І.
Польський фільольоґ, проф. Каз. Нїч в останнїм часї присвятив два публичні виклади питаню, як далеко сягає Польща. Зміст їх знаємо з обширних звітів, поданих краківським Głos-oм Narodu. Виймаємо відтам те, що відносить ся до означеня польсько-української границї.
Західний відлам Українцїв — після звіту з викладу проф. Нїча — втискаєть ся глибоко між Мадярів, Поляків і Словаків. Є він пізний тай імовірно втиснули ся туди Українцї, як пастирі. Твердженє, що нїби то Українцї мали сягати значно дальше на північний захід уважає прелєґент безпідставним. Найдальшу західну границю дає сумежне з польською Щавницею село Шляхтова, що — як каже прелєґент — є мабуть українське. Отож українське — замічає справоздавець — є воно напевне, разом з трема сусїдними селами, а та ґрупа творить язиковий остров, відірваний від решти пня українського осадництва. Щавниця, що лежить при входї в долину Руського потока (звернену на захід), є старшою осадою (XV. ст.) нїж цїла ґрупа українських сел (XVI ст.). Отже українське осадництво не могло йти горі рікою, бо вхід в долину був замкнений польським населенєм Могли Українцї прийти лиш через гори зі сходу від сторони криницї і Пивничної, прийшли як пастирі і що йно в останнїх лїтах низше положені пасовища перемінюють помалу на рілю. Поза тим польсько-українська границя біжить на схід прямолїйно і є тверда аж по Сянік; що-йно коло Динова і Перемишля наслїдує закрут Сяну, щоб завернути нагло на північний схід і обняти горішню приточину Вепра. Відси біжить просто до північ на лїво від Буга і перехоплюючи ся через нього коло Дорогичина, аж до околиць Ґродна. Північна часть тої границї є вже білоруська, решту занимають Українцї, які — мимо розповсюднених поглядів — сягають поза Припеть аж по Нурець і майже до жерела Нарви.
На тім просторі підчеркує проф. Нїч здобутки мирного осадництва Поляків у двох місцях: 1) околиця між Ряшевом і Ярославом, що має найкрасший польський діялєкт, замешкана нинї виключно Поляками, хоч давнїйше лежала поза границею сандомирського воєводства; 2) над горішним Вепром, де первісно мали мешкати Українцї, а де нинї мешкає польське населенє, коло Замостя і Красноставу.
Тут — твердить проф. Нїч — Поляки посували ся наперед, не лиш за польської самостійности, але і по розборах Польщі польонїзувала ся часть Холмщини. Ідентифікованє понять католицизму і національности мало корисні для Поляків наслїдки задля переслїдуваня реліґії російським правительством. По 1905 р. перейшло тут 150.000 людий на католицизм. Половина з них не говорить, але хоче говорити по польськи. Той факт не подобав ся Росіянам, але — треба додати — не подобаєть ся й Українцям в Галичинї, які устами свойого василіянського клира трібують перетягти те населенє на лоно грецької церкви, а вслїд за тим до українства. Такими зисками по розборах не можна Полякам почванити ся в Галичинї, бо не було переслїдовань.
Мимо тих поступів не покриваєть ся границя замкненого польського простору з границею конґресового королївства. Причина лежить в тім, що східна границя Малопольщі і Мазовша не сягала нїколи на лїнїї Гродно—Бересть лит. до Буга, який становить границю Королївства.
Поминаючи не менше інтересні спостереженя проф. Нїча над польсько-білоруськими і польсько-литовськими границями, звернемо ще увагу на його загальнїйші висновки.
Для доповненя — каже справоздавець — проф. Нїч відчув потребу сказати щось про Поляків поза властивою етноґрафічною Польщею. На заходї, півночи і полудни трудно знайти що-небудь — єдино схід дає матеріял, але за те й богатий, на Литві і на Руси. Дві области висувають ся на чоло: Галичина й Литва. З етноґрафічної точки погляду дїлить проф. Нїч Галичину на три области: західну — польську, полуднево-східну — українську і північно-східну — польсько-українську. Вартість тої останної провінції рішучо є недоцїнена, бо прецїнь Поляки мають тут шість повітів з польською більшостю. Ті повіти лежать в серци українського осадництва, а помимо того Українцї так подали ся в них, що не доходять до половини загалу населеня. Непротеґовані йдуть Поляки тут наперед силою висшої польської культури. Той факт мусять признати навіть песимісти супроти статистики, яка в останнім десятилїтю виказує тут приріст як Поляків, так і римо-католиків.
