З країни зелених верхів.

Ганні з Тиліщаків Барновський присвячую.

 

Наші верхи не тільки  зелені, вічно зелені — вони дивні чарівники. Дивишся, буває, i не знаєш: гори це, чи якісь дужі побратими, що побравшись дружньо раменами заснули-застигли в могутньому, та до кінця не виведеному арканів?! Часом надибаєш на гострий вершок, що вічним сторожем сторожить у високих воріт владицтва Осмомисла, часом же зустрінуть тебе голі верхи — великанські зубища, вискалені грізно на непривітного вороги, а часом-часом... Боже Ти мій, часом і верхи наші такі розмріяні, пестливі, а спокусливі... як русалочки з бистрих потічків, що зовсім певно граються-кохаються в місячну нічку на наших квітистих полянках. Тепер ті всі верхи ховаються у замріяну синяву імли. Але зза неї пробивається невпинний рух і життя. На болотистій дорозі побачиш десятки возів з деревом, що його днем і ніччю ріжуть ненаситні тартаки. Минають їх мовчки численні вози навантажені хатнім добром і потомками Авраама; береги Попраду в сучасну хвилину їм не служать... Любий Читачу! Як приїдеш до Криниці, Мушини, чи Гилича і "окресності їх", не почуєш вже запашного запаху цибулі й чіснику, не втішиш "на жаль" твого ока півголими Блюмками, за те в лемківських хатах досхочу "будеш ся призерати в дзеркадла", сидітимеш на мяких фотелях і спати будеш на теплих бетах, відкуплених у цей час нового ісходу Ізраїля. А перед Союзом у Криниці стоять на змерх спокійно старші "ґаздове", чекаючи довготерпеливо поладнання пекучих закупів. Внутрі відбувають здається знову нові вибори. Як не маєш своєї меринді, то зможеш зїсти смачний обід у Пасічинської, Мельника чи в Фарисі. В новообраному УДК завважиш направду щиру працю під проводом сотн. О. Навроцького. Вертаючися з його осідку, можеш купити книжку в кіоску Руху або в Базарі, бо криничани ні свої, ні ті зі Сходу, не займаються — з огляду на переломові часи — українською літературою. Вони врешті держаться староринської засади "Інтер арма сілєнт музе", а властиво "сілєнт лібрі", бо живі Музи і Дон Жуани роблять великий рух і крик. Зате в "Кармелю" чуєш, якби ти ссав солодкі кармельки, десятки, так, три десятки столярів і столярчиків, різьбарів, інкрустаторів і т. п. панів ремісників деревного промислу й мистецтва вироблює в тиші та вигоді прегарні касетки, підноси, хрести, рямці, спортове приладдя (лещета) та ін. Оподалік в "Українському Базарі" купують вдоволені німці українські вишивані сорочки, серветки, скатерті та всякі вишивки. Якраз симпатичний власник п. Ігор Руденський живо й образово ґестикулює перед німецьким старшиною. Невже ж торгується? Борони Боже! Тут охоче платять належну ціну, але то, бачите, німець питається, де стоїть українська церква, бо "офіційний" чин ник при нашій церкві "пояснив" був, що це "ruthenische Kirche"...

 

Обі народні школи працюють добре, навіть дуже добре; одну з них у Криниці-Живці (в "Уршулі") веде п. Левицька, другу ж у Криниці-селі п. Стефанишин; вічно-усміхнений учитель Пасічинський роздав дітям — "артистам" зі сценки "Золотий Черевичок" прегарні "Кобзарі" в память і за заслугу вдатного виступу. Буде тут незабаром і вчительський семинар; якраз перебирають інвентар б. польського семинара зі Ст. Санча. СС. Служебниці ведуть у захоронках дрібненьку дітвору на кращу дорогу; ще декілька літ недоставало, а була б Криниця зійшла на пси... як ті, що минулої зими кинули статки й достатки. "Господин" Трохановський має рентовну розливню пива, торгує на широку скалю, кажуть, що виїздить часто на Словаччину, а Гнатишак теж мається добре й далі. "Беаті посідентес!" о. Оршак їздить часто на ровері в дальші й ближчі околиці. Не поїду за ним, але й в гору не почимчикаю, бо там працює красно о. Пакош (березяк), і вчителюють із розмахом Пасічняк, Дзиндра, Олійник, Ґолінська, Гошовська, Возьняківна. Честь Вам неструджені, завзятущі Друзі! Ви ж трудитеся переважно "на достоянію" по славній трійці К. Г. Д., де благоденствувала сінь і сопіє і пліснь безконечная. Загачу ще тут об Мохначку, бо звідси, як кажуть, ідуть між селянство чи не всі протиукраїнські наклепи, цькування і т. п. Чи не час би був тому господину заперестати ту роботу юдину?!

