Образок з Галицкої Каліфорнії
І.
Зловив Микита Рило славного либака Ройта при своїй "дучцї", як крав кипячку. Вхопив в жиласті кpіпкі руки худу людину за гортанку, держить мов клїщами.
— Прецїнь раз попав-єсь, жидуню солоденькій! — каже Микита. — Вік потямиш мою десницю!.. Цимало накрав ся моєї працї? га?... Годочок цїлий, бігме годочок чигаю на тебе, мало не встїчу ся...
Говорить Микита своє, а жид вертить ся в руках, вайкотить, жибонить, страх!
— А тепер а-а-а... спіймав, як Бог святий на небі, що спіймав багрія-кучиніpal! — говорив Микита Рило до Ройта і думав що-раз прикрійше. — Маєш зa мої безсонні ночи!... маєш за мою гризоту!... маєш за кипячку!... Маєш, маєш, но... за все маєш!
За кождим словом "маєш" Микита душив Ройта так довго, аж сей перестав вайкотїти, завмер на правду.
— Зле, — подумав Рило, — от готова напасть, кримінал, стричок таки зараз. Дрібку пушками пошолопав ти на жарт, навіть не можна назвати се шолопанєм... иги!... Ну дивіть ся, люде добрі, ну дивіть ся... Чи-ж мала би огида таку прудку смерть мати?... Та хиба вже не було би... Господи будь при менї!.. Встань Мордку, встань! — яв просити Рило — я більше й пальцем тебе не рушу, будеш видїти, що не рушу!
Мардохей Ройт лежав у бороздї, не рушав ся.
— Встань, Скаріото, встань!... Дістанеш від мене нинїшну кипячку з моїх дучок!... будеш мати найменше сорок киблїв, тілько встань і не будь дитиною!
Мардохей Ройт незамітно здрігнув ся.
— А ди, а ди!... Антипків син ще не в адї... може дасться упросити і віджиє кучинірскій начальник! — приговорював Рило а друх в нехрещеного. — Спробую по доброму, може з баюрища вилїзу... Як встанеш, Мордку, дам зараз тобі закіп в "Новім світї"... будеш копати сам яму. Біда не чепить ся тебе, чи, хочу повісти, твій брат позавидує тобі, як дістане "матку" з воском.
Піднїс ся Мардохей Ройт, пообтирав посоку з рота, — як не той сам: звеселїв, зрадїв Микитї, став розмовляти.
— Але не скасуєте свого слова? — питав Ройт. — Ви менї даєте закіп на "Новім світї", не правда?
— А як би я схотїв не дати, що менї зробиш?
— Я зараз кладу cя як забитий, а як прийдуть либики, повім, що то ви мене справили...
Микита з погордою глядїв на злодїя, бачив, що ту нема що зачинати з проводиром кучинірским: або трутити в яму, щоби за ним тілько заклекотїло, або дати відчіпного, полу втинати і втїкати від него. Махнув Микита байдужно рукою і сказав:
— Мара бери!.. Дістанеш і закон, тілько не роби збитків і не засипуй землею мою кошару.
— Можете бути певні, що жаден під вашу кошару не понесе в ночи землї; а як буде потреба, з ваших ям насип заберу до чиста, нїхто не буде знати, де дїв ся.
— Не потребую. Я вожу землю з своєї кошари на свій ґрунт, збитків нїкому не хочу робити.
Того самого дня писав Фокт, славна і переучена голова в тутешній окрестности, "dobrowolną ugodę" між Микитою Рилом з одної сторони а Мардохеєм Ройтом, "герштом" з Ланів дрогобицких, з другої сторони. Двацять свідків знаком хреста святого підзначили своє имя на тім документї, a громадску печать витиснув війт сим разом за дурно, бо з Ройтом жартів не було. Впрочім рука руку мила: знав Ройтові гpіxи війт Николай, — знав війтові гріхи Мардохей Ройт...
ІІ.
Покинув Ройт свою ватагу "Гавре Ґранд" під проводом молодшого брата Люзера Ройта, а сам почав копати яму на свою руку. Ватага кучинірска доставляла щоденно свіжої двоножної сили робочої; кого спіймала, хотїв чи не xотїв — ити мусїв, єсли хотїв дальше истнувати в своїй питомій Каліфорнії. В ночи викопану землю десь невидимо кучиніри розносили по чужих кошарах і рано було знов чисто, копали дальше.
— Кілько ти, Ройте, дав Рилови за закіп? — питали сусїди, в котрих нераз крав кипячку.
— Кілько я дав... кілько я дав? — повтаряв глумливо Ройт, — всї гроші, коли хочеш знати!
Дїйстно у Ройта не було нїяких грошей. Робив бляшки то по десять, то по двацять крейцарів і тими значками виплачував робітникам, а робітники йшли з такими "грішми" на "кавтину" до нового ватажника "Геври Ґранд" і там діставали "колена (колочену) фасолька, хлїб парова і маслянка дешева". Та якій то хлїб був — заплїснявілий або згірклий! яка то фасоля зіпсована і маслянка, що аж в нїй шипотїло!... Найголоднїйшій псище не ткнув би ся був таких марципанів...