Вкінци, виріжнюючи три области, на яких доконують ся більші пересуненя польських границь, проф. Нїч бачить: 1) північно-західну область, де польськість подається; 2) північно-східну, де йде наперед; 3) полуднево-східну, де робить найсильнїйші здобутки. Про експанзію на північний захід — замічає — не може бути мови з огляду на силу Нїмеччини; за те можна і треба там безусловно удержати і утревалити нинїшнї границї. "Co innego" на сходї. Тут ішло ся і можна йти дальше, шукаючи місця для повного розвитку. Похід се справедливого типу, що доконуєть ся помалу, без виїмкових законів, яких не щаджено в відношеню до Поляків. На сходї поважним чинником є тільки Русь, бо Литва подавала ся навіть перед Русию.
Таке пересуванє з заходу на схід піймав проф. Нїч, як загально-европейську прояву. Перед Францією подавали ся колись Нїмцї, перед Нїмцями Поляки, перед Поляками Русь і Литва, перед Русию фінські і татарські народи. Здобуваючий нарід вибирає лїпшу землю, позваляючи слабшому держати ся довго на неурожайних пісках (кашубських) або болотах (пинських). Такий повільний процес, звязаний з перелюдненєм, що виникає з висшої культури заходу, веде до свобіднїйшого і повнїйшoгo віддиху на сходї.
Тільки проф. Нїч. Його виводам належить ся дати кілька пояснень.
[Дїло, 06.02.1916]
ІІ.
З викладу проф. Нїча про етноґрафічні польсько-українські границї найцїннїйше для нас поясненє, чому вони посунулись і посувають ся дальше на схід. Знаменне те поясненє рідкою щиростю признаня, що ідентифікованє понять католицизму і націоналізму мало для Поляків на сходї корисні наслїдки. Таке признанє чули ми, правда, раніше вже, але не в звязку з актуальностю польсько-української справи і не від ученого, а з заграничного викладу польської лїтератури поета Міцкевича. Ориґінальним спостереженє проф. Нїча може бути лиш в очах полїтика, що опираєть ся на фільольоґії.
Проф. Нїч може й почуваєть ся до затягненя довгу в Міцкевича, бо стараєть ся заспокоїти його процентом. Додає до Міцкевичевого погляду свою гадку, що користь з ідентифікованя понять католицизму мали Поляки там, де було переслїдованє реліґії російським правительством. Але як не полїтично кинена та нова гадка, се видко зараз із приложеня тої гадки не до Холмщини, а до Галичини, де переслїдуваня реліґії російським правительством не було, а де здобутки польського католицизму теж не марні. Видко щось инше йому тут помагало.
Проф. Нїч застерігаєть ся проти непожаданого здогаду. Каже: на Руси непротеґовані йдемо наперед єдино силою висшої польської культури. Каже: тут ми йшли завсїгди і можемо йти дальше наперед, шукаючи місця для повного розвитку. Називає той похід походом справедливого типу. Бачить у нїм загальноевропейську прояву, повільний процес звязаний з перелюдненєм, що виникає з висшої культури заходу і веде до свобіднїйшого і повнїйшого віддиху на сходї. Всему тому можнаб дати віру, коли б можливе було поховати всї ті історичні факти, які говорять, що не все воно було без протекціонїзму і не все того справедливого типу, який впрочім тільки по сторонї Поляків бачить ся поза їх здобутками на сходї, а не хочеть ся бачити його, приміром, у Нїмцїв по за їх здобутками на заходї Польщі. Протеґованя Полякам не треба було, як довго сила державности колись була в їх руках; спеціяльного протеґованя не треба було їм і пізнїйше там, де краєві орґани державности знайшли ся в їх руках. При такім складї річий ми розуміємо, що воно значить: не протеґовані йдемо наперед... Та не менше гарно розуміємо, відки взялась справедливість в типі того походу. Видавали її все тільки покликані до видаваня всяких мір справедливости. Тому то й так тяжко було дочекатись її в українських реліґійних і національних справах від там, де панувало ідентифікованє католицизму з національностю. Історія полагоджуваня зажалень унїятських єрархів — Рутського, Суші, Ат. Шептицького, Мих. Левицького, Снїгурського, Яхимовича і мн. ин., які оборонювали католицизм, не хотячи його ідентифікувати з польською національностю, дає безлїч ілюстрацій для кращого зрозуміня справедливого типу польського походу на український схід. А коли проф. Нїч покликуєть ся на галицьку статистику, яка й песимістам повинна дати доказ польського приросту в східній Галичинї в останнім десятилїтю, то ми й тут маємо ще в свіжій памяти причини, що покривають ся также ідентифікованєм католицизму з національностю, розумієть ся, не нашою...
