Як декомунізувалася Литва

Нещодавно Верховна Рада України схвалила “декомунізаційний пакет”. У моїй пам’яті це розворушило спогади про бачене й пережите приблизно чверть століття тому у столиці Литви – Вільнюсі.

 

Світлина зі сайту Daypic

 

 

Литва тоді перебувала у принципово іншій ситуації, ніж тодішня чи навіть теперішня Україна. Дуже високий відсоток населення республіки – приблизно 4/5 – становили етнічні литовці. Ці люди володіли рідною мовою і знали про життя без соціалізму самі або чули про нього від своїх родичів.

 

Із 20%, що залишились, десь половину складали ті, хто проживав на території Литви віддавна. Передусім це жителі Віленського краю, поляки й білоруси, які часто називали себе просто “тутейшими”. Їхні інтереси різнилися від московських.

 

Серед менш ніж 10% росіян частина також були корінними, з досвідом життя серед литовців – як, наприклад, старовіри, що перебрались на цю землю, рятуючись від переслідувань царською владою.

 

Контингент прихильників комуністичної (а, отже, союзної) ідеї переважно залягав серед  прибулих до Литви не так давно – працівників великих підприємств, військових, інших «силовиків». Мітинги цих прихильників руху “Vienybė-Единство-Jedność” могли нарахувати, у кращому разі, кількадесят тисяч чоловік. Їхній супротивник “Саюдіс” – рух за відродження Литви – збирав на порядок більше.

 

Але найдошкульнішим для прагнучих уберегти Союз було те, що з антикомуністичними гаслами виступали самі литовські комуністи. Ураз занехаявши пролетарський інтернаціоналізм (який і перед тим розуміли своєрідно), вони переродились у націоналістів-державників.

 

 

Перейменування

 

Масові відцентрові прояви у Балтії почались у 1988 році, щойно у Москві намітилось послаблення “твердої руки”. У суспільстві зануртували політичні процеси – мітинги, з’їзди, медійні дебати. А у столиці Литви, тим часом, трудилася комісія муніципалітету, виносячи, хвиля за хвилею, пропозиції щодо перейменувань.

 

Я проживав тоді на вулиці імені головного чекіста Дзержинського (місцевого, до речі, уродженця), що розтинала  Вільнюс на дві половини з півдня на північ. Яким же полегшенням стало, коли вона, у числі перших, позбулася назви!

 

Така ж доля спіткала завжди пожвавлену Ком’яунімо (Комсомольську), що з’єднувала центр із вокзалом.

 

Лише згадка лишилася про головну вулицю середмістя, що носила ім’я фундатора соцреалізму Горького.

 

Але найгучніше, на весь Союз, розкотилось перейменування центрального проспекту Леніна на Гедимінаса. Це сталося після того, як навесні 1989 року на виборах народних депутатів СРСР у Литві перемогли кандидати від “Саюдіса”.

 

На той час для більшості громадян Союзу ім’я Леніна було святим, недоторканним. Справедливого та мудрого “дідуся” Ілліча протиставляли демонічному Сталіну. Усвідомлення, що політика вусатого тирана була органічним продовженням ленінської, навідало ще мало кого.

 

Головний литовський “Ленінас” на площі свого імені. Зліва – Будинок учених. Світлина зі сайту ArtWork2.com 

 

Кремлівські правителі гостро, аж до істерики, засуджували посягання на ім’я вождя. Українські (за винятком галицьких) діячі реформаторського спрямування, з якими я тоді спілкувався, також не поспішали схвалювати вчинене у Вільнюсі.

 

Саюдисти ж не завагалися і щодо населених пунктів. У травні 1989-го центр регіону Сувалкія – місто Капсукас (за прізвищем передвоєнного “буревісника” комунізму у Литві) – повернулося до релігійної назви Маріямполє. Згодом стане Вісаґінасом місто імені повоєнного радянського керівника – Снєчкуса ¹.

 

Звичайно ж, не лише ззовні, а й усередині Литви чулися голоси: “Залишили б у спокої символіку! Невже нема важливіших справ? Це скільки грошей треба викинути на вітер! Ми звикли до цих назв!” – і так далі.

 

Може, мені пощастило з середовищем – але переважна більшість друзів і близьких вітали зміни, розуміючи, що це не лише таблички та записи в документах, а опора режиму, який забрав і зруйнував десятки мільйонів життів.

 

На березень 1990-го було призначено вибори до Верховної Ради Литви (Сейму). Від нового депутатського складу очікували ще радикальніших кроків – повного розриву з союзним центром.

 

Кремль запустив пропагандистські тези: “Ми стільки років жили в одній країні! Нас об’єднує спільна історія, спільні трагедії і досягнення! Слід і далі триматися разом з російським народом! Адже саме він став найбільшою жертвою сталінського терору!”

