Катерина Ботанова, редакторка відділу «Культура» "Української правди", розповіла на відкритому майстер-класі, що культурна тематика не супермаркет, чому не варто боятися висвітлювати серйозні теми, та як треба поводитися, щоб стати справжнім культурним критиком. Найцікавіше ми записали для вас.
Місце культури у порядку денному наших медіа зависає десь між коміксами, розвагами і чимось гламурним. Місцями це фан, інколи − треш, але дуже рідко щось більше. Не так давно мої колеги з цеху виробників культури почали дискусію про те, що їм дуже складно потрапити зі своєю продукцією в сучасні українські медіа через нібито свою неформатність та неважливість, нецікавість читачам цих медіа. Там прозвучало питання про те, чому українські медіа, що пишуть про культуру, так багато уваги приділяють критиці Мінкульту та особисто пана Кириленка, оминаючи при тому свіжий український культурний продукт. Хтось навіть пожартував: «Коли українські медіа пишуть про Кириленка, десь помирає частинка культури».
Як редактор я постійно питаю себе, який саме читач обирає «Українську правду. Життя», частиною якого є УП. Культура, які очікування цього читача, що він хоче і що ми мусимо йому давати. Наразі поширена думка про те, що ми мусимо розважати нашого читача, спрощуючи складні теми. І тут виникає інше питання − а що ми, як медіа, що пише про культуру, хочемо дати своєму читачеві? Бо в мене таке враження, що люди, які пишуть про культуру, не дуже добре уявляють собі свого читача, його специфіку.
Коли ви починаєте писати про культуру, важливо мати прикладний, практичний перелік тем. Наші медіа дуже часто звужують поле культури до рамок мистецтва. Зрозуміло, що ми не зможемо зовсім обійтися без нього, але важливо звертати увагу і на міждисциплінарні проекти – там, де мистецтво заходить на територію науки, технології, коли з'являються нові гібридні форми, з яких постають нові знання. Місто і взаємодія, або урбаністика – теж дуже класна тема, межова, коли кожного разу потрібно перевіряти фокус матеріалу − політична, суспільна чи все ж таки культурна складова. В урбаністичних питаннях особисто для мене важливим є момент взаємодії та перетворення середовища, де головну роль грає культурний трансформаційний чинник.
Теми культурної політики та культурного менеджменту часто випадають з поля зору культурних редакторів. І дарма, тому що обговорення культурної політики − це, насамперед, розмова про те, в яких умовах ми всі існуємо, який наш рівень взаємодії як суспільства з державою загалом, чого ми очікуємо і яким може бути подальший напрямок культурного розвитку. Це препарування тих умов в яких ми перебуваємо, адже від них залежить якість того культурного продукту, що ми отримуємо у підсумку.
Цікавим питанням є економіка культурної індустрії, але наразі воно висвітлюється тільки з ракурсу того, як культурні індустрії можуть посилювати економічний потенціал країни. Втім, слід пам'ятати, що культурні індустрії не 100% економіка і не розмови про те, скільки може заробити той чи інший митець і скільки коштують його твори. Культурні індустрії − це радше про нарощування творчого та інновативного потенціалу суспільства загалом.
Коли ми говоримо про те, чи цікавить світ наш культурний потенціал, чи наші культурні проекти є достатньо якісними, акцентуємо на найуспішніших фестивалях, на тих авторах, що продаються найкраще. Так, ми маємо ділитися успішним досвідом, але не менш важливо говорити про речі, яких ще не видно, котрі ще не встигли «вирости», надаючи їм медійну підтримку та розкрутку. Варто говорити й про проблеми, а це не так просто: часто виникає питання того чи варто постійно говорити про одні проблеми.
Культура − не ієрархічна система, тому розмова про культуру як про цивілізацію чи рівень розвитку суспільства − доволі небезпечна і, зрештою, нецікава. Про культуру слід говорити як про певний набір цінностей, що дозволяють нам в певний спосіб дивитися на світ, суспільство, самих себе, будувати своє майбутнє. Погляд на культуру як на систему цінностей, дозволить вивчати, які практики ці цінності можуть створювати, які моделі майбутнього проектувати.
Попри свою збаналізованість, рівень мистецьких практик − рівень на якому проговорюють, проїдають різноманітні питання і проблеми. Жодна інша практика не має такого потенціалу дивитися в майбутнє і актуалізувати його для теперішнього часу, дивитися в досвід і давати йому шанс бути проговореним та побаченим. Мені дуже подобається визначення мистецьких практик як лабораторії, де проходять тестування сценарії суспільних відносин. Який з них суспільство потім обере і розвиватиме, ми напевно не знаємо, але ми отримуємо можливість обговорити та обдумати ці сценарії.
Рівень присутності культурної тематики в тому чи іншому медіа залежить від того, з якою аудиторією взаємодіє це медіа. Вузькоспеціалізованих ЗМІ про культуру в нас дуже мало, що свідчить про низький запит споживача та фахового середовища на подібні видання. На жаль, актуальність обговорення якихось професійних питань на одній платформі тільки знижується, оскільки навіть ця мала кількість подібних ЗМІ щоразу скорочується.
