Цього року збігаються три “круглих” ювілеї у біографії Василя Ілліча Касіяна – знаного художника-графіка, професора Київського художнього інституту, першого серед художників лавреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка, лавреата багатьох премій УРСР.
Отож, цього року – 120 років з дня його народження (за різними даними – 1-го або ж, як впевнені в родині, 14 січня 1896-го), 90 років від часу закінчення Празької академії образотворчих мистецтв (1926, учень Макса Швабінського) та 40 років від часу кончини художника 26 червня 1976 року, у віці 80 років.
Дія перша – Перша світова війна
Він ніколи не малював війни, хоча життя його тривало упродовж воєн: на 80 років його віку припадає десятки воєнних років, зрештою, як і на долю всіх людей, які жили упродовж XX століття.
Можливо, до цього спричинилася також перша невдала спроба малювати військові об’єкти. Такі, начебто другорядні події, інколи невстережні для пізніших біографів, глибоко западають у свідомість мистця і пізніше упродовж усього життя формують і тематику, і стилістикку їхніх творів.
Отож, дія перша, акт перший – портрет Мистця замолоду:
«1 серпня 1914 року, після першої поразки під Новоселицею, австро-угорські війська відступали через Снятин по “цісарській” дорозі за ріку Прут... Рухаючись вдовж дороги, я нарешті побачив те, що шукав: зовсім недалеко від битої дороги стояла справжнісінька велика гармата. Недовго думаючи, я присів у рові й почав спішно рисувати. Дивлюся то на гармату, то на папір. Бачу, що біля гармати ходить жовнір і підозріло блимає на мене очима. Не встиг я ще вивести олівцем колесо від гармати, як мене схопив за руку вартовий і повів до молодого лейтенанта. Він відібрав у мене незакінчений рисунок і почав допит німецькою мовою. З переляку я й сам дивувався з того, що говорив, відповідаючи на його питання: що хочу стати художником, що ніколи раніше не бачив справжньої гармати, а коли побачив, захотів її рисувати...»
"Моя Мама" (кольорові олівці, 1940)
Доки Василь сидів на стерні під конвоєм двох жовнірів і чекав, що вирішить офіцер, з’явився його двоюрідний брат Лесьо, який шукав Василя, щоб передати йому книжку. Проте книжка була французькою, про що Лесьо весело закричав на весь голос: “Василю, а я приніс тобі французьку книжку!” Як тільки вартові почули про французьку книжку, їм відразу тенькнуло в голові, що з’явився ще один французький шпигун. Один із вартових поманив пальцем Леся, відібрав у нього книжку – я пізнав її, то був підручник французької мови для третього класу...
Привели нас до жандармерії і почався допит. Книжку у нього забрали, а його вилаяли, погрозили пальцем і відпустили додому. Мене нічого не питали, лише посадили в тюрму для дальшого розслідування... Коли сонце освітило стіни будинку, магістрату, я почув страшну лайку і погрозу на мене: “Та що з ним панькатися! Повісити та й годі!”
Тим часом батько Василя звернувся до Василя Стефаника, депутата віденського парламенту. Письменник залучив представників сільської і шкільної влади, і вони разом переконали жандармів, що сталося непорозуміння: хлопець має хист до малювання. «Вони поручилися за мене, і це допомогло. На другий день сам начальник жандармерії випустив мене з камери і повів додому, щоб при мені зробити обшук. Він старанно гортав мої шкільні зошити, витрушував підручники, однак нічого компрометуючого там не було. Я найбільше боявся за російські книжки з Чернівців, та, на щастя, мій батько своєчасно відніс усе, що було з Росії, до сусідів та заховав на горищі...
Отож, добрий досвід для 16-річного хлопця: гармати та книжки – два перманентно компрометуючі фактори для українців, яка би влада не була нині надворі.
