Єврейська Галичина постає у фільмовій документалістиці.

Феномен висвітлення в документальному кінематографі єврейської культури на теренах Галичини дослідила історик, аспірантка Українського Католицького Університету (Львів) та Ягелонського університету (Краків) Владислава Москалець на сторінках Міжнародного інтелектуального часопису "Україна модерна".

 

Єврейський цвинтар у Надвірній

 

Хвилю документальних фільмів на тему єврейського минулого Галичини, що з'явилася останнім часом можна пояснити тими ж причинами, що і схоже явище heritage tours – відкритістю кордонів, наявністю останніх людей, які ще пам'ятають довоєнну Галичину і зростанням загальної зацікавленості тематикою багатокультурного минулого.

 

Більшість документальних фільмів створена на приватні кошти для досить вузького кола зацікавлених історією, інколи їх фінансують в рамках освітніх програм. Фільми про єврейське минуле Галичини рідко виходять за рамки тематичних фестивалів чи показів і не стають доступними ширшому загалу, зокрема, українському.

 

Галичина у документальних фільмах – це не лише локація, але простір, який заново конструюють. Вона видається міфічним місцем, яке не змінилося за останні роки. Тут досі такі ж мальовничі краєвиди, бабусі в хустках, євреї у капелюхах і з пейсами (навіть якщо довелося їх довго шукати для епізоду). У документальному фільмі про Александра Гранаха знімальна група приїздить у село Вербівці, де народився актор. Там досі мешкають люди, що пам'ятають його родину, зокрема брата, вони вдягнені в той самий одяг, і його хата з криничкою теж досі стоїть. Галичина – це місце, де нічого не змінюється, лише залишається і завершується, як, наприклад, мова їдиш у фільмі „Борис Дорфман – Людина”. Точка відліку, після якої завершується єврейська Галичина, – це Голокост, який винищив спільноти. Зміни, які відбулися після цього – перекроєння кордонів, примусова зміна етнічного складу території, зокрема, виселення поляків і приїзд вихідців зі Східної України, роки в Радянському Союзі та під час незалежності видаються несуттєвими. Режисери приїздять до вже української Галичини, щоби знайти втрачене довоєнне життя, відшукати приклади гуманізму чи героїзму і вловити останні хвилі зникаючого.

 

Для режисерів важливо показати безперервний зв'язок поміж теперішньою спільнотою та спільнотою довоєнного Львова і продемонструвати, як зараз підтримують і шанують єврейські традиції. Проблема цього підходу очевидна: як у Львові, так і в більшості галицьких міст місцеві спільноти були майже цілком винищені, натомість поступово виникли нові. Це євреї, яким вдалося врятуватися в евакуації і які приїхали до Львова після війни. Вони відрізняються мовою чи звичаями від передвоєнних громад, але в якийсь спосіб продовжують себе з ними асоціювати і пов'язувати.

 

Владислава Москалець констатує: «Фільмів про Галичину з'являється достатньо багато і в Європі, і в Америці, і цікаво спостерігати, в який спосіб цей жанр розвиватиметься далі. Моєю метою було окреслити основні тенденції, що з'являються в останніх фільмах, не претендуючи на всебічний огляд. Документальне кіно є виявом спроб утримати історичну пам'ять, завдання складного і невдячного, тим більше, що жоден фільм не може претендувати на повноту дослідження».

 

07.07.2015