Галина ДИЧКОВСЬКА

Сьогодні (17 лютого) минає 40 днів, як відійшов у вічність Дмитро Верхоляк, «Дуб», голова Богородчанського братства УПА, у минулому член Служби безпеки ОУН, фельдшер УПА. Відійшов у розпал Різдвяних свят, 8 січня. І чи то нас атмосфера Різдва відволікала, чи то ми в останні роки почали звикати до втрат, але відчуття цього відходу в суспільстві не були гострими. А тим часом з Верхоляком проводжаємо у вічність цілу епоху. Епоху ОУН–УПА…

 

 

Історія Дмитра Верхоляка особливо драматична. Пішов до УПА у 19 років. Дивом вижив після жорстокого знищення останньої криївки полковника «Грома» на горі Березовачка (Надвірнянщина). У 1955 році його засудили до смертної кари. Згодом отримав «помилування» — відбув 25 років у мордовських та пермських таборах.

 

Кремезний це був чоловік — завжди виділявся фізичною силою та незламним духом, в ув'язненні не втрачав людської гідності та опірності системі, незважаючи на переслідування й утиски від табірної влади. Всі ті роки боровся за права політв'язнів, втрачаючи  один за одним найхиткіші шанси на дострокове звільнення. Після виходу на волю у 1980 році «Дуб», який втратив молодість і добрий шмат здоров'я, навіть не збирався жити спокійним життям — він зайняв активну громадянську позицію у країні, що доживала останні роки тоталітаризму. Так і не наживши власних дітей, став хрещеним батьком і добрим другом для покоління, яке народилося у його побратимів. Серед них — дочка організатора Всеукраїнського братства ОУН–УПА Ореста Дичковського Галина Дичковська, кандидат філософських наук, психотерапевт, дослідниця історії УПА.

 

 

- Наскільки ця людина близька особисто Вам?

 

- У моєму досвіді це останній «упівець», з яким я мала безпосередні зв'язки та який впливав на мене особисто. Дмитро Верхоляк для мене — остання людина того покоління, остання сторінка.

 

Є ще Любомир Полюга та Михайло Симчич, але особисто для мене вони вже не такі близькі. Те, що це покоління відходить, то правда. Він дуже багато спілкувався з батьком, а я часто була при цьому присутня. Я добре пам'ятаю наше знайомство у Львові у 1990 році. Я жила з родиною там, тож він приходив до нас додому. Тоді він розповідав про табори, про своє буття в УПА. Це той момент, коли він став для мене «свій», адже я з репресованої родини, тож світ на той час все ще ділився на «своїх» і «не своїх».

 

Ми його називали лише «Дубом», бо він був кремезним — ніяких милиць ще тоді. Він для мене був типовим бандерівцем з типово підвищеним рівнем оптимізму. Мені часто заперечували, бо він, мовляв, лише у 1947 році пішов в УПА, коли туди вже ніхто новий не йшов, тому він не такий, як усі. Але це не визначальне. Головне — що бандерівець говорить, як він ставиться до життя, як розповідає про минуле. З його уст я почула історію про звичайного сільського хлопця, який закінчив радянську школу у селі Маркова на Богородчанщині. Час було вмонтовуватися у радянське суспільство, що для нього було абсолютно непідйомним. Він вирішив іти до лісу, але жодних контактів при цьому не мав. Отож він припильнував одну жінку, яка носила повстанцям їжу. Довгий час слідкував за нею, коли вона залишала їжу у потаємному місці. Одного дня сказав рідним, що їде вчитись у фабрично-заводське училище, а сам знову подався відстежувати маршрут зв'язкової, яка вчергове понесла повстанцям їжу. Однак «упівці» першими вирахували Дмитра та схопили як потенційного шпигуна. Він же наполіг, що в Радянський Союз не повернеться, і край. І його таки взяли.

        

- Що розповідав про військові будні?

