Розмова з письменником та вояком Еліотом АКЕРМАНОМ

Американський письменник Еліот Акерман був гостем цьогорічного Форуму видавців у Львові. Колишній боєць підрозділу спеціального призначення морської піхоти США став письменником — його перша книжка «Зелене на синьому» присвячена війні в Афганістані, яку він передає очима місцевих мешканців. Зараз в роботі роман про події у Сирії. «Z» говорив з Еліотом Акерманом про війну і мир: про бойовий досвід, посттравматичний синдром, позиціонування солдата у мирному суспільстві — все те, що сьогодні, нажаль, є таким актуальним для України.

 

Знимка аґенції LUFA

 

- Як сталося, що Ви пішли до війська?

 

- Я вчився в університеті, де була додаткова програма військової підготовки. Тож за чотири роки студент мав змогу стати офіцером. Я приєднався до цієї програми перед вереснем 2001 року, я прагнув отримати роботу і мати відповідальність. Військо давало таку можливість — як офіцер я мав у підпорядкуванні 45 морських піхотинців. Це було моє свідоме рішення.

 

Я закінчив університет у 2003 році. Того ж таки року почалися бойові дії в Іраку, тож моє перше відрядження було саме до цієї країни. Там я брав участь у битві в Фалуджі 2004 року (найбільша битва у межах міста від часів війни у В'єтнамі. — Ред.). Після повернення до США я вступив до підрозділу спецоперацій, а потім було відрядження до Афганістану, де я був військовим радником.

 

- Наскільки відрізнялися умови та люди в Іраку та Афганістані?

 

- На мій погляд, найбільша різниця полягала в тому, що для мешканців Іраку, які довший час жили за режиму Хусейна, війна була чимось незвичним, страшним, і вони хотіли якомога швидше повернутися до мирного життя.

 

В Афганістані ж усе було по іншому. Афганські бійці були набагато ліпшими за іракських солдатів. Вони були спритні та досвідчені, адже там війна триває вже 35 років практично без перерви. Загалом я прослужив у війську вісім років, а потім звільнився в 2011-му.

 

- Вирішили, що війни вам вже досить?

 

- Я подумав, що цей досвід я вже здобув, і зрозумів, що я не хочу робити однне й те саме усе життя. Це трапилося не тому, що в мене був якийсь поганий досвід під час служби. Ні, я зустрів цікавих людей у війську. Часами в армії було важко, але я не хотів мати 65 років і все ще бути солдатом. Це не просто метафора — в Афганістані я служив із солдатом, який воював ще у В'єтнамі. Він був добрий чоловік і чудовий солдат, але я не хотів би це робити все життя. Саме тому я вирішив, що настав час залишити військо. Після того я почав писати, і тепер я письменник.

 

- Тож Ваша книжка «Зелене на синьому» була спробою не лише перекласти на папір власний воєнний досвід, а ще й показати війну з невідомого американцям боку?

 

- За час мого перебування в Афганістані зі мною були лише кілька американців, а решта — афганці, і я мав змогу побачити війну з їхнього погляду. З того боку, який бачили не надто багато американців. Це афганський досвід цієї війни. І я спробував показати це у книжці, яка побачила світ у лютому цього року. Реакція була позитивною, рецензії у ЗМІ переважно прихильними, критики відзначали інший ракурс опису війни, ніколи перед тим ще не описаний. Думаю, багато американських солдатів раділи з того, що про ці події було написано з іншого боку, бо вони це також бачили на власні очі.

 

- Чи Ви пам'ятаєте свій перший справжній воєнний досвід? Як це трапилося?

 

- Це трапилося у липні 2004 року, ми були у конвої і в нашу вантажівку влучила бомба. Я, на щастя, не отримав тоді жодних ушкоджень. Поранення я отримав пізніше у Фалуджі, але воно не було важким. Мені пощастило (Сміється).

 

- Але смерть Ви, очевидно, бачили. Як це — втратити бойового товариша, з яким ви кілька годин тому сиділи за одним столом за горням кави, а тепер бачите, як він вмирає?

 

- Спочатку це сум. Бачите цей браслет? (Витягає праву руку у срібному браслеті зі стертим написом). Цьому напису понад десять років і він уже стерся. Це мого друга, убитого в 2004 році. Я ношу цей браслет за нього. Це дуже важко, в один момент ти почуваєшся дуже старим, так ніби якась частина тебе старіється і ти бачиш, як юнаки, які прийшли на війну, мусять вмирати.

 

- Армійський та воєнний досвід. Як сильно він впливає на подальше життя? Можна використати його собі на користь?

 

- Думаю, так. Армійське життя багато дає на перспективу. Наприклад, певні речі, щоденні клопоти, що їх люди вважають неабиякими проблемами, з перспективи мого досвіду, того що пережили ми з друзями, проблемами взагалі не є.

 

Один мій військовий товариш після повернення з війни, сказав мені: «У мене таке відчуття, що я почуваюся некомфортно. Удома життя таке легке та гарне, тож я почуваюся ніби не у своїй тарілці».

