Образок з Галицкої Каліфорнії.
I.
Ранок лїтний, красний. Сонце не викотило ся ще цїлим кругом нa сходї, нарід вештає ся всюди, куди глянеш оком, а все йде на перед, не питає: збіже не збіже, трава не трава, робить усюди стежки, дороги цариною людскою, нищить перед часом дїло суєтливого хлїбороба. Не для плугатора ту місце, не для женцїв і косарів ту труд невтомимий та праця благородна, — ту промисл і рудництво воскресли самі від себе, ту нафта і віск земний криють ся в нїдрі землицї.
Від ранної зарі горлає Паранька Гулиха на своїм поли, продає из своїх ям кипячку спільникам Лейби Скойлєра, рахує кіблї та лїку им не знає; все що жиди оден кібель витягнуть з ями і вилють до бочки, то Гулиха камінчик з-під ніг та й в кишеню.
— Уже сїмдесять кіблїв в бочцї, — каже Паранька, — платїть!
— Що говорите панї Гулихо? що? — відзивають ся на се жидки, — навіть двацять ще нема! Ану порахуйте ті камінчики що-сте кидали в кишеню!
— Переконаю вас, — каже невіста і стала глядати при димцї за кишенею. Шукає, шукає, нема кишенї з камінчиками, тілько дїра в тім місци осталась. Стратив ся рахунок, а жидки шваркочуть, сміють ся.
— Злодїї жиди! — закричала здоровенно Гулиха, — ви менї димку порізали, кишеню відтяли з камінцями! ви мене загирили! ґвавт! ґвавт! люде ратуйте! ту розбійники мене напали!
На сей крик почали збігатись хрещені і нехрещені зі всїх сторін, куди хто й дивив ся, туди біг дивитись на поруганє, на чудо.
Лиш нічні робітники Лейби Скойлєра під проводом Илька Вутавця та Ивана Дрімби не зважали на сю комедію, навіть не дивили ся в тоту сторону, де колишна перша кметиха цитолила ся з жидами. Они знали ще з-ночи, що так буде: кучиніри постановили бабу обдурити і забрати в неї кипячку за дурно.
Пустили ся Вутавець і Дрімба з своєю ватагою через попівску пшеницю, далїй помаширували войсковим кроком Сасиковою конюшиною, аж вийшли під дебру коло Щурикової хати.
Они були першими ямарами свого часу, повнили у Скойлєра службу гірничого инжиніра, штиґара, рудника, дозорця, а Скойлєр за се не жалував им нї горівки, нї тютюну, нї теплої страви, ще й часом давав им по кілька реньских завдатку.
II.
І поставали Дрімба, Вутавець і товариші, дивлять ся, слухають, як Петро Щурик водить ся за барки з шевцем Дмитром Мацюрою. Щурик хоче порубати прибиту на вербі дошку, на котрій намалювано кипячкою чобіт, а швець Мацюра просить і держить Щурика, не дає.
— В мене не коршма! — кричить Щурик, — такої публики з мого обійстя і з моєї верби не дам робити! Не досить, що-м пустив вас в комірство, та й того маю досить! Завичувати хату, як заповітрену, не позволю! Я ще господар собі на своїм!
— Пане Петре, не гнївайте ся!
— Я не пан! я господар! Говори собі "пане" до таких, як ти сам, а мене не ганьби!
Сварять ся господар з комірником, ямарі слухають, сміють ся, аж ненадїйно з кропиви під плотом підняв кострубату голову голодранець, захрипів неприятним голосом:
— Голото до роботи! Махай оден з другим, куди пустив ся, не кричи і дай порядним людям спати!
— Диви, диви! От де наш адвокат отворив свою канцелярію! — каже Илько Вутавець.
Суперники і свідки стали глядїти на чоловіка, укритого в кропиві, і пізнали в нїм свого правотаря, писаря.
— Що ви там пане Запливистий медитуєте? — спитав Иван Дрімба, знаний з ущипливости. — Не лїпше було положити ся в пшеници Терлецкої, та невіста мала би менше гризоти з воробцями... На Гамана будуть багрії бити ся над вашою ліберією... Ходїть близше!.. Коцюба за вами питає, хоче написати до дому, щоби єму жінка прислала товсті холошнї...
— A снїданок буде? — спитав лихолата.
— Дивіть ся! В кропиву вам не понесе! Щурикови ось прочитаєте, якій єму декрет чи интерцизу написав Мацюра мазею на дошцї.
