Василь Расевич

У своїй лекції говоритиму про творців пам’яті, історичну політику, інститути й моделі пам’яті з огляду на Другу світову війну та сучасну війну на сході України. У цій розмові про колишню і сучасну війну, безумовно, треба наголосити, яку роль війна відігравала і відіграє у формуванні української політичної нації і української модерної ідентичності.

 

 

Я написав цілий цикл статей «Модернізація війною», в яких звертав увагу на те, що війна була модернізуючим чинником і прискорювала суспільні процеси.

 

Було би цинічно стверджувати, що війна допомагала українцям долати відставання від інших націй, які були давно державними або здобули свою національну незалежність у 1918 році. Варто наголосити на елементі значущості війни в історії українців ще й тому, що сучасні творці пам’яті намагаються уникнути важливих моментів формування модерної української нації. Зокрема, війну й період 1918-1921 років [ред. – Українська національна революція] розглядають як поразку в боротьбі за українську державність, вказуючи на те, що майбутні покоління продовжили боротьбу за державну незалежність.

 

Однак тут упускається важливий момент – що нового принесла війна в організацію українського суспільства? По-перше, новим було те, що в історії українського суспільства виникла держава, яка проіснувала досить мало часу, але від неї можна було вже починати відлік творення державності. По-друге, творився український чиновницький апарат, що відігравало важливу роль у формуванні модерної української нації.

 

Отже, війна надавала додаткову вартість. Якщо станом на 1914 рік етнічна назва «українці» була мало поширена в світі і важко було зрозуміти межі української держави, то після Першої світової війни в українців з’явився шанс вийти на міжнародну арену, зокрема, через східногалицьке питання та Лігу Націй.

 

Ще важливішою є Друга світова війна, яка закінчилася об’єднанням українських земель в українській державі. Під кутом національно-визвольної боротьби у цій війні ми побачимо лише поразку, а не успіхи. Хоча успіхом можна вважати те, що українські землі возз’єдналися в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Так, це була квазідержава, квазіреспубліка в складі Радянського Союзу, але вже тоді з’явився державний апарат, нехай навіть комуністичний. З цього виросла незалежна українська держава. Звичайно, звідси витікає і багато негативних наслідків, одним із яких є те, що наша еліта досі залишається радянською. Попри все, ми не маємо права випускати стартових моментів.

 

Стає зрозуміло, що коли дивитися на війну з точки зору модернізуючого чинника, то очевидно, що після Другої світової війни українці стали домінуючою нацією на багатьох територіях. Примусові виселення поляків, вбивства нацистами євреїв перетворили дуже строкаті українські території на моноетнічні національні території. Якщо ж дивитися з точки зору національно-визвольної боротьби, то можна говорити лише про радянську окупацію України.

 

У розмові про теперішню війну на сході України варто вказати на її важливий чинник, а саме: окреслилася основа української нації, і з’явилися спільні інтереси, за які українці готові віддавати своє життя. Також з’явився шанс для формування соборної української нації – за винятком території, яка не підконтрольна українській державі. Ще задовго до цієї війни я написав статті про творців пам'яті. У довоєнний період [ред. – йдеться про війну на Донбасі] творцями пам'яті були здебільшого представники з регіонів.

 

На загальнодержавному рівні впродовж перших 10 років ніхто не займався історичною політикою. Лише залагоджували гострі питання, аби уникнути напруги. Натомість регіональні творці пам’яті займали надзвичайно активну позицію. Обласні ради і адміністрації західних регіонів України проводили власну історичну політику, яка полягала в глорифікації УПА, українських націоналістів і піднімали тему національно-визвольних змагань українського народу. Загалом це можна було би назвати компенсацією боротьби з залишками радянського і спробою усталити єдиний для українців історичний наратив, але біда в тому, що насправді усе це робилося шляхом заміщення. На зміну одній індоктринації приходила інша ідеологічна доктрина, і публічний простір маркувався за принципом від протилежного.

 

Вулиця ім. Леніна згодом обов’язково перейменовувалася у вулицю ім. Степана Бандери. Теперішній проспект Свободи у Львові раніше називався проспектом ім. Леніна. Існує такий анекдот, що львів’яни угледіли над Музеєм етнографії та художнього промислу статую жінки, яка один в один нагадує статую свободи в Нью-Йорку. Тільки у Львові вона сидить, а не стоїть. У когось виникла ідея назвати колишній проспект Леніна проспектом Свободи. Це ідеологічно нейтрально і виважено.

 

На етапі творення історичної політики в регіонах також провадили історичні реконструкції. У кожному населеному пункті створювалися пункти слави Січових Стрільців, масово поширювали червоно-чорні прапори української революції і українських націоналістів.

