Успіх реформ в Центральній і Східній Європі зумовлений страхом перед східним сусідом.
Останнім часом в Росії сформувалася ідеологія обложеної фортеці, наростає роздратування США і Євросоюзом. Це дозволяє краще зрозуміти, чому наші реформи протягом трьох останніх десятиліть йдуть так важко. Для цього треба порівняти сприйняття перетворень у Росії зі сприйняттям їх в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ).
Проблема згрубша пов'язана не з діями реформаторів, а зі ставленням широкого загалу. На початку 1990-х рр. польська «шокотерапія» більше відрізнялася від угорських повільних реформ, ніж від гайдарівського старту перетворень. Однак нині й Польща, й Угорщина вже в ЄС, а ми конфліктуємо з Європою і щороку понуро рахуємо мільярди доларів чистого відтоку капіталу. Річ у тому, що попри всі відмінності конкретних підходів до реформування у всіх країнах ЦСЄ існувало відчуття належності до «європейського дому», яке породжує ідею доконечності повернення до свого коріння. А Росія сприймає себе раз як окрему цивілізацію, раз як євразійську спільноту, а раз як полюс біполярного світу, який протистоїть Америці. Тому й важко розмінюватися на такі «дрібниці», як реформи. Ми світ рятуємо. Все сказане стало вже за останні роки загальником у наших дискусіях. Але важливі висновки робляться зрідка.
Чому європейці відчули себе європейцями? На перший погляд здається, що внаслідок природної належності до спільної багатовікової культури. Але насправді це не так. Вікова культура не заважала сікти одне одного в роки світових воєн. При тому європейські інтелектуали аж до другої половини ХХ ст. підкреслювали осібність і навіть перевагу своїх націй над іншими. «Європейський дім» — це сучасний інтелектуальний конструкт. Нинішні обставини злучили європейців і змусили шукати в минулому нитки поєднання замість стін розділення. Для ЦСЄ найважливішим чинником злучення став намір вийти з-під опіки «старшого брата», СРСР, що нав'язав їй неефективну адміністративну економіку.
Дружити проти когось завжди легше. Якраз небажання бути частиною «східного блоку» спонукало країни ЦСЄ до руху в західному керунку. Попри всі недоліки ЄС, попри всі його бюрократичні проблеми, ці країни зробили європейський вибір і готові були поступитися частиною суверенітету. Постреформний світ сприймався у Варшаві, Будапешті чи Таллінні як однозначний вибір між Сходом і Заходом. Ми або на одному боці, або на іншому. Ми або просякнуті європейськими цінностями, або залишаємося з цінностями «старшого брата». Певна річ, не всі політики поділяли такий підхід, але незгодні залишалися політичними марґіналами.
Тепер погляньмо на російські реалії. Для нашої країни немає жорсткого вибору між Сходом і Заходом. У нас немає відчуття, що без «європейського дому» ми опинимося під п'ятою східного «старшого брата», який нав'язує нам такі цінності, що від думки про них — мурашки по шкірі. У нас нині є відчуття боротьби доброго з кращим. За роки «процвітання» доходи зросли, а тепер до добробуту можна ще додати моральну перемогу над Заходом. З колін встали — і Україну не здали. Алярмістські заяви западенців, що ми, пориваючи з усім цивілізованим світом, летимо в прірву, суспільство зустрічає байдуже. Чому ж у прірву? «Мы наш, мы новый мир построим. Кто был никем, тот станет всем». Довго нам Захід не давав з колін піднятися, але ми піднялися і тепер покажемо... Що конкретно покажемо, не цілком зрозуміло, але є ж національний лідер, який знає. І веде правильним курсом.
Таке світосприйняття в корені відрізняється від поширеного в країнах ЦСЄ на зламі 1980–1990-х рр. Вибір між страшним Сходом і прийнятним Заходом — це не боротьба доброго з кращим. Набуття нової ідентичності було для ЦСЄ прагматичним рішенням, а ми сьогодні від таких рішень дуже далекі. Ми живемо міфами. І в міфологічному просторі дума про сакральність Криму важливіша за уявлення про європейські цінності. Звичайно, міфи раніше чи пізніше руйнуються. Економіка увійшла в рецесію. Скорочення бюджетних витрат має властивість прочищати мізки від ілюзій. Але хоч би яким важким було наше життя в перспективі, одного важливого чинника сприяння реформам у нас немає. Ми не маємо східної загрози, яка так сприяла просуванню країн ЦСЄ в західному керунку і прийняттю ними європейських цінностей.
Утім, чи справді ми цієї загрози не маємо? В американській науковій літературі, присвяченій проблемам міжнародних відносин, питання про можливе аґресивне майбутнє Китаю активно обговорюється принаймні від другої половини 1990-х. На цьому тлі наша література бачиться якоюсь «чужопланетною». Серйозні проблеми навіть не ставляться. І зрозуміло чому. В націоналістичних колах всі сили зосереджені на антиамериканізмі, а в ліберальних колах «пошук ворога» — не comme il faut. Хіба лише Боріс Нємцов з його загостреним чуттям і великим досвідом розумів цю проблему, попереджаючи час від часу про небезпеку.
Авторитарні режими не вічні, у тому й китайський. Раніше чи пізніше комплекс внутрішніх протиріч рознесе його на шматки і на поверхню вирветься націоналізм, який давно там латентно існує. Демократії західного типу, звичайно, не виникне, але леґітимація нового авторитаризму потребуватиме нової ідеології замість застарілої комуністичної. Постане питання про територіальні суперечки, про які в 1989 р. Ден Сяопін говорив Едуарду Шеварднадзе. І тоді нам буде непереливки. В Росії раптом прокинеться почуття європейської ідентичності й пристрасне бажання пошуку спільних цінностей зі сильним союзником, здатним допомогти захистити нас від тиску східного «старшого брата».
Автор — професор Європейського університету в Санкт-Петербурзі
Дмитрий Травин
Стратегия: Для реформ нужен враг
Ведомости, 22.04.2015
Зреферував О.Д.
22.04.2015