Звів ся Леон Запливистий як дуга, одною рукою придержує поли, другою насунув на бакир поломаний циліндер, приступив д вербі перечитав на дошцї таку оповістку:
"За півтретя реньского роблю пару чобіт пасових — Дмитро Мацюра, швець из-за Честного Святого Хреста з Дрогобича."
Передпослїдні три слова "Честного Святого Хреста" казав собі Щурик Запливистому тричи перечитати, по тім змяк як розігрітий віск, спустив сокиру, вже не напирав ся д вербі таблицю рубати, взяв Мацюру за рукав і пішли оба до сусїдного шинку на перепросини. Хлопи подивляли вивіску, міряли намальований чобіт палицями, оден силував ся навіть прочитати написане під чоботом на дошцї, але якось не йшло.
— Диви, диви на старого бештифранта! — говорив Илько Вутавець, спозираючи на свої босі посїдані і порозпадувані ноги, — аж де занесло єго з Дрогобича! Вже шевцї також беруть ся на способи! Лїпше прибив би до верби копито, на котре робить Николї війтови чоботи на зиму, то кождий знав би, о що ходить...
— То, то, то! — притакнуло аж кількох нараз, — чоботи на копито Николи війта, то але!.. Віхоть, скрутїль і дві онучі з ногою як ковбиця влїзуть ся.
— Сховайте ся з Николою війтом! — каже Дрімба і підоймив ногу з ходаком задертим до гори як копаниця. — В тім "ціжмі" поміщу зараз війтівскій чобіт з холявою!
— Ти бачив війтову ногу? — шумливо спитав Вутавець. — Твій ходак в єго чоботї може бігати як щур в Скойлєровій штольни....
— Ти велебний инжинір до війтової сяфолї! Най тя вчує Свойлєр, що такою правдою дихаєш, дасть він тобі!.. Пропала "фасолька колена (колочена) хлїб парова і горшка оковитку"...
— Що правда то не гріх: я з войска ще знаю, що за клопіт мали при реґіментї з єго ногами; шевцї мусїли осібно робити на него "ціжми".
Винїс Мацюра Дмитро великаньске копито, прибив під вивіскою, а Запливистий замачав в кипячку палець і написав кирилицею:
"Пара таких пасових тілько за три реньскі — Мацюра Дмитро знакомий швець з Дрогобича из-за Честного Святого Хреста."
Се ямарам незвичайно подобало ся, всї радо глядїли на таке чудо.
— А що? — питав з гордостію Вутавець товариша, — міряй свій ходак, мірай!... Бачив-єсь де таку ногу?
— Ще більшу від того копита бачив! — відповів Дрімба.
— Де?
— А в Дрогобичи на костелї того велита нога...
— Не більша від него.
— Однаково рівні, — розсудив Запливистий і на тім закінчила ся перша рекляма шевця Мацюри.
Ямарі забрали ся з Запливистим до склепу Федорка полагодити при келішку свої справи листові і процесові.
ІІІ.
Спровадив cя Дмитро Мацюра, на слово свого кума війта Николая, з Дрогобича до нас, помістив ся в хатї Щурика на другій сторонї, та тілько всеї гарканини мав з своїм господарем, що за сю вивіску на вербі. Не жалує, що перенїс ся; послужило шевцеви на новій осели, пшениця сипле ся: идуть люде як до знахора-ворожбита, годї роботї дати раду. Грішми люде в Каліфорнії розмітують, платять не по три, але й по вісїм, десять реньских за пару чобіт зроблених на копито Николи війта.
До двох лїт став Мацюра дїйстним цеховим паном майстром, як в Дрогобичи Л. Кожде до него горне ся з роботою: пан, чи Йван, чи жид — все замовляє у него чоботи для себе і для своїх робітників, та хто в него не челядником, той не має на що й шила з калитки виймати, хиба запрятав би ся на Новім-світї до якої жидівскої кошари і робив за дурно.
Поганяє Мацюра челядників при варстатї, накрикує, а сам де-що з лекшого поклепле — і йде вечером до склепу Федорка послухати де-чого і випити дурнички.
