Анатолій Звіжинський

«Meine Kunst – Mein Kampf», ЦСМ Івано-Франківськ, 07.05 – 30.05.2015

 

 

Не зважаючи на відмову Антона Мухарського зробити заплановану персональну виставку картин Ігоря Перекліти в Києві, мовляв не на часі, не так зрозуміють, можливі наслідки, експозиція в Івано-Франківську не викликала несприйнятливих емоцій чи спекулятивних провокацій з боку глядачів. Гості з Росії, Польщі, місцева публіка вельми стримано реагували на викличний живопис, задавали питання і погоджувалися з тим, що кожен має право на власне трактування подій.

 

Вочевидь, дається взнаки втома від інформаційного сміття, жорстка реальність сьогодення і персональна самозаклопотанність. Малярство Ігоря Перекліти лежить поміж спробами віднаходження власного коріння, й одночасно віддзеркалення суспільної свідомості «покоління очікуваних змін», безкінечних перестановок політичних парадигм, пошуків місця в світі. Голодомор, Бандера, Ленін-Гітлер, гендерні питання чи галицькі краєвиди – неповний перелік тем, що цікавлять художника з маленького провінційного містечка в ХХІ ст. Художнику залежить створити власний стиль. Пластичні живописні пошуки Перекліти знаходяться в площинах, заданих його вчителями – В.Гуменюком (м. Косів) та М.Фіголем (м. Івано-Франківськ). Безкінечні колористичні інтерпретації навколишніх галицьких просторів – Шевченкове, Виноградна гора, Більшівці – намагання віднайти стежку, що б вела до коріння і одночасно демонструвала естетичні ідеали автора. З іншого боку, з кінця ‘90-х художника все активніше вабить рефлексія на історично-політичну самосвідомість, інтерпретація минулого і сьогодення з позицій, що є антитезою до нав’язаних совком. Між цими двома, цілком різними напрями існує дилема: чи продовжувати пошуки самоідентифікації і самоутвердження впізнаваної стилістики, чи бути виразником ідей свого покоління, котре народилося і жило в системі спотворень, неправд і пригнічення, але не бажає цього продовження і чинить естетичний опір. А ще художник багато малює з натури молодих дівчат. Їхні батьки добре знають дивакуватого педагога, тож портрет доньки від Перекліти є в багатьох хатах Галича, Бурштина, Івано-Франківська.

 

Художник багато працює, і, мабуть, залишається найактивнішим автором з франківських малярів. Але, на відміну від інших, не експериментує в інших техніках, не зраджує живопису. Самотнє життя на маргінесі, на околиці Галича, в типових сільських умовах: робота (викладання в дитячій Академії мистецтв), господарка (двоповерховий будинок, птиця, кролі, нутрії, городи), любов до риболовлі та подорожей скутером навколишніми полями створюють, з одного боку, постійний побутовий цейтнот, а з іншого – наповнюють життя смислом. Майже щороку Перекліта має персональну та охоче бере участь у колективних виставках. До нього часто навідується брат Петро, який має на подвір’і власноруч виготовлену керамічну піч, а в хаті зберігає різноманітну археологічну колекцію знахідок з навколишніх полів. Адже від історії в Галичі ніде подітися, вона тут буквально просто на поверхні: і залишки мамонта, і уламки Трипілля, і метал княжої доби, вже не кажучи про воєнні знахідки.

 

 

Розміреність і циклічність побуту художника інколи порушує приїзд журналістів, поодиноких колекціонерів, або Антона Мухарського, київського галериста, з яким Переркліта співпрацює останні роки. Декілька років тому, завдяки Мухарському, картина «Я бандерівка, я українка (Смерть московським окупантам)» побувала на масштабній експозиції українського сучасного мистецтва в російській Пермі на виставці «Якщо/Если/If», організованою знаменитим критиком і куратором Катериною Дьоготь. (Цікаво було б подивитися на сьогоднішню реакцію російських глядачів, якщо б уявити цю роботу в якомусь із музеїв Росії.