Проф. Нїч одначе твердить: в Галичинї не доставало переслїдовань католицизму і тому його здобутки тут менші, — дарма що вже в шести повітах північно-східної Галичини бачить населенє більше нїж через половину польське тай перестерігає Поляків перед недоцїнюванєм того здобутку. На його думку, той факт, видко, такий важний, що можна брати його навіть в рахубу при евентуальнім подїлї Галичини на три частинї. Бо коли до недавна можна було дїлити її лиш на західну — польську і на східну — українську, то тепер дасть ся вона подїлити вже на західну — польську, полуднево-східну — українську і північно-східну — мішану через половину. Хто не міг догадатись, чому місце українському унїверситетови деякі польські полїтики визначували в Коломиї або Станиславові, тепер повинен се знати. Та се вказувалоб также на те, що й новий помисл подїлу Галичини не є ориґінальним помислом фільольоґа проф. Нїча.
[Дїло, 07.02.1916]
III.
Як міркованя проф. Нїча про польський похід на східні українські землї не є ориґінальні, а в основі своїй не видержують сили замітів і зводять ся на ряд противорічностий, так теж і факти на яких ті міркованя оперті, в більшій части вибрані дуже фатально і притягнені до тих мірковань за вуха.
Так, приміром, в цїли показаня здобутків "мирного" осадництва Поляків, осягнених переслїдованим католицизмом і висшою польською культурою, не можна було зробити фатальнійшого вибору, як принимаючи за доказ околицю між Ряшевом і Ярославом та Холмщину. Атже-ж обі ті землї не стояли пустками, на яких моглоб робити здобутки "мирне" польське осадництво.
Історичні подїї, незаперечувані навіть Поляками, говорять, що нїгде ранше таких національних знищень на шкоду Українцїв не наробив польський католицизм, як серед найгустїйшого українського населеня в околици між Ярославом і Ряшевом і взагалї в давній нашій перемиській дієцезії. Вже в 1849. р. Д.Зубрицький, начислюючи в тій дієцезії 800.000 греко-католиків і 700 церков, пригадував за польським писателем Сярчинським, що в 1660. р. лат. епископ Ст. Сарновський доносив папі Александрови VII. про 3 мілїони вірних і 3400 церков тої самої перемиської дієцезії.
В який спосіб стоплено ті мілїони вірних і ті тисячі церков, се не є загадкою. Вистане прочитати хочби унїверсал Яна Казиміра з табору під Краковом, з 28. серпня 1657 р, де між иншим таке говорить ся:
"Częste і żałośne nas supliki dochodzą od duchowieństwa religji greckiej władyctwa Przemyskiego, Sanockiego i Samborskiego, iż ich obywatele tak sami przez się, jako też przez sługi i urzędniki swoje do powinności, robocizn niewolniczych, fur, powzów, czynszów, stanowi duchownemu nienależących, poniewalacie popów i swiaszczenników do noszenia kluczy od piwnic, spiżarni, spichrzów przypuszczacie i inne podlejsze posługi odprawować każecie, relacyi im do swego episkopstwa zabraniacie posłuszeństwa im swoim episkopom oddawać nie każecie, do iurisdykcyi ich swojej pociągacie, do turmy i więzienia ich sadzacie, przez co się opuszczenie administracyi sakramentów z wielkim uszczerbkiem zbawienia dusz chrześciańskich dziać musi, którym opresyom chcemy zabieżyć, abyście takowych i tym podobnych krzywd i bezprawiów duchowieństwu czynić poprzestali".