Но як сказано, хто попав ся раз в руки ватазї "Гевре Ґранд", сей мусїв як за повинність відробити Ройтови оден-два днї і діставав за се — хотїв чи не хотїв — заплату бляшаними значками, котрі можна було проміняти у грубої Єнти за "колена фасолька і за дешева маслянка".
— Бери, хаме, дванацять шусток бляшками! — говорив Ройт робітникови. — Груба Єнта прийме борше, нїж правдиві... В неї всего дістанеш, чого твоя душа забагне!...
Таким способом докопав ся Ройт аж до глубокости трицять пяти сяжнїв, натрафив на камінь — анї руш дальше йти! — а ту й заморока бьє, найтвердша голова не в силї витримати більше, як дві години, а млинок хоть фурделить раз-у-раз, та нїчого не помагає.
— Сотку зараз дам тому, хто розсадить динамітом камінь на сподї! — каже раз Ройт.
Нащурив Гулай Федько уха, вислухав і повідав:
— Дайте нам на руку сотку зараз, але не бляшками, — так ми полїземо з кумом Иваном Заразою розстрілювати.
— На, маєш сотку, як лїд гладку, — мовить Ройт, і дав обом виказ на льос стореньсковий.
Оглянув Гулай нїби ученим оком, пізнав нумер 100 і каже до кума Зарази:
— Добра сотка, правдива... Я нумер "сто" пізнаю і змерком!
Злакомили ся бідні невіжі хлїбороби на таку суму, сховали папір, пійшли до ями, стали довбати в каміню діру, щоби можна вложити динамітовий патрон і розсадити на куснї. Довбають, довбають, сверлять камінну опоку по свому, а ту — як не гукне обом в очи: бух! — і без патрона динамітового скала розсадила ся підземною силою. "Матка" воскова воскресла: надуло воску повнїсїньку яму на трицять пять сяжнїв, — оба хлопи остали на сподї разом з виказом льосовим на сто реньских!
Пять місяцїв брали та й брали віск з ями раз-у раз двем і нічью, заким дістали ся до покійників Гулая і Зарази, котрі полишили кільканацятеро дїтей нагих, голодних, жінки без рубаток і чотирох дїдів беззубих немічних, — але за то зробили Ройта Мардохея в одній хвили міліонером.
Вибрав Ройт скарби з святої землицї, купив в Стрийщинї красний маєток, став паном-дїдичом та й в додатку патріотом польским, а людєм на незабудь лишив ненакриту і необставлену яму. Не оден, повертаючи в ночи по тяжкім трудї з кошари, знаходив в нїй вічний спочинок, пропадав у незміреній глубинї без вісти.
(Конець буде.)
[Дѣло, 03.01.1891]
ІІІ.
Упала безрога Данила Пачки в Ройтів шиб та й тілько мав пожитку; а ситна була штука: шісдесять уже купцї давали, а він хотїв вісїмдесять і пять. Пропала безрога в Ройтовій ямі, — нїчого й не казав Пачка нїкому, щоби різники-купці не сміяли ся.
От в тім своїм клопотї пійшов Данило Пачка — він був народним учителем — до комуни, жалує ся, що під єго вікнами, чотири кроки від школи, Ройтів шиб ненакритий, необставлений, до ями падають в ночи люде, а в день худоба, і з-відтам уже не вилазять.
Нїхто не слухає Данила Пачки: сміють ся, кепкують.
— Ми вам позволяємо засипати — каже пан презес, — нїхто вам слова за се не скаже — моя голова в тім, на мене спустїть ся!
— Така рада може чоловіка гнївати, — відповідає Пачка. — До засипаня такої пропасти треба тисяч рук кучинірских з міхами, кілька соток, а у мене того нема, а дїти бігають зі школи тамтуди, — не тяжко о клопіт.
— Самі кажете, що треба рук і грошей, а в нас також на се нема капіталів — засипувати чиїсь ями. Впрочім ви можете пізвати Ройта до староства, до суду, а власти приневолять єго до того, що засипле.
— Як то? ви менї кажете виступати против того, котрий на одно слово має кільканацять тисяч голодних ротів на свої услуги і може мене де-небудь до закопу кинути? Ви, добродїю, чей знаєте, що в мене жінка, дїти дрібні, родина численна, а капіталів нїяких...
Зареготав ся пан презес комунальний а секретар і другі пиcapі єму завторували.
— А ви нам кажете з Ройтом зачіпати ся? — спитав презес Пачки. — Ми прецїнь не менше завислі від єго примхи, як ви. Моя рада для вас: сидїть тихо, не рішайте ся, не викликуйте вовка з лїсa! Може колись в тую яму упаде такій, що буде більше коштувати, анїж ваша безрога і корова Малицкого, — то й засипле ся. А так, що зроблю? Обставлю в день патиками, а в ночи повитягають на топливо...