 

Навчання в Косові, в технікумі народних промислів (тепер – інститут) радикально вплинуло на формування естетичного світогляду молодого художника, який ще зі шкільних років захопися малюванням. Яскраві пейзажі та портрети Володимира Гуменюка, що викладав там живопис, незвично й сміливо звучали на тлі традиційних народних промислів, виробництво котрих там культивувалося. Після служба в армії, звідки Ігор привіз величезний стос паперу й картону з портретами, натюрмортами, інтер’єрами, він поступає на заочне навчання до педінституту на художню графіку. Там під впливом Михайла Фіголя Перекліта остаточно формує естетичні вподобання, але його ніколи не покидає любові до самоосвіти. Художник й дотепер купує альбоми відомих художників, стежить за кінофільмами про художників, любить подискутувати про творчість того чи іншого маестро під музику Вагнера або українського бароко. Першу виставку він влаштував ще під час навчання в Косові, а коли був студентом Педінституту, то мав персональну в Художньому музеї, брав участь й в міжнародній бієнале «Імпреза». Власне, десь тоді художник через заввідділом образотворчого мистецтва музею Віктора Мельника знайомиться з іншими, тоді вже засновниками і учасниками «станіславівського феномену», Іздриком, Яремаком, Котерліном, Звіжинським, Яновським, Муликом. Під впливом участі в колективних проектах та жвавих мистецьких спілкувань кінця ‘90-х Перекліта починає нову живописну лінію – постмодерну, псевдореалістичну, задерикувату, іронічну.

 

Малюючи майже завжди з натури, або використовуючи власні фотофіксації, автор не переслідує мету реалізації подібності. Навпаки, предмети, портрети, пейзажі перетворюються у нього в кічові елементи консумпційної дійсності. Найкраще продається красиве. Роботи художника справді добре продаються, що слугує додатковим стимулом до їх продукування.

 

Обкладинку каталогу виставки Перекліти прикрашає програмний «Ангел невмирущого українського духу» (2011), портрет життєрадісної дівчинки-ангела з припіднятими крилами привітанням замість рук на тлі по казковому мультиплікованих небес. Над головою парує ледь промальований овал німбу. Позаду проглядаються\світяться\вертяться кінцівки сонця-свастики, обрамляючи усмішку. Під верхнім краєм кольоровими, по-дитячому кривенькими буквами озвучено «Згинуть наші воріженьки». А внизу допис «Все буде добре» переконує всіх у невідворотності щастя. Обличчя цієї ж дівчинки можна впізнати і на картині «А Місько без піськи. Жертва гендерної політики». Двійко дітей граються в якусь свою гру: дівчинка настаново показує вказівними пальцями на хлопчика з оголеною нижньою частиною тіла, який тримаючи в руках гілку, чи то стрибає через неї, чи прикривається від поглядів сторонніх. Хоча дитині ще невідомі сексуальні упередження дорослих, комплекси наготи та інші неврози, його образ вже використано в повчальних цілях. Художник насміхається з проблем, що привносяться в наше суспільство західною цивілізацією.

 

Ще одна картина для провокацій та насмішок – «Венера ХХІ ст.» – портрет на повний зріст молодої  пишнотілої дівиці в звичній для класичного портрету позі замовної парадної парсуни з декількома контрастними деталями. Великим налитим жіночим грудям опозиціонує зіщуплений чоловічий член, псевдогрецькій декоративній колоні, на котру опирається портретована  – відкритий нетбук з символічно-реалістичним ябком на клавіатурі, ретельній прописаності тіла – недбало зафарбоване, майже абстрактне тло. Теперішня Венера як символ невизначеності, смислових розривів, розгубленості природи перед модою? Якщо тут ще ставляться запитання, то наступний твір – «Московских блядей с 8-м марта», бокал шампани й квітка в дупі «за прекрасних дам» – трактується однозначно й безапеляційно.