 

Так отже спускаюсь на дно, чи пак на долину, раз тому, що гостинець іде насправжки згори, а по друге, що по дорозі до Мушини йдете попри Поворозник, що донедавна лежав на дні упадку й зіпсуття. Бо, уявіть собі, чи не славне є таке село, де десятилітні хлопці курять, підростки пють "палюнку", а дівчата брови скублять? Жив у ньому один з трьох Піроґів, а живе ще б. мушинський війт і превосходний діятель Лешко Мілянич, одружений з полькою. Село ще й тому так "розквітло", бо положене між Криницею і Мушиною, звідкіля йшла польсько-жидівська культура, чи пак ординарна розперезаність; селяни легко багатіли, добре заробляючи на лікуванцях, при доставі дерева, при будові асфальтової дороги, а не маючи в б. читальні Качковського здорових ідей та розривок — гуляли. Не диво, що це село — село вмерлих. Половина ж виїхала — попереджена циганською музикою — серед тріскучих морозів там, де з водопроводів, як казали, молоко тече, де до праці і з праці селянам музики пригривають (не скоростріли, ані кишки!), і т. п. блага, в які ґаздове свято вірили, підчас коли жінки гіркими сльозами стіни й пороги цілували, а Лешко випродував полякам лемківську працю. Тепер дещо інакше люди "оттамаль" пишуть, у селі мешкає український війт, у захоронці працюють тихо СС. Служебниці, їдучи навіть з дитячими виставами до Щавника та Милика.

 

(Д. б.)

 

[Краківські вісті, 06.12.1940]

 

(Продовження).

 

До Вікової не вступаю, бо ану ж розбуджу приспане село і його провідників, за те іду старинним бардіївськии шляхом до Тилича. Боже, яка то чудова дорога! Ніде не супроводжає тебе, мандрівнику, такий достойний шпалір лісів, як тут. А сам Тилич? У ньому, як і в Лабовій своя поліція, але місцева душа геройських предків десь прихована. Стою зворушений на цвинтарі біля церкви. Гей, милий Боже, любі Тиличани! Ваші предки страдали криваво за свою церкву й націю, переживали зачинення й розбір своєї церкви 1686 року, а тепер на вашому цвинтарі бачу оздобні, але які сумні хрести двох талєргофців...

 

Вертаюся з Тилича до Мушини. На скруті мурований польський костел; перший був з матеріялу тилицької церкви... Мушина бyлa до недавна чисто жидівсько-польська. Жиди виїхали, а поляки залишилися, ба, прибули нові... Заглядаю до шематизму польського клиру з 1861 р. Він подає, що тоді жило в Мушині 40 греко-кат., а латинський клир доїздив з Мушини до Криниці на богослужби для лікуванців, бо інших поляків у Криниці не було...

 

А в роках 1938-39 не можна було нашим людям зі Злоцького стояти з фіякром у Мушині. Тепер поляки ходять похнюплені, як бузьки по Спасі, а в Мушині той самий українець фіякрує і як велику ласку відпродує молоко з під центрифуги сьогоднішнім ридзам. Є в Мушині своя крамниця В. Дзюрбеля, є свої лікарі, адвокати, судді, одним словом — мала наша кольонія, але споєна одним духом. Та найважніше те, є свій волосний війт, п. мґр Т. Руденський, правдивий батько волости. Задержуюся в Мушині довше, бо тут сходяться "на ярмак" (що другий понеділок) усі села мушинської волости, а то й подальші. Я цікавий, як наша кооперація чи приватне купецтво перебере у свої руки торгівлю дробом, маслом, і т. п. продуктами, що їх досі скуповував консумент-жид? Жиди тут були досі панами положення й головними моторами пиянства. А пили всі: ґаздове, ґаздині, хлопці й дівчата, яких нераз втягав безсоромний жид і поляк у ще гірше багно, затирав руки з вдовілля, будував віллі, а наш пив-пив, ще й приговорював: "Лату на латі бий, а палюнку пий!" Та вірвалося й затихло тепер те все, а молоде покоління вже інакше дивиться на світ Божий. А треба конечно звернути увагу на мушинську волость, бо вона 99% наша; треба б також нашого урядовця на почті, більше урядництва в суді, а з волосного уряду усунути не лише чужого, а, на жаль, і "свого'' урядовця.

