ліпить слово до слова, а стрічку до стрічки без огляду на ідею цілости. Тільки вдумливим, добре своєї думки про ті часи свідомим співцем ясує душу минулого. Молодий, 27-літний Франко не вагається з глибин свойого найглибшого переконання протиставити нехай і сильно виідеалізуваний лад тухольської громади в „Захарі Беркуті" сво'вільности князя та його ненаситним Вовкам. Але той, скажім, романтичний момент в „Захарі Беркуті“ — випливає з глибин найживучійшого бажання молоденького поета, вказати свому народови на справжнього громадянського духа в суспільности, як на одно з найдійснійших джерел його величі. Й тому ще й нині треба нам благословити таку романтику. Які пророчі, цілком а цілком неромантичні, саме з нинішньою хвилею в нас дивовижно тісно звязані останні слова конаючого Беркута: „...Погані часи настануть для нашого народа... Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ давне громадство і благо йому, коли скоро й живо нагадав собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі... (Яцкови, Петлюри, Ількови і Твердохліби — чи чуєте те загробове слово Франка до вас?—О. Г.) Але чи швидше, чи пізнійше — він нагадає собі життє своїх предків і забажав іти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народнього...“
Так, великий віщуне.
Нехай воно й не відповідав дослівно дійсности те, що читається у Франка про Тухольщину. За теж інтуіція, а якою поет схопив найглибшу душу вольної громади — правдива й жива, як Господа слово. І в чудовім своєю величавістю історичнім романі В. Гюґа „1793“— майже всі найважнійші особи й події сфантазовані. Але геніяльна інтуїція, з якою великий поет Франції малює античне геройство королівської Бретанії з одної, а з другої сторони животворну революційну Францію у несмертельних своєю красою подобах Сімурден’а й Ґавен’а, дає нам тут і там змогу краще порозуміти духа Великої Революції з 1789 р., її провідників і її діл, ніж чисто історичні твори про сю епоху пера Мініє або Мішлє, Тієр'а або Тен’а. Все великі поети,— й без огляду на те, чи вони такі освічені як Гюґо й Шіллєр, Вольтер і Альфієрі, Шеллі й Байрон, чи такі вбогі автодидакти як Тарас Шевченко, — доповнювали й поглиблювали силою своєї ґеніальної інтуіції правду історичного минулого і в побіч істориків її найкращими інтерпретаторами, і таким натхненим поетом нашого минулого лишається Франко навіть у тім пів-фантастичнім романі про Петріїв і Добущуків, у якім він Довбушеву легенду поглиблює визвольно-національними моментами. А найкраще може в поемі „Панські жарти“ (1887, — у збірці „З вершин і низин“) — тій ідиллічній увертурі до архикниги „В поті чола“ та до архипісні про „М о й с е я“, — де з силою, з якою навіть рівняти не можна епіки його попередників у стилю „Скита Манявського“, здвигнув Франко памятник панщинним безправствам Мигуцьких та благородній, велико-мученицькій, а проте боркій вдачі українського народу. І навіть містерійна леґенда у стилю „Смерть Каїна“ проголошує оживотворююче слово про те, що „раю треба нам шукати не в богів, а в наших душах і там його видви- гати“. А й перші перекладові твори Франка — „Каїн“ (1879), „Фавст“ (1882), „Дон Кіхот“ (1891) — вибрані ним в добре зрозумілім інтересі поширення високих, гуманних ідей.
Ні, ніколи, — навіть у перших роках своєї творчости ні, — не є Франко розмріяним романтиком у відємнім значінню сього слова.
Адже нам не можна забувати, що Франкові поеми „Наймит“ (1876) та „Каменярі" (1878), ті великі, пропамятні, крівавим потом цілих наших поколінь освячені символи і прообрази нашої національної муки й нашого національного визволення, сі колискові пісні тої нашої ґенерації, яка зі свойого лона видала Галицької Української Армії військо преславне, — се пісні ледви двайцятьлітного юнака! Богом вибраного юнака у тім самім чудово молодечім віці, в якім Шіллєр творить огнистий протест своїх „Розбійників", а Ґете святиню молодечої духовости у „Вертері", а великий Вольтер той перший спів француської Революції про людяність — „Анріяду". І хоч бачить гостре око молодого революціонера України недолю поневоленого наймита народу, то він не розпачає так, як розпачали опісля цілі десятиліття наші дебелі модерні лірики й десперати, пливучи по морі тьми (— сотворенім здебільшого ними самими).
„Ори, ори й співай, ти велитню, закутий
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гнет, обпадуть з тебе пута,
І ярма всі ми порвемо.