 

- Згодом він всьому навчився. Розповідав, що, отримавши перше поранення, зіткнувся з проблемою: довкола ніхто не може надати першу медичну допомогу. Коли у гори нарешті прибула лікарка, рани уже гнили, а по хлопцях лазили хробаки. Вона висварила сотника за доведення стрільців до такого стану. «Дуб» перший визвався вчитися санітарії та першої медичної допомоги. Саме там він довідався, що дерев'яна паличка та ніж стають стерильними від тримання над вогнем. А якщо ти ще маєш «тройний» одеколон, то це справжня удача. У пригоді ставали лікарські трави. Також намагалися влаштувати свою людину до сільського медпункту, яка непомітно викрадала ліки та передавала повстанцям. Хоча НКВС не дрімало і шкодило, передаючи в УПА отруєні препарати.

 

Поступово Дмитро став фельдшером, що згодилося йому і в радянських таборах. З поселення в поселення їх кидали постійно, щоб не допустити формування табірної спільноти. Коли «Дуб» сів, мій батько майже одразу вийшов (Орест Дичковський був в ОУН з 13 років. — Прим. «Z»).

 

- Саме ці історії надихнули Вас до написання наукової праці про УПА?

 

- Не так ці історії та спогади, як документи. Саме вони лягли в основу наукового дослідження. Зате ці спогади навчили мене стратегії мислення. Я дивлюсь на наших політиків і просто жахаюсь — вони не вміють стратегічно мислити. А тут звичайні сільські хлопці, які не мали освіти, виросли із цього середовища. Дві постаті — Василь Кук, головнокомандувач УПА, та Дмитро Верхоляк, простий фельдшер (обоє, до речі, прийшли на захист моєї дисертації). Ви знаєте, я між ними концептуальної різниці не бачу. По суті, це один типаж. Вони однаково мислили, однаково цілісні. Може, вони неоднаково висловлювалися, але це не так принципово. Деколи чути суперечки, ким були бандерівці: соціалістами чи капіталістами. Так, вони були проти руйнування колгоспів, які на той час були у Східній Україні. Вони ж закликали дослухатися до думки господарів, а не різати по живому. Вони могли вільно спілкуватися з монархістами чи соціалістами, використовуючи момент з користю для української ідеї. Що було незмінним, то це духовний, державницький та економічно-матеріальний інтерес України. Все решта — це тактика.

 

- Тоді УПА — це також тактика?

 

- Якоюсь мірою так. Коли була можливість діяти великими збройними силами, вони діяли. Коли такої змоги не стало, то упівські групи або відійшли на захід, або переформатувалися в оунівські групи (боївки).

 

- Як Ваш батько з однодумцями задумали створити Всеукраїнське братство УПА?

 

- Пам'ятаю, як ми на друкарській машинці складали статут, планували, писали. Батько задумував Братство як відновлення ОУН. Планувалося до нього включати молодь та інших людей, які не були в УПА. Це не задумувалося як ветеранська організація, куди приходять поплескати одне одного по плечу та поділитися спогадами. Це планувалося як об'єднавча структура здорових на той час сил.

 

Батько виконував роль тяглового коня, займався рутинними питаннями, реєстрував організацію. Паралельно формувалося товариство політв'язнів. Я ще добре пам'ятаю «Чорноту» (псевдо одного з командирів УПА, Володимира Чав'яка. — Прим. «Z»). Пригадую, як у Івано-Франківську вперше зібралися репресовані на установчі збори. Я була здивована низьким рівнем аудиторії: здавалося, люди прийшли виключно за соціальними пільгами. Я спостерігала за реакцією «Чорноти» на більшість виступів: він то скрушно хитав головою, то нервово рухався. Йому, певно, теж було незатишно у цьому залі з людей, по яких добряче проїхався репресивний каток, але які не здатні на стратегічне мислення. Це було зо 200 осіб люду, серед якого чулися лише поодинокі думки про українську державність. Саме в тому часі мій батько пропонує «Чорноті» очолити Всеукраїнське братство УПА. Але той відмовився, бо вже був хворий.

 

- Наскільки доступною на той час була інформація про людей, які долучалися до новостворених спільнот як ветерани УПА, репресовані, політв'язні?

 

- Інформації майже не було. Архіви КДБ відкривалися неохоче. На сумлінні кожного було, ким він себе позиціонує та яка у нього минувшина. Були підстави бути обережними, бо знали, що поряд і там були «стукачі». Ця ланка була живою і активною, і навіть зараз неможливо офіційно викрити цих осіб.

