Майбутнє держави і держава майбутнього

Політолог Єкатєріна Шульман прогнозує швидке настання епохи постетатизму


 

На ринку передбачень майбутнього держави зараз найкраще представлені два напрямки думки. Є уявлення про майбутнє держави-сервісу, яка поєднує виробника і споживача послуги, а сама при цьому мало не повністю мінімізується або автоматизується. Це мережева держава, держава-Uber, не «вертикаль влади», а координатор горизонтальних структур громадянського самоврядування і самообслуговування. У цьому сценарії лібертаріанської мрії за державою залишаються тільки функції леґітимного насильства (охорона кордонів, армія, поліція, пенітенціарна система) — хоча й тут фронтальні армії та лінійні війни виявляються заміщені приватними військовими компаніями — операторами дронів та безпілотників — та гібридними конфліктами, в яких головне — не пряме насильство, а пропаґанда і медіа-ефект. Навіть фіскальні функції максимально приземлені — до конкретного платника податків, він же споживач держпослуги.

 

У такому погляді є резон: нові технології здатні сильно індивідуалізувати громадянське буття і за допомогою повернення елементів прямої демократії (перманентний референдум через мережеві ресурси), і технічними засобами. Наприклад, справжньою «владною вертикаллю» великих міст є труба центрального опалення. Якщо тепло і енергію в кожен будинок постачатиме індивідуальне джерело енергії, це змінить і систему міського управління, і громадянську свідомість.

 

Інший популярний сценарій виглядає спрямованим цілком у протилежний бік, але, можливо, не так вже сильно відрізняється від першого, а вписується в нього (або поглинає його — залежно від точки зору). Йдеться про так званий «новий соціалізм» — порядок, за якого громадяни розвинених країн отримують прямий грошовий дохід за сам факт свого громадянства. Новина з Фінляндії, що так зацікавила багатьох, — уряд вирішив виплачувати кожному громадянину 550 євро на місяць — насправді наразі є варіантом знайомої нам монетизації пільг: заміни соціальних ґарантій грошовими виплатами. У Швейцарії  референдум про аналогічну пропозицію відбудеться в червні 2016 року: пропонується виплачувати кожному мешканцю країни, включаючи неповнолітніх, ґарантований мінімум «на рівні людської гідності». З січня цього року «безумовний базовий дохід» почали отримувати мешканці голландського міста Утрехта.

 

Привертають до себе увагу чимраз частіші останнім часом публікації соціологічних і політологічних досліджень, які доводять, що старий трюїзм про рибу і вудку хибний: найкращі результати в боротьбі з бідністю демонструють не соціальні програми (які вимагають дорогого і численного апарату обліку та контролю), а пряме роздання грошей домогосподарствам. Пояснюється це зазвичай гуманістичними арґументами: багаті вважали, що бідні є бідними через своє власне лінивство і зіпсутість, тому обумовлювали отримання допомоги складними і принизливими умовами, вважаючи, що інакше реципієнти все проп'ють і прогуляють. А виявилося, що бідні є бідними тому, що їх несправедливо вилучили з ґлобальної системи розподілу благ, і якщо просто дати їм грошей, то вони їх витратять як всі нормальні люди — на додаткову їжу і на речі для дітей.

 

Але якщо моральні міркування забрати вбік, то стає зрозуміло, до чого зводиться ця політика: до прямої стимуляції споживчого попиту. Автоматизація та роботизація виробництва, підвищення його ефективності й продуктивності праці враз зроблять суспільства першого світу багатшими і знищать мільйони робочих місць. В економіці постдефіциту (post-scarcity economy) першим обов'язком громадянина стає не виробництво, а споживання — участь в консюмеристському ланцюзі, що запускає рух крові судинами економіки. Вона і є тією «суспільною системою розподілу», з якої примусово вилучені бідні. Саме про це говорив нещодавно один з найуспішніших інвесторів у світі Рей Даліо, шеф Bridgewater, розмірковуючи про «гелікоптерні гроші» — прямі виплати домогосподарствам як інструмент стимулювання попиту.

 

Для нас це звучить, з одного боку, як казки про комуністичне майбутнє, де «від кожного за здібностями, кожному за потребами», з іншого — підозріло знайомо. Певною мірою ми вже показали всій планеті, як виглядає держава-дистрибутор ренти (тільки не високотехнологічної, а сировинної), що керує армією пенсіонерів, бюджетників і псевдопрацевлаштованих — працівниками численних інспекцій, контролюючих, перевіряючих і спеціальних служб. У цій системі першою чеснотою громадянина теж є аж ніяк не висока продуктивність праці — його праця нікому не потрібна, — а лояльність, що виражається в пасивності.

 

Цікаво, що в обох сценаріях проглядається тренд розчинення централізованої держави, яка поступається, з одного боку, системі дедалі дрібнішого місцевого самоврядування, а з іншого — наднаціональним утворам, економічним і політичним міждержавним союзам. Найбільше це нагадує ситуацію зрілого Середньовіччя перед ерою абсолютизму: вільні міста, дрібні князівства і графства у складі структур на кшталт Священної Римської імперії (глава якої обирався) або Ганзейського союзу, а над усім цим — єднальне уявлення про Christendom, хрещений світі (з подібною ідеєю, що цінності його треба прозелітично поширювати серед ще не просвічених народів).

 

Цікава повторювана у всіх прогнозованих сценаріях деталь: щораз частіше ознакою майбутнього є повторення середньовічних практик на новому технічному рівні. Культ ручної праці, мейкерство і ремісництво, робота вдома (комп'ютер як нова прядка), самореґульовані організації — нові цехи і навіть нові приватно-державні сервіси, що підозріло нагадують старі добрі відкупи. З іншого боку, все, що нагадує про «велику державу» XIX–ХХ століть, провадить, виявляється, до відсталості та програшу в ґлобальному змаганні: великі армії, фінансовані державою виробництва, ієрархічна бюрократія й унітаризм.

 

Ми не до кінця усвідомлюємо, наскільки наші уявлення про державу і громадянське буття, що їх ми не декларуємо, але маємо на думці, сформовані епохою абсолютизму. Ідеї ​​націоналістичного патріотизму, мрії про освічену монархію (яка виступає в наш час під псевдонімом «авторитарної модернізації»), асоціювання централізації з ефективністю, зачарованість масштабом — все це етика і естетика абсолютистських монархій та їхніх спадкоємиць — національних промислових держав.

 

Тому всі сценарії середньотермінового майбутнього можна прочитати як єдиний сценарій переходу в епоху постетатизму. Чи буде нова держава невидимою, чи всепроникною, чи й тим та іншим одночасно? Зрозуміло ж бо, що тотальна транспарентність, електронний документообіг, всі варіації на тему «відкритого уряду» і горезвісний «Великий брат», всевидюче око держави, — це насправді одне й те саме. Держава майбутнього стане прозорою — але і громадянин майбутнього стане абсолютно прозірним. Кожну мить його життя відображатимуть численні служби відеоспостереження, а то й абсолютно добровільно описуватиме він сам на сторінках соціальних мереж — нових аренах громадянського буття, де, можливо, ми незабаром будемо і балотуватися, і голосувати, і заявляти протести, і споживати держпослуги.

 

 


Екатерина Шульман
Перспективы-2030: Будущее государства и государство будущего
Ведомости, 24.02.2016
Зpeфepувaв О.Д.

 

29.02.2016