Не даром ти в біді, пригноблений врагами,
Про силу духа все співав,
Не даром ти казок чарівними устами
Його побіду величав.
Він побідить, порве шкарлущі пересуду
І вільний, власний лан
Ти знов орати-меш — властивець свого труду
І в власнім краю сам свій пан“.
(„Наймит“)
Який-же се знаменний анальогон до того пишного місця у фінале заспіву до „Мойсея“, де творець сього „весільного дару для України" віщує свойому народови воскресеннє його держави. Каже до того велитня повний могутньої віри, що він „струсне Кавказом, впережеться Бескидом" і стане господарем на своїх просторах від Сяну по Кубань! Так — великі поети є вірні своїм ідеалам. І той „вічний революціонер“, той „дух, що тіло пре до бою", той Іван Франко — не зрадив своїх молодечих ідеалів ніколи, хоч на найвищих вершинах його завершеного шляху, на тім його Мойсеевім Таворі — кров як із трьох терневих вінків честне лице його заливала. І ся грандіозна вірність свойому визвольному ідеалови, се великомучеництво вольнодумного поета, достойне Голгофти Шевченка — се один з найкращих клейнодів у неоцінимій духовій спадщині Івана Франка. Ніщо в нього не є фразою, ніщо не вилискує поверховними блисками хитрих позоліток і орнаментів як у деяких кумедних „згуко-лірваків“, „поето-піснярів“ та „гучно- сумних майстро-творців“ нашої доби. Ще раз: Без золота, без каміня, а голосна та правдива Франкова пісня — як Господа слово. Бо се пісня — могутньої віри.
.... І всі ми як один підняли в гору руки
І тисяч молотів о камінь загуло.
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми а силою розпуки
Раз-по-раз гримали о камяне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук крівавий,
Так наші молоти греміли раз-у-раз.
І пядь ва пядею ми місця здобували.
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні памяти в людей ва сей крівавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми пробєм її та вирівняєм всюди,
Як наші кости тут під нею зогниють“.
(„Каменярі“ )
Слави нам не буде! Один з колишніх рецензентів перших творів Франка — Г.Цеглинський — трохи іронічно говорить про його „ідейну фармакольоґію, якої одинокий лік на всі недуги людства — се революція“. О. Партицький не важиться Франкови повірити начальну редакцію „Зорі“. Т. зв. народовці і т. зв. патріоти тодішньої Галичини дивляться на нього все повні трівожного недовіри, — мов ті фарисеї у святині на молодого Назорея. А ляцькі й габсбурські Миґуцькі запроторюють Франка у тюрми, між безпросвітних Бовдурів, дідів Паньків і нещасних Стебельських, раз 1877 р., то знов 1880 р., то знов у трете опісля ще в 1889 р. В тюрмі сидить Франко у камері вузькій як на трьох, — але в ній карається 12 чоловіків, — з яких 4-ьох спить під тапчанами, а Франко — з ласки — близь вікна, зза чого будиться рано з головою, повного снігу, або дощу. Коли втікав як гонений звір до Ґеника, то жиє три дні трьома центами, що їх знайшов у піску над Прутом. А опісля дожидає голодової смерти. Та проте Франко тоді, коли дістає з Київа від своїх 300 рублів на просвітну працю, то він точнісінько дає з того все на — просвітні книжки. Він — Каменяр. Він прорубує дорогу світлій думці просвітного, громадянського й державного Визволення. Прорубує її майже сам один тій цілій генерації, яка з печатю його Духа на чолі мала незабаром як Армія Народу сотворити славу нових, українських Термопілів, — з цілим, безумовним, безрештним, безпощадним пожертвованнєм свойого найглибшого єства.
Peractum est. Як на Голгофті, Як Христос.
