Післав князь Володимир колись своїх людей і сказав їм, аби дороги робили і мости мостили. Пройшли його посланці аж до земель білих хорватів, ліси витеребили, а вже на прикордонні згадали, що то мости ще мали будувати. Та й вирішили, аби не вертатися і все наново робити, давай всі мости в однім місці зводити. Де тре і де не треба. І така там гарна була місцевість, що люди зачали прямо на тих мостах моститися. І так вони мостилися тими купками, що вимостили Мостиська.
Вертали тими мостами в ніч перед Андрія з-під Відня Кульчицькі Юрій і Франц. Вартові їх схопили та й відвели до князя Данила. Кажуть Францьо і Юрцьо, мовляв, не садіть на палю, ми вам на кавовій гущі погадаємо. Ну, попи Данилові одразу в крик, вже давай багаття розпалювати, князь спочатку дав добро, але зачув, як пахне кава, то попросив, аби зачекали з екзекуцією.
Зварили Юрко з Францом трохи кави по-турецьки і дали на пробу. Спочатку скоштував все підчаший, потім Данило пожлокав та й дав Кульчицьким подивитися на фуси, поки попи не бачать. Повертіли Юрцьо й Францьо чашу, та й сказали, що належить князеві заснувати град на честь свого сина. Буде те місто славне й велике. І москалі туди сало в шоколаді їздитимуть поїсти і «Слава Україні!» кричати, аби лиш в Криївку допастися. Переглянулися Данило з субпінцерном, пошушукались, та й по тім ухвалили продовжити страту. Але як ставив чашу муж державний, то гуща хляпнула на карту якраз в місці боліт біля Полтви. Подумав Данило, що там би і дійсно який бург не завадив, і вирішив наректи град свій на честь лева, але не сина, а того, що мав розірвати братів Кульчицьких.
Так само напій долучився до появи іншого галицького граду. Придумали йому назву в часи Великої війни, коли війська відступали на Захід, то поплутали місцевість і думали, що опинились біля Микулинців, то просили в місцевого люду «some beer». Ну то так по тім і назвали містом Самбір.
Косів придумали гуцули, аби косити од войска. Коли приходили в місто хлопи з військкомату, то всі давай одразу косити. Тіки дадуть їм в руки якого мушкета на стрільбищу, то стріляють по горобцях або по кашкетах других вояків. То їм в приписному так і писали «косий». Потім, тільки зачинався призов і який новий служака військкомату милив лижі на Косів, то йому казали: ай, та де йдеш, там ж одні косі? То так і став Косів.
А в Підгайцях інша традиція, там всі досі ходять по старому канону, за який і назвали місто. Підгайдують ґаці геть під пахви, аж пах тріщить, але що ж не зробиш, аби пузо не мерзло. То ж життє, себто живот.
Коли в Підгайцях так підгайдували ґаці, Бучача ще не було й впомині. Його аж через кілька століть витесав Пінзель, аби Меретин мав де збудувати ратушу, а Аґнон за опис того бургу міг отримати Нобелівку з літератури.
Сусідські Чортків і недалекий зазбручанський Сатанів довго ворогували за те, кому бути правдивою резиденцією пекла на землі. Чортків майже здобув перемогу, коли його під прикриттям надумали перейменувати в Богородичне, але в останній момент все зірвалося, настала Незалежність і суперечку виграла третя сторона – Укрзалізниця.
Так само на Збручі, як Сатанів, але з галицького боку було собі місто Тин. Там народився Ян Гус. Але недалеко ще один бург нарекли Тином, то як хтось приходив з котрогось із них і казав, що з Тину, то люди все перепитували, з якого із них? Та Гуся Тин. Так і з'явився Гусятин. А другий Тин потім назвали Рогатином на честь Роксолани, але турецькому султану просили про те не розказувати.
Центром же світу чи то пупом Землі колись був Тернопіль. Кликали його тоді Вавилон. Як будували останні поверхи вежі, то повіяв такий вітер сильний, що закинув бург той в тернове поле поміж галицьких боліт. А як через багато століть знайшли той Тернопіль, то він вже нікому особливо і не був потрібен, бо вже ні вежі не мав, ні мов всіх не пам'ятав.
