Повітряний інцидент поблизу турецько-сирійського кордону можна вважати поворотним пунктом у реґіональному конфлікті. Туреччина не просто збила російського бойового літака, вона знищила всі так ретельно вибудувані плани Кремля з повернення у велику політику через сирійський чорний хід.
Зранку у вівторок, 24 листопада, Генштаб Туреччини повідомив про те, що винищувач F-16 збив літака, який порушив повітряний простір країни. Міністерство оборони Росії, своєю чергою, підтвердило падіння на території Сирії бомбардувальника Су-24 російської авіагрупи, яка базується на летовищі Хмеймім.
Ситуація, здавалося б, зрозуміла: відбувся повітряний інцидент, характерний для реґіонів, охоплених полум'ям війни. Не збігаються у подачах Анкари і Москви лише дані щодо маршруту російського бомбардувальника і наявності попереджень від турецьких військовиків.
Зрештою, на момент написання статті можна було собі вже досить чітко вималювати диспозицію інциденту. Перед тим варто нагадати, що російські бойові літаки, котрі дислокуються останні два місяці в сирійські Латакії, вже кілька разів порушували турецький повітряний простір. Анкара кілька разів подавала ноту Москві й попереджала, що вживатиме жорстких заходів у відповідь. Урешті-решт турецька ППО таки збила 16 жовтня російський безпілотник «Орлан-10». При тому Генштаб ЗС Туреччини чітко попередив: щойно порушить наш повітряний простір пілотований літальний апарат, зіб'ємо і його.
Росія легковажно зіґнорувала це попередження. Чому? Експерти дають кілька пояснень. Перше — суто географічне. «Турецьке ікло», яке доволі глибоко врізається в сирійську територію, нівроку ускладнює повітряну навіґацію для росіян в тому реґіоні. Щоб не порушити турецький кордон, доводилося б робити чималу дугу, руйнувати рівність польоту, витрачати зайве паливо. Тому російські пілоти дозволяли собі перетинати це «ікло», навіть не вважаючи це якимось порушенням, адже політ над ним тривав якихось 5–10 секунд.
Друге пояснення полягає в тому, що Росія бажала зайвий раз продемонструвати, хто в реґіоні господар. Пам'ятаєте, з яким пафосом і захопленням розповідали російські телемодератори про те, як мужньо пілоти ВПС РФ брали на приціл турецькі літаки, як лякалися тамтешні авіатори? Тому міф безстрашності й лідерства треба було щоразу підживлювати такими, здавалося б, незначними прикордонними інцидентами.
У Кремлі чи то забули новітню історію Туреччини, чи то не вчили її, чи не надали їй належного значення. Адже після революції Кемаля Ататюрка саме турецькі військовики стали елітою нації, від них залежало державне керівництво і всі суспільні процеси. Тож той, хто спробував би заплямувати гордість турецького військовика, потім жорстоко пошкодує.
Повернімося до опису інциденту. Ситуація, згідно зі свідченням більшості джерел, виглядала так. 24 листопада о 9.20 за турецьким часом у турецький повітряний простір над згаданим «іклом» залетів російський бомбардувальник Су-24. Турецькі військовики кілька разів попередили літак, ще на підльоті, про неприпустимість порушення повітряного кордону. Пілот зіґнорував попередження. Тоді в гру вступив турецький винищувач F-16.
Міжнародне право розглядає порушення повітряного простору як зазіхання на суверенітет держави, а навмисне знищення чужого повітряного судна — як збройний конфлікт. І тут треба звернути увагу ще на один суттєвий момент. Цілком можна припустити, що пілот турецького винищувача запустив ракету «повітря-повітря» в той момент, коли російський бомбардувальник-порушник вже полишив повітряний простір Туреччини. Тобто безпеці Туреччини він вже фактично не загрожував.
Якщо це справді так, то виникає запитання: навіщо Туреччина довела «зазіхання на суверенітет» до «збройного конфлікту», якого, власне кажучи, легко могла уникнути? На це запитання теж є кілька відповідей. По-перше, вже згадана гордість турецьких військовиків. Покарати нахабного порушника наказує не лише статут, а й честь.
По-друге, можна припустити, що генеральний штаб дав чіткі вказівки ВПС і ПВО діяти чітко й жорстко. З'явився порушник — оперативно попередити, не зреагував — знищити. Тому пілот, який натиснув кнопку пуску ракети, навіть не мусив зайвий раз консультуватися з командуванням і перейматися, чи не вмикає він стартер запуску Третьої світової війни.
По-третє. Досить багато ознак інциденту вказують на те, що турки апріорі бажали покарати російського порушника, який раніше чи пізніше мав з'явитися, спеціально до цього підготувалися й реалізували задумане. У цьому контексті виникає чотири ймовірні варіанти сценарію.
