У грудні годиться згадувати Марка Вовчка (Марію Олександрівну Вілінську – в дівоцтві, Марію Маркович – за першим чоловіком та Марію Лобач-Жученко – за другим).
Останні роки життя. Нальчик.
Вона народилася в грудні 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії, померла в Нальчику 1897 року, похована під улюбленою грушею на подвір’ї, де любила сидіти. Прах її досі покоїться там, біля музею, нещодавно відновленого коштом громадськості. Здається, польське товариство зібрало гроші на ремонт скромного помешкання письменниці, де в радянський час був літературно-меморіальний музей, що в часи незалежності України припинив своє існування через відсутність фінансування. Можна одразу казати про байдуже ставлення українського чиновництва до пам’яті про видатну постать нашої літератури 19 століття, що, врешті, й роблю.
Але не про це головне хотілося б сьогодні нагадати читачеві, користаючи з нагоди чергового дня народження письменниці (10 грудня – за старим стилем, за новим – 22). Не вдаючись у деталі, не закликаючи вивчати від титли до титли її творчість та обставини життя, хочеться сказати кілька скромних слів про велику трудівницю, що працею пера заробляла і з того жила.
Писала оригінальні прозові твори по-українськи, що вийшли в Петербурзі 1857 року з друкарні Пантелеймона Куліша за його ж редакцією. Це були знамениті «Народні оповідання», більшість із яких присвячені жінкам-кріпачкам, їхнім стражданням у поміщицькій неволі. Щойно видану книгу Пантелеймон Куліш разом із своїми «Записками о Южной Руси» передав на заслання Шевченкові, і той, повертаючись із Мангишлаку довгим водним шляхом, зупинився в Нижньому Новгороді аж на півроку і там читав книгу невідомого письменника Марка Вовчка, яка полонила його своєю силою та свіжістю.
Куліш
Пантелеймон Куліш казав, що потужність цього автора полягає в тому, що вона нічого не додає від себе, а пише так, як говорить народ, що вона бере свого читача за руку й проводить по тих скромних хатинах, де проживають її герої, а сама залишається в тіні, невидима. Воістину, пророк – той, хто є посередником між Богом і людьми, хто покликаний передавати слова Господа людям, медіатор між небом і землею. Романтичне трактування призначення письменника було саме таким. Недаремно Шевченко у вірші «Недавно я поза Уралом...» назвав Марію Маркович кротким пророком і «обличителем жестоких людей неситих».
Марко Вовчок прибула до Петербурга того ж 1957 року й полонила літературні кола. Її вітали як авторку неперевершених шедеврів з народного життя. Але розмовляла Марія Олександрівна по-російськи, за що й була прозвана в колах заздрісного жіноцтва «кацапкою». Її маломовність (тільки «да» і «нет») у поєднанні зі скупими жестами та монументальною поставою робили її царицею й величавою богинею, особливо в очах чоловіцтва («мовчуще божество», за словами того ж Куліша).
Що й казати, Пантелеймон Куліш так захопився русокосою сіроокою красунею, що геть зіпсував стосунки з дружиною, Олександрою Білозерською, яка стала видаватися йому надто провінційною та мало вишуканою. Завершилося все від’їздом дружини на рідні хутори, а сам Пантелеймон Куліш планує подорож за кордон разом із Марією Олександрівною та її сином Богданом. Утім, відомо, що Марко Вовчок тоді поїхала до Німеччини не з Кулішем, а з російським письменником Тургенєвим. Куліш за зраду назавжди зненавидів письменницю і мстився їй до кінця життя.
Ганна Барвінок, дружина першого редактора «Народних оповідань», після смерті Марка Вовчка пустила чутку про те, що автором оповідань з народного побуту був Опанас Маркович, перший чоловік Марії Олександрівни, етнограф і знавець старовини. Підтримала Кулішеву Олена Пчілка. І зараз, відкриваючи Інтернет, бачимо живучість цих абсурдних звинувачень.