«Я задумався. Та й було над чим, зокрема коли згадати, скільки ні в чому неповинних людей було в цій війні повішено і розстріляно лише за те, що вони називали себе “русинами”, а це для німецьких і мадярських офіцерів звучало як “росіяни”, отже, напевно, як росіійські шпигуни...
Налетіли холодні вітри, випав сніг. Територія між нашим селом і станцією Снятин–Залуччя стала тепер плацдармом воєнних дій. Бувало, з самого ранку ми, хлопці стежили за наступом російського війська...
Усе більше відкривалося безглуздя цієї братовбивчої війни. Люди потерпали від неприхованого грабунку і безсоромної експлуатації селянської праці. Козаки ганялися з шаблями за курми і поросятами, забирали в селян сіно, ячмінь та інший фураж. Побачивши підводу з кіньми, завертали й мобілізовували для власних потреб. Грабували в хатах годинники та інші цінні речі, а коли господар протестував, направляли на нього гвинтівку з багнетом, і дарма було шукати управи на ці безчинства. Так минула зима 1915 року... А весною, з березня, почався відступ царської армії. Не забуду, як один солдат, повернувшись до синіх Карпат, що виднілися з “цісарської” дороги, підняв кулаки і гнівно крикнув: “Будьте прокляті!” Зайшло сонце, стемніло, і царське військо залишило Снятин...
Через кілька днів у село прийшли австрійські частини... Була оголошена мобілізація. Я прийшов на мобілізаційну комісію з батьком. Лікарі оглянули мене й визнали, що я здатний іти на війну. Мені здавалося, що мене не візьмуть, бо я перед тим хворів на ревматизм, а останніми місяцями – на серце, і так дуже, що не міг довго і багато ходити. Але на це ніхто не подивився. Мене прикріпили до 20. Станіславського піхотного полку крайової оборони...
Після двох місяців упертої муштри командування оголосило похід до лінії фронту...
Битва за Монте-Лемерле була важкою. За один день 20-й полк утратив майже 9/10 бойового складу... І таке настає прозріння... Ось чому нам, воякам, незалежно від нації і віри, не хочеться стріляти в італійців, бо вони такі ж, як і ми, трударі, тільки у військовій формі своєї держави...
Перебіжками просуваємося по нерівному полю. Та враз щось сильно вдарило мене у праве коліно. Підняв штанину і бачу круглу кулю від шрапнелі... Зібрався з силами, доплентався до села, забинтував ногу. “Добре, - думаю, - що поранений, та погано, що повезуть у тил. Так і не побачу Італії з її творами світового мистецтва. Просто не щастить мені та й годі...”
Багато чого сталося з Василем Касіяном в Італії – і операції у польових умовах без анестезії й відповідних інструментів, і уривчасті часи навчання задля одержання “матури” в часи затишшя поміж бойовими діями, і знайомство із хорватськими солдатами, які говорили зрозуміло для українця, й повстання українських підрозділів 20-го полку у серпні 1918 року, які протестували проти наказу знову вирушати на італійський фронт.
«Відходив 1918-й рік. Ми були відрізані від усього, що діялось у світі. До нас не доходили ані газети, ні листи від рідних. Ми дуже здивувалися, побачивши, як чеські полки, співаючи свій національний гімн, покидали фронт напризволяще. Ніхто з нас не знав, що в Празі була проголошена незалежна Чехословаччина. Те саме робили мадярські гонведи, бо Угорщина відділилася від Австрії.
Стало відомо тільки одне: англо-італійські війська прорвали фронт на лівому березі річки Піаве. Почався відступ...
Багатоденний відступ вкрай виснажив нас. Сиджу над рікою у вогкому окопі і раптом чую такі жадані слова, що передаються по телефону: нарешті, слава Богу, мир! Вибігаємо із окопів, а назустріч нам із будинків уже біжать італійські жінки. У них на очах сльози радості. Вони біжать до нас, до ворогів своїх, і, сердечно усміхаючись, гукають: “Війна закінчена!”. Ми складаємо свої гвинтівки у піраміди і давай танцювати. І з ким! З італійськими дівчатами й жінками! Які це були радісні хвилини!