 

У диптиху «Прапор» автор пропонує поміняти місцем кольори національного прапору (аби фен-шуй нарешті виправив панування «закону занепаду») зі сподіванням, що українські сало-ковбасні стереотипи автоматично перетворяться на аристократичну вишуканість монархічного мислення, відповідно атрибутованими короною, булавою та шаблею. Якби ж то все так просто було…

 

 

«Український холокост» – запізніла, але чесна й вдала мистецька пам’ятка про мільйони жертв штучного голодомору 1932-33 рр.. Без оприлюднення імен жертв та імен винних у тій вакханалії, без постійного нагадування про це, без досліджень і оприлюднень архівів, спогадів свідків, без розуміння причин виникнення та наслідків неможливо збудувати сучасну правову країну. І потрібно пам’ятати: звідки, з яких часів, від яких вождів це проростає.

 

 

«Дети наше будуще. Die Kinder unsere Zukunft» 2010 року – портрет двох найкривавіших історичних (істеричних) персонажів минулого століття. Без Лєніна не було б Гітлєра – стверджує художник, використовуючи класичну іконописну композицію: німецький диктатор з тілом дитини на колінах у російського революціонера з благословляючим жестом і хитрою усмішкою. І безліч атрибутики: 1917, свастика, серп і молот, зірка Давида, кремль, червоний прапор, свинцеві хмари... «Головна ідеологічна парадигма проекту Ігоря Перекліти «Комуно-фашизм» – злочинна рівноцінність двох тоталітарних режимів, жертвами котрих в сукупності стало більше 100 мільйонів людей. Плакатний виклик, відверте вживання тоталітарної символіки з першого погляду справляє на непідготовленого глядача неабияке емоційне враження, відбувається своєрідна мистецька ініціація, що змушує його замислитися над змістом побаченого, розібратися в ситуації, вступити в діалог чи дискусію з автором. А, значить, мети досягнено – глядач залишився небайдужим». Антін Мухарський.

 

 

Історичний чи портретний жанр перетворюється у Перекліти в плакатний жест. Баналізація глибини змісту, дидактична прямолінійність, відсутність опозицій тим самим робить доступним зміст для будь-кого, насміхаючись над метушливістю сучасного глядача. «Швидко і зрозуміло» (fast and of course) – задля результату варто опуститися й до рівня поспішливого обсерватора. В картині «Вони спасли Європу від Азії» (2014) недбало прописані написи, котрі традиційно доповнюють зображення, супроводжуються вказівними стрілками, щоби було ще ясніше і швидше. На красиво вималюваний (ніби з привітальної листівки) карпатський краєвид гордо поставлено фігури двох солдат – офіцера УСС та німецького фельд’єгеря, біля ніг яких покоїться череп з підписом «москаль». Ще одне епічне зображення – «Слава героям дивізії «Галичина», 2002 – присвячується воякам дивізії «Галичина». Безмежний галицький краєвид зливається з небом, а над ним панує зображення Богоматері з дитям на тлі червоно-чорного хреста. 

 

 

«Окремою сторінкою є супрематичні вправи з кольоровими конструкціями, концепційно сюжети яких виникають від споглядання і переживання навколишніх ландшафтів, його вражень від землі, де він живе, з її багатими археологічними, історичними, сакральними домінантами. Їх стриманий колорит, обмежений кількома складними кольорами, носить певну символіку. Художник впевнений, що все у цьому світі має свій знак, колір, геометрію і зв’язок з космосом», – констатує Ігор Панчишин. Отже, краєвид як знак. Намагання віднайти, зафіксувати кольоровий символ, код рідної землі. Експресія і контраст як боротьба, рух, перетікання земного в небесне і навпаки.

 

 

Майже абстрактні, яскраві, пласкі кольорові сполучення видаються витворами зовсім іншого художника. «Дорога на Котелеву», «Код землі» (2015) – красиві, розлогі оди рідній землі та одночасно – пошуки натхнення в клаптиках її безкінечності. Позиція (можливо – опозиція) маргінала стосовно урбанізованих центрів, тусовок та інших малоцікавих скупчень людської спільноти змушує його до інтенсивної творчої самотерапії та фантастичної працездатності. Один і той самий мотив часом досліджується в сотнях ескізів, зорових спостереженнях і навіть записах, перш ніж стане об’єктом художнього синтезу.

