Матеріял подав Иван Сандуляк. Упорядкувала і видала редакція "Батьківщини". Львів 1890.
Се заголовок невеличкої книжочки, обіймаючої 73 сторін друку малої 16-цятки, з портретом бл. п. о. Андрея Воєвідки на призаголовнім листї.
Публікація ся появляє ся властиво другій раз, бо була публікована в "Батьківщинї", a редакція зробила відтав передрук, і то зовсїм справедливо. Богато річей цїнних просто губить ся у нас з памяти тому, що губить ся з очей. Часописи політичні мають звичайно вартість хвилеву, і яко такі, рідко коли комплетують ся, хоч комплетувати ся у нас у Русинів повинні. Кажу: у нас — бо ся потреба не заходить уже н. пр. у Поляків, а ще менче у народів, стоячих на вижинї европейскої культури, маючих достатну, иавіть всесвітву літературу. Фейлетони чужих ґазет заповнюєсь, правда, річами оріґінальними, але они для тих народів не мають великої літературної вартости, тож хоч ґазета і загирить ся, страти великої на тім нема, бо се винагородять журнали белетристичні та наукові. У нас же річи стоять не так: ми, будучи бідними матеріяльно, не єсьмо в силї удержати відповідне потребам число видавництв літературних, хоч-би чисто белетристичних, а що вже говорити о оріґінальних видавництвах чисто-наукових? Ми мусимо конечно пхати всякі річи там, де дасть ся; а що політичні часописи розвинулись у нас найкрасше, — хоч тоже из шкодою видавництв белетристичних та наукових, — то містить ся нераз і дуже цїнні річи по фейлетонах або і в стовпцях ґазет політичних. Погадаймо лише, кілько в нас чистонаукових матеріялів містить ся в стовпцях політичних ґазет, котрі, стратившись з очей, тратять ся також і з памяти? A прецїнь для нас кожда карточка якої-небудь наукової чи белетристичної працї дуже дорога, бо ми всего маємо так мало... Тому отже і політичні часописи, з хвилевим характером, мають у нас ще вагу літературну, тому і комплетувати их треба, а з цїннїйших матеріялів і праць робити по змозї відбитки.
Публікація "Село Карлів" сама для себе має малу літературву вартість, але яко матеріял до исторії нашого розвою, умислового розвитку нашого простолюдя, і яко матеріял о понятях способу працї над нашим двигненєм з нужди моральної і матеріяльної, єсть дуже цїнна. Длятого, коли сей матеріял явив ся осібною публікацією, годї поминати єго мовчки.
Редакція "Батьківщини", друкуючи сю працю осібною книжкою, мала мабуть цїль: пустити книжочку межи народ, щоби факти там піднесені послужили простолюдю взірцем, приміром і заохотою до просвіти, тверезого житя і заведеня ладу та порядку по селах. Таку саму гадку мав і автор, коли закінчує свою коротеньку передмову словами: "Послухайте, братя, а може чого і научите ся", а знов при самім кінци працї каже: "Про Карлів знає і буде знати весь світ, єсли тілько дальше поступати на перед буде, а про вас, братя других громад, світ знав би і величав би вас, єсли би-сте були так само поступали, як ми, або хоч тепер, прочитавши сю книжку, взялись до подібної роботи та направи вашої гіркої долї. Лїпше пізно, як нїколи! Пращаю вас словами: До дїла, до скорого дїла!"
З тої точки виходячи, менї здає ся, не відповідна форма переведеня книжочки. Матеріял належало подїлити по главам, перевести популярнїйше і стараннїйше обробити, а не пускати яко одностайну статью, надаючу ся лишень для людей, розпоряджаючих більше вільним часом і для котрих така форма не єсть відстрашаючою. Крім того ще на самім вступі ударяє в очи тяжка комбінація синтаксу, великі періоди, идучі від акапітів і до акапітів. Се навіть не єсть прикмета руского язика, котрий прямо не зносить великої комбінації речень, хиба терпить ся се в працях строго наукових для интеліґенції. Так само і що-до язика дало би ся богато закинути. Бо чому н. пр. замість: "де нарід наш, плекаючій огородовину, тоже скоро і легко тую збувати" не сказать: "може "єї", збувати"?, замість "на скpипках" — "нa скрипцї", коли нарід називає сей инструмент скрипкою, а не скрипками? Дальше замість "вандрівний" — "вандрівник" або "подорожний"; зам. "родичей" — "родичів"; замість "зараза на люде" — "пошесть на люде" (бо нарід уживає значіня зарази на худобу), замість "що найкрасші рогаті воли, числом шість" чи-ж не лучше: "що найкрасших шість рогатих волів"? — і т. д.
