Кончакова слава.

 

 

 

 

Пригоди з лїт 1185—87.

 

Коли вожди половецькі

Війско Ігоря побили,

Обступивши наче стїни,

Решту в морі потопили,

А князїв і воєводів

У полон свій полонили, —

 

Тодї на пиру славетнім

Що до дальшого походу

Головнії два ватажки

Половецького народу

Розійшли ся в своїх плянах

І зчинили злу незгоду.

 

Перший виступив хоробрий

Хан, Отрока внук, Кончак:

"Рушимо тепер на Київ!

Нам щастить не аби як.

Помстимось за те, що згиб там

Славний прадїд наш Боняк".

 

На те мовив Ґза завзятий:

"Рушимо тепер на Сем;

Там жінок, дїтий побитих

Ми без захисту знайдем,

І полон готов, богатий

Безопірно приведем".

 

Встала мати Кончакова,

Що сидїла за столом,

І таке сказала слово:

"Синку, бю тобі чолом!

Мудро радив ти, туди лиш

Веди війско на пролом!

 

"Ти здобув велику славу,

Більшу ще здобудеш ти,

Як без огляду на Київ

Зможеш війско повести;

Там дібєш ся ти напевно

До найкрасшої мети.

 

"Тілько памятай, мій синку,

Не займай Переяслава,

Бо там буде тобі шкода,

Хоч не зустріне неслава;

Буде виграна порожня

І пропаде наша справа.

 

Та найбільше стережи ся,

Щоб ти не попав у Рим, —

Там попадеш, то пропадеш,

Буде щастю твому стрим, —

Чи здобудеш, чи позбудеш, —

Не переживеш двох зим".

 

Рік Кончак: "Гаразд, матусю!"

І вклонив ся їй до ніг.

"Віще ти сказала слово!

Жаден би віщун не міг

Так премудро нам сказати, —

Тож за нього спасибіг.

 

"А що до Переяслава,

То він не потрібний нам;

Як добудем славний Київ,

Переяслав здасть ся сам,

А за ним візьмем Чернигів

За пів дармо, наче крам.

 

"А Рим, матінко, далеко

За горами, за морями,

В Рим нї кіньми не заїдем,

Анї запливем човнами,

Тож про страх перед тим Римом

Нема й тями поміж нами".

 

Потягло на захід війско,

І пішов степами гук!...

Тягне день і ніч степами

Під червоними стягами,

А по переду мов крук

Провідник, що зна дороги,

На кони не томить ноги,

Чорний поступа Клобук.

 

Ідуть три дни і три ночи, —

Анї міста, нї села;

Видивляє війско очи,

Хіть до бою аж пала...

Аж ось чорною стїною

Над піль диких пеленою

Виринає, мов дрімає —

Бач, твердиня не мала!

 

"Київ! Київ" — згомонїли

Половецькії ряди,

Хоч пізнать вони не вспіли,

Чи прийшли якраз туди,

Лиш давай пускати стріли

Не надїючись біди.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 14.02.1916]

 

(Далї.)

 

Зараз город обступили

Мов зелїзним обручем,

Шатри в коло розложили,

Щоб не мокнуть під дощем,

І давай стрілять що сили,

Острах сїяти кличем.

 

Міські заборола густо

Скрізь обсаджені були,

І Половцї знай не пусто

Приступом на них ішли.

Відси трупи й відти трупи,

Та Половцї люд не глупий,

Не боять ся жадних страт,

Раз по разу приступали

Полк за полком підсували;

Бачилось, росла їх сила

Поки ніч не наступила, —

А ніч, знаєте, не брат;

Боротьбу їх зупинила

І живих поклала спать.

 

На другий день в ранцї рано,

Поки тьмяно — не погано,

Потім заграва кровава

Весь край неба облила.

Тут Половцїв вся орава

Жваво вхопила за зброю,

Зараз до нового бою

Проти міста поплила.

Та ось наче смерти яма

Відчинилась міська брама,

І з дружиною малою

Вийшов князь з Переяслава.