 

Усе наче добре, якби ця політика обмежувалася територіально і якби сягала кордонів виключно західноукраїнських областей. Водночас на сході України також були свої творці пам’яті і свої творці історичної політики. Вони також працювали від протилежного, мобілізуючи електорат і суспільні настрої іншим шляхом – закликаючи не піддаватися нащадкам фашистів і не допустити бандеризації і насильного запровадження української мови. Відтак у формуванні регіонального патріотизму, яке ставало основою нової ідентичності, велику роль відігравали «лякалки» та історична політика.

 

Варто також згадати про те, яку історичну політику провадили президенти незалежної України – Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Віктор Янукович. Перший президент України Леонід Кравчук поміняв кілька посад – із завідуючого відділу ідеології та пропаганди ЦК Компартії України він став секретарем Компартії України, а тоді президентом України. Він розумів історію як пропаганду. Деколи йому доводилося на рівні Києва відповідати на тиск з боку західноукраїнських областей через депутатські групи, які відстоювали західноукраїнський історичний канон про національно-визвольну боротьбу. Леонід Кравчук не проводив якоїсь особливої політики, але поволі поступався і здавав позиції.

 

Його наступник Леонід Кучма став першим президентом, який почав маніпулювати історичною політикою та політикою пам’яті. Його виступ на 80-річчі від створення Західноукраїнської Народної Республіки у Львові транслювався виключно на Західній Україні, а його промова на 9 травня у Києві не транслювалася на Західну Україну. Якщо взяти до уваги, що в нього з’явився надійний ідеологічний консультант – Дмитро Табачник, то все стає зрозуміло. Певний час Кучма не провадив історичної політики, але регіони почали тиснути, перетворюючи історію в обох умовних регіонах (схід і захід України) на засіб мобілізації електорату. Зокрема, гасла про наступ бандерівців, які нацифікують і від яких треба захищатися, спрацьовував.

 

Після Помаранчевої революції відбувається розквіт історичної політики й політики пам’яті, хоча в багатьох моментах вона була неефективною й немудрою. Попри все, Віктора Ющенка можна назвати національним президентом, і його наміри були позитивними. Він хотів витворити спільний історичний канон для всіх регіонів України, поклавши в основу національно-визвольний наратив, оскільки, на його думку, лише націоналістичні формування ставили за мету створення незалежної соборної держави з опорою у Західній Україні, а ні червоноармійці, ні інші формування у Радянському Союзі не ставили такої мети. Щоб якось це все інституалізувати, Віктор Ющенко вирішив створити Український інститут національної пам’яті, який би координував історичну політику в державі. Прикладом слугував Польський інститут національної пам’яті і «Яд Вашем» в Ізраїлі. Директором обрали українського фізика-теоретика, доктора фізико-математичних наук Ігоря Юхновського, який у першому ж інтерв’ю заявив, що Інститут утверджуватиме історичну правду. Але є одна проблема – він ніколи не вважав історію наукою, на відміну від математики, в якій послуговуються формулами. Він сприймає історію як засіб пропаганди і виховання справжніх патріотів, воїнів, які готові покласти голову за незалежність.

 

Однак треба нагадати про важливий момент – саме Ігор Юхновський звернув увагу на те, що в попередній історичній політиці дуже великий акцент робився на національно-визвольній боротьбі західних українців (ОУН, УПА, збройна боротьба за незалежність). Будучи ветераном Другої світової війни, він запропонував політику вирівнювання історичних пам’ятей, оскільки помітив дисбаланс в історичному висвітленні: Східна й Центральна Україна не мали свого історичного наративу – на відміну від Західної України. Тоді ж почали розробляти дві програми – дослідження визвольної боротьби 1917-1921 років і трагедії Голодомору. Дирекція Інституту національної пам’яті вважала, що саме ці два чинники можуть пробудити українців Сходу та Центру країни і схилити до єдиної української ідеї, аби вони не відчували себе ущербленими з боку західних областей і проклинали комуністів за Голодомор.

 

Під час правління Віктора Януковича відбувається згортання програми історичної політики. За неї взявся тогочасний міністр освіти Дмитро Табачник. Він відроджував радянський російсько-імперський дискурс і продовжував протиставлення різних традицій історичних регіонів, приписуючи галичанам окремішність і расистські штампи. Інститут національної пам’яті перетворюється з вищого виконавчого органу на науково-дослідний інститут. Шкільні програми зазнають серйозних змін, підручники передруковують. Державна машина відзначає державні дати та ювілеї у протилежному напрямку до політики Віктора Ющенка. Як на це реагують різні регіони України? У Львові видають альтернативні підручники з історії за рахунок фінансування міської ради. Період Януковича був часом найбільшого протиставлення історії різних регіонів України і поширення уявлень на рівні усталених стереотипів.