 

Правда, це не легко покищо зробити, бо хоча в Н. Санчі до 250 греко-кат. душ і своя чистенька, естетично уладжена церковця, хоч є свій інспектор п. Р. Левицький, що гідно йде слідами незабутнього інспектора бл. п. Вітошинського, та все таки дасться відчувати брак своєї людини в самому осередку окружної влади. (У Скарбовій Палаті урядує ще господин редактор "Ґлосу Подгаля"...). Небаром вирине справа греко-кат. церковці в Мушині, якої досі вже від довгих літ немає... Кажуть, що поляки таки просто її зрубали, а наших людей силоміць перетягнули на польське. Цікава направду була б моноґрафія про Мушину і напевно повчаюча.

 

З Мушини йде на ліво прекрасна тура до Лєлюхова й Дубного, де трудиться на народній ниві березяк о. Сологуб і такі громадяни, як управитель школи березяк Костів, учитель Чупак, солтис Ревіляк і др.

 

Та з великою цікавістю заглянемо до близької парохії с. Злоцька з дочерн. церквами в Щавнику та Ястребику. Тут же ще далеко перед світовою війною клав перші підвалини українства бл. п. о. Ів. Парилович, а в новітньому розумінні нашої справи трудилися невтомно визначні священики-громадяни: о. Мих. Дороцький, церк. письменник і проповідник, та о. Ів. Качмар, тепер канцлер при Преосвящ. Кир Григорію в Ярославі. Учителька-донощиця А. Крамковська мала "надшарпане нерви до остатніх ґраніц" (лист з 5. III. 1932) з приводу діяльности о. Качмара. Секундувала їй у тому ще й і рійка наших ґаздів... Горнило гірких досвідів переходив у 1934 р. і о. сотр. В. Гриник, що "викожистивал лєкциєн реліґії на акцієн антипаньствовон", як подавала у свому доносі. Либонь її шляхоцькі нерви були причиною багатьох судових розправ проти о. Качмара, м. і. за заборону в злотчанській церкві гимну "Боже цось Польскен", аж врешті мусів отець з парохії уступити "за українізацію" села, як 1. XI. 1940 р. зізнав у суді один зі священиків.

 

О. І. Качмар і свідомі українці-злотчани, що є тут у подавляючій більшості, пережили 1936 і 1937 р. святотатську крадіж двох вишиваних фан. Цей злочин знайшов свій епільоґ у мушинському суді 1. XI. 1940 р., де на лаві обжалованих засіло трьох обвинувачених. Не відгребуватиму справи насильного посвячення талєргофського хреста при помочі сконсолідованої польської поліції і зібраних з усіх усюдів задурманених селян, бо про ці справи писав широко Ю. Тарнович в "Н. Лемку". Свідомі українці, як Адам Барна з Підясінчика (березяк), дир. Пилипчук, Ваньо Граб старший і молодший, Андрій Шост, бл. п. Васко Маркович і др. переживали неодну прикру хвилину й зуміють розповісти широко про COромну діяльність поляків та їx кількох сільських прихвостнів.

 

Але й у дочерному селі Щавнику плило життя бурхливо. Була і є тут жміночка впертих людців з часу, коли повіяли були з Варшави й зі сходу різні випари. Братство гуляло. Ось нпр. під церквою вчинили ординарну бучу, щоб спекти українцям політичну печеню... Дістали по кулях, не вдалося! Маючи у своїх руках церковний хор, не давали співати нашій молоді на церкві, бо в часі відправи списували їх, знов не вдалося, а від зими 1940 р. співає вже наш хор під орудою Костя Барновського. За відому прогульку на Яворину нову тягала наших польська поліція й "свої" підшіптувачі, та знову же не вдалось. Співали тільки "високоумну" пісню:

 

"Гей ви хлопці, гей молодці,

Сини Лемківщини,

Забрали нам українці Русь,

Ті німецькі сини..."

 

Забрали і тримають і будуть тримати, бо здорове життя йде нестримно вперед як бистрі води гірського потока, а стояча калабаня гине й конає. А шкода, бо на загал нарід у цій парохії (3 села) умний, з лиця гарний і добре збудований, родини численні, діти "шумні", здорові. На жаль, вкоренилися тут і деякі негативні риси в характері й зовнішній поведінці, але згодом вичиститься цілу Авґієву стайню, залишену нам Польщею і "діятелями".

 

(Кінець буде).

 

[Краківські вісті, 07.12.1940]

 

(Докінчення).