 

Нійолє Ожелітє. Світлина зі сайту Сейму Литви 

 

 

По нашому округу в числі кандидатів балотувалась відома актриса – красуня, комуністка, саюдистка Нійолє Ожелітє. Почувши на зустрічі з виборцями наведені гасла, вона розповіла притчу:

 

Один чоловік постійно бив свою дружину. Мордував сердешну, мордував, а якось заскочив на сусіднє подвір’я й зацідив у око чужій дружині. Та, звісно, обурюється:

– Я тебе притягну до суду!

– Ти не повинна мати претензій, – відказує збуй.

– Чому?

– Бо моя теж постраждала!!!

 

Як було не підтримати чарівну Нійолє?

 

“Саюдіс” очікувано переміг. Верховна Рада негайно проголосувала за відновлення незалежності Литви. Кремль, у відповідь, вдався до всілякого можливого тиску, зокрема, до економічної блокади.

 

А топонімам не лише повертали давні назви, а й придумували оригінальні. Одна з вуличок у центрі Вільнюса отримала назву Islandijos (Ісландська) – на знак вдячності країні, яка першою визнала відновлення литовської незалежності. (Цікаво, а чи віддасть Україна шану державам, які з ризиком і збитком для себе підтримують її?)

 

Потім був січень 1991-го – спроба приборкати Литву грубою силою. Сейм удалося відстояти, але ключові об’єкти столиці – радіо, телебачення, Будинок преси й інші – перейшли під контроль радянських військ.

 

Ілліч у серпні 1990. Радянські військові ще посміхаються. Після січня 1991-го їхні обличчя стануть лютими. Світлина зі сайту Bernardinai.lt  

 

 

А щонайперш, як оплот соціалізму, охороняли пам’ятник Леніну на площі Лукішкес. Навколо нього чергували бронетранспортери, 24 години на добу вартував озброєний караул.

 

Так тривало до серпневого путчу ГКЧП.

 

Я тоді короткочасно вилітав до Львова. Повернувшись, застав новину, що Компартію Литви «на платформі КПРС» заборонено.

 

Від пам’ятника Леніну зостався лише постамент. На нього почергово видряпувались охочі спробувати себе у позі вождя.

 

А з фасадів і фронтонів будівель зішкрібали все, що нагадувало про недавнє минуле. Команда альпіністів у повному спорядженні дряпалася на шпиль Будинку вчених, аби виколупати з лаврового вінка п’ятикутну зірку.

 

Демонтувати старчало що. Відносно невеликий Вільнюс – столиця радянської республіки – був щедро всіяний відповідною атрибутикою.

 

Ніхто не чинив протидії. За попередні місяці насильницька радянськість і її носії встигли добряче остогиднути.

 

Паралельно з декомунізацією, йшли інші кампанії щодо зміни обличчя Вільнюса. “Випровадження” погруддя Пушкіна зі Саду Молоді, що біля підніжжя Замкової гори, у малолюдне місце, на подвір’я родинної садиби. Відбудова пам’ятника Трьох Хрестів. Але це виходить поза межі статті.

 

...Символи обіймають у свідомості особливе місце. Саме ті чудові, погожі дні початку вересня 1991-го, коли зникли з очей рудименти комунізму, стали в моїй пам’яті рубежем між старою і новою Литвою. А не всі попередні суспільні струси. Не формальний кінець Радянського Союзу у грудні 1991-го. І не день, коли Литву покине останній вагон з російськими десантниками – 31 серпня 1993 року.

 

 

Про борців за незалежність

 

Легалізовані на ранньому етапі відновлення державності учасники боротьби за свободу отримали приміщення у тому самому будинку на вулиці Рауґіклос, 25, що й Вільнюський осередок Громади українців Литви.

 

Отож, можна було зблизька спостерігати цих “зелених братів”, підпільників та інших діяльних противників орадянщення янтарного краю. Більшість складали ветхі, часто бородаті діди. Але траплялися й ще досить міцні чоловіки та жінки.

 

Часом вони приходили у незвичного вигляду військовій формі та вправлялися у маршируванні.

 

Жодних непорозумінь не виникало – при зустрічі ми посміхалися їм, а вони нам.

 

До речі, з тими, хто пройшов крізь ГУЛАГ, можна було спілкуватися українською. Відомо ж – у повоєнних таборах литовці посідали кількісно друге місце; найбільше ж, зі значним відривом, там було українців.

 

Про реакцію Москви на “героїзацію бандитів і антирадянщиків” казати зайве. А для самої Литви питання з ветеранами-націоналістами було закрите і перейшло у царину занять істориків.

 

 

Пам’ять про війну

 

Коли у Литві вирішили прибрати термін “Велика Вітчизняна”, ввівши “Друга світова”, і коли позамінювали інші терміни щодо війни, у моїй пам’яті не відклалось. Усе перекрила епопея навколо меморіалу генерала Черняховського.

 

Третій Білоруський фронт під командуванням українця Івана Черняховського у 1944 вибив нацистів з території Литви. Це супроводжувалось злочинами щодо цивільного населення.

 

Потім генерал загинув у Східній Пруссії, але тіло його перевезли до Вільнюса. Могилу з пам’ятником на ній облаштували у самісінькому центрі, на перетині транспортних потоків та на звичному місці прогулянок містян.

