Записала Божена Городницька

 

 

«У мене працює приказка: не той українець, в кого діди українською говорили, а той, у кого діти говорять... Я народилась у типовій радянській сім’ї. Жила у хрущовці і вчилась у російській школі – єдиній добрій поблизу  зі  поглибленим вивченням англійської.  У буремному 1991 році  зі своїм незнанням української ризикнула і поступила в училище ім. Труша у Львові. Тут до мене вперше прийшов Миколай... А ще Великдень, Різдво... Тут я зустріла людей, які мене сформували і як особистість, і як митця. Я не певна, чи я б прийняла таку російськомовну дівчинку так, як прийняли, пригріли і навчили мене тоді у родині Сорок, з донькою яких ми затоваришували під час навчання... » – пригадує художниця Катерина Ганейчук. Майже п’ятнадцять років тому вона закінчила Львівську Національну Академію Мистецтв і повернулась до Луцька. Сьогодні у місті, яке відіграло одну з ключових ролей у її  житті, зокрема, творчому, Катерина Ганейчук презентує свою персональну виставку. Експозицію із назвою близькою для багатьох  і невід’ємною у історії кожного – «Я (Майдан)» – можна оглянути ще до 9 липня у Мистецькій галереї Гері Боумена (Львів).

 

 

Виставка складається з кількох серій, створених за останні кілька років. Хоча формально твори відрізняються, але всі вони розповідають про людину. Конкретну і неназвану водночас. Це така собі історія-сорочка. І якщо вона не ваша за розміром, то точно пасуватиме комусь з вашої родини...

 

"Чаша долі"

 

– Усе почалось з «Чаші долі», – розповідає Катерина Ганейчук. – Коли ситуація у країні лише набрякала, я ставила собі питання: наскільки одна людина може міняти долю країни, як у добру сторону, так і в жахливу? І навпаки, як країна може ламати долі людей? Окремі роботи були присвячені долі однієї людини або багатьох людей, які опинились в одному просторі і часі, долі сімей, вибору людей, обставинам, що «беруть за горло»... А коли почався Майдан, нас – мене, Тетяну Русецьку з Києва, Інну Пантелеймонову та Тетяну Мялковську –  запросили з виставкою в Італію, де Україна на той момент була країною пріоритетною і найцікавішою, їй надавали найбільше  уваги. І тоді переді мною постав вибір, бо дошки, з якими звикла працювати, везти було щонайменше важко...

 

Таким чином з левкасів і фанери художниця перейшла до полотна, вибійки, а відтак і перевезення робіт у рулоні. З давньою технікою Катерина експериментує близько року, але навіть цього короткого часу було достатньо, аби надати майже забутій техніці нове життя і нові сенси. 

 

"Берестечко"

 

– Взагалі мені завжди було все одно, на чому і як малювати, – зізнається авторка. – Для мене матеріал ніколи не мав значення, я можу і чаєм по паперу, і патичком по піску. Хтось захоплюється матеріалом – забиває тільки золотими цвяшками, тільки особисто, малює тільки олією... У мене культу матеріалу ніколи не було. Є акрил – то акрил, є брезент – то брезент... Якщо у мене є якась ідея – для мене найважливіше висловитись символами, знаками, і щоби мене відчитали. Які на той момент у мене є можливості у розмірах, матеріалі і грошах – тим я і користуюсь.  Я за освітою – кераміст. Свого часу  потрапила до добрих вчителів – Левківа, Драгана... Мене вчили працювати в об’ємі, з темою,  а не в конкретному матеріалі. Я люблю українське мистецтво, вивчаю його, люблю різні техніки. Тому мені хотілось зробити щось сучасне, але українське. 

 

 

Про «Я (Майдан)»

 

Я приїхала до Львова у розпал страйку. Тоді ми вивчали літературу, яка була заборонена у Радянському Союзі. Серед тих творів був «Я (Романтика)» Миколи Хвильового, який мене дуже вразив. Я згадала про те, наскільки молодість, романтика підносить ідеї, які захоплюють. Це ж  молодь міняє світ, робить революцію... Моє питання лише: ціна ідеї? Як дорого можна заплатити, і куди ці ідеї заводять? Згадуючи себе – розумію, що ідеї можуть дуже далеко завести, а ціна в молодості не має значення. 

Диптих «Я (Майдан)» – це дві смуги по чотири метри, де зображені портрети українців, дівчат і хлопців, які три місяці співали пісень на Майдані. Спершу, вони у вишиванках і без зброї, вони молоді і у вінках, і ті червоні квіти, які наче підтікають – це  символ пострілів, які згодом полетіли у беззбройну молодь. На наступній смузі йдуть ті самі люди, але у касках, пов’язках, з распіраторами, масках, – вже захищені,  і вже войовничі.  Мені хотілося намалювати багато людей, а водночас показати, що вони поворюються до безкінечності, що це шмат, вирваний з безкінечного потоку...  У мене був такий внутрішній супротив,  хотілось якось показати, що всіх не перестріляєте. Що зломити цей опір – нереально.

