Їх цікавить життя багатих, успішних, відомих і не цікавить їх марудна, механічна робота у цій перукарні. Вони терпіти не можуть її власницю і всі ці розмови «своїми руками». Скільки можна чути, що було. Їм все рівно, що було, не було і які були черги в радянському Львові і скільки люди чекали на те, щоб елементарно постригтись. Вони не розуміють, що таке норма три майстри, три перукарі на тисячу жителів міста і що таке зарплата 70 рублів. Це багато, мало, достатньо. Чоловіча стрижка за 30 копійок, це як? Вони втомились чути, як їм легко живеться. Сьогодні, теперішнім. Все у них є: хімія, фарби, лаки, фени, сушки, а вони за комуни фіолетовий відтінок робили зі звичайного шкільного чорнила. Була одна фарба і з неї робили дванадцять відтінків: розбавляли водою, рідким милом. Коли висвітлювали волосся додавали соду, пергідроль, нашатир. Засікали час, щоб не спалити волосся. Для меліровки на голову вдягали целофановий пакет з дірками, волосся витягали гачками для в’язання. Що це за гачки для в’язання? Це була важка фізична праця і їх власниця падала з ніг коли закінчувалась зміна, а треба було прийти і накормити дітей, чоловіка, прибрати дім, себе. Їм не хочеться думати про сім’ю, чоловіка, дітей.
Коли немає клієнтів вони листають журнали і мріють про відпочинок, розваги, прикраси яких у них не було, немає і ніколи не буде. Вони не розуміють, де взяти таке життя, таких чоловіків і таке освітлення, щоб всі відразу побачили її. Красу. Щоб об неї зламали очі і чоловіки і найкращі подруги, не роздягаючись. Таку, як на першій сторінці, в журналах.
Вони приходять з роботи, сідають перед екраном і починають дивитись. Серіали, серіали, серіали. Багато цукру і мало сенсу, але є справедливість у житті сучасної попелюшки. Принц є і він її, Попелюшку, в останній серії обов’язково знайде. Що буде далі — проза. Вони стараються не думати надто довго, багато і часто. Вони не знають, де і як взяти такі гроші, таку роботу, таке життя.
Вони виходять на вулицю і бачать, що такого життя немає. Вони листають книжки і не знаходять себе там. На сторінках романів, новел, поем, п’єс. Це довго, читати. Вони листають журнали. Світська хроніка, чутки, фотосесії з останньої колекції моди. Фотографії. Фотографії чужого життя.
Автомобілі, літаки, яхти, швейцарські годинники, прикраси і зброя. Вони мріють — про вальс Мендельсона, карету, білий рояль і щось, ну таке, що описати це їм не вистарчить слів. У них проблеми з словами, вірніше їх надто мало, слів, у їх голові. Часом, бувають, ні не дні, години, такі хвилини, тільки часом, під кінець дня, на якусь, дуже коротку мить, їм стає зрозуміло, що таких грошей, такого плаття і такого автомобіля і такого життя у них не буде ніколи.
У них багато вільного часу. Всі вихідні. Вони йдуть в гості, в бар, на пиво, щоб зустрітись з тими, хто сприймає життя так, як вони, як лотерею, де їм не дістався щасливий квиток, щоб випити і забутись у порожніх розмовах про все і ніщо, в плітках про чужі успіхи, чужі перемоги і чуже, незаслужене щастя.
11.09.2015