Влодко Кауфман: «Мусить відбутись синтез свідомості»

Художник Влодко Кауфман, який є водночас арт-директором галерї «Дзиґа», куратором фестивалю «Дні мистецтва перформанс» та трієнале «Український зріз», повернувся нещодавно з Польщі, де брав участь у міжнародному мистецькому проекті. Перед тим перебував на резиденції в Німеччині. В Україні не виставлявся вже давно, і все частіше співпрацює з іноземними інституціями. Зрештою, не він один. Ця розмова про міграції українських художників за кордон та їх наслідки, про відносини мистецьких середовищ всередині країни, а також про наступне трієнале «Український зріз» і не тільки. До розмови також приєднався художник Сергій Петлюк, який сьогодні більшість своїх проектів реалізовує за кордоном.

 

– Розкажіть, будь ласка, звідки ви повернулися, що це був за проект?

Влодко Кауфман: – Колеги з Центру польської скульптури запропонували взяти участь у проекті до 100-ліття з дня смерті Юзефа Брандта, досить відомого польського художника 19 століття. Він малював батальні сцени, зокрема у його творчості присутні українські мотиви, любив зображати козаків. Саме тому організатори були зацікавленні в співпраці з українськими художниками і запросили на резиденцію до Оронська. Це селище, де мешкав Брандт, у його колишньому маєтку зараз знаходиться Центр польської скульптури.

Проект складався з двох частин. Було відкрито ретроспективну виставку творів Брандта, у ній навіть кілька картин з колекції Львівської галереї мистецтв, які куратори орендували. А також була представлена експозиція речей побуту Брандта, колекція його зброї, фото. Інша частина проекту – це погляд сучасного художника на творчість Брандта і на ту місцевість, де він жив і працював. Мистецьке об’єднання «Дзиґа» було співорганізатором цього блоку спільно з Центром польської скульптури. Художники з Польщі, Німеччини та України представили свої рефлексії на цю тему. Це не були ілюстрації причетності до Бранта, але завжди можна знайти паралель, яка б перегукувалася з його творчістю чи місцевістю. Проект дуже цікавий, де водночас спрацювало і класичне, і сучасне мистецтво. Петлюк, наприклад, робив відео-інсталяцію в каплиці. Це перша збудована споруда у цьому місці. Вона діяла донедавна, поки у цьому  населеному пункті не збудували костел. Її десакралізували, відбувся спеціальний ритуал, а зараз вона використовується як галерейний простір.

 

Сергій Петлюк: – Я представив твір, де працюю з поняттям тілесності, сучасними поглядами на тілесність, культом тілесності, тіла, який зараз активно пропагується у медіа. Це одна з перших реалізованих робіт з серії, присвяченій цій темі, бо у мене є такі, які я ще не зміг зреалізувати.

 

Сергій Петлюк, проект в Оронсько

 

ВК: – А я перед каплицею зробив об’єкт «Гніздо». Тут питання не народження – птахи, яйця, а питання середовища, в якому це все зароджується – чи фізична домівка, чи духовна, чи віртуальна... Розмірковування про ту каплицю у такий спосіб – це водночас прив’язка до Брандта. Бо історія постання цієї каплиці опирається на мислення тієї людини, яка сказала, що спочатку робимо каплицю, а потім все інше. Це приклад, як можна розмірковувати навколо класичного проекту і минулих епох. Дуже хороша ідея – поєднання класичної експозиції, поглядів сучасних художників на творчість художника минулої епохи, середовище, де він жив.

 

Влодко Кауфман, проект "Гніздо", Оронсько

 

– Ви б хотіли зробити щось подібне в Україні? І на скільки це реально тут реалізувати щось подібне?

ВК: – Це не проблема зробити щось подібне у нас, проблема, що немає коштів на це. Наші куратори не позбавлені фантазії, але за кордоном більше можливостей зреалізувати свої задуми.

Ми маємо безліч українських художників, які сидять на резиденціях в інших країнах, там створюють чудові проекти, про які ніхто не знає. От Петлюк брав участь у проекті в Оронську, а паралельно виїжджав до Познані на кілька днів на інший проект. Перед тим був у Вроцлаві, раніше – у Швеції, а тепер на іншій резиденції у Вроцлаві. Дев’яносто відсотків його робіт виконуються за кордоном і там його люблять і цінують.

СП: – Це не через те, що я не хочу робити проекти в Україні. Все просто – там є гроші і технічна база, а у мене технічно складні проекти. Я зараз їду на резиденцію у межах Європейської столиці культури Вроцлав. Хочу зробити проект у міському просторі, маю кілька ідей.

 

– Чи маєш свободу у межах стипендій, грантів, чи не сковують тебе всі ці «умови участі»?