Перший: це покарання мало вузько тактичну мету провчити росіян і відохотити їх порушувати повітряний простір Туреччини. Другий: Анкара вирішила в такий спосіб покарати росіян за бомбардування районів, де мешкають сирійські туркмени, за яких турки завжди заступалися, і водночас відбити бажання росіянам робити це в майбутньому. Третій: мета покарання була ґлобальнішою, стратегічнішою, узгодженою з військовими альянтами НАТО.
Щодо першого варіанту, ми вже його досить детально розглядали (військова гордість). Щодо другого, то треба уточнити, ким є сирійські туркмени, щоб їх не вважали сирійською діаспорою співвітчизників славної пам'яті туркменбаші Сапармурата Ніязова. Ні, з туркменами Турменистану вони не мають нічого спільного. Ну, тобто, не те щоб зовсім нічого, щось спільного таки знайдеться, але не більше, ніж у двох окремих тюркськомовних народів.
Набагато більше спільного сирійські туркмени мають якраз із турками. Загалом сама назва етнічної групи «туркмени» прижилася винятково на пострадянській території, а ще їх називають туркоманами чи просто сирійськими турками. Вони є нащадками анатолійських турків і розмовляють одним з анатолійських діалектів турецької мови.
У Сирії вони переважно зосереджені на північ від Латакії, поблизу турецького кордону, а також у містах Алеппо, Ідліб, Хомс, Тартус і в районі Дамаска. Достовірних даних про чисельність туркменів-туркоманів немає. За дуже приблизними підрахунками, їх мешкає в Сирії від 1,5 до 3,5 мільйона осіб.
Від часу приходу до влади в Сирії клану Асадів (спершу Хафеза, а потім Башара) туркомани зазнавали постійного гніту. Їм було заборонено публікувати книжки й періодичні видання, а часом навіть просто писати рідною мовою. Уряд країни не визнавав ані їх, ані інші етнічні групи національними меншинами, воліючи наполягати на єдності арабського сирійського народу.
З початком заворушень у країні партії, що репрезентують інтереси цієї етнічної групи, об'єдналися в «Асамблею сирійських туркоманів», яка виступає в альянсі з опозиційним до сирійської влади угрупованням «Національна коаліція». Останню підтримують Захід і країни Перської затоки.
2012 року сформувалися численні повстанські угруповання туркоманів, що їх готували за підтримки турецької сторони. Зокрема, було сформовано «Бриґаду сирійських туркоманів» чисельністю 10 тисяч багнетів. Вони провадили бойові дії головно на півночі Сирії. Згодом було сформовано й інші бойові формування туркоманів, як-от «Бриґада Джабаль ат-Туркман», Друга прибережна дивізія тощо. Головними супротивниками туркоманських формувань є реґулярна сирійська армія і збройні угруповання «Ісламської держави».
Так от, російська авіація за два останні місяці, вдаючи, що воює з ІДІЛ, насправді більшість своїх атак скеровувала саме на райони, де мешкають і воюють туркомани. Правдоподібно, під час зустрічей військових аташе Туреччини й РФ, які відбулися після перших порушень російськими пілотами турецького повітряного простору, Анкара вказала Москві на неприпустимість таких дій. Пообіцяла Москва, своєю чергою, що більше не атакуватиме райони проживання туркоманів, чи нахабно зіґнорувала це прохання Анкари — на таке запитання зможуть відповісти лише втаємничені. Ми лише знаємо, що російські бомбардування в цьому реґіоні тривали й далі. Тому Туреччині не залишилося іншого виходу, окрім жорсткого.
Тепер щодо третього варіанту. Варто відразу ж зауважити, що збиття російського бомбардувальника сталося напрочуд вчасно. Вчасно у сенсі нейтралізації хитрих планів Кремля відновити свої ґлобальні впливи через сирійську авантюру. «Z» вже описував, які неймовірні бонуси Москва отримала завдяки терактам у Парижі 13 листопада і як вона зуміла їх закріпити на саміті G20 в Анталії.
Але тут Анкара вдається до «турецького гамбіту з російською жертвою», і розклад кардинально змінюється. Ось як охарактеризував ситуацію, в яку потрапила Росія, німецький політолог, експерт з питань НАТО в гамбурзькому Інституті досліджень проблем миру і безпеки Ульріх Кюн:
«По-перше, це погіршує і без того погані стосунки між НАТО і Росією. По-друге, це розділяє дві країни, у яких в минулому було багато спільного, — Туреччину і Росію. Обидва президенти, Путін і Ердоґан, відомі дуже схожим авторитарним стилем правління. Між обома країнами — тісні економічні зв'язки.
Але щодо Сирії інтереси Росії і Туреччини діаметрально протилежні. Росіяни хочуть разом з президентом Сирії Башаром Ассадом зберегти країну на Близькому Сході, в якій вони мали б сильне право голосу. Турки хочуть протилежного. Вони хочуть відсторонення Ассада від влади і розширення свого впливу як реґіональної держави.
