Щороку у Львівській обласній дитячій клінічній лікарні «Охматдит» лікується в середньому 15 тисяч дітей. Множимо на 65 років, протягом яких працює ця дитяча лікарня, ось і виходить фантастична цифра — майже мільйон врятованих життів. Серед них чимало діток, які при народженні важили тільки 500, 700, 800 г і які раніше не мали шансу на виживання.
З історії лікарні
У 1928 році президент Польщі дав дозвіл на початок спорудження у Львові спеціалізованої лікарні для туберкульозних хворих. Ініціативу будівництва закладу і його матеріальне забезпечення взяла на себе «Каса хворих». Будівництво тривало чотири роки. У 1931 році було відкрито санаторій для туберкульозних хворих на 150 ліжок.
У 1950 році тут відкрито Львівську обласну дитячу лікарню, де поруч з дитячими відділеннями були й дорослі: терапевтичне, хірургічне, акушерське, пологове тощо. Згодом залишилися лише дитячі. У 1957 році у лікарня була розрахована на 300 ліжок і тут працювало 87 лікарів. Пізніше потужність лікарні зросла до 525 ліжок стаціонару. Тепер вона розрахована на 420 ліжок і тут працює 800 медпрацівників, з яких 150 — лікарі!
Смертність зменшилася в десять разів
…Крихітка, яка потрапила на операційний стіл 1-го хірургічного відділення лікарні, важила тільки 800 г. Дитя не лише народилося передчасно, з малою вагою тіла, воно ще й мало важку ваду — виразково-некротичний ентероколіт (змертвіння кишківника). Якщо йому не надати допомогу в перші дні появи на світ, то воно приречене. Але як оперувати дитинку, яка лише трішки більша за людську долоню? Та хірургам не звикати. Таких пацієнтів, як розповів завідувач 1-го хірургічного відділення Роман Стеник, тут оперують вже не один рік.
«Хірургія новонароджених зробила великий крок вперед і по складності оперативних втручань, і по оснащенню, і по віку хворих, — каже він. — Якщо раніше діти, що народилися з вагою менше 2,5 кг, не мали шансу вижити (їх вважали пізніми викиднями), то сьогодні ми оперуємо і рятуємо життя тим, хто народився з вагою 700, 800, 900 г. Є патології, які ми оперуємо у перші години, дні появи малюка на світ, бо інакше він не виживе. А дитя, про яке йшлося вище, ми успішно прооперували, і воно вижило».
Роман Стеник працює в «Охматдиті» від 1980 року. Він мимоволі порівнює хірургію 80-х років і нинішню. То разюча відмінність. Зараз дитяча хірургія суттєво просунулася вперед, а дитяча анестезіологія рухається семимильними кроками. Завдяки цьому кількість операцій, зокрема оперативних втручань підвищеної складності, збільшилася щонайменше утричі, а смертність зменшилася приблизно на порядок. Знизився і вік оперованих хворх, що дає шанс хворим дітям швидше одужати.
У дитячій хірургії з'явилися нові напрями, про які у 80-х лише мріяли: торакальна, абдомінальна хірургії, урологія, колопроктологія, хірургія новонароджених. І зовсім нові — ендохірургія, коли оперативні втручання виконуються без розрізів, за допомогою апаратів: лапароскопія, торакоскопія, операції новонароджених тощо.
У відділенні щороку оперують понад півтори тисячі дітей, торік прооперували 1 663. У кожної дитини — своя історія, своя біда. Усіх їх запам'ятати неможливо. Втім є пацієнти, історія порятунку яких не забувається з роками.
Роман Стеник пригадує, як 12 років тому він оперував хлопчика, що народився з важкою вадою — дефектом передньої черевної стінки (коли кишківник за межами черевної порожнини). Такі діти тоді важко переносили операції і часто помирали. На маля важко було дивитися, і мати, побачивши у якому стані її син, вже опустила руки. Та хлопчика прооперували і він вижив. Зовсім недавно він приїжджав з мамою на профілактичний огляд. Йому вже 12 років, почувається нормально. Так склалося, що жінка не має більше дітей. Син — єдина її надія, підтримка, розрада.