Для більшості суспільно-політичних видань роль культури звужена до виключно розважальної. Це виходить вже з назв рубрик LifeStyle, «Розваги» тощо. Інколи вигулькують різні культурні персонажі зі своїми колонками з роздумами з того чи іншого приводу. Мені здається, що цього вже в Україні забагато. За кордоном культурному питанню приділяють значно більше уваги. Там відбувається сегментація розділу про культуру в спеціальний продукт − від щотижневого тематичного додатку до окремого великого підрозділу на сайті видання (як, наприклад, на The Guardian). Мій ідеал: щоб рубрика «Культура» в Україні жила таким життям, як «Політика» − коли обсяг тем та суспільної проблематики максимально широкі.
В Україні суспільно-політична дискусія перейшла в Фейсбук. Це не погано, тому що це, приміром, допомагало творити Майдан, але з іншого боку Фейсбук обмежений і як будь-яка соціальна мережа дуже сегментує дискусійне коло, тому у підсумку ви сперечаєтеся з тими людьми, що й завжди. Дискусійним майданчиком мають бути ЗМІ.
Культурна тематика − не супермаркет, де спрацьовує інстинкт миттєвого вибору, коли ви хапаєте те, що бачите на рівні своїх очей. Колись наприкінці 90-их я мала дискусію з власником єдиного на той час сучасного кінотеатру в Києві. Я запропонувала власникові показувати арт-хаусні фільмі, хоча б вночі. Він погодився не одразу, апелюючи до того, що ніхто туди не ходитиме. Пройшло, насправді, не так багато часу, і українська аудиторія навчилася вибирати те, чого раніше не знала. Не одразу, поступово, але арт-хаусне кіно в Україні отримало свою прокатну аудиторію. Так, можливо, «Юність» Сорентіно збирає аншлаги тільки в маленьких залах на 80-120 людей, але вони є. І ми, як журналісти та редактори, це маємо розуміти, коли починаємо працювати з певною аудиторією. Ми звикли, що аудиторія більше читає щось скандальне, гаряче, з мордобоями, але може бути і по-іншому. Можна писати інакше, серйозні тексти можуть мати хороші рейтинги в читачів. Приміром, аналітичний текст Лесі Островської-Лютої про поведінку мінкульту набрав декілька десятків тисяч переглядів, що дуже багато для подібного тексту. А отже, аудиторія може читати такі речі. Звісно, що в підсумку кількість переглядів цього тексту програла новині про продукти, що сприяють схудненню, але чи варто порівнювати популярність подібних текстів?
Людина завжди читатиме про те, що відбувається довкола неї. В принципі, місцеві медіа мають бути важливішими і відповідальніше ставитися до свого читача, ніж медіа національні, оскільки аудиторія дуже конкретна. Але тут постає питання взаємозв'язку між цими типами медіа: на місці трапляються важливі речі і регіональні медіа пишуть про це, а потім загальнонаціональні медіа мали б брати цей матеріал собі, за умови реальної важливості і цікавості кейсу чи досвіду про який йдеться в матеріалі.
Читача можна привчити платити за контент, але не через кнопку «Пожертвувати», а, наприклад, пропозицією платних матеріалів. Так, Спільнокошт працює за принципом дотацій, але це вже певна традиція регулярної благодійності, направленої на розвиток певного, не обов'язково глибоко соціального, проекту.
Правила культурного критика від Катерини Ботанової
Критика ширша за журналістику, більша за роботу з фактами. Це висловлення власної позиції, яка, в свою чергу, не є сталою, вона − динамічна, оскільки критик постійно сумнівається, запитує, перепитує. Взагалі, критик − дуже сумнівна професія. Він завжди піддає сумніву повноту власних знань і намагається дізнатися більше. Немає непереборних авторитетів, досконалих позицій, кришталевих джерел. Хороший критик піддає сумніву навіть самого себе.
Критик поважає свого читача і розмовляє з ним на рівних, акуратно і відповідально ставлячись до слів і термінології, пасивного способу, складнопідрядних речень, не кажучи вже про дієприслівникові звороти.
Критик цікавиться виданням для якого пише, розуміє його редакційну політику і формат. Регулярно читає проти ночі інші видання і розуміє, в якому стані перебуває українська критична думка в цей момент.
Критик вміє не лише побачити тему, а й знайти для неї відповідний градус напруги.
Критик поважає свободу слова і критичної позиції більше, ніж прихильне ставлення з боку мистецького середовища, влади, редакторів, читачів, друзів. Влада змінюються, тексти лишаються.
Критик відповідальний за наслідки, які може мати його текст. Понад те, критик хоче, щоб кожен його текст мав наслідки.
Фото: Олександра Чернова
Записала: Анна Цупко
16.12.2015