 

- Не доводиться ризикувати життям щодня…

 

- Так, адже вояцьке життя не просте — 7 місяців поза домом, спиш на землі, або взагалі не спиш, патрулювання і таке інше. Один з моїх друзів, коли повернувся у Каліфорнію, взявся до бізнесу, купив будинок біля моря, і в нього було враження, що він живе як у кіно.

 

- А для Вас особисто перехід від армійського життя до цивільного був важким?

 

- Часто люди просять мене описати посттравматичний стрес, бо у США багато про це говорять — чи мають солдати цей стрес, чи ні, усі солдати чи тільки частина. Я трохи думав про те, що таке війна і як вона змінює людину. Є солдати, яким після повернення з війни сняться жахіття, вони мають неприємні спогади, вони певний час реагують на голосні та різкі звуки. Так є насправді і йдеться про багатьох ветеранів.

 

Та водночас я гадаю, що кожна людина мусить мати мету в житті, щоби бути щасливою. Для когось це проста мета: ти працюєш у крамниці, отримуєш платню, у тебе є сім'я, ти маєш їжу на столі, діти ходять до школи. І це є просте житейське щастя.

 

А якщо ми візьмемо юнака, який у 20 років потрапив на війну. Він має місію — втримує блокпост у місті чи на гірській вершині охороняє село, що лежить у долині. Він має цю місію, це завдання, і він виконує його разом з людьми, які стають йому найкращими друзями і навзаєм намагаються один одного вберегти. Це дуже велике та вагоме відчуття мети.

 

А якщо сказати, що мета — це наркотики, які роблять людину щасливою? Перебування на війні подібне до виробництва метамфетаміну. Ця мета дуже вагома, і ти робиш це шість років поспіль. А коли повертаєшся додому, усього цього вже немає. Але ж ти маєш бути щасливий, ти мусиш знайти нову життєву мету. Все довкола доступне для тебе, але це геть не той кристалічний метамфетамін, якими були відчуття на війні.

 

- Як затяжне похмілля…

 

- Так. Люди щось роблять, влаштовуються на роботу, але їм бракує цієї важливої мети у житті, так ніби після вживання метамфетаміну вони решту життя зможуть пити лише пиво. Тож часом вони впадають у депресію, бо не хочуть решту життя пити це пиво. Депресія приходить із розумінням, що так добре у житті вже ніколи не буде.

 

До речі, ще одна група людей, котрі страждають від подібних симптомів, — це професійні атлети найвищого рівня. Це майже така сама річ: молода людина на межі зусиль здобуває найвищі нагороди, а за якийсь час усі ці прекрасні відчуття минають, а після 40 років трапляється так, що ніхто й не згадує про колишніх кумирів публіки. І яка мета у житті таких людей?

 

- Нагадує рок-зірок на пенсії…

 

- Саме так. Ти мусиш перенацілити себе, знайти собі нову мотивацію для подальшого життя. Дехто може це зробити, а декому не вдається…

 

- Як держава допомагає воякам адаптуватися до мирного життя?

 

- Якщо ветеран має проблеми зі здоров'ям, у тім і з психічним, то є чимало місць, куди він може звернутися. Наприклад, департамент у справах ветеранів, де йому нададуть лікаря і відповідне лікування. Це не проблема. Деколи воно не працює ідеально, але річ у тому, що чимало ветеранів не потребують огляду лікаря чи лікування, вони просто мають вирішити, якою буде їхня мета у подальшому житті. Дуже багато колишніх солдатів мають проблеми з тим, щоб цю нову мету знайти. Я, наприклад, почав писати книжки, так знайшов собі нову мету. Ще один мій товариш з війська знайшов нову мету в політиці, він тепер уже конґресмен. Але це боротьба, боротьба за те, щоб віднайти нову мету в житті. А багато моїх знайомих так і не змогли цю мету віднайти, не змогли перемогти у той перехідний період.

 

- Маєте поради для українських вояків, які повертаються додому після служби в зоні АТО?

 

- Як я вже казав, треба переосмислити своє життя і віднайти нову мету для того, щоби бути щасливим. Це частина процесу. Є ще один нюанс, який я бачив у США. З війська звільняється молода людина, яка під час служби брала на себе вагому відповідальність — командувала підрозділом у кілька десятків солдатів і робила це добре. А після служби йому кажуть: молодий чоловіче, у вас немає необхідного досвіду, ви не працювали у нашому бізнесі. Ветеран відповідає, що має необхідний досвід, бо його підрозділ виконував небезпечні завдання і він керував цими людьми, але потенційний роботодавець не розуміє, що досвід часом переноситься з однієї галузі діяльності в іншу. Це питання порозуміння між військовими та цивільними.