Хто з нас тому, з нас сучасних і потомних, — хто з нас стане чудуватися зза того, що той Каменяр, який сорок років до повної самопожертни усіх сил свойого духа й тіла гримав своїм преважким молотом об скалу темряви в нас— що той Каменяр ненавидів передовсім і без краю темряви рабства у нас? Він — божесько вдохновений поет володарських „Конквістадорів" — „Вічного Революціонера" і „Коваля сяючії зброї"? Він, той Іван Франко, який у своїх „Бориславських оповіданнях (1877), зокремаж у книзі „В поті чола“ (1890) творить такі подоби порабощеного, темного, несвідомого своїх сил народу, що можна сі оповідання про нечувані траґедії висмоктуваних Довбанюків і Зелепугів назвати Дантовим „Іцферном" XIX. ст., переспіваним мужицьким сином з Нагуєвич. Во істину — сей поет мусів дивитися на рабство з цілим презирством і гнівом володарської душі. Франко добачував не тільки невольника у народі, так як Шевченко. Він винує не Тільки царів і нерозумних гетьманів за траґедію „В поті чола“. Він більш ясновидючо й більш гострійше як Шевченко добачує обриси подлого, дурного, нужденного раба в народі, того раба, що, засівши раз на вавилонських ріках, насолоджується слезіннєм зза злої „долі“ та все ще покірно лиже сю руку, що його окрівавлює нагаєм. Смерть рабам! — отсе один з наймогутнійших кличів Франкової творчости. Він навчився ненавидіти сього раба, коли бачив, як ті українські раби конали за інтереси ненаситних Constrictor-ів у Бориславі, а той жидівський Борислав — сміявся. І тоді, коли бачив, як свої люди кидали йому колоди під ноги, як ті-ж українські раби збитою лавою, сперті на баденівські плечі, стали між ним і катедрою української словесности на львівськім університеті, й не дали йому її, йому, Іванови Франкови, сьому світилу між ученими цілої Славянщини у XIX. ст. А дали її комусь, хто проголосив світови, яких то мудрощів навчився Тарас Шевченко в польського пана, — Адама Міцкевіча. Подлість і вбивча глупота останніх рабів між дітьми України — ось джерело, з якого плило те страшне, мов Спасителевий гнів вражаюче: „Не люблю Русинів“ — від якого душа Франка була прескорбна до самої смерти. Та проте, — який все наново животворний його спів! Яка вічно обновлена, як скала могутня його віра у воскресеннє народу! Неначеб чудовий провідний мотив перших його творчих років звучав йому щораз величавійшими акордами аж до кінця, аж до тої хвилі, де з тисячів молоденьких стрілецьких грудий залунав державний гимн молодої України:
Не пора, не пора, не пора...
Справді — який усе наново животворний його спів! Чисто особистої лірики, тої лірики, завуженої нетрами власної душі, що опісля стільки порожнечі й пустої фразеольогії внесла в нашу поезію останньої доби, — у Франка дуже мало. Те все, що він — иноді з глибин наболілої душі у дальших збірках співав про себе самого, се найконечнійші, найстихійнійші вислови його цілого житя і цілої духовости („Із днів журби", 1900, „Semper tiro“,
1906 р.). А любовні скарги героя його однокої у своїм роді ліричної драми „Зівяле листє* (1886—96) — властиво вражаюча психольоґія безнадійного кохання самотної, переніженої душі взагалі — і як такі виходять своїм духовим кругом далеко поза те, що називається субєктивною лірикою. А зрештою — скільки траґічної краси в тих скаргах, яким одначе вміє великий поет протиставити опісля цілі ряди гармонійних своєю зрівноваженою, фільософічною духовістю думок і поем у стилю збірок „Мій Ізмарагд", „Поеми" і др. Те, що тут являється як спроба фільософічної лірики в нас, якої овид поширює Франко поетичними сюжетами із вселюдського письменства — можнаб достойно оцінити тільки в окремій розвідці. І таксамо глибінь тих суспільних картин, що їх Франко, розгортає в таких своїх романах як: „Основи суспільності (1894), „Перехресні стежки" (1900), та „Великий шум“ (1907), або в оповіданню „Для домашнього огнища" (1897). У своїх драмах і комедіях і навіть у поемах для дітий.
Словом, — монументальна праця всетворчого каменяра, якої Він протягом 40 років не перервав ні разу.
Нехай, що — „друга і недруги гнівнії й сердиті і нас і намір наш і діло наше клянуть“ — скрізь, починаючи від останніх рабів у Львові, кінчаючи на парижсьхих констрікторах і Ґольдкремах. Нехай!
Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося і груди жаль стикав.
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав."
(„Каменярі“)
І не випустить з нас його ніхто, великий, незабутній, святий поете українського Визволення! З Духа, твойого печаттю, жаром його надихані, любовю твоєю понад моря, понад бори, понад гори двигані — вигубимо рабів у нас до тла, ясною зброєю, викованою твоїм Ковалем, опережемося і ще раз на Ляха підемо — за державу нашу торощити його, по слові Твойому. Як Твої лицарі:
Що за нами — най навіки
Вкриє попіл життєвий!
Або смерть, або побіда!
Се наш оклик боевий!
(„Конкістадори.")
[„Український Скиталець“, ілюстрований двотижневик, Річник IV. Відень, дня 1. червня 1923. Ч.11(33). С. 1—7]
01.06.1923