А коли ще шукали його, то по дорозі втрапили до красивого граду, але безіменного. Ну, місцеві ніяк його не називали, бо думали, що вони на тім світі одні. І то як не приходили мандрівники чи вояки, то заставали людність за якимсь тереблінням. Тереблять і тереблять, тереблять нізно і тереблять. Як не горох, то квасолю, як не горіх, то варені яйця. Не витримав якось один заїжджий князь та й каже: ви б ліпше собі дорогу витеребили і місто мостили, а то сидите в лісах і перебираєте ті боби, як вервиці. Так за те і назвали потім град Теребовлею, хоча і мостів там теж не бракувало
Той нервовий князь мав жінку Галину, і ходили чутки, що то вона всім насправді керує, а він тільки робить, як жона скаже. Взлостився муж державний, вирішив показати, що сам може дати зі всім раду. Наказав дружині замкнути свою благовірну в замку, а сам взявся місто засновувати і там княжити. Назвав його на свою честь, заклав там свого імені храм, але такого натворив в тім бургу, що його бояри вже за тиждень звідти гнали вилами. Мусив звільнити жінку, аби розібралася зі сваволею боярською. Вона швидко з ними домовилася і посадила свого мужа назад княжити, але під пильним своїм наглядом. Імені його в історії не збереглося, бо кликали його так до скону віку, як перенарекли місто, – Галич, себто чоловік Галини.
За Галичем, ближче до гір, жив інший князь, добрий, всі його дуже любили, і мав він пса надзвичайно вірного і дивовижної для сих країв породи – акіта-іну, привезеного йому з далеких-далеких країв, де люди першими стрічають сонце. І коли пішов князь в свій останній похід на вірну загибель, осідлавши зі своєю дружиною славну Люкс–Торпеду, то собака зостався на місці, і його біля колєї ще донедавна чекав. Все виглядав, коли повернеться господар. І от на честь сього леґендарного псиська назвали те місто Надвірна.
Спочатку Бруно намалював місто, але воно йому не сподобалося. Він зіжмакав листок, викинув його за вікно, а там якраз паслися вівці, то й одна з них з хрускотом з'їла той листок. А процес колонізації вже було тим поїданням не спинити – місто собі росло потихеньку, набухало всередині овечки, розросталося. Зачали з'являтися перші міні-вілли і мікро-садиби, але то ж знаєте, як наші ґазди – кожен хоче більше, то повпихали ще веранди-шмеранди, еркери-шмеркери, фліґелі-шміґелі. А ще й маленькі люди зачали плодитися та й рости в сприятливім овечім кліматі безмірно. Одного дня того всього стало так багато, що тіло вівці не витримало й тріснуло. Од того й назвали, звільнений з її туші, град Трускавець.
Бруно про те нічого не відав. Він собі й далі рисував. Друге місто вдалося куди краще. Коли графік розглядав проти сонця намальовані на папері телеграфні стовпи, якраз зайшов його товариш-ґалерист, котрий нізно клянчив в Яковича роботи для виставки. А що Бруно мав добрий настрій, то впихнув ґалеристові листок з містом і сказав: «Бери і слав!» Маючи на увазі, звісно, свою творчість. Чоловік так зачудувався тим подарованим рисунком, а точніше – бургом на нім, що неподалік од вівці, що тріснула, заклав град із назвою Борислав. Достеменно такий, як на Бруньовім малюнку.
А тим часом до родини Івана Франка прибився хлопчик. Спочатку його кликали Станіславів, бо думали, що то син поштаря, але потім взнали, що поштар не надавався до того діла, і скоротили ймення до Станіслав, аби люди не дивилися лукавими поглядами на безвинного чоловіка. А як не стало Франка, то назвали на його честь Іваном Франком, бо геть чисто на нього подібний був. І руку так тримав, і ходив. А то якось лазив поміж двох Бистриць, ловив пстругів голими руками, і так вимучився їх тягати, що заснув на березі. А під палючим весняним сонцем забродив, зачав сягати масштабів Каменяра, і виявилося, що ніякий він не хлопчик, а місто насправді. Після того стали звати `го Івано-Франківськ, але найближчі звуть Фраником, Франьом, або, по старій пам'яті, Станіславовом.
17.02.2016