«Лікарю, не знаю, якби я без нього жила, — каже жінка, нишком витираючи сльози. — Спасибі, що його врятували».
Майбутнє — за роботохірургією
Про що мріють хірурги відділення? Про сучасну апаратуру, а точніше, про збільшення її кількості. Нова апаратура, яка з'являється, коштує немало нервів і здоров'я ентузіастів та меценатів. Планового державного, на жаль, забезпечення нема. Апаратів має бути в декілька разів більше. Скажімо, нині є один сучасний лапароскоп, а їх треба п'ять–шість. На кожного хворого має бути два дихальних апарати, а їх бракує. Інструментарію також бракує, і він дуже дорогий. Один затискач коштує кілька тисяч гривень, а один інструмент для лапароскопа — кілька тисяч євро. Виходять із ситуації у різний спосіб: щось закуповують спонсори, щось купують самі, щось надходить з гуманітарною допомогою.
«У багатьох країнах Європи операції уже виконують роботи, хірург спостерігає за її ходом за монітором, — каже хірург Костянтин Шахов. — Найскладніші операції робот виконує легше, ніж людина: операції на серці, мозку. Усі ті маніпуляції, де рука хірурга може затремтіли, око замружитися, робот виконує бездоганно. Чехи, поляки вже мають таку апаратуру. Думаю, за кілька років вона з'явиться і у нас. Майбутнє — за роботохірургією, хірургією плода, коли ваду оперують у матці вагітної і дитина народжується вже без неї».
У відділенні працює чимало молодих хірургів. «Перед тими, хто знає іноземну мову і прагне чогось навчитися нового, відкрито всі дороги, — каже один з них, Богдан Мальований. — Є можливість стажуватися в клініках Європи, США, Англії. І мої колеґи охоче використовують такий шанс. Це дозволяє утверджуватися, черпати нові знання і можливості в хірургії, і паралельно знаходити друзів серед іноземних колеґ, з якими у складних хірургічних випадках завжди можна порадитися, розраховувати на їхню допомогу і підтримку».
Школа «Охматдит»
Нині в «Охматдиті» є 12 відділень, де лежать хворі: два хірургічних, три педіатричних, відділення реанімації новонароджених, отоларингологічне, офтальмологічне, ортопедичне та ін. Окрім того, є діагностичне (рентген, ультразвук, електрокардіограма), лабораторне тощо. І в кожного свої здобутки, свої перемоги, свої новинки. У лікарні працює понад 800 медпрацівників (лікарі, медсестри, молодший медперсонал). І кожен зі своїм характером, амбіціями.
«"Охматдит" був і залишається "Охматдитом", — каже начмед лікарні Іван Семків. — Що вкладаю у це поняття? А те, що тут завжди були і є найкращі кадри: і тоді, коли лікарня тільки народжувалася, і зараз. За 24 роки, відколи я обіймаю посаду начмеда, не було жодного випадку, коли доводилося звільняти працівника за недобросовісне виконання своїх обов'язків. Я міг би зараз скласти довгий перелік фахівців, які є нашою гордістю, надією. Та це вийде надто великий список».
Зі слів начмеда, налагодити злагоджену роботу такого великого колективу непросто. Тож керівник має бути ще й психологом: одних треба підштовхнути іти вперед, похвалити, іншим — навпаки, толерантно вказати на недоліки. Як і всюди, є спеціалісти сильніші, з більшим досвідом роботи, і слабші, які працюють порівняно недавно, але найголовніше, що не має серед них байдужих.
«Охматдит» довший час (понад 30 років) був єдиною дитячою лікарнею не лише у Львові, а й в області. Медперсонал, який зараз працює в лікарні, й той, який нині обіймає посади в інших медичних закладах, в один голос стверджує: обласна дитяча комунальна лікарня «Охматдит» була кузнею кадрів. Адже чимало висококваліфікованих працівників, які нині обіймають керівні й інші посади в різних медустановах Львова та області, — вихідці з одного гнізда.
«Лікарі, які на початку 90-х започатковували анестезіологічну службу в обласній дитячій спеціалізованій лікарні на вул. Дністерській (її ще називали "Чорнобильською") і у 1993 році в міській дитячій лікарні (на вул. П. Орлика) — вихованці "Охматдиту", — згадує завідувач безліжковим анестезіологічним відділенням Львівської міської дитячої лікарні Володимир Релін. — Поки не було інших лікарень, єдиною базою для лікарів-інтернів був "Охматдит". Вони вчилися у нас і від нас».