 

З серії "На небі і на Землі", "Душа"

 

А хто буде плодитись?

 

Коли почалась війна і почали гинути добровольці, найкращі, найсильніші, найпатріотичніші чоловіки, я задумалась над тим,  хто залишиться у цій країні? Коли східняки почали втікати, приїжджати до нас на Захід, ходити відпочивати по кав’ярнях, купувати квартири, авта, в той час як наші хлопці з Заходу продовжують їхати воювати, і добровольцями, і ті, кого покликала держава. Не кажучи вже скільки там наших з Волині загинуло...  Їдуть і відстоюють країну... Я побачила, що історія повторюється, на превеликий жаль. Бо це є не лише у цьому столітті, а й в минулих – відстрілювали, винищували, планомірно – найкращих... А хто буде плодитись? Це жахливо... Тому моя наступна робота присвячена війні і називається «На небі й на землі». Це вибійка на великих полотнищах зеленого брезенту, на яких вибиті образи  Херувимів та Богородиці. Думаю, вони плачуть над нами  на небесах. Ми просимо у молитвах допомогти нам пережити цей період. Друга половина серії – це роботи «Чаша долі», яку ми маємо випити до дна тут, на землі, де продовжують рости «Дерева Житя», з покоління в покоління з обрубаними гілочками, без продовження...  

 

З серії "Коралі"

 

...бо жінка – воїн

Паралельно з серією на «Небі й на землі» народжувалась серія «Коралі». Це коли я думала про те, як деформується доля жінки в період війни. Як жінки ховають своїх синів, чоловіків, самі воюють... Я зобразила це у традиційних іпостасях, серед яких лише одна була незвична – та, що приходить з війною. Це п’ять образів. Починається серія з зображення дівки у стрічках і з косами. Далі – наречена, коли коси ховають, одягають коралі найдорожчі, найкращі, від бабусь і мам, у дівчини коралі символічно прості – це такі веселі пацьорки. Потім вона жона: кольори змінюються на темні, і символіка в одязі міняється, коралі стають пишніші, але жінка має на голові вже багато клопотів – пташенят. Тож вона як пташка, яка звила гніздо. Згодом баба стара, якій коралі непотрібні, тому на шиї лише хрестик, а під портретом – черепочки, як символ предків, яких вона поховала, і могили, які вона доглядає...  Та нетрадиційна функція жіноча – це воїн, де замість коралів у неї патронташ...  Жінка у війну, незалежно від того, війна чи не війна, продовжує народжувати дітей, виховувати їх, відбудовувати те, що зруйноване, ті гнізда, і заліковувати рани чоловікам...

 

З серії "Коралі"

 

Зброя митця

 

Це історія з Черчелем: «А за ради чого ми воюємо?»  Культура, мистецтво, поезія, театр мусять жити попри все. Інше питання – актуальності.  Художник не може не реагувати на те, що відбувається. Найвразливіша публіка – це митці.  Але залежить, що ти видаєш? У такий час варто зайвий раз зважати, що ми продукуємо? На чиїй ми стороні, добра чи зла?  До чого приведе перегляд твоєї роботи глядачем?  Які питання він собі поставить?  У мене був досвід, коли я зрозуміла, що мистецтво може вбити і відродити. Після цього я остаточно зрозуміла, що треба думати, що саме ти з себе продукуєш, і у якій формі. Бо це відповідальність. Тому моя наступна серія буде присвячена любові, серцю... Тема війни все ще актуальна, але також не можна дозволяти собі захоплюватися своїми стражданнями.

 

А тобі слабо?

 

Маю суперечки з колегами на тему, що малювати можна, а що не варто.  «Навіщо ти намалювала злидні?» – питають. Кажуть, то не можна.  Але для мене питання не в тому, можна чи не можна? Питання в тому, наскільки ти до цього готовий? Витримаєш ти те, що на себе береш, чи готовий ти зіштовхнутися сам на сам з якоюсь проблематикою?  Чи ти вийдеш переможцем після того, як сам з собою поборешся? Комусь слабо. Хтось купив персики – намалював персики, перетравив персики. А хтось ставить собі питання: чи добрий був Іуда, може, він був найкращим учнем, а я піду і скажу, що він найсильніший і не зрадник, хочеш поборотись? Іди, почитай, поборися! Тобі життя дасть випробування. Якщо ти ставиш такі питання, тобі прийдуть в житті ситуації, які будуть тебе перевіряти на ці питання. Ти будеш переживати. І якщо ти готовий це пережити і побороти, то... Треба мати сміливість кинути собі виклик.

 

З серії "Чаша долі"

 

02.07.2015