Вбрані скульптури

Італійські інтелектуали цілком справедливо вважають недопустимим «уляганням» рішення прикрити оголені скульптури, аби не дратувати іранського президента

Аби не дратувати свого гостя, президента Ірану Хассана Рухані, який перебував у Римі з офіційним візитом, італійський уряд наказав сховати грецькі та римські скульптури в Капітолійських музеях – серед них знамениту копію Праксителя – в цнотливі дерев’яні куби. І – доповнюючи ідіотизм дрібкою сміховинності – керівник протоколу наказала пересунути пюпітри і крісла, де мали вести бесіду прем’єр-міністр Маттео Ренці та його гість, аби останній не мусив натикатися поглядом на масивні тестикули коня, на якому сидить верхи Марк Аврелій на єдиній кінній скульптурі в залі Екседра того палацу-музею. Не кажучи вже про те, що на вечерях і прийомах, що їх влаштовували господарі на честь президента Рухані, не було ні вина, ні інших алкогольних напоїв.

Очевидно, причиною такої запопадливості були 17 млрд. євро в контрактах, які підписали іранський правитель і юрма підприємців, яка його супроводжувала, інвестиційна ін’єкція, яка піде на користь замученій італійській економіці, яка серед економік Європейської Унії занепадає найшвидше. На щастя, італійська інтелектуальна еліта, яка є значно більш принциповою і прозорливою, ніж їхній уряд, різко відреагувала на те, що Массімо Ґрамелліні в «La Stampa» цілком справедливо назвав недопустимим «уляганням» з огляду на візит керівника країни, де – окрім іншого варварства – досі побивають камінням перелюбниць і вішають гомосексуалістів на міських площах.

Ґрамелліні та італійські журналісти, політики і письменники, які протестували (інколи зі злістю, а інколи – з гумором) через ініціативу вбрати скульптури, мають рацію. Цей факт є чимось значно більшим, ніж анекдот, який викликає сміх та обурення. Насправді йдеться про соромливу і пристосуванську позицію, яка, схоже, визнає правоту фанатиків, які в ім’я примітивної, тупої і кровожерливої віри вважають, що мають право нав’язувати іншим свої упередження і власну розумову обмеженість, іншими словами – той менталітет, від якого західна цивілізації звільнялася – і звільняла світ – впродовж битви, яка тривала віки і в якій тисячі, мільйони людей були принесені в жертву, аби запанувала культура свободи. Те, що нині нею насолоджується значна частина людства, є чимось надто важливим, аби певний уряд, при допомозі таких жалюгідних, як описані мною, жестів, був готовий імітувати відмову від цієї культури, аби не поставити під загрозу контракти, які пом’якшать економічну кризу, до якої призвів популізм, тобто його власна демагогічна безвідповідальність.

Той жест може бути виявом симпатії до президента Рухані, якому, очевидно, років, які він провів, навчаючись в аспірантурі в шотландському Університеті Глазго, не вистачило для того, аби звільнитися від догматичного павутиння, яке він привіз із собою; однак це велика зрада сотень тисяч іранців, які є нещасними жертвами нетерпимості аятол і які героїчно чинять опір тій камінній плиті, яка звалилася на них відтоді, як – для того, аби звільнитися від диктатури шаха – вони кинулися в обійми релігійної диктатури.

А також це велика зрада по відношенню до цивілізації, до створення і поширення якої по цілому світові Італія доклалася як, мабуть, жодна інша країна; до системи ідей, яка з плином часу створить суверенного індивіда і запровадить права людини, співіснування в різноманітності, свободу слова і критики і розуміння мистецької краси, чудовим втіленням якої – зі своїми торсами, грудьми і виставленими напоказ статевими органами – є ці грецькі та римські скульптури, запаковані в коробки, аби вони не вразили чутливість ясновельможного гостя.

Стаття Массімо Ґрамелліні влучає в саме око, коли за цим невеличким інцидентом виявляє щось серйозніше та глибше: поблажливо-цинічну позицію, яка переповнює Італію і поширюється повсюдно в країнах і культурах, які формують західний світ, по відношенню до цивілізації, бенефіціарами якої ми маємо величезний привілей бути; тієї самої, яка увільнила всіх нас, хто живе в ній, від необхідності переживати ті жахіття, що їх зазнають іранські жінки – ці громадянки другого сорту, якими усі вони є в мусульманських країнах, за винятком, можливо, наразі Тунісу, – і чоловіки, які хотіли би там малювати, писати, творити, мислити, одягатися чи роздягатися з такою самою свободою, з якою ми це робимо в Парижі, Римі, Мадриді, Мехіко, Буенос-Айресі і всіх кутках світу, куди ця цивілізація, на щастя, дійшла, звільнивши людей від шибениць деспотизму і єдиних істин.

Дипломатичного етикету потрібно дотримуватися, але також треба мати межу і нею може бути лише те, щоб не йти на поступки, які означають самоприниження або зневагу до власної культури. Про це дуже добре сказав Мішель Серра в «La Repubblica»: «Чи варто було, аби не образити президента Ірану, ображати самих себе?» Якщо вигляд прекрасних сідниць і грудей Венери чи стегон, фалосів і тестикул Адоніса і коней може вразити чутливість ясновельможного гостя, то нехай протокольна служба зробить так, аби він не мусив пересуватися між скульптурами й конями і припильнує, аби ніхто не припустився нетактовності, подавши йому келих шампанського чи чарку горілки, але перетинати цю межу означає, як сказав Ґрамелліні, чинити як «раби, які хочуть догодити тим, кого бояться».

На відміну від фанатиків, які так гордяться своїми віруваннями, які вони використовують як метальну зброю, в західному світі самокритичний дух доволі часто доходить самовбивчих меж. Саме це роблять ті, хто, чуючи відразу до вад, недоліків і нісенітниць, які проявляє наша цивілізація, готові її зневажати, а натомість поважають і виявляють безмежну терпимість до інших, які її ненавидять і хочуть покінчити з нашою: не за те, що в ній є поганого, а за те, що в ній є доброго і що потрібно захистити, не зважаючи ні на що: рівність чоловіків і жінок, людські права, свободу преси, свободу мислити, вірити, писати, творити – вільно, без цензури чи покарань за це. Президент Рухані, коли прийматиме візит прем’єр-міністра Ренці в Тегеран, не дозволить, аби, на догоду останньому, той пересувався поміж оголених мармурових грецьких і римських скульптур чи кінних статуй з тестикулярними придатками на виду, і звісно, італійський можновладець не почуватиметься через це ображеним. У цьому – та лише в цьому – треба наслідувати фанатиків: наша культура, яка є культурою свободи, це те, чим ми є, наша найкраща вірча грамота і немає жодної причини її ховати. Навпаки: треба її показувати і виставляти – як найкращий внесок (серед багатьох поганих речей), який ми зробили для того, аби відступили несправедливість і насильство на цьому небесному тілі без світла, на якому нам випало жити.

Mario Vargas LLosa
Las estatuas vestidas
El País, 7.02.2016
Зреферувала Галина Грабовська