 

- Але цивільним справді важко осягнути досвід професійного воїна, вони переважно потребують на роботу когось із дипломом Гарварда чи Массачусетса… І одна з проблем — це брак відповідної комунікації між ветеранами і цивільними…

 

- Це правда, між ними існує така своєрідна лінія, і посттравматичний синдром для багатьох ветеранів — реальність. Але, на мою думку, не можна цей досвід патологізувати, не можна робити з нього хворобу. Я також проходив через це, і цей досвід формував мене. Я думаю, що коли дві групи людей не розуміються між собою, то вони дивляться одне на одного з острахом.

 

Ви знаєте, є така ідея, що мирні люди ніколи не зрозуміють тих, хто побував на війні. І в цьому солдати бувають найгіршими, коли кажуть: вам не зрозуміти, як це було, я був на війні солдатом і пережив таке, чого ви навіть уявити не можете. Це фіґня! На мою думку, більшість цивільних можуть уявити собі такі речі. Адже у житті кожного є моменти, коли ми втрачаємо близьких людей, смерть цих людей була для нас дуже болючою, призводила до внутрішньої боротьби, і все це не має жодного стосунку до війни. Я ґарантую, що емоційно у житті ми можемо переживати багато чого такого, що й на війні. Але причина, чому твердження про те, що цивільні ніколи не зрозуміють солдата, не відповідає дійсності, на мою думку, полягає ось у чому: якщо я вирішу, що цивільні громадяни США ніколи не зрозуміють, через що я пройшов у війську та на війні, то це означає, що я повертаюся в суспільство, яке ніколи мене не зрозуміє. А якщо так, то це означає, що я ніколи не повернуся додому, тому що я ніколи не зможу перебувати в тому суспільстві, в якому я жив перед службою у війську. Я не можу в це повірити. Адже в США щодня гинуть люди від пострілів чи у ДТП. Це також трагедії для їхніх близьких, але вони трапляються не на війні, а в інший спосіб.

 

Розумієте, війна є частиною людського досвіду, як все інше у житті. І коли я чую, як солдати кажуть цивільним, що ті не можуть їх зрозуміти, то для мене це звучить, як «вам не треба мене розуміти». Але насправді саме правдиві історії можуть звести міст між людьми.

 

- Тепер працюєте над книжкою про події у Сирії. Якою буде ця книжка?

 

- Це історія кохання у час війни. Її події відбуваються на кордоні Туреччини та Сирії. Одним з головних героїв є араб із США, який хоче воювати у Сирії, але не може перетнути турецько-сирійський кордон, і він якийсь час живе в одній сирійській сім'ї, де чоловік — колишній революціонер, який облишив цю справу після смерті дочки. А його дружина хоче перейти кордон, щоб побачити іншу дочку, араб з Америки також хоче боротися, щоби перейти кордон. Тож це історія про те, хто врешті-решт той кордон перейде, про те, що трапляється, коли людина перестає вірити у свою справу, — революцію чи шлюб; що трапляється, коли люди перестають вірити.

 

- Як Ви бачите майбутнє конфлікту в Сирії? Чи мають США втрутитися в цей конфлікт зі зброєю, як це вже було в Афганістані або Іраку?

 

- Те, що зараз відбувається в Сирії та Іраку, є безпосереднім результатом поганої політики США та іракського уряду, починаючи від інвазії до Іраку в 2003 році. І з цього огляду немає простих відповідей на питання, що робити з Іраком та Сирією. Мені здається, що це буде визначальний конфлікт нашого часу і швидко він не закінчиться. Тому що це екзистенційна криза на Близькому Сході. Яким буде майбутнє цієї частини світу? Чи це буде проґресивна гілка ісламу чи реакційна, сунітська чи шиїтська держава?

 

Це повний розпад реґіону, і хто знає, як воно потім зможе зібратися? Теперішні події в Сирії та Іраку подібні до того, як різні ідеології воювали між собою в Європі у ХХ столітті. Мені здається, там проллється ще багато крові, аж поки місцеві лідери не усвідомлять потребу в перемовинах.

 

- Яка Ваша думка щодо біженців з Сирії: Заходу належить їх приймати чи остерігатися?

 

- Я не думаю, що біженці становлять загрозу, адже зараз багато радикально налаштованих громадян Великої Британії, Німеччини та інших краї воюють у Сирії. На мою думку, набагато більшою була би загроза, якби Західна Європа не прийняла жодного біженця, бо тоді вони дуже швидко сталили б дуже радикальними через жахливі умови проживання в тій-таки Сирії чи у країнах, де вони не отримали б допомоги. Моя особиста думка: політика прийому біженців принесе Європі дивіденди, але у дальшій перспективі. І ще раз повторю, це не війна у самій лиш Сирії. Це війна також в Іраку та Ємені, той Близький Схід, який ми знали досі, розпадається. Адже дотеперішня карта Близького Сходу великою мірою була встановлена угодою між Британією та Францією під час Першої світової війни. А проголошення ІД фактично означало кінець цієї ери і початок часів встановлення нових кордонів.

 

 

Розмовляв Тарас БАЗЮК

 

25.09.2015