Народ і джаз

У Народному будинку на Левандівці вчать танців та англійської мови. У коридорах висять плакати про збір макулатури та енергозаощадження, і чути звуки піаніно. Утім, цього вечора за стінкою актової зали лунає новий польський джаз.

Сивий чоловік розмовляє телефоном: «Джаз слухаю на Левандівці… На Левандівці, в Народному домі, – карбує кожне слово. – Джаз, знаєш музику таку? Поляки нашу молодь грати вчать».

Краківські музиканти «Bartosz Pernal Quartet» приїхали до Львова на фестиваль Jazz Bez. Спочатку мали концерт у філармонії, а на завершення влаштували джазовий вечір у маленькій залі на Левандівці. Тут скриплять двері та мостини, сидіння обтягнуті шкірзамом, а сцену обрамлюють зображення Матері Божої, герб України та бюст Шевченка.

За одинадцятьма музиками спостерігають два десятки глядачів. Це не простий концерт, а погляд за лаштунки: з четвертої вечора триває заняття для учнів музичних шкіл і любителів джазу. «Добре звучить, об’ємно», – обговорють гру Андрій та Марія, обидва випускники Донецької консерваторії, а тепер викладачі Львівської школи джазу. Їх син сьогодні грає на електрооргані. «Цікаво дивитися на живий процес навчання, а не просто читати книжки з теорії», – говорить Андрій. «Шкода тільки, що не все чутно і зрозуміло», – додає Марія. Зі сцени долітає початок «All of Me». Чоловік мрійливо говорить: «Треба було хоча б мундштук для саксофону взяти, я б теж спробував».

«Muzyka to piękna pani», – пояснює один з польських гостей учням. Вони не переходять на українську: місцеві постійно спілкуються з колегами з-за кордону, та і музичні терміни різними мовами почасти звучать однаково. «Jeden dwa, trzy piąte», – продовжує керівник.

Між рядами бігає хлопчик років п’яти. Час від часу сідає і повторює ритм, плескаючи долонями по стільцях. Його мати неподалік колише немовля у візку.

В останніх рядах сидить чоловік за сімдесят. Він живе у цьому районі вже п’ятдесят років, називається «паном Влодеком» і одночасно «москалем». Приїхав додому і побачив афішу, думав, що тут будуть грати-співати, а потрапив на клас.  Дізнавшись, що до повноцінного концерту ще година, позіхає з усмішкою: «А-а-а, то це не зараз. То треба вміти не лише читати, а ще й читати правильно».

Репетицію завершено. На сцені лишається лише хлопець за електроорганом і раз за разом повторює свіжо вивчене. Крісла теж поступово спорожніли. Очікують на другу частину вечора дві учениці джазової школи, Юля та Катя. Дівчата не розуміють вибору локації: тісне непопулярне приміщення навіває сум. Для поширення культури на околицях пропонують відкриту сцену влітку: «Тоді кожен перехожий міг би зупинитись і подивитись, навіть не знаючи, що відбувається». Діляться, як пояснювали полякам, де їм доведеться виступати: чи то за Львовом, чи у місті, і що дім культури – то ще з Совєтського Союзу. «Ми зараз, коли виходили на перерву, то закликали трохи людей, бо тут і реклами особливо не було».

Не бачили вуличних постерів і місцеві мешканці, пані Ольга та пан Василь. Їм за 50, інформацію про концерт знайшли у фейсбуці, там же і поширювали серед знайомих. Пара постійно відвідує джаз-фестивалі, особливо любить Alfa Jazz Fest за вибір учасників та атмосферу. Але і на JazzBezz приходять усі п’ятнадцять років. Люблять музику як таку: за кілька днів до джазового вечора ходили до філармонії на австрійський симфонічний оркестр, що давав концерт Штрауса. Пан Василь до того ж має професійний інтерес – він саксофоніст. У Народному домі вони вперше. «Ми дуже раді відчути цивілізацію і тут, – сяє Ольга. – Шкода було, коли не потрапляли на концерти в центрі у будні дні, а цей якраз поруч. Я просто з роботи прийшла, а чоловік і майстер-клас встигнув побачити». Події такого рівня – рідкість для Левандівки, але людей мало, дивуються обидва. І тут же знаходять пояснення: «Понеділок для багатьох складний день».

Минають останні десять хвилин до початку виступу краків’ян, і майже всі сто місць заповнюються слухачами: купкою збираються молоді музиканти, що були на класі, родини з малими дітьми, старші люди сідають рядочками. Музиканти грають, а підлогою пробігає тиха вібрація – хтось поруч вистукує ритм черевиком. Уже забуто, що концерт відбувається у ветхому радянському просторі. Поки не здіймеш очі до стелі, де між ошатними світильниками розпливлися плями від протікаючого даху.

На сидінні збоку примостився дідусь із густими бровами і суворим поглядом. Поруч – його онук років сімнадцяти, з ірокезом та кільцем у вусі. Він був на першому концерті поляків у п’ятницю, тож покликав діда на інший кінець міста, щоб послухати бенд знову. Від початку до кінця концерту юнак мружить очі та усміхається від задоволення, а між композиціями захоплено обговорює почуте з дідом.  

Насамкінець виступити запрошують учасників майстер-класу. До них долучається вже знайома Юля – виконує вокальну партію. Щойно після фінального поклону учні похапцем лишають залу: ще мають встигнути на буденну репетицію – у школи власний джазовий концерт у філармонії за чотири дні. У Левандівки – попередньо – за рік.  

Фото: Юля Сосновська