Починаючи десь із березня минулого року, німецька мова збагатилася словом, що його важко собі уявити в будь-якій іншій мові — Putinversteher. Нам, носіям української, доводиться перекладати його доволі довгим зворотом: той, що розуміє Путіна. Хоч віднедавна мені дедалі частіше трапляється переклад у формі «симпатик Путіна» чи «путінофіл», все ж мусимо погодитися з тим, що обидві ці версії трохи неточні. Краще як німецькою цього все одно не скажеш.
Німецька навіть подарувала це слово іншим мовам, тож воно стало своєрідним робочим терміном і вже не вимагає перекладу. Нині під час найактуальніших політичних дискусій його вже фактично без перекладу вживають і англо-, і франкомовні спікери. Як досі вживали без перекладу німецькі Zeitgeist, Kindergarten або Sauerkraut.
На гіпстерському російськомовному ресурсі putinversteher.su, присвяченому — не більше й не менше — модним стилям в одязі, читаємо: «Надевая одежду Putinversteher, вы не просто поддерживаете Путина — вы бросаете вызов остальному миру, его корпорациям, революциям, гуманитарным бомбардировкам, двойным стандартам и бородатым женщинам».
Можна було б зупинитися на кожному зі складників цієї софістикованої реклами з її водночас і лівацтвом та антиґлобалізмом (нелюбов до корпорацій), і консерватизмом (нелюбов до революцій — зрозуміла річ, тих, які в Росії називають «кольоровими»), з його окресленням західної soft power через метафору «гуманітарних бомбардувань». Перепадає навіть трансґендеру, що його для переважної більшості росіян нині втілює бородата Кончіта Вурст.
Але найцікавіше — «вызов остальному миру». Кинути виклик решті світу! Порушити дотеперішній світопорядок і завалити, чи принаймні рішуче спробувати завалити його! Наче Аль-Каїда, ІДІЛ чи Північна Корея. Як це захопливо й солодко!
Чому саме німецька мова породила таке доволі неперекладне слово, можна тільки здогадуватися. Можливо, саме таким чином вкотре нагадує про себе часто наголошувана самими німцями німецько-російська Seelenverwandschaft? Я не зовсім упевнений, чи росіяни взагалі що-небудь про це «душевное родство» знають. Але принаймні один росіянин — Владімір Владіміровіч Путін з його багатолітнім німецьким стажем — знає безумовно.
Пам'ятаєте в Томаса Манна діалог студентів на сіннику? У Заходу, каже один зі студентів, є форма, а в росіян глибина. А в нас, німців, є і перше, і друге.
Я хочу цю глибину осягнути. Хочу зрозуміти німців, які «розуміють Путіна». За що вони його аж так «розуміють»? Можливо, я хочу додати німецькій мові ще одне слово, ставши тим, хто розуміє тих, які розуміють Путіна, тобто путінферштеєрферштеєром?
Чим так бездоганно успішно впливає «маленька людина з Кремля» на свідомість видатних німецьких інтелектуалів, завжди таких скептичних, критичних, традиційно відданих неупередженому аналізу і навіть на підсвідомому рівні схильних до Ausgewogenheit, тобто зваженості? Чим він їх загіпнотизував аж так, що вони відмовляються визнавати найочевидніше? Наприклад, що він — аґресор, який розпалив і веде «гібридну війну» на території суверенної сусідньої країни. Як можна цього не бачити, зосередившися натомість на хоч іноді й важливих, але в будь-якому разі менш суттєвих деталях цього конфлікту?
Ми про це могли вже читати — наприклад, у Карла Маркса. Там, де він писав про сталу потребу Російської імперії «засліпити світ фальшивим блиском і ввести в оману». Тобто у 4-му розділі «Таємниць дипломатичної історії XVIII століття».
Путінська Росія тільки це й робить — вона засліплює і вводить в оману, передусім тотальною пропаґандою. Однак самої пропаґанди — навіть такої омніпотентної — мабуть, замало для того, щоб аж так «розуміти Путіна». Які тут іще джерела, які складники?
У тому самому розділі згаданої праці Маркс пише так: «Інші імперії також викликали сумніви в період свого становлення. Росія ж так і не подолала їх, навіть коли стала гігантом. Це єдиний в історії приклад величезної імперії, саме існування сили якої, навіть після набуття світової ваги, ніколи не переставало сприйматися радше на віру, ніж як факт».
Це Марксове спостереження дуже цінне ще й тим, що в ньому може чаїтися відповідь на проблему перманентної аґресії. 1900 року російський генерал Куропаткін у своєму меморандумі царю писав, що за попередні 200 років Росія була у стані війни 128 років і 72 роки в мирі. Зі 128 воєнних років 5 років припадає на оборонні війни і 123 роки — на загарбницькі. Автор меморандуму не міг знати, що згодом, уже у формі «Радянського Союзу», Росія протягом ХХ сторіччя проведе ще 12 війн, з яких тільки одна буде, умовно кажучи, оборонною. Про менші війни, сором'язливо сховані за словом «локальні конфлікти» або «кризи», вже й не згадуймо.
Іншими словами, Росія має сталу й іманентну охоту повоювати. У такий спосіб вона вкотре доводить світові і самій собі не тільки свою силу, що, згідно з Марксом, «ніколи не переставала сприйматися радше на віру, ніж як факт», але й саме своє існування. Вона самостверджується. За великим рахунком, це досить відчайдушний блеф. І найефективніший засіб від нього тільки один — перестати боятися.
Нещадно перефразовуючи Маркса, назовімо це стрибком з російського царства у свободу.
28.08.2015