 

Князь був молодий і бравий,

Та Половцї в одній хвили

Полк довкола обступили,

Танець почали кровавий.

Дїло, бачилось, не трудне

Малу горстку роздавити,

Хочби в крови утопити.

 

Але ось прийшло полудне, —

Мала горстка не малїє,

Тілько трупи сіє й сіє,

А князь, наче бог війни!

Куди ступить — стеле трупи, —

Половчанок то сини.

А у своїх в тяжкій хвили,

Сам незломний, повний сили,

Ярим словом серце гріє.

 

Тут Кончак захтїв завзятий

Свою силу показати

І князя з коня зсадить.

Він прискорив хижим бісом

І сягнув довжезним списом,

Аби лївий бік пробить,

Та не вдав таку він штуку,

Здужав лиш у лїву руку

Списа вістрє запустить.

 

Скрикнули Половцї втішно;

Скочив знов один поспішно,

Списом теж князя вколов,

Але князь його нечайно

Втяв мечем і він нечайно

Повалив ся стрімголов.

 

В тім знов наче смерти яма

Відчинилась міська брама,

З брами-ж мов кровава мгла

Вийшла друга часть дружини,

Що зо страху без причини

В ранцї враз з князем не йшла,

А тепер в горячу хвилю

Бодрість чуючи та силу

Йому в поміч надтягла.

 

Розігралась кров юнацька.

Вдарила в їх тлум з ненацька,

Найгустїйший вал знесли,

І князя у серединї

В найстрашнїйшій різанинї

Зраненого віднайшли.

Він ще на кони держав ся,

Не подав ся й не піддав ся, —

Та тепер його міщани

За його тяжкії рани

Зараз в город повели.

 

(Далї буде).

 

[Дїло, 16.02.1916]

 

(Далї.)

 

А за містом сїч кровава

Аж до вечера трівала, —

Ніч зробила їй конець.

І Кончак на сон склонив ся,

Та в ночи йому приснив ся

Мов від матери гонець.

 

Став при нїм, почав казати:

"Докоряє тобі мати,

Чом на Київ ти не йшов?

На що Переяслав рушив

І до втрати люд свій змусив

І пролив князївську кров?"

 

"Переяслав!" — із просоня

Викрикнув Кончак, і в тім

Щез гонець, і з сну тяжкого

Пробудив ся він зовсїм.

Тут ватажки половецькі

В його вежу надійшли,

Помовчали добру хвилю

І ось що йому рекли:

 

"Хане, нам не сила далї

Отсей город добувать.

Згибла наших половина,

Й нам біди не минувать.

Наша рада як найшвидше

В дике поле мандрувать".

 

Встав Кончак, не сперечав ся, —

Нїяко йому було, —

І зняли Половцї табор,

Поки сонце ще зійшло.

Рушили на схід як хмара,

Що свій висипала град;

Лиш Кончак мов отягав ся,

Якось позаду лишав ся,

Мовби з милим чим прощав ся,

Й обертав ся все назад.

 

Ідуть пів дня; не весела

Многих ранених їзда;

Навіть на здорових душі

Сум і туга насїда.

В тім на полї щось там блиска

На подобу муравлиска

Чи орлиного гнїзда.

 

"Город! Город!" — мимо волї

Всі Половцї гомонять.

"Нумо, вдармо на той город!

Він не буде нас спинять,

Адже в порожні вертаєм!

Що в нїм, все позабираєм,

А нарештї силу маєм

І з землею все зрівнать!"

 

І коменди не чекали,

Закричали, загукали,

Живо рушили до брам,

Та знайшли собі на диво

Те саме кроваве жниво

Тут, як перше було там.

 

Був се город не великий

Без князя і без владики,

Та міщан хоробрих мав,

І лежав він близь болота,

І була комусь охота,

Римом хтось його прозвав.

 

Не злякали ся міщани,

Як Половцї надтягали,

Самі старші огнищани

Заборола облягли

Та камінам і корінєм

І палками та друками

Перший напад приняли.