Сим зміст брошури єсть цїкавий, ще цїкавійшій тим, що показує наглядно, о скілько наш нарід уміє оцїнювати працю щирих людей около єго просвіченя, як дає ся поводити і з якою вдячностію переховує він память своїх правдивих та щирих добродїїв, і що може зробити интеліґентний чоловік при добрій воли і охотї хоч-би і в найгірше запущенім селї.
Автор починає исторію села Карліва від 1862 року. Був там тогдї священик о. Підляшецкій, чоловік "добрий і людяний", але "мимо своєї любови до народу" не звертав уваги "на матеріяльний і моральний єго упадок". По єго ж смерти (1862 р.) "не остало по нїм нїчого", а село находило ся в цїлковитім підупадку матеріяльнім і моральнім". В церковній скарбонї було всего-на-всего 4 зр. Нарід, хоч голодував і бідував чорно, пив днями і ночами, пропивав усе, що в руки попало, в недѣлї і свята "коршми розпиралися від народу; там була рада і порада, там було місце купна і продажи, — а жид усе наливав могоричу". Люде обдовжували ся у жидів а сі забирали остатний кавалок поля, або послїдний хвіст з обори. "Всьо на глум провадило ледаче житє... Прийшло вже до того, що сусїдні громади, бачучи такій упадок Карлован, виводили, що Господь Бог такій грішній громадї за кару справедливо дав назвиско Карлів..."
По смерти о. Підляшецкого прийшов на єго місце о. Андрей Воєвідка, "котрий зумів вибавити цїле село від погибели душевної і тїлесної". Зараз в перших днях скликав він до себе громаду і почав о всїм розвідуватись, і, не гаючи часу, взяв ся до роботи. Своєю добротою, лагідностію і приступностію приєднав він серця всїх парохіян, a невдовзї став навіть єї любимцем. Мудрими радами, науками і принуками заснував він позичкову касу, котра нинї підросла на 15 тисяч! — завів громадскій зсип збіжа, і то підчас тяжкого року, — збудовано хорошу громадску комору, а громада з вдячности "за єго добре серце вибудувала цїлу попівщину" і то "не по воли самого о. Андрея", але "интерес громади" вимагав того, бо "і на найменчі сходини громадян не було в селї місця", а люде, "пізнавши добре серце о. Воєвідки немов прилипли до него" і "дім священика став ся прибіжищем цїлої громади. За старанєм о. Андрея Воєвідки і кількох виднїйших селян завели в читальню, котра стала другим місцем щоденних майже сходин парохіян из своим душпастирем, а він, окружений німбом синівскої любови від парохіян, став душею читальнї. Яко голова, старав ся він всяку нагоду вихіснувати в користь громадян і на розвиток читальнї.
Тим самим почали порожнїти коршми, а всякі жидівскі штуки не могли вже людей до коршми привязати. Ба, люде почали кепкувати собі з жидів, a навіть жидівскі заходи, щоби підкупити війта та деяких виднїйших людей в громадї, не малими марницями але тисячками, не помогли вже нїчого. Незадовго о. Воєвідка уладив місію в Карлові; село поховало з великаю парадою горівку, зарекло ся від напоїв і пійшло під розумним проводом скоренько в гору, так що важнїйші подїї увійшли навіть в народні піснї. (Автор наводить их кілька.) Просвіта як из школи так і з читальнї поплила повною струєю — і нинї Карлів з нужденного жебрака став славним селом, не лише на окрестність, але і на цїлий край.
Исторія прибрана ще в характеристичні монольоґи і повно цїкавих подїй, особливо з жидами, коли они, захитані в своїх инктересах, почали боронити давного визискуваня та експльоатації громади різними превибагливими способами. Також місія описана навіть подрібно, живо, а читаєсь з занятєм.
О. Андрей Воєвідка знеможений, схорований, не встаючи через сїм лїт з постелї, закінчив житє, повне труду, дня 23 червня 1883 року, а "нарід ходив через цїлі три днї як строєний і сльози не сходили з твари кождого".
З цїлої книжочки віє безгранична любов і вдячність автора-парохіянина до особи покійного пароха о. Воєвідки, а з оповідань і поодиноких подїй показує ся, що ся вдячність жиє не лиш у одного автора але і в цїлій громадї. Як же дивно виглядають супротив сего всякій наріканя на читальнї і підозріваня, що нїби-то из читалень віє дух нереліґійности та пан Біг знає чого, — що отже длятого власти духовні і не заохочують священиків занятись читальнями. Чому-ж не проявив ся якій дух "анти" у високо-розвитім Карлові, коли на чолї громади, на чолї читальнї, на чолї практичної працї над просвітою і добробитом народу стояв священик, котрий без принуки а сам вибрав собі читальню та просвіту народну за спосіб виповнюваня своїх обовязків христіяньских, не ховаючи світла під спудо, і тим способом підбив серця парохіян своїх і здобув собі живий, поколїнний і довго тревалий памятник доброї слави?!
[Дѣло]
05.09.1890