Час на зрізі війни, час посилення напруження, переживань, стурбованості, породжує потребу шукати відповіді на питання: як далі жити і що роботи з собою і своїм життям? Один з варіантів зрозуміти це – через експеримент. Наразі йдеться про театральний експериментальний проект «Port d’Alger 1962: алегорія про дітей, радість та війну», який тривав з 25 по 30 січня на сцені львівського Театру імені Лесі Українки. Власне художній керівник театру Євген Худзик запросив до Львова групу Subpoetics International, щоби в процесі спільного театрального перформансу зі студентами-акторами ЛНУ ім. Франка пошукати відповіді на питання, які хвилюють сьогодні багатьох українців.
Євген Худзик: «Коли я побачив презентацію проекту групи Subpoetics у Відні, то вирішив, що це важливо – познайомити наших студентів з таким способом роботи, з такою методологією. Я запросив їх до Львова і Сез дуже радо відгукнувся. Те, що вони роблять – це надзвичайно цікавий досвід лабораторії, де важлива не кінцева презентація продукту, а момент певного дослідження. Це складно, і в нашому театральному просторі саме такий ракурс свободи гри рідко практикується. А колаж різних культур і людей з різних країн робить такий проект унікальними».
Як розповів режисер Subpoetics International, професор театрального мистецтва університету криміналістики ім. Джона Джея Міського університету Нью-Йорка Сез Баумрін, група розпочала роботу в 2015 році в Парижі. Одним з поштовхів для театральної імпровізації стала трагедія з Charlie Hebdo та той стан страху і ксенофобії, який заповнив Європу.
У Львові, на імпровізованій сцені актори розмовляли і співали різними мовами: арабською, фарсі, англійською, французькою, німецькою, гаїтянською креольською, ямайським патуа, російською. Причому це були варіанти цих мов, якими розмовляють поза межами їхньої «батьківщини», наприклад, англійська Ямайки. Сез Баумрін пояснював застосування цього прийому як засіб акцентувати, що непорозуміння, які виникають через незнання мов, не є проблемою, якщо ти не розумієш слів. Адже проблема полягає в тому, що, навіть спілкуючись однією мовою, люди не розуміють і навіть не хочуть розуміти один одного. За допомогою театрального експерименту учасники проекту намагались показати, що зрозуміти людину можна й без мови, на іншому чуттєвому рівні. Наприклад, жінку з однією туфелькою, яка промовляла про цінність природи, і що нам варто її берегти. Або маніфести миру. Чи ритуали смерті і народження. Навіть якщо глядачі не розуміли слів, то вони відчували і бачили саме те, що хотіли передати актори.
Сез Баумрін: «Мистецтво, зокрема театр, намагається реагувати на глобальні проблеми, як от війна чи забруднення навколишнього середовища. Проте, коли ти не можеш змінити іншу людину, потрібно змінювати себе. Я відчуваю, що коли створюємо мистецтво і працюємо над собою, ми стаємо відкритими. Своєю роботою ми можемо змінити людей, так щоби вони відчули себе частиною цієї спільноти. А ще ми можемо надихати людей на розмови, яких би вони не мали, сидячи просто у теплі, вдома».
Драматургія постановки – гнучка, впродовж п’яти днів актори не програвали виставу однаково. Сценарій удосконалювали поступово. Одним з пам’ятних моментів перформенсу стала пісня «Death don’t have merсy», перекладена мовою фарсі. Пісню виконувала актриса Маделін Боґарт, яка розповіла, що наповнення вистави, як от цю пісню, вони добирали долею випадку. Коли почули, що один з учасників, Аліреза Дар’янавард, розмовляв з рідними по телефону на фарсі, то вирішили перекласти пісню його мовою.
Трансформувався не тільки сценарій, склад акторів теж змінювався декілька разів. Спочатку учасників було четверо, у Відні – семеро, а в Україні – восьмеро. Причому це були не одні й ті ж актори. Гійом Гаррі Франсуаз, актор з Парижу, доєднався до команди лише в листопаді. Але для нього це не створило складностей у взаємодії. У виставі він грав людину, яка шукає свою життєву істину, незважаючи на непорозуміння, агресію, смерть… Його істина є простою – потрібно берегти в собі дитину, бути добрим до людей і намагатися їх зрозуміти, шукати щастя, де можливо.
Крім виступів, актори Subpoetics проводили майстер-класи зі студентами, результатом якого став ще один перформанс «Гершом: чужинець на чужині». Студентський експеримент тривав близько 20-ти хвилин, творився 24 години впродовж тижня, але запам’ятався надовго. Варто було лише вслухатися в спільне дихання тринадцятьох акторів, яке створювало повну ілюзію єдиного організму. Один з наймолодших глядачів сказав після вистави, що там грають божевільні, але в позивному розумінні, адже молоді актори втиснули у свій короткий виступ максимум емоційно насичених контекстів про життєві дороги, міграції, рідний дім. Кожен відчув те, що мав відчути і побачити: пісню, рух, танець, мовчання, крик, забавку…
У експерименті не було загальної сюжетної лінії, але виразно відчувався сюжет емоцій. Власне, як згодом казали самі актори-тренери, хіба наші емоції не є абсурдом, як і саме життя? Тому під час виступу можна було буквально «увійти» у процес розвитку відчуттів, коли людина, чи то її душа блукає по світу між іншими душами, і нарешті знаходить спокій, коли стає частиною цілого. Знаходить також свою домівку, осмислення якої формулює у своєму монолозі актриса Марічка Кміть: «Мій дім - тут, де краще, смачніше, тепліше. Треба тут цінувати те, що маєш, і не шукати чогось, а вдосконалювати себе і все кругом себе».
Студенти стверджують, що дуже задоволені співпрацею з іноземними акторами. Результатом напруги цього тижневого експерименту для них стала можливість зосередитись на своїх відчуттях і зрозуміти прості життєві істини, як от: що вони можуть руйнувати стереотипи про себе, людей і про саме життя; що не мають бути чужими один одному, а можуть стати друзями, або хоча б поважати і чути один одного.
Марічка Кміть: «З нами працювали актори з інших країн, які розмовляють іншими мовами. І здається, що ти їх не розумієш. Але це тільки здається, адже під час роботи ми розуміли один одного, бо завдання, вправи, підходи до роботи були дуже схожими. І ми усвідомлювали, що ми одна велика акторська сім’я. Ми отримали добрий досвід, наші тренери – дуже відкриті, світлі, щирі, і вони дуже багато нам віддали за цей час».