 

У творенні сучасної історичної політики проглядається тенденція проведення історичних паралелей різними творцями пам’яті, зокрема, це робить «новоросійська» пропаганда і націоналістично налаштовані історики. «Новоросійські» пропагандисти намагаються довести, що в Україні йде громадянська війна й агресія Заходу. Захід вони подають як спадкоємця «фашистів» і як соратника західноукраїнських «нацистів». Нібито саме Захід організував Майдан і привів західноукраїнську «хунту» до влади. Зі свого боку, націоналістично налаштовані історики подають Революцію Гідності і героїзм в зоні АТО як заслугу українських націоналістів і спадкоємців УПА. Це може мати досить складні наслідки.

 

Нагадаймо, що Євромайдан починався з бажання протесту проти відмови влади прямувати в напрямку євроінтеґрації. Лише пізніше з’являється інша тенденція – на Майдані з’являються червоно-чорні та «свободівські» прапори, різні гасла «Слава Україні! Героям слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!», які несумісні з ідеями євроінтеграції. Це все елементи 20-30 років середовища українських націоналістів.

 

Російська пропаганда дуже потужно розкручує такі елементи і представляє прихильників Євромайдану не як борців за демократію і ліберальні цінності, а продовження націоналістичного вектору з часів Другої світової війни. Чому так? Відповідь водночас і складна, і проста. Складна, бо можна запідозрити когось у провокаціях і свідомих маніпуляціях. Проста, бо найбільш радикальною силою на Майдані стали футбольні фани, які мали різкі націоналістичні переконання і використовували такі гасла. Оскільки в арсеналі протестувальників на Майдані не було інших гасел, вони адаптувалися до зовсім іншого рівня. З часом лишилося лише одне гасло «Слава Україні! Героям слава!», а всі решта – відпали. З’явилися новітні герої України з числа «Небесної Сотні» і борців в зоні АТО.

 

Отже, бачимо, що і російські пропагандисти, і націоналістично налаштовані історики як два протилежні і неспівмірні полюси експлуатують ті самі ідеї. Якщо проаналізувати, то переможцями Майдану є не політичні партії чи націоналісти, а українське громадянське суспільство, якому притаманні ліберальні цінності. Завдяки самоорганізації громадянського суспільства Україна змогла вистояти у найбільш складні моменти.

 

Наші теперішні представники влади у творенні сучасної історичної політики, очевидно, не дослухаються до порад і розробок. Так, до прикладу, виступаючи з приводу відзначення діяльності Українських Січових Стрільців та 100-річчя їх перемоги на горі Маківка Президент України Петро Порошенко заявив, що це був перший приклад в історії України, коли українці перемогли росіян. Але це вкрай невірно, бо у складі російської імперської армії було дуже багато етнічних українців і кубанських козаків.

 

Коли президент країни, який бажає примирення пам`ятей різних регіонів, наголошує на одному з антагоністичних варіантів, то тим самим він протиставляє українське суспільство. Нещодавно на Київському безпековому форумі секретар РНБО Олександр Турчинов почав свою промову з агресивної політики Російської Федерації, яка і після Другої світової загарбувала чужі території інших держав. З такого вступу він плавно перейшов до теперішньої російської агресії.

 

В умовах війни існує велика спокуса вибирати з минулого різні антиросійські настрої, концепції й використовувати їх. У словах Олександра Турчинова Російська Федерація заступає і Російську імперію, і Радянський Союз. У цьому конструкті зникає Українська Радянська Соціалістична Республіка. Хіба радянські українці стояли осторонь і спостерігали за всіма тими процесами? Сповідуючи такі підходи, ми уподібнюємося до президента Росії Володимира Путіна, який сказав, що Росія і без допомоги інших могла виграти у Другій світовій війні і перемогти фашизм. Ми, українці, своєю чергою доводимо, що без нас би цього не сталося. Відтак починається така гра: коли нам вигідно, ми згадуємо і про Червону армію, і про Українську Радянську Соціалістичну Республіку, дозволяючи нашим співгромадянам гордитися дідами та прадідами. Але коли нам це невигідно, ми інструменталізуємо історію і недобачаємо існування у ній Української Радянської Соціалістичної Республіки.

 

На завершення скажу, що сучасна українська історична політика є безвідповідальною і некритичною до минулого. Вона нав’язує всій Україні єдиний історичний наратив в основі з тезою про національно-визвольну боротьбу українського народу, яка на жаль, для цілої України не є такою прийнятною.

 

 

Семінар історика, викладача Магістерської програми з публічної історії і Школи журналістики УКУ Василя Расевича відбувся на Гуманітарному факультеті УКУ 18 лютого 2015 року.

 

 

Занотувала Ірина НАУМЕЦЬ

 

 

02.03.2016