Розмовляла Марія Цигилик

Наприкінці зими театри Львова тішили глядачів прем’єрами – різноманіття тем, форм та естетик мало б задовільнити усі смаки публіки. У Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса історію про всесильну життєствердну материнську любов представив Роман Валько у виставі «Memento vivere» (лат. «Пам'ятай, що живеш» – ред.). Найсвятіша любов, безмежна опіка, гідність, мудрість та  сила – так втілює образ Матері у виставі Тетяна Каспрук. Натомість її Мати із «Лісової пісні» – сварлива й приземлена. І в кожній виставі актриса оригінальна та щира. Її слово в сценічному просторі стає видимим, матеріальним. Але в інформаційному просторі зовсім небагато слів Тетяни Каспрук про роботу та театр. Тому в нашій розмові я хотіла почути якомога більше. 

 

 

– Ви починали акторську кар’єру «на класичній сцені» Національного українського академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької. Трохи спогадів про ці часи.

– Класичну школу я пройшла у відомого режисера і викладача Олекси Миколайовича Ріпка. Він був кремезним чоловіком, хоча невисокого зросту, із великими голубими очима, які світилися добром. Ставив класику театру Заньковецької: «Марія Заньковецька», «Суєта». Олекса Миколайович дуже любив мене. Та й загалом в театрі я росла в любові. Богдан Кох, Богдан Козак, Олександр Гринько, Борис Мірус, Любов Каганова постійно опікувались мною і морально підтримували… Щодо манери роботи, то в постановочному театрі спершу читають п’єсу, розбирають її, а потім працюють над сценами, починаючи із мізансцен. Я звикла до такої гри: тут я маю обернутись, туди піти, там псхилити голову, підняти руку… Звикла до класичної манери існування, де треба відтворити конкретну інтонацію, вибудувану мізансцену. Це була дуже добра школа. Але коли в театрі почала працювати учениця Ефроса Алла Григорівна Бабенко, я побачила нову манеру гри. На репетиціях вистав «Нічний лицар», «Отелло» вона просила, щоб актори імпровізували. Пригадую, в «Нічному лицарі» я грала служницю, і було завдання спокусити слугу головного героя. Це був мій перший досвід зваблення партнера на сцені. І треба було фантазувати, придумувати все тут і зараз. Це було важко, але цікаво. 

 

– А як ви опинились в театрі ім. Курбаса?

– Коли я навчалась в студії при театрі ім. Марії Заньковецької, із нами рік вчився Володимир Кучинський, а потім його забрали до армії. Після того він вже до Львова не повернувся, вчився в студії при Київському театрі оперети. Після її закінчення Володя поїхав працювати в Суми, і паралельно поступив у Москву на режисерський курс до Анатолія Васільєва. І сталось так, що він взяв мене до себе не лише в театр. Ми почали разом працювати і жити. Він переїхав зі Сум у Львів. Свої курсові роботи, які йому потрібно було робити, готував із нами – був Олег Драч і я, нас було двоє акторів. Між нашими репетиціями і виставами в театрі ми встигли зробити «Марусю Чурай» за Ліною Костенко. А потім їздили із цією виставою до Москви. Васільєв сказав, якщо ця робота важлива для Володі, то її треба розширювати, вводити усіх персонажів, робити, як виставу. «Маруся Чурай» стала нашою візитною карточкою, коли ми вже відкривали наш театр.

 

– Як працювалося із Володимиром Кучинським?

– Він давав нам завдання, ми обговорювали сцену, ділили на фрагменти і розбирали, про що кожен. А завдання було – імпровізувати. Для мене це була нова хвиля в роботі. І я відчула свободу в грі. Я була незалежна від мізансцени, від повороту, від кроку чи двох назад чи вперед. Я внутрішньо стала вільною, і це відчуття незаміниме. Це коли ти не просто думаєш про якусь певну інтонацію, яку треба відтворити, а чуєш, як зсередини в тобі виникає енергія, імпульс, жива реакція. Оце мені сподобалося. І від того часу мені стало цікаво працювати  з Кучинським. Для актора надзвичайно важливо знайти свого режисера. Мені вдалося.

 

– Паралельно Ви ще працювали в театрі ім. М.Заньковецької. А коли остаточно перейшли на курбасівську сцену?

