Олександр Афонін очолює Асоціацію видавців та книгорозповсюджувачів уже майже 20 років і про стан видавничої галузі знає усе і навіть більше. Під час «Форуму видавців», який тривав у Львові ще до вчора (13 вересня), кореспондент «Z» поспілкувався з паном Афоніним про насущні проблеми українських видавців, читачів та перспективи розвитку галузі.
- Які найбільші проблеми зараз є у галузі книговидання?
- Сьогодні, на жаль, книга для українців перетворилася на предмет, який не має ваги, який не впливає на їхню долю, на їхній добробут та їхнє існування. Це те саме, що лижі для папуаса: вони є, але потрібні тим, хто живе в зовсім іншому місці.
І це не проблеми галузі, а проблеми держави. Найголовніша проблема — відсутність бачення перспектив розвитку держави та визначення кардинальних напрямків, куди рухатись. Бо коли немає визначеності, коли людина перебуває у підвішеному стані, вона не може зорієнтуватися і живе станом очікування. Ніколи людина не робитиме ту роботу, яку вважає марною наперед, а сьогодні вона вважає марними будь-які знання, оскільки вони не визначають ні соціального статусу людини, ні її кар'єрного зростання.
Держава не заявила про перспективу, держава не зробила соціального замовлення, технічної програми, куди ми йдемо. Бо коли молода людина дивиться на перспективу, їй мають сказати: найближчим часом ми будемо робити оце, оце і оце. Будемо розвивати космічну та хімічну галузі, агросектор, у найближчі два–три роки нам будуть вкрай потрібні такі спеціалісти, люди, які мають високі знання та вміння, які готові працювати в цьому напрямку. Вони забезпечать своє безбідне існування та існування своєї родини і держави. Учіться, люди. І тоді люди кинуться читати.
Тобто сьогодні треба повернути знання, розум, уміння та професіоналізм як стимул для того, щоби людина мала можливість реалізувати себе. Саме тоді книги читатимуть, батьки купуватимуть книги і привчатимуть своїх дітей до читання, а дорослі люди шукатимуть книги і читатимуть, щоби обійняти в цьому світі належне їм місце, відповідно до знань та умінь.
- Але ж йдеться не тільки про навчальну чи професійну літературу. Йдеться також про загальний рівень культури суспільства…
- Жодна галузь у нас не має такого рівня падіння, як книговидання. Порівняно з минулим роком загальний наклад книг зменшився на 55%. Цього року, станом на сьогоднішній день, видрукувано 14,7 млн примірників, тоді як за аналогічний період минулого року, який не був найкращим, видрукувано майже 33 млн. До цього слід додати зменшення за кількістю назв майже на 4 тисячі порівняно з минулим роком. А падіння обсягів продажів до минулого року склало майже 40%.
- При тому, що майже половина з цих обсягів є навчальна література…
- І це показник, що свідчить про вкрай низький рівень загальної культури. Бо у цивілізованих країнах освітня література займає не більше чверті ринку, на відміну від країн, що розвиваються, де воно становить половину та більше від загальних обсягів. На сьогодні в Україні це 53%.
- Чим пояснити таке різке падіння продажів? Війна, зростання цін?
- Це комплекс проблем, пов'язаних переважно з неґативними очікуваннями і дуже малою кількістю грошей в населення, які вони готові викласти на щось інше, крім харчів та виживання. Це таке замкнене коло: люди не мають грошей купити, відтак видають менше, а отже, зростає вартість книги, відтак ще менше людей можуть її купити.
- Який вихід бачите? Що треба змінити, які підходи чи механізми запровадити? Додати грошей на видання книг з державного бюджету?
- Жодні прямі бюджетні вливання виробникам книги абсолютно неефективні. Як правило, вони породжують всілякі корупційні схеми, бо іде конкуренція не видань, авторів чи якості книги, а конкуренція знайомств та контактів і так далі.
У всьому світі таке фінансування вважають корупційними, і тому воно заборонене. Водночас держави дуже широко фінансують бібліотеки, де працює природний вибір читача, який хоче читати те, що йому потрібно чи подобається, і саме за рахунок цього іде вливання. Бо те видавництво, яке видає літературу, що користується попитом, виграє в той чи інший спосіб. Але воно виграє не за рахунок прямих грошових надходжень, а за рахунок того, що споживач в особі бібліотеки платить саме за цю книжку. Тому потрібне повернення до системи, яка існувала ще за радянської доби і яка сьогодні існує у всіх європейських країнах. Це стабільне фінансування бібліотек з бюджету. Щорічне, не випадкове і не за залишковим принципом. Сьогодні держава мусить забезпечити бібліотеки достатньою кількістю грошей, для того щоби різножанрова українська книга була доступною споживачеві навіть за повної відсутності коштів у нього.
- А як добиратимуть видання, що мають потрапити до бібліотек? Тут немає лазівки для корупції?
- Справа в тому, що бібліотеки ведуть облік незаповненого попиту читачів, і це робиться реґулярно. У них висвітлюється лінійка книг, які люди хотіли би почитати, але яких немає в бібліотеці.
А по-друге, необхідно скасувати тендери на закупівлю бібліотеками книжок. Бібліотека мусить купувати книги безпосередньо у видавця. Ці тендери перетворюють книгу на товар, часто удвічі чи утричі дорожчий, аніж ціна від видавництва.
Французькі бібліотеки отримують кошти, йдуть до видавців і купують ту літературу, яку вони потребують, і за ціною, яку дає видавництво, а не за ціною, яку пропонують посередники. Таким чином у Франції бібліотека може купити чотири книги за ті самі гроші, що в Україні — одну.