Правду сказавши, Мацюра Дмитро то голова практична: прийде до склепу, сяде в кутику тихо і на все уважає: своєї не купить, чужої випьє, що ся влїзе, і все при тім щось зискає. Дійшло до того, що Дмитро уже руками шкіри і смоли не дотикає, лише головою "штудерує". У Федорка цїлими вечерами придивляє ся, як пани директори, инспектори, комісарі і Бог вість які матадори забавляють ся так щось як урльопники перед покликом до війни, — пьють та й пьють без тямки, мечуть грішми як половою, програють в карти, а вкінци шпуряють фляшками, склянками оден другому в голову... Як же Мацюра взрить, що котрий з вельможних не бачить, куди двері отворити, або хоть их отворить, то зараз залїзе в яму за Федорковим домом або упаде на почтарскій гній, — так він яко цеховий майстер скікне по своїх челядників, хопить недужого з обірнику на ноші, немов лихі грішну душу, і далїй з ним до своєї робітнї! На другій день будить ся пан, пізнає, у кого він в гостях, сальонує на копита, клене в дусї, але все-таки дасть сотку завдатку на чоботи для робітників своїх... Часом лучить ся, що вельможні пани-горожане обливають нову "матку" нафтяну або воскову, заводять танцї з дївками так довго, поки одному-другому не зашумить поїздом з двома машинами, і крісла, лавки, столи не стануть разом зі склом лїтами по-під повалу, — тогди то зявляє ся як на заклик Мацюра з челядниками, беруть що статочнїйшого у воздухи, кладуть в Мушиньского різниче корито точнїсїнько як вепра, і тащать "недужого" чим скорше аж до єго дому. Хоть недужій часом на хвилю прийде до памяти в коритї і мацне рукою котрого з носильників в делікатне місце, так о сїм нїхто не знає, хиба самі свої... Добродїйка мужа платила челядникам в міру свого достоїнства і обставин фінансових, а пан майстер діставав кількадесять реньских завдатку на чоботи для робітників. Ніч таку прозвали були Мацюрині челядники "ловами на єдинаків"...
Всякі угоди, закладини фабрик, вечерки на добродїйні цїли, балї, отвореня нїби публичних заводів — приносили Мацюрі значний дохід в готівцї тижднево, a всї шила і шевскі руки оставали під єго строгою контролею, нїхто без єго дозволу не смів нїкому навіть прищіпки дати.
Жиє Мацюра Дмитро, гроші збиває, ставить доми в Дрогобичи, ще й готівку другим зичить на векслї і лихвою бавить ся. Розбогатїв на добре, перенїс ся на Почтову улицю побіч Федоркової "касини", аж росте в гору, такі обривки кождого вечера...
IV.
Прибувають що-раз нові гостї до Федорка, все в суміш иде: пани, ремісники, ямарі.
Сидять цехові братя вечером при склянцї пива, ждуть на товариша Мацюру.
При других столах аж згусли ся пани, a поміж ними секретар повітовий розправляє о річи науковій, о призначеню пари і елєктричности.
— Розум людскій, панове, розум досконалить усе! — мовить секретар. — Я нинї рано в ліжку лежу і кажу телєґрафувати о осьмій годинї з Дрогобича, щоби на десяту в Стрию приготовили для мене волову печеню. Де-ж я заїду кіньми на час? А парою, машиною за годину я на місци і нюхаю носом, як бухтить приятна вонь з сочистого мяса...
— Сегодня Мацюра зіпріє з челядниками, — каже коминар Ковальчук до своїх двох товаришів. — Той пан секретар як зачне так викладати о паровій машинї своїм при шампанї, то певно не заїдуть всї і на гній почтарскій.
— Нинї Мацюра дістане дулю з маком, — відзиває ся слюсар Грубич. — Де повітовий секретар начиняє своїх воловою печенею і вином шампаньским, там в коритї Мушиньского нїкого не понесуть: він сам усїх позавозить над раном до дому...
— Але, але Панове! — заговорив півголосом Ковальчук. — Ґраф Шмулько Бльох їхав колись з Трускавця і перегонив своїми кіньми Рихлицкого з Броницї чотири рази. Ратуш доокола обїхав і в саму глуху північ насипом зелїзничним, чотири милї їхав по шинах до дому!...
— То вже нераз таке бувало! Вчора програв чотири тисячі "під Дубом"...
— А Гулай коло Святої Тройцї в Дрогобичи у понедїлок всї ковбаси закупив від "баксалірок" та розмітував по дорозї аж до самого дому...
— Але війт Никола вже село хоче купувати...
— Не може бути!
— Не може бути, але так уже й є на правду.
— Панове, берім ся до дїла! купуймо закіп і пробуймо щастя!