СП: – Насправді маю повну свободу, бо будь-яку річ можна інтерпретувати по-своєму, навіть вузьку тему, яку задає куратор якогось проекту. В українському мистецтві відбувся великий зсув через те, що почались стипендії, з’явилась можливість вчитися і працювати за кордоном. І це вплинуло на молодші покоління художників. Одна з причин, чому я займають сучасним мистецтвом, це те, що Шумилович (Богдан Шумилович, історик мистецтва. – ред.) привіз зі США, де він був на стипендії, півтони книжок. Ми постійно до нього приходили почитати їх, це був шок. Це було величезне джерело інформації, яку не можна було знайти у нас. Бо тоді ще Інтернет був в обмеженому доступі.  

 

– Влодку, ти теж не так часто презентуєш в Україні власні проекти.

ВК: – Авторські проекти в Україні я давно не робив. Якщо все буде добре, то з Сергієм Радкевичем і Володимиром Стецьковичем плануємо представити щось нове у листопаді у «Дзизі».

 

– Ти недавно також був на резиденції в Німеччині.

– Так, я був весною на резиденції, де можна було попрацювати. Це проект, у межах якого німецькі художники приїжджають в Україну, такий обмін відбувається, а потім буде спільний виставка.

 

– Що думаєш з приводу активного інтересу до українських художників в Європі, особливо протягом останніх років?

– Ми про це говорили з Балдиґою  (Януш Балдиґа, відомий польський перфомер. – ред.). На його думку, у Польщі прослідковується такий самий синдром, як було з Балканами, коли там тривала війна. А зараз там український бум. На жаль, їх дуже часто цікавить тільки упаковка – Майдан, війна. Це може бути з пальця висмоктана фігня, але якщо згадується Майдан, Революція Гідності, то їх це цікавить. Це погано, але так є. У Вроцлаві є фестиваль Survival, минулого року нам запропонували взяти участь у ньому. Художники з середовища «Дзиґи» надіслали концепції багатьох проектів, які стосувались даної теми, але жоден не пройшов. А потім ми потрапили на відкриття фестивалю і побачили кілька дуже слабих і спекулятивних проектів київських художників. У дешевому, поверхневому відео використовувалися кадри розстрілу Майдану. Стало так гидко. Я думаю, що мусить відбутись синтез свідомості, щоби це все випало в осад. Але попри це багато цікавих і талановитих художників мають можливість попрацювати і втілити свої задуми. Вісімдесят відсотків художників, які пройшли нашу галерею, зараз сидять у Німеччині, Франції, Голландії на грантах.

 

– До яких прийомів не варто вдаватись художникам у темі про війну?

– Страшно люблю роботу Брейґеля, де діти танцюють на галявині, веселяться, а десь дальше, зарослі травою, стоять шибениці. Наче трагічні події вже заходять в історію, а тут таке несподіване нагадування. Це акупунктурне мистецтво, коли ти знаєш, куди вставити голку, відразу потрапляєш в больові місця, хоча непомітно. Можна крикнути «Путін ху*ло!», а можна зробити щось глибше. Я не прихильник прямолінійної подачі. Мені здається, найактивніші художники – це перформери. Вони реактивно працюють, реагують на соціальні теми.

 

– А як складаються відносини всередині країни – з Києвом, іншими містами?

– У нас чудові стосунки з багатьома містами і регіонами, але Київ нас не помічає. Ми постійно запрошуємо київських критиків на ТАМ (Тиждень актуального мистецтва. – ред.) та на інші наші фестивалі, але вони ні словом не згадують. Це можна було б списати на забудькуватість. Але ми маємо регулярний фестиваль «Дні мистецтва перформанс» з 2008 року, а з 2009 року організовуємо Школу перформансу, і коли пишуть, що на «Гогольфесті» відбувається перша в Україні школа перформансу – це некоректно. Бо щороку до нас приїжджає зірка, перформери, про яких у Києві не всі знають або навіть не чули. А ті, хто пройшли школу перформансу у Львові, сьогодні є учасниками провідних фестивалів  перформансу у Берліні, Празі, Токіо, Тель-Авіві, їх туди запрошують.

 

– Трієнале сучасного мистецтва «Український зріз», куратором якого Ви є, відбувався за кордоном і також за підтримки іноземни інституцій, де воно буде відбуватися наступного року, чи зміниться формат?

– Ми готуємо наступне трієнале «Український зріз» у межах проекту «Європейська столиця культури – Вроцлав» у квітні 2016 року. Уже є тема і команда, яка буде його готувати. Зараз займаємось пошуком проектів. Під час попередніх трієнале ми презентували сучасне українське мистецтво регіонально. Зараз нас більше цікавлять художники, які мають цікаві проекти на тему, яку ми пропонуємо. Тема – «ПереТворення» (переживання, перезавантаження). У сенсі – щось творити по-інакшому. Тут можна говорити як кризовий період вплинув на свідомість художників. Тут говоримо про внутрішній стан і власні переконання. І тут відразу видно, хто по який бік барикад. Є художники, які займаються відвертою спекулятивністю, вони зрозуміли, що такими поверхневими проектами можна заробляти гроші за Заході. Є художники, які перестали у цей час творити, бо вважають це недоцільним, і є категорія тих, які глибше переосмислюють ситуацію такого стану. Твори з новими підтекстами, ідеями, трактуваннями – це і буде визначним для вибору проектів. 

15.07.2015