У Львові, дня 14 (26) липня 1890.
В остатних роках стали галицкі Поляки всюди і при всякій нагодї, в приватних розговорах, в публіцистицї, в соймі, нарікати на Русинів: "Ми — кажуть — відносимо ся до Русинів як до братій, ми оказуємо им на кождім кроцї нашу сердечну прихильність, ми робимо им неустанно концесії, — а они на нас все лиш каменем, они відкидають простягнену до згоди руку, они прискають на нас їдію ненависти."
Именно жалують ся Поляки на отсі поступки Русинів: 1) на відозву вічеву руских послів з жовтня 1888-ого року, в котрій Поляки названі "чужими людьми"; 2) на виступленє руских послів в соймі 1889-ого року; 3) на поставленє в проґрамі на зїздї мужів довірія в мартї сего року точки о подїлї Галичини; 4) на відмовну відповідь львівских Русинів в справі торжества Мицкевича.
Коли однакож близше приглянутись сим чотиром фактам, то кождий безсторонний мусить признати, що навіть в такім случаю, колиб межи Русинами і Поляками був перше чи-то мир чи розєм чи навіть згода, Русини своїм поступленєм не могли нарушити того мира чи розєму, і що Поляки виступаючи з закидами против Русинів, хиба шукають собі напасти. І так: слово "чужі люде" означає очевидно людей нерускої народности — се виходить з цїлого контексту відозви і так пояснив посол Романчук кореспондентови прагскої Politik, оно отже зовсїм не повинно вражати. В послїдній сесії соймовій рускі посли виступили не так против Поляків як против правительства, против теперішної системи; бесїда посла Короля в справі ксс. Змартвихвстанцїв, на котру Поляки часто указують, не була зовсїм неприязнїйша, як давнїйші бесїди руских послів при тій самій і инших подібних нагодах, а тая часть єї, котра викликала найбільше розяренє і довела навіть до звістної, в исторії галицкого сойму перше нечуваної афери, звернена була против одному висказаню намістника. Жаданє подїлу Галичини зовсїм не єсть нове: єго домагали ся Русини від правительства ще в 1848-ім роцї, такій подїл фактично був переведений в рр. 1851—1860, поновляло ся тоє жаданє в роках 1860-тих, оно наконець поставлене було (в рефератї п. Вахнянина) на всенароднім вічи 1883-ого року. На сегорічнім же зїздї оно рішене було в формі зовсїм не неприязній супротив Поляків, a критика єго, яка появила ся і не в польских часописях, єсть, при незнаню повного рішеня, передчасна і в-части безпредметова. Наконець становище, яке заняли Русини в справі торжества Мицкевича, єсть і характером запрошеня і навіть характером самого торжества цїлком оправдане, — знамени неприязни супротив Поляків оно не мало, а було конечне для застереженя національної і політичної самостійности Русинів супротив Поляків.
Але коли-б так і не було, коли-б дїйстно ві всїх тих поступленях Русинів оказувала ся завзятість і вражда против Поляків, чи мали б Поляки хоть найменше право на те нарікати і Русинам се викидати? Чи дїйстно були перше — не то вже згода межи обома народностями краю, але хоч сякі-такі зносні взаємини? чи видко було по сторонї Поляків хоч трохи доброї волї довести до лучших взаємин з Русинами через признанє хоч дрібної частини належ них Русинам прав?
Поляки говорять неустанно о своїй братній прихильности для Русинів, о своїй уступчивости, о роблених нами концесіях. Але говорять все тілько загально, самими фразами, а доказів яких, примірів, конкретних фактів своєї не то прихильности але хоч сякої-такої толеранції справедливости нїколи не подають. І цїлком природно, бо таких фактів зовсїм нема. (Очевидно, що ходить тут о факти такі, що мали-б якесь дїйстне, реальне значінє.) Противно суть факти, безчисленні факти, крайної их нетолеранції, завзятости і ненависти. Не перечимо, що є також поодинокі факти вирозумілости і толеранції, але як о чім небудь видає ся суд, то суд той не може опирати ся на виємках, але на правилї, на загалї.
Не будемо входити в подрібности, але скажемо лише коротко: На нашій власній земли польска меншість не дає нам користати майже з нїякиx прав, признаних нам австрійскою конституцією, а всюди старає ся нам навинути свою волю, своє панованє. В котрім окрузї виборчім дали Поляки Русинам вибрати свого кандидата до ради державної? Кілько руских послів до сойму було вибраних без найзавзятїйшої опозиції польскої? В котрих повітах, хоч би таких, де Поляків нема і 10-ої части, допущені Русини вибрати собі свою раду повітову? Навіть ради громадскі старають ся Поляки всюди опанувати, і дїйстно довели до того, що не тілько в містах і місточках таких, де Русини становлять більшість людности, рада громадска єсть в більшости польска, але навіть по селах чисто-руских старають ся на війтів не допустити честних і щирих руских людей, але форсують всїми силами своїх заушників та Микитів Xpyнїв, хочби се приносило найбільшу шкоду не тілько національним интересам Русинів, але і економічним интересам народу взагалї. А руска мова, руске письмо кілько перепон знаходять на кождім кроку! В кождім станї, на кождій позиції мусять Русини вести найтяжшу борбу о свої права, о свою екзистенцію. Во всї внутрішні справи рускі, де тілько можуть, Поляки мішають ся, щоби их уладити на свою користь. Рускій обряд, руска церков суть загрожені. Всюди переловлюють ся рускі селяне і міщане до латиньского обряду, а через него до польскої народности, в руских місцевостях латиньскі костели виходять з землї як гриби по дощи. А чи-ж не появили ся, і почасти в практицї перепровадили ся, проєкти скольонізованя рускої части Галичини Мазурами?
І супротив тих всїх фактів польска журналістика, польскі посли і инші Поляки мають смілість жадати від Русинів, щоби ті им оказували все тілько сердечну братну любов, щоби анї одним дїлом або словом не уражали их, щоби им в нїчім не супротивляли ся, щоби ишли з ними рука в руку! Сеся дивна претенсія показує тілько, що они все ще уважають себе управненими нашими панами а нас мають за своїх підданих, обовязаних до безвзглядного уляганя им. Чого супротив того вимагає наш народний интерес і наша народна честь, се чейже кождому ясно. Неясно може бути хиба тілько сервілістам та людям з коротким зором або помраченими поглядами.
З того однакож очевидно не виходить, що би ми хотїли безвзглядної борби зі всїми Поляками. Ми в кождій хвили готові не зважаючи на давні і нові наші кривди, подану до згоди руку приняти, кожде дїло справедливости признати. Але ми потребуємо фактів, а не фраз! Солодкі слова без дїл, а радше при дїлах з ними незгідних, мусять всякого честного чоловіка радше зражувати анїж приєднувати. Грізьб же, котрі тепер замість попередних солодких фраз дають ся чути, ми не лякаємо ся...
[Дѣло]
26.07.1890