Не єдиний се в тім родї документ; повно таких документів маємо з XVII. і XVIII. ст. Краще їх і не згадувати нинї. Додамо тільки, що й дуже вирозумілий для гріхів польської минувшости автор історії польських Єзуїтів і сам Єзуїт, Заленський, пишучи про одну з таких личностий, проти яких саме був вимірений унїверсал Яна Казиміра, а іменно про кн. Анну Альойзію Острожську, властительку величезних областий в Ярославщинї, каже: "Тактику княгинї і Єзуїтів супроти визнавцїв грецької віри і Русинів взагалї не можна назвати розсудною; дражнено їх найнепотрібнїйше, навіть кривджено". Так каже той Заленський, котрому ще не могла бути відома така подїя, як викиненє грек. кат. церкви з міста Ярослава на приказ панї Анни Альойзії!
Отже як не про здобутки "мирного" осадництва Поляків в околици між Ряшевом і Ярославом, але про масове переведенє тамошнього українського населеня на латинїзм і польонїзм можна нинї говорити, так теж саме дасть ся сказати в приложеню до Холмщини, — тим більше, що східна границя етноґрафічної Польщі — як признає й сам проф. Нїч — не сягала нїколи на лїнїї Гродно-Бересть до Буга, який мав становити границю Королївства. Впрочім і проф. Нїч нинї ще не дуже укріплений в вірі в польські здобутки на Холмщинї, коли мусить признати, що на 150.000 окатоличених по 1905 р. Холмщан лиш половина говорить по польськи, та потїшає себе тим, що друга половина "хоче" также по польськи говорити. Як сумнївної вартости мусить бути польщина одної половини, так слаба потїха з надїй на другу половину, навіть на той случай, як би наші Василіяни й не стрібували перетягати її на лоно грек. кат. церкви, а в слїд за тим до українства, що на разї помимо польського страху не сталось, а що не булоб посяганєм на чужу власність, бо перше укріпленє Холмщини в католицизмі, яким прецінь була й унїя, останеть ся все виключною заслугою Василіян.
Віра, хоч і слабша, в ту половину Холмщан, яка не говорить, а що-йно хоче говорити по польськи, полягає в проф. Нїча хиба на припущеню, що ті Холмщани так, як і проф. Нїч, клонять ся перед висшостю польської культури і для неї виречуть ся й рідної мови, щоб лиш колись не стягнути на себе серед Польщі назви — пастухів. Бо проф. Нїч в переконаню, що з давен-давна лиш висшій польській культурі судило ся робити областні здобутки на сходї, а не низшій українській культурі на заходї, дивить ся на українське населенє за Вислоком на Підбескидю як на пастухів, що так далеко в західну, польську Галичину загнались. Був би то дотеп, як би не був поданий з поважними інтенціями. Таким поважним інтенціям краще вдоволив колись В.А.Мацєйовський, котрий зовсїм не числився з українськими пастухами за Вислоком, дарма що вони, як це пізнїйше виказав Зубрицький (Gränzen zwischen russinischen und polnischen Nation in Galizien. Lemberg 1849) сидїли там на земли називаній навіть польськими королями ще в XIV. і XV. столїтю "руською землею", означуваній так на польських ґеоґрафічних картах ще в XVІІ. столїтю, та богатій на памятки старої української культури, виказані ще 1862. р. краківським ученим Йосифом Лепковським (Cerkwie z osady w obwodzie Sandeckim w Galicyi).
На закінченє стверджуємо тільки те одно, що фаховість проф. Нїча в фільольоґії зовсім ні при чім там, де може ходити о усталюванє бажаних комусь полїтичних польсько-українських границь, а не етноґрафічних. Бо щирість фільольoґa, диктована спостереженями дїйсности, нїколи не дасть ся зримувати з хитростю полїтика. Невдатні проби таких русифікаторських фільольоґів, як Соболевський в найновійшім часї, є певно й проф. Нїчови знані.
[Дїло, 08.02.1916]
08.02.1916