— Пробуймо щастя! — повторили товариші і випили душком свої гальби на щасливе поведенє интересу.
— От прийшов і наш проводир Мацюра! — звістив утїшно муляр Біженька, — єго зробимо головою нашої спілки!
Почала ся нарада. Розважали туди й сюди, остаточно по довгім намислї ухвалили закупити спільно кілька дучок і копати за нафтою. Мацюра став головним предприємцем.
(Конець буде.)
*) Здрячі = коротко видячі. Прим. авт.
[Дѣло, 19.01.1891]
(Конець).
V.
Купив Дмитро Мацюра під вісїм закопів на Мочарах від Микити Рила, заплатив пo-над чотири сотки, контракт писав Запливистий, — самої интабуляції в урядї податковім заплатив щось кількадесять реньских.
Став копати. Спільники дають, що треба, кождий свою частину. З початку йшло весело, тїшили оден другого, туманили ся, а далїй почали сумнїватись о своїм щастю.
— В недобрім місци копаємо, Дмитре, — говорили спільники Мацюрі, — треба було купувати на Новім світї, а ту шкода й заходу...
Ба й жиди стали кивати загадочно головами: що котрий прийде, глипне до ями, спитає, кілько сяжнїв, стисне раменами і йде дальше.
Закопав Мацюра свою і спільників готівку, каже им:
— Ходїм до банку зичити... Пан начальник рустикального банку знає мене дуже добре.
— А твої доми ще лїпше, — відповідає Грубач слюсар. — Нї, не будемо зичити. Лїпше, спродаймо жидам за що-то... Або, як хочеш, то ми тобі відступаємо і даруємо все. Добудеш нафти, — щастє твоє... може й нам колись від неохоти щось кинеш.
— Нехай буде й так... Зречіть ся на письмі, я возьму на свою руку.
Зрекли ся.
Мацюра Дмитро став властителем кількох шибів, понехав шевство, натянув позичку, копає. Та якось небавом не стало грошей, затягнув і другій раз довг у банку, добрав ся в двох ямах щось до сорок чотирох, в других двох до трицять сїм сяжнїв, — не замітно нїчого: нї воску, нї нафти, тілько заморока бьє та й бьє... Швець не тратить надїї... з послїднього тягне ся, днем ночею коло робітників, пильнує, ходить.
Лейба Скойлєр також заглядає кождого дня, нюхає землю, розпитує хлопців: як там на сподї? Раз побачив, як витягли примороченого хлопа з ями, каже до Мацюри:
— Не маєте добрих ямарів... Я вам пришлю від себе двох старих досвідних хлопів, они скажуть, чи буде що, чи не буде.
— Пришліть! — просить Дмитро, — я заплачу, що схотять від шахти.
За пів години прибули два рудники: Илько Вутавець і Иван Дрімба, оглянули ями, кажуть:
— Пане, буде гаразд! Можете на безпечно велике копито пустити з водою... Буде кипячка, тілько ми своїх робітників возьмемо... сі нам не під руку.
— Кого хочете, беріть, менї однако кому-небудь платити.
Вутавець і Дрімба взяли ся до роботи: скасували ковальскі мішки, поставили два млинки, привели чотирох жидів до корби, дві баби. Мацюрі з тим новим товариством якось невиразно: хоче платити за млинки Скойлєрови, а той не бере грошей, мовить: я тілько так зичу на два-три днї... колись ви менї вигоду зробите.
Добрий жид Скойлєр! — думає швець, і не заплатив.
На другій день вдарила в двох ямах кипячка так страх! — аж булькотить зі споду як в великаньскім кітлї. Вутавець з Дрімбою мало-що копали.
Збігли ся зараз роєм жиди, обступили ями, не дають Мацюрі і приступити д єго праци... кождий заглядає до середини, а Скойлєр шваркотить з Дрімбою так, як би й з родовитим нехристом.
— Слухайте Дмитрусю! — заговорив наконець Скойлєр до Мацюри. — Хвала Богу, щастє нам трафило ся: будемо мати всї подостатком. Вам з тих ям прийде четверта частка цїлого зиску: ми купили, а властиво я заплатив перед вісьмома роками за сю парцелю готівкою покійному Микитї Рилови...
Мацюра в cмix! Ба, та бо жиди не жартують: не питають ся навіть єго, поставили вже й новий варстат, і бочки притащили, зачинають тягнути кипячку...