– Ми готували «Дві стріли» Володіна вже із молодими акторами, але ще формально були в театрі Заньковецької. І на гастролях в Тернополі показали першу дію. Федір Стригун нас похвалив, але по тому ніхто нічого не пропонував. А Кучинський авантюрист, в нього немає золотої середини. І ми зробили другу дію за Володіним. Зіграли виставу «Дві стріли» на великій сцені, і опісля оголосили, що ми хочемо створити свій театр. Це був 1988 рік, тоді якраз почали масово створюватись театри-студії, експериментальні групи. Пам’ятаю, то був ефект бомби, що вибухнула. Всі були обурені: навіщо молодим іще один театр?! Першим із театру пішов Олег Драч, а потім пішла і я. Тоді до нас ще приєднались молодші за нас студійці: Чорний із театру ПрикВО, який привів ще Олега Цьону, який, до речі, був монтувальником. Тоді з’явилась Наталка Половинка, на той час вона ще вчилась в консерваторії на третьому чи четвертому курсі. І так створився театр. Через деякий час на гастролі приїхав Олег Стефанов із Харкова. Ми познайомились, йому в нас у театрі дуже сподобалось, і він переїхав до Львова. Прийшов Олексій Кравчук, Андрій Водичев.... Олексій Олексишин, який, на жаль загинув в автокатастрофі, теж з нами працював. Багато було людей.

 

– Для Вас на сцені слово є дуже важливим. На якому етапі становлення себе як актриси ви почали працювати із особливою увагою до свого голосу і слова?

– Напевно, я маю відчуття слова. То як Дар Божий. Я ще з дитинства чула, як можна прочитати вірш. Коли в моєму селі Оброшино всі дізнались, що я хочу бути актрисою, то були шоковані: як так, що у вас в голові, а знаєте, яка там розпуста?! І тому подібні бздури. А моя мама мала товаришку, яка вчилася в консерваторії на вокалі, і її учителем був Нестор Модестовчи Гудницький, вже старший чоловік. Він працював в театрі ще із Лесем Курбасом. Нестор Модестович був музикантом і актором епізодичних ролей, і він займався постановкою голосу. Коли я йому прочитала монолог Катерини, то він сказав, що це  талановито, органічно, гарно, але дуже тихенько. Я справді дуже пищала. Опісля він дав мені вірш «Якби ви знали паничі», і я мусила повторити його на заданому ним тоні. Два роки повторювала  інтонації, які напам’ять вже вивчила. І робила тільки так, як він мені сказав. Два роки читала монолог Ївги з «Чорноморців», співала пів години і пів години читала вірш, прозу, монолог. Тричі на тиждень їздила на  заняття. Тому, коли я поступила, то голос вже мала сформований. А ще в мене питаються часом: а Вам було цікаво? Я кажу: «Так». Потім я вже зрозуміла, що він мені поставив голос. Він це вмів робити.

 

Тетяна Капрук у виставі театру Курбаса "Лісова пісня"

 

– Ви тепер викладаєте сценічну мову студентам?

– Працюю за методикою, за якою ми працюємо в театрі. І особливо зараз, коли вони вже стали міцніші, звертаю увагу на голос. Мені найважливіше, щоби студенти не заучували інтонації, щоби не повторювали їх чітко. Потрібно, щоби вони несли думку, і щоб та думка була жива. І щоб я бачила, що слово стає матеріальним, явним, щоби вони розуміли, про що говорять. Це дуже важливо, щоби актор мислив. Бо актор не інформатор, не диктор новин, він повинен передати глибинні почуття людської душі. Сергій Данченко в одному зі своїх останніх інтерв’ю казав, що театр – це віддзеркалення моменту, що головний шлях театру – в дослідженні глибинних потреб життя, першопричин явищ, а не констатування тих чи інших причин. Мені цікаво, коли студенти «живі». Я завжди повторюю їм: «Зараз! От зараз не можете не сказати. Не можете не поділитися тим, що вас турбує, болить». Але сказане вами має бути розумне, живе і ясне.

 

– Мені це подібне до імпровізації.

– Власне. Коли всередині все вібрує – народжується імпульс, і ти можеш висловити думку. Це подібне до того, як качаєш м’язи, і вони всередині набухають. Так само і енергію потрібно розкручувати. Бо акторство – це енергія. Інакше, просто говорити слова не цікаво.

 

– А яке місце у вашому театральному просторі займає слово?

– Воно все поєднане: і слово, і тіло, і жест. Все має складатись, як пазл. І слово важливе, і жест важливий. Я не можу сказати, що слово є домінуючим. Гра, що обов’язково має скластись – це найважливіше.

 

– Ваша остання робота – роль Матері у виставі запрошеного режисера Романа Валька, і в ній грають ваші студенти. Наскільки вам комфортно було працювати в такій команді? Чи працювали окремо зі студентами?