Та ось, бачимо, мостом через річку переправляються озброєні частини італійського війська. Виявилось, що перемир'я нема, ми – полонені.
3 листопада 1918 року генерал оголосив, що вся 43-тя армія полонена і нам належить здати зброю. Мені було не жаль ні револьвера, ні багнета, шкода тільки моїх альбомів з малюнками, що були в рюкзаку на возі. Тепер я їх уже ніколи не побачу. Залишився тільки блокнот у кишені...
Під містом Тревізо полонених тримали два тижні на відкритому полі, просто неба, морили голодом і не дозволяли розкладати вогонь. Одного вечора нас загнали в товарні вагони і відправили в концентраційний табір, що знаходився у місті Кассіно, поміж Римом і Неаполем. У вагоні я, радіючи, що зберіг блокнот, увесь час рисував.
Побачив малюнок, проходячи поруч, слуга барака, італійський сентінелла і скоро повернувся. Ласкаво усміхаючись, він поклав мені під подушку буханець білого хліба, а на плетену табуретку – пляшку червоного вина к'янті і попросив нарисувати йому з фотографії портрет любимої дівчини. Після довгого голодування це був найкращий гонорар, і не тільки для мене, а й для моїх сусідів".
Упродовж перебування у таборі Василь Касіян разом з іншими художниками організували три виставки своїх творів. У той час художник опрацьовував тему Шевченкових “Гайдамаків”.
Це може здатися дивним у контексті поняття “табір” і після переходу України до пострадянської епохи: занадто багато різноманітних матеріалів про “справжні і реальні” табори на території 1/6 земної кулі і про нелюдські умови (життя? буття? існування?) в тих умовах. Проте це буде пізніше.
Той табір був просто концентраційним – табором, де утримувалися однакові категорії людей, у нашому випадку – багато вояків українського походження, мобілізованих до армії уже майже неіснуючої держави. Вони швидко відтворили традиційний для українців уклад щоденного життя, створили громадські організації:
«Серед полонених у таборі Кассіно було майже три тисячі австрійських офіцерів різних національностей. Між ними – професори високих шкіл, діячі літератури і мистецтва, художники з академічною освітою, теоретики й історики мистецтва. Утворювалися різні добровільні групи, заняття проводилися на траві або в бараку. Я відвідував лекції з історії образотворчого мистецтва народів Західної Європи та практичні заняття художньої студії, якою керував віденський живописець Адольф і будапештський художник Фекете.
Згодом у таборі Кассіно оформилося товариство полонених “Українська громада”. Воно почало регулярно випускати рукописний орган такої ж назви з гумористичним додатком “Лаззароні”. Переписування журналів потребувало багато часу. Я останнім приходив обідати, і першим повертався на роботу – добровільну, громадську».
Виставкові твори продавали, частину коштів передавали полоненим солдатам, частину одержували автори. Одержавши кошти, Василь Касіян з побратимами почали думати про навчання в Академії мистецтв у Римі. За посередництвом Олекси Лукіяновича, брата відомого письменника Дениса, який мав значний авторитет у таборі, звернулися з листом до Соломії Крушельницької, яка тоді жила в Римі. Лист-відповідь від Крушельницької сповіщав, що професор Феліче Карепа погодився давати уроки українцям, які мають бажання вчитися. Проте полонених відправляють на територію Австрії...
29 липня 1920 року українці вийшли з вагонів зі своїми речами. Це було неподалік Грацу; українці зайняли порожній табір, де перед тим були російські полонені. Їх уже ніхто не вартував. Тут Василь Касіян опрацьовує новели Василя Стефанка. І шукає можливостей учитися. Поїхав до Відня. Мав рекомендації для українського емігрантського видавництва “Вернигора”. Оглянувши роботи, працівники видавництва запропонували Василеві матеріальну підтримку на навчання, проте не у Відні, а у Празі.