 

- Як все-таки діяло здорове ядро цих організацій?

 

- Найперше, про що вони думали і говорили, — це інтереси України. Серед пересічних репресованих, як правило, нарікалося на низький рівень життя та перенесені приниження і терпіння. Хоча й вимагати від тих, хто фактично нізащо постраждав, не чинячи жодного опору системі, а нещадно потрапив у її лещата, теж було не варто.

 

Що ж до вояків УПА, то серед них був присутній великий оптимізм, що допоміг їм вижити та не втратити ідейності. А ще походження цього оптимізму — велика самопова, тобто люди не зраджували самі собі. Вони були вільними іти життям згідно з власними бажаннями. Це насправді дуже багато значить. У них цього було так багато, що вистачало і для оточуючих. Це були щасливі люди! Якщо брати Дмитра Верхоляка, то люди до нього тягнулися саме через цю справжність. Він був направду відважним.  

 

Такі, як Верхоляк, були реалістами. Вони розуміли, що радянське суспільство не може враз стати незалежним. Вони просто робили свою роботу. Орест Дичковський організував та очолив Богородчанський військово-спортивний ліцей, Дмитро Верхоляк став пропаґандистом. Він постійно відвідував пластові табори в Карпатах, куди часто навідувались українці з Донецька, Дніпропетровська. Ми збирали тих людей, які йому годилися у внуки. А він вже на той час мав хворі ноги та ходив на милицях, але готовий був спати в наметі та іґнорував будь-які побутові незручності.

 

Верхоляк  був органічним у будь-якому середовищі. Американські конґресмени чи вчені з Московського МДУ мали би про що з ним поговорити. Мудрість і простота вражали.

 

Пам'ятаю, як «Дуб» прибув до Івано-Франківська на похорон героя Небесної сотні Романа Гурика. Зовсім немічний, він тим не менше не міг там не бути. Для нього герої УПА і герої Майдану — це продовження боротьби свого народу, це та сама історія людської гідності.

 

- УПА відходить від нас, залишаючи нам архіви і пам'ять про близьких серцю людей. Чи можемо стверджувати, що УПА залишає ще й виховане ним покоління?

 

- І так, і ні. Якщо брати просвітницьку чи виховну роль, то тут ще не сіяно і не орано. Навіть на похороні Верхоляка я не бачила молоді з його села чи сусідніх. Прибули здебільшого здалеку. А місцеві просто не доросли до свого земляка, не тямлять, кого вони втратили.

 

- Але на похорон прибули і військові, які ще учора були на лінії фронту. Виходить, що їм це потрібно.

 

- Коли я їздила як волонтер-психотерапевт на схід, довелось працювати з хлопцями, що ходили на важкі бойові завдання. Їм було боляче, що вони вижили, а їхні бойові побратими — ні. Шукаючи слів підтримки, я розповіла, що походжу з родини бандерівців, і порадила згадувати цих героїв у найскрутніші моменти війни, мовляв, візьми їхню підтримку, і вони теж якусь кулю відвернуть. А цей хлопчина так просто і як одкровення мені відповідає: «Я знаю. Я знаю, що вони з нами». Я не могла стримати сліз.

 

- Нинішні декомунізаційні процеси можемо трактувати як певною мірою продовження справи ОУН–УПА?

 

- Вони фактом свого існування були декомунізацією. Однак я ніколи не бачила в них фанатичних речей. До прикладу, показово валити пам'ятники. Їх більше цікавило, що ж буде далі. Декомунізація, за великим рахунком, — це позбавляння від рабськості. А коли просто міняти прапори, та ще при цьому доручити це колишньому парторгу, то це не декомунізація.

 

Пам'ятаю, як на одній із зустрічей з молоддю Верхоляка спитали, чи багато він вбив ворогів. На це він помовчав, а далі каже: «У ті часи для нас кожен бій був останній. Ми знали тільки одне: наше завдання — жити і маніфестувати, що Україна є».

 

Розмовляла Олена НЕЧВІДОВА

 

17.02.2016