Проблєма інформування

Краків, 20 серпня 1940.

Проблєма інформування чужинців про українські справи була у нас гостро актуальна вже надовго перед цією війною: від тоді, коли провідники українського життя та все українське громадянство здавало собі справу про звязок української долі з долею інших народів культурного світу та з розвитком міжнародніх подій. Коли ж хвиля воєнних подій викинула на цей беріг тисячі земляків з того боку та одночасно місцеве, автохтонне українське населення безпосередньо стрінулося з усіми чинниками німецької влади, ця проблєма знову станула в увесь свій ріст, хоч у дещо зміненій формі.

Йде про інформування німецького світа. Підкреслюємо: йде про інформацію. На політичну пропаґанду нема ніякого місця, вона недопускальна і практично зовсім недоцільна. На наукову інформацію є місце завсіди і всюди. Обєктивної інформації про край і нарід та все, що його торкається, хоче і з вдячністю прийме до відома кожна культурна нація у світі, яка цікавиться всіми іншими націями ґльобу. Що й казати про відомості про той нарід, з яким безпосередньо стрічається! Тому нема найменшого сумніву, що й усі німці, зокрема німецький інтелєктуальний світ, незвичайно радо та прихильно слухає і слухатиме відомостей про український нарід, якщо тільки відомості позбавлені всякої пропаґандивної закраски та не виходять поза межі строго обєктивної та безумовної достовірної і правдивої інформації.

Очевидно, що німецький світ зацікавлений головно та в найпершій мірі тією смужкою української території, яка знайшлась у межах Ґен. Ґубернаторства. Але національної історії й культури в усіх її проявах не можна розділити і тому — кажучи про себе — українці з Ґен. Ґубернаторства мусять говорити про загально-українську історію, про загально-українську літературу, мистецтво, музику, спів. Щодо цього — маємо величезне поле праці, тим більше, що німецькі відомості про українців взагалі, зокрема тих, які живуть по цьому боці Сяну-Буга, стоять подекуди ще завсіди під вражінням польських та російських інформаційних джерел, просто тому, що таких українських загально-доступних джерел не було, або було їх страшенне мало. Тому і німецький журналіст чи дослідник інколи у найкращій вірі паде жертвою польської чи російської публікації, якої фальші покриті фірмою автора-професора на обгортці: відома річ, що і за польських і за царських часів тамошня наука була достосовувана до актуальної політики так, що наукові "правди" були придумувані на те, щоб виправдати істнування суто політичних доктрин. І хоч навіть політичні доктрини провалилися, виявивши свою нежиттєздатність, проте їдь наукових фальшів затроїла науку та неоднократно втримується у чужинецьких наукових підручниках по нинішній день.

Совісному німецькому авторові напр. і на думку не приходить, що польський автор публікації про Перемишль міг узагалі "забути" про ввесь український княжий період Галицько-Володимирської Держави з тодішньою чільною ролею Перемишля та що появу поляків над Сяном завернув з 1340 р. аж ген до 10. століття, вивівши його рід від неістнуючого Пшемислава. Те само торкається наскрізь фальшивої польської статистики, статистичних і політичних атлясів з часів останнього 20-літнього періоду польської державности. Німецька наука та німецька публіцистика не має ніякого особливого інтересу послугуватися творами "професора" Ромера і треба тільки нам, які в отих "творах" приймали карикатурний вигляд, вказати на тамошні фальші. Те саме торкається згаданих вже анахронічних псевдо-наукових царських джерел. Ніхто інший, тільки ми, українці, повинні пояснювати, у чому лежить різниця понять "російський" зі старо-історичним поняттям "руський", та що це дві зовсім інші речі, яких ніколи не слід змішувати. Далі: які землі перші носили назву "Русь" та хто ту назву прийняв щойно грубо пізніше для себе, заанектувавши тим самим увесь період нашої княжої державности. Ми, українці, повинні вияснювати, звідки взялася назва "малоруський", та що український нарід належить до рідні славянських народів, але з російським крім загально-славянських прикмет не має нічого іншого спільного і що тому в ніякому разі не слід підтягати українського народу під назву "російського племени", бо воно минається з науковою правдою.

Такі пояснення не тільки не йдуть проти німецьких інтересів, але кожний німець напевне буде вдячний за інформацію. З нашого боку рішуче нема чого дивуватися, коли тут і там стрічаємось із недокладним знанням усіх тих і їм подібних подробиць: німецька нація із світовим засягом свого зацікавлення, не може у свому ширшому загалі знати подробиць про всі народи, зoкрема про український нарід! Було би просто смішно таке вимагати. Ступінь знання наших справ залежить від нас самих. У першу чергу це завдання всіх українських наукових станиць, дальше — всіх окремих українських громадян, які безпосередньо стрічаються з німецькими громадянами. Треба приймати, як річ самозрозумілу, що хтось чогось про нас не знає та цією інформацією — завсіди правдивою — охоче служити. Коли німецький світ переконається, що ми поважно трактуємо гасло "українці про українців", то відпаде для нього потреба в польських та російських джерелах шукати інформації про українців. Але треба переконати німецький світ, що ми взагалі здібні ці інформації давати.

[Краківські вісті]