 

Цікаве й друге дочерне село Ястребик, де вчителька О. К., талєргофка і "дзялачка", наділена польською медалею, далі киринить і, як тут кажуть, "має ласку" з неспокійним духом Д. Ковальчиком і його кількома кумпанами. Але й тут іде й піде до кращого, як було за часів учит. Трускавецького й таких гарних одиниць, як бл. л. Ілько Тиліщак, живучий Ваньо Шкварла і др. Нову кооперативу очолює д. чесна людина Д. Шкварла, У. О. Т. А. Тиліщак. В парохії за не цілий рік розійшлося кількасот молитовників, кількадесять біблійок і календарів. Дітвора береться до "М. Друзів" і позичає багато книжечок. Дуже важко намовити в тих сторонах до купна книжок, з другого ж боку недостача "камфіни", керпців і ще раз керпців утруднює науку й освітню роботу, якщо і цілком її не спинить... В зимі виїхали з парохії (точніше: зі Щавника) тільки дві родини, хоча збиралося більше.

 

В церквах знайдете тут гарні старинні образи, хрести, давно видані книги, а цікавий музик записав би тут дуже ориґінальні мельодії колядок, що внесли б нову цінність у нашу музичну скарбницю*).

 

Та покищо виберіться гостинцем до Милика, а далі до Андреївки, себто сіл, де втиснулося польське православя і "шальвіше". Андреївці, крім старезного дзвона, є ще старше залізне клепало при церкві, але як дивлюся на 70 шалькістів, на зіпсуття села, то видається мені, що тут здійснюються наша приповідка; піп у дзвін, а дідько в клепало...

 

Тут у деяких селах, то на вечірню нікого й не додзвонишся, але на музики, на забави, на весілля — гей, люде Боскі! — ціле село збігнеться "од мала даже до велика". Для нашого діла в Милику заслужився багато о. Фуглевич і солтис Островський.

 

Тепер — може так через верхи — перейдім до Жеґестова. Ліворуч між горами вихиляється довжезними вихилясами розмріяний Попрад, праворуч панорами лісів, а перед вами сям-там розкинені наші — ненаші села. Словацька держава. Ніколи не можу йти спокійно понад гряницю, що ділить мене від мого народу. Щось давить, сильно давить за серце... Деколи то й перегукнуся з людьми з тамтої "страни". Та сама мова, той самий убір, такі самі церкви, що тут... Кидаю ще раз оком на їx жизніші поля й спускаюся вже до Жеґестова. "Квасної води"-щави вже з привички мушу і тут напитися, хоч тих мінеральних вод, і залізистих, сірчаних, солянкових, чи яких там — є тут скрізь доволі; по поверховних (!) польських обрахунках є на цілій Лемківщині 52 місцевості з цими лікувальними водами, де в одній місцевості є 2—6 джерел! Яке то може бути джерело доходів для місцевих селян, але яка ж велика відповідальність за високоморальне і національне обличчя нашого населення! А тепер? Тепер тут тьма кромішная і скрежет твоїх зубів, що для тих людей нічого не зроблено за цілі десятиліття. Правда, в Жеґестові навчилися управи кукурудзи, але уми і серця народу ще далі неуправні, ще й по сьогодні... Те саме з реченим Зубриком. Коли там прийде хоч один крок уперед, хто його перший поставить?!

 

Та загляньмо ще в кублище високих гір — Вірхомлю і Верхімку. Тут такі одиниці, як дир. Павлів, селяни Суходольський С. і Дзюбинський А., несуть серед темряви світло правди й науки. Воно йде поволі, але послідовно в усі закутиии і нетрі наших гір. Служать тій святій ідеї кооперативи, У. О. Т-и, послужить зокрема Церква, як служити в ній будуть ревні душпастирі-українці, але передусім ціле серце, цілу душу даємо тyт і дамо нашій дітворі. Її приєднати, її серденька налити добром і правдою — оце найважніше, святе зі святих завдань ідейних піонірів.

 

Де суть мури, там будут дзюри, а де дзюри, там будут мури — каже лемківська приповідка. Маймо надію, що мури-перепони побудовані на неправді й ложі розсипляться, діри в характері та інші недостачі виповняться доброю заправою Христової й національної науки, — а гори Бескиду стануть нерозлучним приязним муром кругом всієї, обєднаної Батьківщини. Так нам, Боже, допоможи!

 

*) Наші музики повинні загалом більше поцікавитись лемківськими нар. піснями.

 

[Краківські вісті, 10.12.1940]

07.12.1940