День без Інтернету

Вони вчили їх розставляти фіґури на шаховій дошці. Це щоб красиво вийшло на знимці, ніби йде партія в шахи. Всі інші діти робили вигляд, що читають книжки, вірніше листають гарні ілюстровані альбоми або грають в лото, нарди, якісь кубики складають, а ще така гра, коли всі мають поміститись на квадратику площі, використовуючи свої пальці, руки, ноги і зад. І ця плахта з церати була розстелена на підлозі. Все заради кількох красивих кадрів, які мають завантажити в Інтернет, тобто виставити на сайті бібліотеки для ілюстрації, як треба правильно відзначати «Міжнародний (чи Всесвітній) день без Інтернету».

Парадокс не тільки в тому, що, щоб показати, продемонструвати на весь світ, як правильно провести день без Інтернету, потрібен Інтернет, без нього ніяк. Не на стіні ж ці фотографії вивісити. Де ті стінгазети, які колись малювали на ватмані ручками, писали особливим шрифтом, чи просто газети, читацька аудиторія яких за кількістю в порівняння не йде з тим, що може Інтернет?

І парадокс не тільки в тому, що якби не Інтернет, то мало хто б і знав, що є такий «Міжнародний (чи Всесвітній) день без Інтернету». Ну, на стільки ж календарі дивитись, це ще треба їх пошукати. Я особисто не бачив їх у продажу з часів пізнього Кучми. Церковні продають, на дві, три, чотири сторінки, рідко на всі місяці, але то трохи не то, вірніше, зовсім не то. Там навіть державні свята не відмічені. На календариках з рекламою банку чи якогось політика, де на такій малій карточці цілий рік втулили, цього не надрукуєш. На великих плахтах – такі вставки є всередині деяких газет, з логотипом газети, вони друкують під Новий рік – там також немає. Я, наприклад, випадково дізнався про цей день, бо випадково забрів у бібліотеку. Не повірив, що є таке, посперечався, заліз в Інтернет, пошук і бінґо, є такий день!

Але як можна взагалі оголошувати, щось таке, як «Міжнародний (чи Всесвітній) день без Інтернету», коли більша частина жителів планети Земля не має доступу до цього самого Інтернету, так без нього і живе собі. Мова не тільки про екваторіальну Африку, Афганістан, тропічні ліси Амазонки з племенами, Сибір, чи ще якісь дикі та екзотичні місця і народи. Мова про нашу Батьківщину, про Україну. Так, навіть Галичину. І навіть Львів. І якщо в сільських місцевостях чи в горах, де ще не ступала нога проґресу, той Інтернет такий повільний, що краще і не вмикати, а там, де є суперпокриття, дуже часто у людей просто немає грошей. На телефон, на комп'ютер, на оплату. Але мова не про це. 

Парадокс в тому, що це робиться в бібліотеці, яка мала би кричати в день, коли не стало Інтернету, щось на кшалт: «О, прийдіть до нас стражденні знань, і ми дамо вам їх!». Що може бути краще, ніж в «День без Інтернету» ознайомити дітей з книжкою, з книжками, скільки їх там — цілі полиці, цілі зали, ціла бібліотека. Адже вся ця діяльність — «от що можна робити з собою, як можна гарно спілкуватись і так далі, коли немає Інтернету» — відбувається там, де без Інтернету жилось набагато краще. Адже не секрет, що найпопулярнішим поясненням, чому тепер так мало читають або взагалі нічого не читають, особливо молодь — це якраз те, що у них є цей самий Інтернет. Телевізор вони не дивляться, в театр не ходять.

І якщо вже так хочеться відзначити день без Інтернету в бібліотеці, то, можливо, замість того, щоб імітувати день без Інтернету, варто було за допомогою цього ж Інтернету показати дітям, що Інтернет — це таке найбільше джерело знань, показати, де воно, як ним користуватись, а простіше — викликати в них інтерес до тексту, вернути дітей до книжки, вернути дітей в бібліотеку.

Почати з елементарного — з Вікіпедії, де вони можуть прочитати про своє місто, свою вулицю, своє ім'я та навіть, що таке канікули, школа, уроки і, звичайно, як лікуватись від застуди. Показати їм, що можна читати з екрану, комп'ютера чи телефона. Це не страшно, там ці букви складають в слова, а слова в речення, в тексти. І так можна читати буквально всі бібліотеки світу, якщо знати мови, читати, а не тільки бавитись в ігри, чи, залежно від віку, дивитись стрічку новин, картинки, відео в YouTube, зависати в соціальних мережах російського розливу, хоча і ФБ також не зовсім суцільне благо. Все, що від них вимагають у процесі навчання, — прийти в бібліотеку і взяти книжку, бо книжка — це і є найперша віртуальна реальність. От тільки потрібно її відкрити і почати читати.

Людина, яка навчилась, вірніше привчилась, їй стало цікаво читати з екрану, обов'язково захоче прочитати «живу» книжку з паперу, ну, хоча би тому, що одна справа — сторінка, дві, три, а сотень вісім на екрані — це втомлює. Або тому, що це зовсім інше, це відчуття, коли тримаєш в руках, бачиш обкладинку, а не тільки гортаєш сторінки чи бачиш фраґмент.

І не потрібно більше нічого. Ніяких танців, співів, лото, доміно і навіть шахів. Це не з тої опери. Книжки і тільки книжки — те, заради чого люди ходили і ходять в бібліотеку. Хто не знає — бібліотеку з Інтернетом тепер модно називати медіатека. Ну все, тільки б не читати.