Наше Посяння

Про церковні, шкільні, культурно-освітні, кооперативні, господарські й загально-орґанізаційні справи на Холмщині та Лемківщині пишеться багато, тоді, як про ці справи на Посянні появляються тільки окремі невеликі дописи з місць. А шкода, бо ж українці над Сяном і т. зв. "замішанці" переживають сьогодні такі самі хвилини свойого відродження і то під кожним оглядом, як і українське населення на Лемківщині чи Холмщині.

Має Холмщина й Підляшша свойого Владику, Преосвящ. Іларіона, має Лемківщина рідного пастиря в особі Ґен. Вікарія о. Ол. Малиновського, але має свого Єпископа, Преосвящ. Кир Григорія Лакоту, також і Посяння. Княжий город Ярослав не менше нам рідний і дорогий, як княжий Сянік, чи королівський Холм.

Велику вагу привязуємо до відібраних наших церков і наших душ на Холмщині й Підляшші, але не забуваємо, що й на Посянні є що ревіндикувати. Про це ще напишемо окремо іншим разом.

До війни справу Посяння трактовано у нас трохи помачошиному, мовляв, — ми, аби по Сян, а що на захід від Сяну, — це для нас так, якби пропаще, тому шкода трудів...

Тимчасом у час визвольних змагань 1918 року майже всі українські села Перемищини на лівобічному Надсянні, в перших днях листопада, без ніякої сполуки, самочинно перебрали в свої руки громадські уряди, поліційні станиці, пошти та створили в себе озброєну українську міліцію, що повнила службу ще й після упадку Перемишля.

Що ж говорить історія (наша і польська) про ці землі? Отже історія стверджує недвозначно, що Сяновий кут, що його творить Динів — Перемишль — Лежайськ, — це наша прадідна княжа Перемиська Земля; що так, як Холм укріплений королем Данилом, так місто Ярослав (давно зв. Ярославль), збудований нашим Великим Києвським Князем, — Ярославом Мудрим; що нинішній спольщений Переворськ — це наш княжий "Перевореськ", а "Ржешуф" — це ж наш давній Ряшів, західня твердиня української Галицької Держави. Навіть після упадку нашої княжої Держави нинішня ярославська округа належала до т. зв. "Руського воєвідства", та й пізніше, вже за недавньої б. Польщі, завсіди входила у склад т. зв. південно-сxідних воєвідств, як західня частина львівського воєвідства. Розмежування поміж львівським і краківськими воєвідствами майже покривалося з нашими західними границями з часів української княжої велико-держави, що йшли ген поза Ряшів та Коросно (поміж ріками Вислоком та Вислокою).

ІІ.

Добре було б, щоб "Українське Видавництво" подбало про нове видання Галицько-Волинського Літопису. Далі не шкодило б видати в перерібці деякі старі брошури й розвідки про наші західні окраїни такі, як: Дениса Зубрицького "О древніх границях межи руським і польським народо-населенням Галичини" (Львів 1849); цікавіші витяги з праці о. Юліяна Никоровича в "Шематизмі Перемиської Єпархії за рік 1879" ("Нива", 1931, ч. 12 і 1932, чч. 1. і 3), брошуру о. Романа Придонського п. н. "Примір латинізаторської гакати на рубежах Галицької Руси" (Перемишль 1902), про процес польонізації українського населення в околицях Динова й Дубецька в останній четвертині XIX. ст. В таких невеликих по формі книжечках неодне неясне для нашого народу по цей бік Сяну-Буга розяснилось би.

У новіших часах появилися невеликі публікації про наші місцевини між Сяном і Вислоком пера проф. д-р Мирона Кордуби: "Західне пограниче Галицької Держави" в З. Н. Т. Ш. (т. 137-140, проф. д-ра Осипа Пеленського: "Ряшів, західня твердиня Галицької Держави", вид. Укр. Акад. Наук ч. 76. Київ 1928 (стор. 156—164); д-ра Івана Німчука: "За Сяном — з поїздки по лежайському деканаті". Львів 1932. — Дещо було на цю тему поміщене в наших журналах ("Життя і Знання", в "Літописі Червоної Калини") а також у довоєнній нашій пресі.

В "Ілюстрованих Вістях" (ч. 4) гарні світлини з Нім. Перемишля, Ярослава та Радимна, а навіть окрема стаття О. Вергуна п. н. "З історичної мандрівки по княжім Ярославі" (стор. 17—20). Побажати б тільки, щоб за цим почином пішли інші!