Дія друга
Акт перший дії другої: у 1923 році Василь Касіян приймає українське радянське громадянство. Можливо, для когось нині це вже й дивний факт, але врахуймо весь перебіг його життя. Ідеал української культури домінує у його свідомості, напевно, це друга – свідома чи несвідома – домінанта його самосвідомості після прагнення навчання.
Отож, як наслідок, у лютому 1927 року Василь Касіян повернувся-таки в Україну – не в “свою”, у рідні краї, а в Україну радянську. І прилучився до плеяди високообдарованих і високоосвічених галичан, які теж емігрували в УРСР, сподіваючись на нормальні умови життя й можливість розвивати національну культуру.
Акт другий. Із Києва 1930 року закономірно переїжджає у “справжню” столицю тодішньої України – Харків. Тут бере участь в організації Українського поліграфічного інституту.
Два рази увійти у ту саму річку неможливо. Попри фотографії Василя Касіяна у формі радянського офіцера, війна його – у другій дії його життя – обійшла. Упродовж воєнних років він прожив у Самарканді, створюючи в евакуйованому Поліграфічному інституті плакати воєнної та патріотичної тематики.
Проте війна собі тривала. Не у формах військових форс-мажорів і ночування просто неба, не у формах певних військ, не у формах поранень, потраплянь до концентраційних таборів (де чомусь завжди траплялися люди, які розуміли, що Богом даний талант відтворювати дійсність такою, як вона є, нехай навіть просто довершено копіювати цю дійсність – є таки Богом даним талантом, і тому щиро ділилися хто хлібом, а хто і пляшкою доброго вина (із, звичайно, прагматичним розрахунком: намалюй мені – ні, не “ніч”, а портрет моєї коханої...).
Так, війна собі тривала, і мала тепер цілком інший вираз: запис у спогадах В.Касіяна: “1930, влітку: від'їзд до Харкова, де жив до 1941 року. Робота по організації і відкриттю Українського поліграфічного інститу в Харкові, викладання в інституті (в 1937 році – звільнення як “ворога народу”)..."
А ще перед тим:
”1928 – творча поїздка до Донбасу (м. Єнакієве).
1929 – друге творче відрядження на шахти і металургійні заводи Донбасу.
1930 – участь у будівництві Харківського тракторного заводу.
Від 1944 – знову в Києві. У 1947 році став дійсним членом Академії мистецтв СРСР”.
Дереворит, 1934
У 1964 році, до 150-ї річницею з дня народження Т.Г.Шевченка, за багаторічну подвижницьку працю, створення чисельних портретів, плакатів і ілюстрування п'яти видань “Кобзаря” В.Касіяну, першому серед художників, за створену ним “Шевченкіану” присуджено Державну премію України імені Т.Г.Шевченка. У 1971 році за участь у створенні 6-томної «Історії українського мистецтва» присуджено Державну премію УРСР.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 січня 1974 року за видатний внесок у розвиток радянського образотворчого мистецтва й плідну громадську діяльність народному художнику СРСР Касіяну Василю Іллічу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна й золотої медалі “Серп і Молот”.
Автопортрет (дереворит, 1966)
Касіян був також активним громадським діячем. У 1962-1968 роках був головою правління Спілки художників УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань.
За своє творче життя художник створив близько 10 тисяч робіт: ґравюр, офортів, ілюстрацій до творів класиків літератури. Твори Касіяна зберігаються у Національному художньому музеї, у музеї художника – у місті Снятині (філії Івано-Франківського художнього музею) та в інших музеях України.
"Кобзар" (рисунок із блокноту, олівець, 1964)
Це – твори на теми з Т.Шевченка, І.Франка, М.Гоголя, В.Стефаника, П.Тичини, С.Черкасенка, П.Гірняка, М.Ірчана, М.Коцюбинського, А.Тесленка, Лесі Українки, О.Кобилянської, І.Нечуя-Левицького, С.Скляренка, О.Іваненко, Й.В.Гете і, звичайно, А.Пушкіна...