 

Та їм стала ся пригода:

Не вдержавши тиск народа

Заборола впали два;

В пролом той Половцї впали

І тут тілько показали

Хижість тигра й силу льва.

Котрих старших — убивали,

А молодших в полон брали,

Кого здужали спіймать;

Та було їм дивно з того,

Що народу так не много, —

Взяли всего сотень пять.

 

(Koнeць буде).

 

[Дїло, 17.02.1916]

 

(Конець.)

 

В городї хаток не густо,

Та в хатках тих майже пусто,

І жінок зовсїм нема.

І Половцї зміркували,

Що даремно добували

Те гнїздо. Та що-ж, дарма!

Добули тай запалили

Й далї валом повалили,

А всїх вязнїв присилили

Душ по десять до ярма.

 

І пита Кончак одного:

"Що таке, що так немного

Вас у містї тім жило?"

"Та жило нас троха більше,

Але все, що здоровійше

І молодше і жвавійше,

В комиші онті пішло".

 

Став Кончак і здивував ся,

Але зараз догадав ся

І до своїх став гукать:

"Гей-же, браві, до одного!

В комишах полону много, —

Комиші перешукать!"

 

Браві рушили послушно

В комиші та однодушно

Кинулись стежок шукать;

Та котрі в комиш війшли лиш,

Тут-же всї і потопились, —

Було сотен їх із пять.

Решта ж, що була на сусї,

К Кончаку прийшла у скрусї,

Аби дати йому знать.

 

І накинув ся на бранця

З лютим вереском Кончак:

"Як ти смів мене дурити

Стілько душ вігнати в сак?"

"Та ви, хане, не питали,

Як у комиші входить,

Було зразу пошукати,

Хто-б туди вмів проводить".

 

"А як звав ся той ваш город

Проклятущий, за котрим

Таку страту непочесну

Я понїс і на почесну

Весь пустив його у дим?"

"Та той город вам не вадив

Чим він вас до себе знадив?

І вгадати тяжко, чим.

Нїхто доси з ним не знав ся.

Раді знати, як він звав ся?

Звав ся, вибачайте, Рим".

 

Кончак слуха і не слуха,

Мов важкий удар обуха

Його зразу оглушив.

Далї бранця не питав він,

Всїх Половцїв навертав він,

В кочовища поспішив.

 

І згадав він по дорозї,

Що у головнім обозї

Там у нього бранцїв много,

Що забрали край Каяли!

"Всїх поріжем до ноги!

Игоря і Святослава...

Не пропаде наша слава!

Хай погинуть вороги!

 

Так дотяг він аж до Дону

І почув тут: "Із полону

Игор, бранець головний

Втїк на Русь, дарма й шукати,

Й нагло вмерла твоя мати".

Став Кончак зовсїм сумний.

 

Та було лицарське серце

В нього в той час, як і перше, —

Довго плакать не ялось.

Не давав він думцї стриму,

Потягло його під зиму

Рушить походом на Рось.

 

Певну чуючи звитягу

Своїх не малу ватагу

В пізну осїнь він згорнув;

Рушив, як замерзли ріки,

Та з своїми чоловіки

Як пішов, так не вернув.

 

Вдарила зима нагальна,

Остра, люта, незвичайна

І морозна і снїжна.

Хоч пішли вони в кожухах,

Не було ладу в їх рухах,

Тілько воля в них міцна

Десь напасти, трупом класти,

Грабувати, мордувати,

Хоч пустиня самітна...

 

Хоробро в снїгу бродили,

Але швидко заблудили,

Шляху анї руш нема;

Небо вкрила хмара сїра,

Щезла часу й місця міра,

Налягла густая тьма.

"Взад вертать!" — "Куди вертати?"

"Годї йти! Лягаймо спати!"

І приспала всїх зима.

 

Писано в днях 27.—29. вересня 1914.

 

[Дїло, 18.02.1916]

18.02.1916