Та найбільше повинні про себе говорити самі мешканці нашого Посяння, ті, що походженням, чи обставинами життя звязані тісніше з околицями Нім. Перемишля, Радимна, Ярослава, Порохника, Переворська, Лежайська, Дубецька, Динова й Ряшева. Вони хіба найкраще знають ці околиці і живіше відчувають потреби Посяння. Тут не йде про якийсь загумінковий патріотизм, чи самохвальбу, а про освідомлюючу працю в народі, що для нього кожна частина рідної країни та кожна місцевина й рідна душа дорога й цінна. Перед війною заходили у наші села над Сяном наші вчені мовознавці, етноґрафи, музейники й інші дослідники цих околиць і все щось цікаве для загальної справи знаходили й складали в народню скарбницю. Та й самі посянці все цікавилися дуже цілістю наших справ і надбань. Як тільки змінилися обставини, з запалом взялися до праці, щоб відробити втрачене й занедбане.

ІІІ.

Шкода, що не маємо окремої праці на цю тему, головно з історичним насвітленням, і статтей про життя посянців та замішанців. Та є надія, що й такі внедовзі появляться.

УДК в Ярославі враз із Делєґатурами в Лежайську, Переворську, Порохнику, Радимні, Нім. Перемишлі й Дубецьку робить всі заходи в тому напрямі, щоб не остати позаду Спішка, чи Холма і надробити все занедбане й навіть втрачене. — Школи, громадські й поштові уряди здебільша вже в українських руках. З упадком Польщі як гриби по дощі почали повставати й у напівспольщених селах наші кооперативи, читальні, курені молоді, дитячі садки і т. п. Скрізь українська мова стала випирати польську. Українські школярі, молодь обох полів і старші вчаться рідної мови, історії, влаштовують часто імпрези, пописи й районові здвиги.

Для докладного образу наводимо буквальний текст листа одного нашого діяча з околиць Порохника:

"В цих сторонах — пише він — я буваю перший раз, віднайшов більше українців. До парохії Розбір Округлий належать ще й села: Розбір Довгий, Свобідна, Ріплин і Чудовичі. Церква є лише одна в Розборі Округлім. Давніше були окремі церкви з парохами в Ріплині, Розборі Довгім і Ядлівці (між Розбором Окр. а Свобідною, тепер зовсім спольщене, є ще біля 50 гр. кат.). З наказу цісаря Йосифа IІ. знесено ті парохії як малі й прилучено їх до Розбора Округлого. З початку священик доїзджав до тих церков, але це було йому мабуть не на руку й він так повів справу, що церкви порозвалювалися. Нa місцях тих церков лишився в Ядлівці дубовий хрест, в ріплині цвинтарик з залізним хрестом, у Розборі Довгому цвинтарище з мурованою капличкою. В усіх тих селах є також парохіяльне поле. Щодо парохіян, то в Свобідній маємо більшість, у Чудовичах більшість, в Ріпліні i Розборі Округлім половину, в Розборі Довгім третину. Це число віроісповідань, що з національністю не покривається. Доказом того є останній спис і школи. В Розборі Довгому 17 дітей Гр.-кат. xодить до польської школи, в Розборі Окр. 12 гр.-кат., деякі з чисто українських родин. У всіх тиx cелаx Ядлівки, повстали по упадку Польщі школи, а також у кожному селі, навіть у Ядлівці, повстали кооперативи. Своїх солтисів маємо в чотирьох селах.

Привязання до обряду було слабе. Зміна метрики до війни відбувалася тут без скрупулів. Однак треба ствердити, що змін метрик було тут розмірно мало, бо польонізація йшла тут еволюційно, незамітно. Крім шкіл, головним засобом польонізації були мішані подружжя. Щораз то більше мазурів заходило з заходу до наших сіл, навіть чисто українських, женилися з нашими дівчатами, й так зменшався наш стан посідання. Ця загроза ще не спинилася та ще дальше є в повному ході.

Треба признати, що тут поле дуже добре й життєва стопа стоїть доволі високо.

Нова наша праця вчить любови до свого, свідоміші громадяни почувають себе вже вище від поляків. Наприклад, у Ріплині всі польки за нашими мужами заявилися українками й своїх дітей — дівчат рим-кат. — посилають до української школи. В Порохницькій парохії (до неї належать: м-ко Порохник, село Угорка, Тиневичі, Гавловичі, Порохник-село, Хорів, Вяцковичі, Воля Угорська, Тулиголови) справи стоять уже краще. Всі гр.-кат. діти ходять до українських шкіл, є більше привязання до свого обряду..."

Оцей лист проречисто говорить нам, що вже зроблено, а що ще мусимо зробити, щоб наше Посяння — історична Перемиська Земля — зажило повним українським життям.

[Краківські вісті]