А ще – 1940 (восени) – зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким з приводу його 75-річчя.
А також виставки (нехай і під титлом “Мистецтво УРСР”): у Москві, Харкові, Єнакієвому, Києві, Відні, Празі, Кильні, Ризі, Амстердамі, Варшаві, Копенгагені, Філядельфії, Монреалі і де ще тільки...
А ще – студентські вправи і навчання у Академії образотворчих мистецтв у Празі, вільний (або надзвичайний) слухач на філософському факультеті чеського Карлового університету у Празі, Українського вільного університету у Празі (до 1926 року).
“Цей художник може сміло стояти поруч із Рембрандтом!” – таким був висновок студентів Академії образотворчих мистецтв у Празі про Макса Швабінського, учителя Василя Касіяна.
Касіян свідчить про свого Вчителя: “З наївністю я запитав [його], чому натюрморт маестро рисує з віддалі...” – “Це саме та віддаль, з якої мають сприйматися глядачем ці аксесуари на гравюрі”, – була відповідь.
Він, Василь Касіян, малював усе життя, намагаючись дотримуватися цієї дистанції. Між дійсністю і мистецьким твором. Навіть найреалістичнішим.
І все було би цілком добре й нормально, у форматі переможної і оптимістичної “творчої саґи”, якби під кінець другої дії не ствердити, що у квартирі художника, яка виходила вікнами на Управління МВС (МВД!) УРСР, був “чорний хід” обабіч “парадного”, а біля тих дверей у кухні містилася шафка, де завжди був вузлик із необхідними харчами – на випадок чого...
Акварель, туш, перо (1949)
“Єретик”. Так називалася одна з картин – ілюстрація до однойменної поеми Т.Шевченка (1949). Спалення особи у блазенському ковпаку, на якому зображено здибленого коня. Автоепітафія?
Ліворуч – "Допоможіть голодуючим!". Плакат (олія, 1922). Праворуч – "Голод в Україні", з циклу "Жертви інтервенції" (дереворит, 1927).
“Пієта”. У час навчання в Празькій академії образотворчого мистецтва Василь Касіян дізнався про голод в Україні і відгукнувся на цю подію серією художніх робіт, зокрема плакатом та рисунком “Пієта”, які виставив біля парку “Стромовка”, щоби зібрати гроші для голодуючих.
І остаточно (як на мене): “Дерево” (малюнок кольоровими олівцями, Рим, 1964): сухий стовбур із покрученим віттям, яке... росте донизу. Така, вочевидь, перспектива: я бачу на малюнку дерево, гілки якого ростуть донизу!
Він ще тоді, коли мені було лиш чотири роки, а у нас процвітав “золотий вік соціалізму”, це все передбачив... Що гілки ростимуть донизу і це стане нормою на цій землі...
Чи зуміємо ми, нинішні, відчитати криптоцитати наших попередників, написані з наміром передати нам власний досвід? Чи зможемо ми, діти іншого часу, іншої епохи, інших бульдозерів, які вирівнюють асфальт нашого часу для ідеального ковзання нових коліс, нівелюючи всі нерівності, самобутні заглибинки і шерехатості, відчитати справжність їхнього бачення тогочасного життя? Відчитати за цими “неправильностями” їхні болі, жалі, прагнення і намагання?
Ліворуч – "Мадонна" (рисунок на бетонній огорожі у Феофанії, 1973). Праворуч – Василь Касіян у Феофанії (1973).
А останні картини художника, картини родом із покутського духу й повітря, нині вицвітають під голим небом музею у Переяславі – дарма, що це унікальні твори, які художник рисував в останні дні свого життя на бетоні огорожі у лікарні Феофанії під Києвом,
14.01.2016