 

З набору поштових листівок про Вільнюс. Пам’ятник двічі Героєві Радянського Союзу, генералові армії І.Д.Черняховскому. Світлина зі сайту «СССР наша Родина» 

 

 

 

Акцент у пам’ятнику був зроблений на твердість постави командуючого, фігура якого владно домінувала над довкіллям. Це дедалі більше входило у дисонанс з новим політичним курсом.

 

Однак усунення меморіалу Черняховського відбулось не так поквапно, як знесення пам’ятника Леніну. Воєначальник, на відміну від “вождя пролетаріату”, залишив нащадків.

 

Урешті, 1992 року, після узгодження необхідних формальностей, прах Черняховського був перепохований на Новодівочому цвинтарі у Москві. Бронзову статую дали можливість вивезти у Воронеж, де вона дотепер стоїть біля вокзалу. У Росії “визволення пам’ятника” подають у героїчних тонах.

 

Центр Вільнюса, позбувшись мілітарного духу, став затишнішим.

 

А ким вважають Черняховського у новій Україні? ²

 

 

Розкриття архівів

 

Розмови про те, хто з відомих людей співпрацював з КГБ, невідступно супроводжували відновлення литовської державності. Так, змушена була давати пояснення щодо компрометуючих документів перша демократична прем’єр-міністр Казимира Прунскенє.

 

Верґіліюс Чепайтіс. Світлина зі сайту «Rasytojai» 

 

 

Найгучніший же скандал спалахнув наприкінці 1991 року, коли газета “Respublika” опублікувала повідомлення, що агентом КГБ на псевдо “Йозас” був перекладач художньої літератури Верґіліюс Чепайтіс – права рука керівника “Саюдіса” Вітаутаса Ландсбергіса.

 

Хвиля обурення та презирства прокотилась суспільством. Інформаційний простір заполонили їдкі карикатури, вбивчі жарти на тему «тридцяти срібняків». Чепайтіс позбувся постів і зник з політичної арени.

 

Серед інших, було викрито у співпраці з радянською спецслужбою відомого поета Міколаса Карчяускаса. Він колись заходив до Громади українців Литви, полонив усіх демократичністю та відкритістю.

 

Мене ж найбільше цікавило: хто у самій Громаді працював на “контору”? Хто “стукав” серед знайомих?

 

Але навряд чи про таке поталанить довідатись.

 

Сподівання, що все, включаючи мережу інформаторів, буде розкрите, виявились ілюзією. Видно, надто тонка це справа. Опубліковані в Литві списки співробітників КГБ не надто довгі. У них – переважно ті, хто працював у “органах” офіційно.

 

Хто знає, може, Україна перевершить Литву? Скільки пікантного могло би виплисти!

 

 

Образки з сучасності

 

Неухильна послідовність декомунізаційних кроків привела Литву до Євросоюзу та НАТО. А символи минулої епохи знайшли собі пристановище у парку Ґрутас поблизу охопленого лісами курортного міста Друскенінкай.

 

Мені не випало побувати у цьому заповіднику комунізму. Зате відвідала його улітку 2012-го моя дружина. Ось кілька її фото.

 

Оточують бутафорську “цитадель комунізму” рів з водою і конвойні вишки. Тут і далі світлини Наталії Юзич

 

 

Непогано леніним серед лісу, чи не так?

 

 

 

Неподалік і вірний учень.

 

 

 

З Каунаса переїхав монумент чотирьом комуністам, розстріляним у міжвоєнній Литві. (А скільки комуністів було розстріляно за ті роки у Радянському Союзі?). 

 

 

Канувши в Лету, радянська Литва висловлює вдячність радянським військовим підрозділам лише у музеї.

 

 

ПРИМІТКИ ВІД РЕДАКЦІЇ

 

¹ Місто Снєчкус було суто радянською новобудовою для працівників Ігналінської атомної електростанції (як відомо, зупиненої на вимогу ЄС). Суто радянський родовід міста не перешкодив європейсько орієнтованим литовцям «декомунізувати» його назву. На Західній Україні відповідником колишнього Снєчкуса є Кузнєцовськ – місто працівників Рівненської АЕС. Литовці його перейменували би, а от українці – сумнівно.

 

² Головний військовий навчальний заклад «незалежної» України – Національний університет оборони імені Івана Черняховського. Натомість  у Тернополі 2010 року вулицю імені генерала І.Черняховського перейменували на вулицю Героїв Крут. Це рішення «українська» прокуратура оскаржила, але міська рада виграла всі суди, зокрема й найвищої інстанції.

Українська опінія щодо особи І.Черняховського поділилася – порівняйте: Сергій Грабовський. Раді пропонують увічнити сталінізм // УT, 8/01/2013; Сергій Грабовський. Янукович знайшов свого героя? // УT, 24/02/2013; Книга маразмів України, глава XXV.

 

 

ПРО АВТОРА

 

 

На межі 1980-1990-х рр. очолював Вільнюський осередок Громади українців Литви. Зараз мешкає в Торонто (Канада).

 

 

 

25.04.2015