Така зухвалість привела Дмитра до крайности. Він в своїй пасії шевскій хопив за джаґан, кинув ся між блюдолизів, — повтїкали, мов вітер замів их.
— Айо, айо, айо!. погана віра! — вередував швець-продуцент, — багрій оден з другим хоче менї на носї грати! Пожди!... Шукай дурного хлопа дурити, не мене міщуха!
Скликав Мацюра робітників до хати, дав кождому потрійну платню, а Вутавцеви і Дрімбі обіцяв осібно по пятцї за ніч, щоби пішли сторожити при ямах.
— Зловите злодїїв-кучинірів, ведїть зараз до мене; я их набью на правило! А тілько відважно хлопи, не бійте ся!
— Ми не боїмо ся, і до пекла пійдемо! — сказав Дрімба. — Як зловимо котрого, попамятає наші руки!
Пішли сторожити.
Мацюра лишив ся в комнатї сам, згасив лямпу, курить по-потемки люльку, числить тисячі, купує каменицї, села... будує воздушні палати, лелїє золоті надїї. Уже й наввірило ся єму ходити по хатї, сів під вікном, заглядає на двір... нїчо не видати, темно, око вийми.
Сидить, сидить, думає, навпослїд здрімав ся.
Застукав хтось у вікно, аж задзеленькотїли шиби.
— Хто там? — спитав Мацюра, зірвавши ся з просоня.
— Я... Ходїть, бо хлопи ваші зловили злодїїв при шибах... не знають, що з ними зробити...
Мацюра вибіг на двір, иде мимохіть за незнаємим, а сей усе: борше, борше... Відійшов годний кусень від своєї хати... замітив, що провідник йде не д’ ямам, тілько до лїса.
— Гов! де ти ведеш мене, чоловіче?
— Зараз побачиш.
— Я сего не розумію...
— То зрозумієш, — каже провідник Мацюрі і... гоп!... колом єго в голову.
Мацюрі стали свічки між очима, видержав першій удар, дав ногам знати... в кількох мінутах був при своїм домі.
Влетїв до комнати, а ту повнїсїнько кучинірів. Дрімба з Вутавцем на печи, а Лейба Скойлєр при столї числить гроші, обраховуєсь, а Мацюри нїби й не бачить.
— Розбійники! злодїї! — закричав Мацюра. — То ви на мене наслали цигана Вaлька, щоби мене зaбив, а самі прийшли на pозбій до мого дому? Я вас усїх сокирою порубаю!
Зробив ся сміх, регіт загалний, Bутавець і Дримба вторували... Таке поведення могло і найрівнодушнїйшого подразнити. Дмитро прискочив до Скойлєра, хопив за халат... Kучиніpи хопили Дмитра на коркоші, винесли на двір і щезли з ним в нічній пітьмі.
. . . . . . . . .
Вже сонце було високо, як Мацюра Дмитро опамятав cя в рові під лїсом громадским, а верховинцї з Сопота чутили єго по свому і кріпили горівкою. Встав, зволїк ся, приходить ид своїм шибам — де, де, де!... не пізнає их! Нові кошари, нові варстати, нові робітники, а жидів тьма-тьменна... наливають раз-у-раз у бочки нафту і співають "маюхи".
Висміяли Мацюру, викпили та й тілько всего.
Пійшов Мацюра з жалобою до місцевих властей, а ті порадили єму, щоби собі поглядав адвоката, а то доброго, та... запізвав Скойлєра Лейбу з спільниками до суду.
VІ.
Дмитро Мацюра був чоловіком не без змислу практичного і не в однім дорівнував жидови, але все ще в деяких напрямах далеко не дорівнував жидівскій проворности, а в дїлах процесових був цїлком недотепний і недосвідний. Він, не знаючи, що то значить засланяти ся формою закона против самого закона, — а се взагалї єсть властиве всяким прехитрим блюдолизам, — запізвав Скойлєра Лейбу о напад публичний і думав: зараз виграє. Ба, оно так не пішло.
Настав першій термін, — поставали.
Мацюра наговорився до сита, показав свої контракти з виказами платничими і аж росте... жде, яку почухранку нехристь обірає за своє злодїйство...
Прийшла черга на Скойлєра, а сей показує — свій контракт нотаріяльний виповнений після всяких формальностей... стоїть чорне на білім, що тоті самі парцелї пред вісьмома лїтами купив від покійного Микити Рила... Ба ще свідки Вутавець Илько і Иван Дрімба зізнали, що Maцюрa напав вечером в хатї на Скойлєра а хотїв єго разом з робітниками сокирою порубати...
