Останній лист Катрусї.

До тебе, милий, пишу лист в'останнє

Дріжучою рукою.

Вікном паде проміннє сонця раннє, —

Менї-ж здаєть ся, що твоє коханнє

Прощать ся йде зо мною.

 

Витай менї, витай, солодке, ясне,

Як мід з райського квіття!

Нїколи кращим не було, як власне

Тепер, коли короткий день мій гасне,

Смертельні свічі світять.

 

Нїколи, ах, нїколи, я не чула

Так сильно, як в тій хвили,

Які я дивні дні перебула

І як щасливою колись я була

З тобою, мій ти милий!

 

Й мабуть нїколи наші ті розмови,

Слова твої сердечні

Не мали в собі тільки сили й крови,

Як ось тепер, коли я без любови

В світи йду безконечні.

 

Не знаєш, милий, як я ждала, ждала

На тебе з поля бою.

Здаєть ся, душу й рай була-б віддала,

Щоби у Бога тільки щастя мала

Побачить ся тобою!

 

Не дав Бог щастя... Журавлї ключами

Летять і сумно кличуть.

Miстa і села вкрили ся димами.

По полї люде блудять між гробами

Й хрести вояцькі тичуть.

 

Стоять поля, не сїяні два роки,

Покраяні ровами.

Стави руді від людської посоки,

На них шувар питаєть ся осоки:

"Що буде, сестро, з нами?"

 

Питаєть ся шувар, а люде, милий,

Й питать ся перестали.

Нї, оповісти я не маю сили,

Скільки вони, ах, скільки пережили,

Нїм Богу духа дали!

 

Тут хисту треба справжньою і вправи,

Щоб вірно змалювати

Той образ від нічних пожеж крівавий,

А від невинних людських сліз слезавий, —

Відвагу треба мати!

 

Може я там, на другім світї може

Наберу сили слова

І сміло скажу: таж ти бачив, Боже,

Як гypaґаном військо йшло вороже

Через кордон до Львова.

 

І бачив ти, як наші бідні люди

Свій рідний край кидали,

Мами з дітьми маленькими при груди

Пускали ся на безконечні труди

В краї, яких не знали!

 

І бачив ти, як дїдо із онуком

За те, що не хотїли

Опоганитись зрадою, під буком

Kpoвю багрились і як дїдо з внуком

Нa мотузку дубіли.

 

Ще й бачив ти, як дїти, от дрібнота,

Без батька і без мами

Тиняли ся голодні біля плота,

Поки з ніжок звалила їх дрімота;

Не між людьми, — між псами!

 

Ти бачив, Боже, тії каравани,

Що на Сибір тягнули.

У серцю біль, а на руках кайдани...

Так за Христа терпіли християни

Тому, бо вірні були.

 

Бо вірні були, вірні до сконання

Своїй святій ідеї.

І для ідеї тої, для кохання

Приймали мовчки муки і страждання

Усе, усе для неї!

 

Ти бачив, Боже!... Ну і щож? Що нинї?

Де-ж є твої глаголи?

Невжеж блукатимемо по пустинї

І до своєї власної святинї

Не увійдім нїколи?

 

Невжеж вовік не прощена провина

Супроти слави й волї?

А прецїнь батько слав на муки сина,

Старий зарівно прецїнь, як дитина,

Конали в полї!

 

Яких ще жертв? Яких тобі? Скажи нам,

Промов велике слово!

Чекаємо. Най вдарить раз година,

Най заворожена проснеть ся Україна

І оживе наново!...

 

Оттак хотїла-б я сказать. Про себе

Буду, як гріб, мовчати.

Бо щож бажання мої, що потреби

Супроти кривд тих?... Милий, я до тебе

З жалем буду лїтати.

 

Як згасне день, а ніч голубі крила

Розіпне над полями,

Відчинить ся нараз моя могила,

В зітлїлі кости вступить прежня сила,

Цвинтарні кину брами.

 

Й полину в світ, До тебе, де нї будеш —

В походї, чи у бою,

Поки мене при другій не забудеш,

Поки у снах ти біля мене будеш,

Витатиму з тобою.

 

І говоритиму тобі до уха

Устами піль, діброви,

Яка над ними вiє завepyxа,

Яка палить їх спека і посуха,

Як смерть ідe на лови.

 

І говоритиму тобі устами

Тих всїх, що тут сконали,

Як бичували їх життє тернами,

Як плечі їх вгинались під хрестами,

Як марно пропадали.

 

І говоритиму тобі устами

Серць молодих, що рвались

До тих країв за тихою водою,

Овіяних надїєю святою,

Як йшли і не вертались.

 

Усе-усе, що гарне, а нещасне

У нашім ріднім краю,

Я передам тобі як своє власне,

Нехай бажаннє в тобі не загасне

Крізь пекло йти до раю.

 

Нехай у тобі вічна іскра тлїє

Визвольного стремлїння.

Неxай на мить одну життє не втлїє,

Поки на сходї день не зазоріє

Грядучим поколїнням.

 

Будемо поти разом. Я при тобі,

А ти будеш при минї.

Хоч я лежатиму у тихім гробі,

А ти в ровах стрілецьких або, пробі,

Далеко на чужинї.

 

А як скінчить ся бій, як мир повіє,

Мов легіт по долинї,

Прийди на гріб, мій милий. Звечоріє,

Запахнуть квіти і зоря затлїє, —

Посидь, посидь при минї!

 

. . . . . . . .

 

До тебе, милий, пишу лист в'останнє

Дріжучою рукою.

Вікном паде проміннє сонця раннє, —

Менї-ж здаєть ся, щo твоє коханнє

Прощать ся йде зо мною.

 

Відень, вересень 1915.

 

[Вістник Союза визволення України]

05.12.1915