Володимир Релін пропрацював в «Охматдиті» майже два десятиліття, від 1974 до 1993 року. І з великою вдячністю згадує ці роки, хоча робота була надважка: на все місто та область було лише 8 дитячих анестезіологів — не в кожному районі тоді був дорослий анестезіолог, а дитячий й поготів. Доводилося і працювати в лікарні, і їздити по області вдень і вночі. У кожного на місяць було щонайменше 15 виїздів в райони. Тоді працювала санавіація: літаком, гелікоптером літали в Турку, Броди та інші райони, навіть в інші області, бо анестезіологія наприкінці 60-х — на початку 70-х років у Львові вже посідала певні тверді позиції.
«Коли у Львові почали відкриватися нові дитячі лікарні, частина лікарів різних спеціальностей з "Охматдиту" перейшла туди, причому багато з них на керівні посади, — провадить далі розмову дитячий хірург 1-го хірургічного відділення міської дитячої лікарні (він 20 років був завідувачем хірургічного відділення (септичний блок) в «Охматдиті») Богдан Коноварт. — Олександр Миндюк (головний лікар), Ігор Лукавецький (завідувач хірургічного відділення), Остап Могиляк (хірург), Лариса Дробченко (рентгенолог) перейшли в обласну дитячу лікарню, що на вул. Дністерській, а в міську дитячу лікарню на вул. Пилипа Орлика — хірурги, анестезіологи, частина середнього медперсоналу. Вихованці "Охматдиту" працюють і в інших медичних закладах. З цього медзакладу завжди виходили спеціалісти високого класу».
«Ми ще 30 років тому працювали, так би мовити, сімейними лікарями, бо нам доводилося оперувати діток з різними ушкодженнями: переломами, опіками, перитонітом, апендицитом тощо, — каже Орест Дворакевич, ургентний хірург Львівської міської дитячої лікарні (в «Охматдиті» пропрацював понад два десятки років). — Яка це була практика! Апаратури, такої як нині, не було, тож ми днями не відходили від хворих, аби витягнути їх з важкого стану, самостійно шукали, як зменшити їхні страждання. Я півроку провів у бібліотеці, поки нарешті знайшов статтю, з якої довідався, як поліпшити приживання шкіри після операцій, пов'язнаних з таким захворюванням, як слоновість — хронічне потовщення шкіри і підшкірної жирової клітковини, що супроводжується застоєм лімфи».
Багато новацій, що з'являлися у медицині, відразу запроваджували в «Охматдиті»: тут вперше у Львові у 70-му з'явилася барокамера, вперше застосовано метод лікування дімексидом при перитонітах, гнійно-септичних захворюваннях, вперше почали вводити у кістку антибіотик…
Ірина Бас, головна медсестра, працює в лікарні понад 40 років: тут народилася (колись в лікарні було пологове відділення), сюди прийшла працювати у 1972 році. На її думку, раніше організація роботи медсестер була набагато кращою.
«Спершу батькам не дозволяли бути з дитиною в палаті. У кожній палаті була медсестра, лікар, які доглядали 5–10 хворих. Вони відповідали за них, кожному могли приділити достатньо уваги. Але десь у 1985–1990 роках зменшили штат і дозволили батькам залишатися з дітьми. Зараз одна медсестра обслуговує 30–40 дітей, хоча у всьому цивілізованому світі —- 5–6 хворих. Вона фізично не може виконувати всі вимоги, які на неї покладено, бо мусить роздати пігулки, зробити ін'єкції, поставити крапельниці тощо. Поговорити з маленьким пацієнтом, вникнути в його проблеми вже не має ні часу, ні сил», — каже вона.
Спогадів про лікарню у її колишніх працівників, і теперішніх — чимало. Є і ностальгія, і гордість, і грандіозні плани. Тож бажаємо медперсоналу, щоб на втіху «Охматдиту» маленькі пацієнти завжди виписувалися додому повністю здоровими.
13.06.2015