Чому ж абсурдних? Відповідаю. Шевченко познайомився з Марком Вовчком 1858 року в Петербурзі, одразу ж після повернення з заслання. Коли Іван Тургенєв запитав Тараса Шевченка, в кого можна повчитися української мови, той відповів, що Марко Вовчок один знає нашу мову – «він один».
Найбільший поет на всю Cлов’янщину, як казав про Шевченка блискучий критик Пантелеймон Куліш, останнє прижиттєве видання «Кобзаря» 1861 року присвятив Маркові Вовчку, подарував їй цінні особисті речі. І взагалі його захопленню письменницею та її талантом не було меж. Шевченко витирав сльози при читанні її оповідань і вигукував: «Шекспір! Шекспір!».
Смерть Шевченка застала Марію Маркович за кордоном, де починалася щойно її особиста життєва драма, пов’язана зі смертями близьких до неї чоловіків. Про це, смакуючи, багато тепер пишуть, нарікаючи Марка Вовчка «фатальною жінкою української літератури». «Темний сфінкс», «Моцарт любовних історій», – казали про неї сучасники. Літературознавець Ростислав Чопик сьогодні навіть намагається довести, що вона – вампіреса.
Однак не слід забувати, що саме в той період, коли помирали і Опанас Маркович, і Олександер Пассек, і коли трагічно загинув Дмитро Писарєв, Марія Олександрівна працювала день і ніч: перекладала з французької романи Жуля Верна, писала російські повісті, подорожні нотатки під назвою «Листи з Парижа», що друкувалися, до речі, у львівській газеті «Мета» 1863 року. Всюди ви її застанете за роботою – в будень і в свято, в кімнаті чи на лоні природи, взутою чи босою – так згадували сучасники. Мати, якій письменниця до кінця життя допомагала матеріально, з гордістю казала, що навчила свою дочку невтомно працювати.
Був ще один епізод у Петербурзі, внаслідок якого Марія Маркович перехотіла більше бути Марком Вовчком. Очорнена, звинувачена в плагіаті, письменниця їхала зі столиці подалі. Справа була нібито так. Після повернення з-за кордону, де Марія Олександрівна перебувала у зв’язку зі станом здоров’я, вона взялася в Петербурзі редагувати журнал перекладів зі світових літератур (сама Марія Олександрівна знала французьку, англійську, німецьку, польську). До роботи були залучені десятки жінок-перекладачів. Нібито одна з них, далека родичка Опанаса Марковича Катерина Керстен, подала до друку як свої переклади доробок інших перекладачів, які вже були опубліковані раніше. Нібито Марія Олександрівна підписала ці переклади своїм іменем. Автор перекладу Надія Стасова, сестра критика В.Стасова, звинуватила Марка Вовчка в плагіаті. Відбувся суд, після якого Марко Вовчок перестав існувати.
Михайло Лобач-Жученко та хата в селі Хохітва, в якій подружжя мешкало в 1887-1893 роках (нині будинок-музей Марка Вовчка)
Ні, фізично з Марією Олександрівною було все гаразд. Одружившись із Михайлом Лобачем-Жученком, вона поїхала на місце служби чоловіка. Богуслав, Хохітва, потім Нальчик – місця проживання нашої письменниці після фатальних подій у Петербурзі.
Богдан Опанасович Маркевич
Ще одна драма життя письменниці – син Богдан, що був ув’язнений за народництво. Неодноразово літня письменниця долала довгі дороги, щоб провідати сина. Одного разу до квартири Лобачів-Жученків прийшла жінка й залишила немовля. І зникла. То був син сина Богдана, тобто внук Марії Олександрівни. Але вони з чоловіком нарекли його Борисом і виховували як молодшого сина. Він став морським офіцером. А онук Бориса, також Борис Лобач-Жученко, правнук письменниці, потомственний моряк, який не дожив до свого століття чотири роки, склав «Літопис життя і творчості Марка Вовчка».
21.12.2015