Тож довгострокова ідея створити коаліцію з країн НАТО, плюс, можливо, Росія, плюс країни реґіону, такі як Туреччина, Саудівська Аравія, Іран, Йорданія або країни Перської затоки, відсунулася в далеке майбутнє».
Отже, Росія злітає з драбини західної довіри, попри те що піднялася нею майже до половини. Антитерористичної коаліції з Росією Захід не те що не створюватиме, він тепер навіть думки такої не плекає.
На Раді НАТО, яку було зібрано дуже оперативно, відразу ж у день збиття російського бомбардувальника, військові партнери Туреччини одностайно висловили підтримку Анкарі. «Ми солідарні з Туреччиною і підтримуємо територіальну цілісність нашого союзника з НАТО. Ми й далі уважно стежимо за розвитком подій. Я з нетерпінням чекаю подальших контактів між Анкарою і Москвою, і закликаю до спокою й деескалації», — заявив Генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберґ після екстреного засідання Ради НАТО. Він також зазначив, що раніше вже висловлював побоювання з приводу дій Росії біля кордонів країн НАТО.
Вчасно (але не для Кремля) пролунали й погрози російського президента Володимира Путіна на адресу Анкари, які російський лідер висловив, щойно відійшов від шоку, завданого «турецьким гамбітом».
«Ця трагічна подія матиме серйозні наслідки для російсько-турецьких відносин. Ми завжди ставилися до Туреччини не просто як до близького сусіда, а як до дружньої держави. Не знаю, кому було потрібно те, що зроблено сьогодні, у всякому разі, не нам… Наші літаки ніяк не загрожували Турецькій Республіці. Це очевидні речі. Вони проводили операції для боротьби з ІДІЛ».
А найцікавішим є оцей момент у гнівній філіппіці російського президента:
«Це був удар у спину від поплічників терористів. По-іншому це я не можу назвати. Ми давно фіксували той факт, що на територію Туреччини йде велика кількість нафти і нафтопродуктів зі захоплених територій. Звідси й велике грошове підживлення банд формувань».
Що практично означають ці слова? Хоч би й те, що проект «Турецького потоку», який вже майже віддав духа, але ще ледь-ледь жеврів, поховано остаточно. Разом з ним під великим знаком запитання опиняється маса інших російсько-турецьких промислових і торговельних проектів.
І тут треба зауважити, що досі Анкара не була цілком лояльним партнером Києва в контексті анексії Криму. Наприклад, у кримські порти, попри заборону, й далі приходли турецькі пасажирські та вантажні судна, існувало повітряне сполучення Туреччини й Криму. 52 відсотки овочів і фруктів, які продавалися у кримських крамницях та на базарах, були з Туреччини.
«Дії ВПС Туреччини, що завдали зрадницького удару по російському літаку, який виконував завдання з боротьби з міжнародним тероризмом в небі над Сирією, викликали гнів і обурення кримчан. Це держава, яка демонструє ворожу налаштованість до Росії», — заявив керівник окупаційної адміністрації Криму Сергій Аксьонов. Важко тепер навіть собі уявити, в який спосіб півострів забезпечуватиме себе продуктами з огляду на блокаду з боку України.
Але повернімося до гарячкових слів Путіна, який назвав Туреччину фактично «поплічником терористів». Зрозуміло, що після такої пейоративної лексики ні турецький президент Реджеп Таїп Ердоґан, ні прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу не забажають зустрічатися з російським керівництвом. Принаймні — не в осяжному майбутньому. А візит російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова до Анкари, запланований на 25 листопада, відразу було скасовано.
Але виникає запитання іншого кшталту: а як бравий президент Путін звітуватиметься за «турецький гамбіт» перед внутрішньою аудиторією, що він скаже своїм співвітчизникам? Адже він виряджав війська до Сирії, щоб там «захистити російські інтереси». А тут тобі пряме на них зазіхання віду Туреччини, причому з реальними жертвами й матеріальними втратами.
І що Путін? А Путін розуміє, що до Туреччини в нього, як кажуть в Росії, «кішка тонка». Турецька армія — одна з найпотужніших в НАТО, найсильніша в реґіоні, вона має практику перманентного провадження бойових дій, вона постійно модернізується. Зрештою, армія є гордістю Туреччини.
А тут ще, як на зло Путіну, в Росії завирували антитурецькі настрої: демонстрації з гаслами помсти туркам, шапкозакидацькі виступи політиків, погром турецької амбасади в Москві… А Кремлю відповісти нема чим, окрім як заборонити російським туристам їздити на турецькі курорти. Тому падіння рейтинґу російського президента і його оточення — процес невідворотній.
26.11.2015