Здивував ся Данило Пачка на таку cпoвідь презесівску; навіть тоті, що таку велику силу мали в цїлій Галицкій Каліфорнії, тремтїли перед Ройтом, признавались явно до своєї безсильности супротив могучости і волї Мардохея Ройта. Отже постановив після змоги сам сторожити коло ями, остерігати людей перед неминучою смертію — а вже більше нїгде не йти жалуватись на самого Ройта.
ІV.
Вернув раз учитель Пачка по полудни до дому, хоче помогти жінцї щури вигнати з комнати і воду по зливнім дощи вичерпати з неї, як ненадїйно цїлий дім затряс ся, а під землею заклекотїло, наче сто патронів динамітних нараз вистрілило. Дивить ся Пачка крізь вікно на Ройтову яму, — зле! Замітив, що земля доокола ями на самій стежцї під вікнами, куди люде переходили, закроїла ся, а отвір очевидячки побільшав ся.
— Нинї мабуть не будемо спати в хатї, — говорить Данило жінцї, — Ройтова яма дістала примхи, готова ще й цїлий дім проковтнути.
— Заким ти прийшов, то щось три рази так під землею загудїло — мовить жінка.
І знов потрясло цїлим домом, жінка і дїти спискотїли, страшний підземний гук, хоть тревав малу хвильку, страшно наполошив сим разом бідну родину Пачки.
Занїс Пачка свої дїти до сусїдного шинку, а вертаючи побачив, що на місци, де була стежка, зробила ся відхлань з Ройтової ями. Завідомив власть комунальну і гірничу, щоби дали на ніч сторожу, котра би остерігала проходячих людей перед небезпечностію смерти.
Обіцяли послати сторожу.
Яма тимчасом розсувала ся що-раз більше. Вечером замітив Данило, що половина єго дому стоїть над безоднею, перехід людям по-під вікна був перетятий: не могли дістати ся, нї сесі там, нї тамті сюда.
Вже й змеркло ся, дощ хляпає, а сторожа все ще не приходила.
Данило Пачка стоїть на дощи — сторожить, остерігає прохожих. Тілько почує здалека людскі кроки, кричить:
— Не йдіть туди! вернїть ся! ту яма запала ся, пропасть під вікнами!
Ямарі, знаючі сердечність Данила Пачки, дякували єму і завертали ся.
Аж надійшли два ямарі пяні. Йдуть найбільшою яругою, бовтають ногами, співають якоїсь жовнярскої, а що-хвиля стають, і цїлують ся, матіркують собі з великої любови в щирости.
— Брате! — говорить оден — нехай не називаю ся Микитою Рилом, як нинї Ройтового баришівника не обіллє кава червона! Слухай, я тепер на cвoїм стою, знаєш, на своїм!.. Ту десь яма, котру я злодієви Ройтови дав за дурно...
— Тихо, тихо, бо нам не виплатить за "шихту"! — остерігає на-потемках другій.
— Що-о?.. я бою ся може Ройта, що за мою працю панує, а мене на біду пpивiв з тим другим злoдiєм Фоктом?! Придушив я був уже раз Ройта, але він не мине моїх рук!..
— Tихo! хтось стоїть, підслухує...
— Стримайте ся люде! — кличе Данило, — ту яма засунула ся, не йдіть дальше!
— А диви! то Фокта голос, того драба, що писав контракт Ройтови! того Фокта що збавив мене всього, всього! — закричав пяний Микита Рило до свого товариша. — Бий злодїя Фокта! бий, що ся влїзе! за мою працю!..
І на сердегу Данила Пачку посипали ся кулаки за покутного писаря Фокта, — він упав без памяти, окровавлений, на землю.
Вийшла жінка, заволїкла Данила напів мертвого до дїтей, а оба ворохобники, співаючи, полетїли в пропасть... тілько за ними зашуміло!..
До першої години по півночи ишли люде, як звичайно, стежкою по-під школу, але вже не було другого Данила Пачки, що-би их остерігав перед пропастію... Кілько их тої ночи по Микитї Рилї і єго товаришу через пять годин попадало в яму, — Богу єдиному відомо!
О другій годинї по півночи зявила ся поліція инспекційна і знайшла все — в порядку.
Скоро світ, зачорніли ся кучиніри. Мов гайворонє стали зносити лупок, камінє з сусїдних кошар, стали засипувати з великою поквапностію Ройтову яму.
В три недїлї пізнїйше стояв на тім місци шинок — "кантина" грубої Єнти. Музика грала, нарід гуляв, веселив ся — не знаючи о тім, що скаче на могилї своїх братів і сестер, котрі ненадїйно знайшли свою смерть і освободу від суєти житейскої, — не знаючи й о тім, що і той Микита Рило, за котрим питали по цїлій Галицкій Каліфорнії, спочивав на сто кількадесять метрів під их ногами...
От і Ройтів шиб!
Ріпне, 6 сїчня 1887.
[Дѣло, 05.01.1891]
05.01.1891