Програв Мацюра Дмитро справу на першім термінї, — кричить: ґвавт!.. волосє микає з голови, грозить, що жидови смерть зробить за свою кривду... Кричав, суровив, гороїжив ся, аж єго судья велїв випровадити за двері.
Як біда, то біда... Стратив Дмитро відвагу, здурів хлопище на правду. Кого здибав, усе розказував свою біду, показував пліки паперів записаних.. а люде слухали й не слухали, але все признавали єму правду, усе казали брати ся до жида...
Було ще кілька термінів, а справа шевцева замість вияснюватись, що-раз більше замотувала ся, а навпослїд стала цїлком неясна...
Адвокати потїшали, робили надїю... Десять лїт правував ся швець Мацюра, загирив доми, грунт, і сам згинув марно під плотом.
VІІ.
Колись ту, 31 грудня 1890 року, над вечером недалеко напротив мого мешканя стало бовдурити ся, чорний дим взнїс ся великаньским страшним потвором над домами.
—- Горить! горить! — кричали люде і бігли. — На Мочарах заяло ся в шибах у Скойлєра Лейби!
"Рідка пригода, — подумав я, — за тринацять лїт я не бачив чогось такого..." Хотїв побігти, подивитись, та страх, що тутешні горожане могли би косо на мене глядїти, здержав мене.
На другій день рано приходжу на місце пригоди. Дивлюсь: одна кошара розвалена, три шиби засипані, тілько крізь шпари добуває ся ще густий смердячій дим.
Дві невісти оплакували погибших крокодилевими сльозами, а дїти, щось аж осьмеро, пищали проймаючим голосом: "Татуню!... татуню!..."
Жінки не зробили на мене нїякого вражіня з своїм пяним плачем, але дїти... дїти!.. Я з цїлої сили здержував ся, щоб не заявити тій біднотї свого співчутя та не дати пяним бабам нагоди до більшого заводу. Я з охотою був би взяв хоть одно, та не було як...
— Що ту стало ся? — спитав я сторожа.
— Клопіт! шість хлопів усмажило ся в кипячцї. Ями казали заметати, щоби огонь не вийшов на верх...
— Ви може були також на сподї?
— Був. І нас дим почав душити з сусідної ями, та инспектор Лєтанш ще в пору нас виратував.
Баби заводили, дїти пищали. Дїти знать прочували свою крайну нужду, що від нинї остають на ласцї цїлого світа... Их батьки-матери сидїли до сеї пори невінчані... им нїчого не прийде з сего, що отцї их погибли..
Жидів не було: одни молили ся, другі ще спали. Хлоп-сторож глядїв на мене, усміхав ся з якимсь довірієм, — зрозумів, що нещастє се мене зрушило.
— Я вас знаю, — промовив, — ви часто ходите з хлопчиками до лїса на верх. Ми раз говорили за нашого славного шевця-продуцента Мацюру Дмитра...
— Тямлю, тямлю!... Як ся маєте Бориньскій?
— Дякувати... Отже бачите, допуст божій, паноньку!... Говорім як хочемо, то все Бог жде до якогось часу... В сїм місцї вже пятий раз такій випадок... то ями Maцюри Дмитра! (послїдні слова прошептав), а лячно менї, коли погадаю, що сей випадок найстрашнїйшій, бо сим разом по тілько лїтах згинули отут Вутавець Илько і Иван Дрімба такою страшною смертію!... Чотири години кричали ратунку, та годї було ратувати. Сі, що галайкочуть, то нїби их жінки... Комісар повів, що нїчого не дістануть анї они, анї их дїти... звичайно, невінчані... Он сей дім, то також покійного шевця Мацюри...
Я глянув довкола на ті шиби, з котрих вибрано тисячі і тисячі через Вутавця і Дрімбу, глянув на той дім, де колись покійний швець Мацюра Дмитро тілько золотих надїй вилелїяв і з котрого брутальною силою викинено єго... Не замітивши нїякого блюдолиза, щоби слїдив за мною, я утїкав, утїкав д’ хатї, аж cнїгoм курило...
Щось цїлий тиждень звучали менї в ушах слова Бориньского хлопа: "Говорім як хочемо, то все Бог жде до якогось часу..."
Ріпне, 5 сїчня 1891.
[Дѣло, 21.01.1891]
21.01.1891