- Наскільки зменшилося число книг з Росії? Це була перед війною одна з головних проблем галузі…
- За даними української митниці, якщо у 2012 році в Україну леґально з Росії завезли книжкової продукції на 32 мільйони доларів США, то цього року прогнозують не більше двох мільйонів доларів. Це зменшення у понад 16 разів.
- Отже, виникає лакуна…
- Так, виникає лакуна, яку українські видавці можуть у найкоротший час заповнити за умови доступу до кредитних ресурсів чи інвестування в галузь. На жаль, сьогодні власних обігових коштів видавництва не мають фізично, бо працюють в режимі нуля, тобто аби вижити. Вони не можуть нарощувати виробництво, кредити недоступні, інвестицій немає, бібліотеки не купують, бо самі не мають грошей, і це працює на умертвіння книговидавничої галузі. За останні два роки кількість видавництв, які реально присутні на ринку хоча би однією книгою, зменшилася з 1 700 до 1 250.
- А прибуткові видавництва у нашій країні ще залишилися?
- Їх дуже небагато залишилося, це радше виняток, але буває ситуація, коли навіть в одному селі можна побудувати комунізм. Це означає, що видавництво має потужного інвестора або його власник займається ще іншими видами бізнесу і може частину коштів вкладати у книговидання.
Сьогодні питання дуже якісної книги не вирішує попит, бо видавець робить лінійку, а не одну книгу. При цьому світова практика каже, що 25% найменувань, які випускає видавництво, годують інші 75% видань того самого видавця. А сьогодні питання присутності та прибутковості — це питання доступу до вільних коштів з низьким відсотком, бо за 30 чи 28 % облікової ставки НБУ видавництво, яке ризикне взяти гроші на таких умовах, одразу ж посадить себе у боргову яму і сконає з тими боргами.
- Як ви оцінюєте ініціативу Миколи Княжицького про створення Інституту української книги? Адже ця ідея у різних іпостасях витає вже не перший рік.
- Цю ініціативу ми подавали, виписану, в Кабмін ще 14 років тому, правда, називали цю інституцію «Комітет у справах видавництв». Тобто йшлося про те, щоби вичленувати книговидання зі структури Держкомтелерадіо та координувати роботу блоку гуманітарних міністерств у питаннях, що стосувалися книги. Цей орган мав би займатися книгою в Україні та її експортом, популяризацією книги, але, на жаль, все це було відхилене.
Тому цю ідею я можу тільки вітати. І хочу додати, що за теперішньої ситуації з координацією діяльності суб'єктів видавничої справи у межах ринку, сприянням розвиткові та просуванню української книги ця структура вкрай необхідна, і що швидше вона з'явиться, то швидше можна буде розраховувати на зміни. Це буде цілеспрямована, не розмита на інші питання структура, її головним завданням буде саме просувати книгу, розвивати її та вирішувати ті питання, які на сьогодні не вирішує ніхто — вони передаються з Держкомтелерадіо до Міністерства культури, звідти назад у Держкомтелерадіо чи до Міністерства освіти, і так безконечно. А це буде ядро, що замкне на себе усі процеси.
- Який тираж книги нині дозволяє видавцеві отримати бодай мінімальний прибуток?
- Це тираж приблизно півтори тисячі, якщо він проданий. Таку саму цифру становить і середній тираж. Але мінімальні тиражі — менше 500 примірників — становлять сьогодні понад 60% від усіх назв, які виходять друком в Україні. На жаль. Це катастрофа.
- Промоція нових книг та авторів. Сьогодні ця ділянка в такому самому занепаді, як і галузь загалом?
- Промоція книг з боку видавництв практично відсутня. До трьох десятків видавництв почали активно використовувати соціальні мережі для промоції своїх книг, хоча загалом в практиці українських видавництв останніх десятиліть навіть кошти на промоцію не закладалися. При тому, що в американців ці видатки досягають 25%, а в Європі — від 15 до 20% вартості кожної книги. В Україні лише одне видавництво закладало кошти на промоцію — «Клуб сімейного дозвілля», але вони належать міжнародній групі «Бертельсман».
- Чому наші письменники не стають «зірками»?
- До такої ситуації призвели і брак комунікації з медіа, і низька кваліфікація людей, які створюють видавництва, і, власне, брак коштів. Сьогодні кожен видавець намагається максимально знизити вартість книги, щоб якось її продати. А розкрутка вимагає досить серйозних вкладень. Нове ім'я само по собі не з'явиться. Європейці кажуть, що можна продати навіть абсолютно дурну книгу, якщо вкласти в її розкрутку суму грошей, що дорівнює вартості книги. У такому разі її куплять навіть ті, котрі не хотіли купувати, — ажіотаж довкола книги сприяє тому, що її купуватимуть.
- Ваш прогноз на найближчий час — чи може ситуація за рік бодай якось змінитися?
- Ситуація мусить змінюватися, бо сьогодні немає іншого рецепту підняти державу, окрім як вчити людей, здобувати нові знання, розуміння нових технологій і застосування людського розуму та людської сили. У кадровому питанні ми сьогодні опустилися на дно. У нас важко знайти як пристойного слюсаря, так і пристойного управлінця. Треба змінити цивілізаційний ланцюг. У всьому світі цінують час та знання, і лише наприкінці цього ланцюга стоять гроші. Бо час та знання приносять гроші. А в Україні цей ланцюг перевернули, і на чолі всього стоять гроші, хоча кожна притомна людина розуміє, що скільки б у тебе грошей не було, часу ти не повернеш. А от наявність часу дозволяє зробити дуже багато, в тому числі й заробити гроші. Тому наша українська влада сьогодні краде час — ми зараз дивимося під ноги, замість того щоб дивитися на горизонт і за нього, ми не визначаємо кардинальні напрямки нашої діяльності.
Розмовляв Тарас БАЗЮК
14.09.2015