– Ми працювали всі разом. До мене Валько був лояльним, хоча насправді любить сам «влізати» в матеріал так, наче мало довіряє актору. А я деколи протестувала, просила, щоби він мені самій дозволив послухати лінію монологів, діалогів. Я сама в собі хотіла «прокопати дорогу» до персонажа. Бо це зсередини треба вислухати і почути, щоби потім було живо, органічно, і зачіпало. Коли я дітям (студентам – прим. автора) щось підказувала, то він також схвалював. Валько дуже уважний режисер, який все вибудовує. Каже, як ти маєш говорити, рухатись. Це є добра школа для дітей. Тут йому потрібно віддати належне, що він багато працює з актором. Бо в Кучинського, наприклад, методика така, що ми говоримо, розбираємо певну сцену, і він нас залишає самих працювати далі. Опісля ми йому показуємо, що маємо, він робить зауваження, щось відбирає, щось залишає. І в кінцевому результаті, якщо залишиться 5% від того, що ми самі зробили – це добре. Тому ми звикли до свободи, до волі. І не має значення, чи ми сюди пішли, чи туди, чи ми взагалі повернулися спиною. Така метода режисера. А в роботі з Вальком інакше, бо ми вже від початку були в певних рамках. І, звичайно, що і мені, і студентам це було трохи складно. І драматургії як такої у нас не було, бо це інсценізація, що складається із різаних кусочків: сцени, сцени, сцени, і щоразу інші сцени. А п’єса має свою структуру, драматург готує усі монологи. І актор на сцені повинен себе довести до монологу. А в цій інсценізації треба зуміти «вскочити» в певну сцену і відразу ж грати. Але в цьому й складність цієї роботи. А ще я весь час забувала мізансцени. І мені допомагали студенти.

 

Тетяна Каспрук у виставі «Memento vivere» 

 

– Першоджерело – роман допоміг в створенні образу?

– Ми читали роман, але в режисера було своє трактування теми і образів, в його матеріалі увага сконцентровна на мамі. Звісно, ми багато говорили, наговорювали, обговорювали.

 

– До речі, у Вашому репертуарі є дві матері. Мати Лукаша із «Лісової пісні», яка складає враження прагматичної та егоїстичної. А в цій виставі Ви граєте матір, яка буквально топить свого сина в любові. Як Вам бути такими різними матерями? Бувало, що навіть двічі на місяць.

– В «Лісовій пісні» я ж просто собі бавлюся, дурію. Граюсь в отаку бабку. Там в персонаж дуже не заглиблюєшся. Нова роль більш психологічна і складніша. Хоча, думаю, з часом вона набере легкості. Взагалі це особливий персонаж матері, бо Ніна – єврейська мама. Українські мами клопочуться над своїми дітьми, не дуже задумуючись тим, від кого їх народжують. Українська жінка керується почуттями. А моя героїня вибирала батька своєї дитини – найкращого, найсильнішого і найсексуальнішого. І робила все, щоб її син був найкращий. Вона – прагматична.

 

У виставі «Memento vivere» 

 

– Яка роль мала на вас найсильніший вплив?

– Драматургія Винниченка. Він відкриває увесь внутрішній світ актора: настроєві перепади, трагедії, почуття. Він колосальний. Власне, я, зігравши «Закон», переступила той поріг, де вже можна кинутися в прірву почуттів і контролювати себе. І це мені дав Винниченко. Пригадую, коли ми працювали над «Марусею Чурай», а я була ще в театрі Заньковецької, то, напевно, близько року Кучинський очищував мене від нашарувань і штампів, яких я там понабиралась. Я була майже в ступорі: не розуміла, що він від мене хоче? А він вимагав живого імпульсу, живої думки. Це треба було в собі розкручувати. Я пройшла добрячу школу.

 

– Мама Лукаша говорить суржиком. Чи були з цим якісь складнощі?

– Андрій Приходько ще досі має претензії до мене, що не вмію розмовляти суржиком. Я маю слух, мені б треба було пожити в Сумах чи в Конотопі і наслухатися, тоді, може, й навчусь. Коли ми починали працювати, то Приходько мені доладно не пояснив, і я завчила: одне слово українською, інше російське. А тепер він мені сказав, щоб я не суржиком, а по-російськи розмовляла.

 

У виставі "Лісова пісня"

 

– А в чому для вас було завдання «Лісової пісні»?

– Головна думка вистави про зраду своєму корінню. Не про зраду коханню, а зраду своєму народу, традиціям. Коли зраджуєш своїй мові, своєму народу, так і стається, як в драмі Лесі Українки. Та й, напевно, так і зараз сталось на Сході, що люди не знають, хто вони такі. Як перекотиполе. А ворог все прорахував, він не спить.

 

– Чим вам запам’ятається роль Матері із «Memento Vivere»?

– Та тема дуже болюча. Бо зараз такий час, що кожна мама має бути готовою віддати свого сина на війну. І нас ніхто не питав, нас поставили перед фактом. Бачу по собі, що я не можу його віддати. Я говорю у виставі страшні речі: що він має мене захищати, нехай би йому навіть переламали всі кістки… Але психологічно і психічно я не готова. І до цього ніхто не готовий, а треба бути готовим. Хоча на сцені я велика героїня.  Я б пішла, якби він прийшов сюди, я б не сиділа вдома. Ми тільки зараз будуємо незалежну Україну, боремось за неї.  Бо ми мали незалежність, але не мали прав. І не могли ані вправо, ані вліво ступити кроку без дозволу якогось там «брата». Зараз почалася справжня боротьба. То дуже болить, але ми мусимо через це перейти.

 

25.04.2015