 

 

Ігор Перекліта: «Свою творчість я розділяю на два стильових напрями. Перший – це синтезований, лаконічний живопис, що базується на основі досягнень та вражень від творчості таких майстрів, як Малевич з його супрематизмом, пуризм Озанфана, творчість Мондріана та Ротко. Вони йшли, віддаляючись від предмету, послідовно дематеріалізуючи його та все більш абстрагуючись. А мене цікавить (використовуючи їх формальні досягнення), як скупо й лаконічно, двома трьома площинами чистої фарби створити живописну матеріальну плоть, немовби абстрактну, але в той же час переконливо матеріальну. Лаконічними, мінімалістичними засобами передати натуру. Ми живемо в епоху масової культури, споживацької естетики. І домінує насамперед річ. Матеріальність. Але я люблю матерію одухотворити. Я прагну знайти якусь родзинку, якийсь сентимент. Другий напрям своєї творчості я називаю умовно постмодерним. Реалізм без берегів, де суміщено естетику глянцевих часописів, рекламних бігбордів, графіки на парканах чи стінах, простоту плакату, невибагливість народного лубка і переконливість рєпінського реалізму. Саме таке поєднання в одному творі поп-арту, символізму, дадаїзму та раціоналізму дає можливість втілювати та розвивати найважливіші принципи реалізму в контексті сьогодення, відкрито проголошуючи, захищаючи і пропагуючи цінності та ідеї, актуальні для нашого суспільства. Це надає можливість для ширшого спілкування з глядачем-обивателем, далеким від рафінованого, формалізованого, естетського живопису з його складною мовою, вишуканою витонченістю, багатогранністю. В чому суть боротьби художника, що живе на периферії мистецького життя в провінційному містечку з напівсільським побутом, господаркою, городом?… Власне – необхідність впрягатися в «плуга»  та орати це «дике поле» невігластва, відсталості, задушливої атмосфери закостенілого міщанства з його ханжеською мораллю. Це протистояння, активний спротив дилетантству, жлобству і духовній ницості та обмеженості, плагіату, показному патріотизму, напускній духовності та псевдо-творчій метушні. Це боротьба проти байдужості, тупості та захланної споживацької моралі».

 

PS. Паралельно з виставкою ІФ ЦСМ у Львові, в бізнес центрі Оптіма плаза (вул. Наукова 7б), до 1 червня проходить виставка галицьких ландшафтів від Ігоря Перекліти.

 

 

 

Ігор Перекліта

1968 р. н., Галич
1984—1988 рр. навчання в Косівському технікумі народних художніх промислів ім. В.Касіяна
1992—1997 рр. навчання в Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника

 

Вибрані виставки:

2014 – «Весна. Війна», ЦСМ, Івано-Франківськ 

2011 – «Український зріз», Warsztaty kultury, Люблін, Польща

2010 – «Якщо/Если/If», МСМ, Перм, Росія

2010 – «Матч смерті», «Antins Collections» Київ, галерея «Маргінеси», Івано-Франківськ

2009 – Art Kyiv Contemporary, ярмарок, галерея «Antins Collections», Київ, Український дім

2007 – Українські художники в Москві, галерея «Цех», центр «Галілео», Москва

2006 – «Химерії», персональна, галерея «Цех», Київ

2005 – «Uwaga», міська галерея, Ополє, Польща

2003 – «Репозиція», КМЦ Дзиґа, Львів

2002 – «Лагідний тероризм», художній музей, Івано-Франківськ

1999 – «Ігор Перекліта», персональна, галерея «Совіарт», Київ

1993 – «Імпреза-93», міжнародна бієнале, Івано-Франківськ, Україна

1987 – «Ігор Перекліта», персональна, Косів

 

29.05.2015