У «Жерміналі» є сцена, де дітородний орган крамаря Мегре жінки надягають (дивне сполучення, але нехай) на палицю і, піднявши, мов стяг, несуть вулицею. Мова далі піде не так про масові настрої, як про поліфункціональність предметів, котрі завжди під рукою. Погратися з сенсами, асоціаціям, сакральним та побутовим, тим, що сіє життя або несе смерть, можна було досхочу, спостерігаючи проект івано-франківців Сергія Григоряна (об’єкти) та Миколи Джички (фото) «Весняно-польові роботи-2014» (20 лютого – 5 березня, тернопільська галерея «Бункермуз»).
У країні, де провідна галузь – сільське господарство, є вислів «Раз на рік стріляє навіть віник». Цей «раз на рік» наступив минулої весни, і стріляти може не тільки віник, а й інший садівничо-городній інвентар. Це той момент, коли мирний садівник змушений якнайскоріше опанувати ази військової справи, а промисловість, що досі виготовляла граблі й трактори, – будувати танки та стрілецьке знаряддя.
Весна вносить неочікувані зміни: сапа перетворюється на снайперську гвинтівку, лопата стає кулеметом, а міцні дідівські вила набувають обрисів АК… Сад, поле, город стають полем битви. Шкідники дедалі небезпечніші й підступніші, тому порятунок народу в руках самого народу, а в руках у нас вила – зброя, що перетворює окупанта на органічні добрива для нашої землі–годувальниці.
За допомогою арт-об'єктів, що супроводжуються постановочною фотофіксацією, показується багатогранність процесу трансформації в свідомості більшості мирних громадян із сільськогосподарської аграрної держави в мілітарну, та й ще з веденням бойових дій на власній території. Як змінюється світосприйняття, ламається менталітет, трансформується психологія соціуму перед загрозою втрати власного життя, житла, країни?..» – пишуть в анотації проекту Сергій Григорян та куратор Анатолій Звіжинський.
Сапа від диверсанта, антикомуністичне «срєдство», рідні повстанські граблі...
Позаяк Микола Джичка під час відкриття виставки був у Польщі, представляв проект у Тернополі Сергій Григорян. Кілька тез від автора.
– Першою зброєю була палиця. Нею можна було і викопати щось їстівне, і вполювати звіра, і відбитися від чужинців. Отже, сільськогосподарське знаряддя та зброя мають однакове походження.
– Подумав, якщо існує вислів «Раз на рік стріляє навіть віник», чому би й граблям та вилам не постріляти? Об’єкти робив сам. Військового досвіду у мене немає, тому працював за схемами з інтернету. Все починалося з автомату з вилами. Ці об’єкти, муляжі зброї, гібриди, які можуть бути абсурдними та абстрактними, дуже схожі на стан наших збройних сил. Їхня військово-технічна база, може, й виглядає загрозливо, цим, ніби, й можна воювати, але недостатньо довго та продуктивно. Кожному об’єкту присвоїли найменування. Наприклад, «СВД» – сапа від диверсанта, «АКС» – антикомуністичне «срєдство», «РПГ» – рідні повстанські граблі. Найбільше мені подобається «Тачко-танк» – абсурдна машина, яка не може ні їхати, ні стріляти, але виглядає загрозливо.
– Мені залишається тільки узагальнювати, як відбуваються ті чи інші процеси. Проект – моя рефлексія на події. Я вважаю, що художник ніколи не може стояти осторонь.
– Між сакральним та мілітарним є спільне – віра в Бога. Хто ще може допомогти в такій ситуації? У часи війни люди собі вже не належать. Тільки архистратиг розподіляє сили і впливає на результат. Релігія – це теж війна. Вірити і діяти – це якось так перегукується. Війна вирівнює людей, робить з них один суцільний організм.
– «Весняно-польові роботи-2014» іронічні. Як то кажуть, і сміх, і гріх. Для моїх мистецьких спроб критерієм є балансування на межі естетики з антиестетикою, іронії чи сарказму з ідеалістичністю. У роботах має бути щось близьке людині. Сільський інвентар близький багатьом, його чи не кожен тримав в руках. На щастя, автомат близький не всім. Мій глядач – проста людина. Проект більше заточений під однодумців, людей, котрі живуть на моїй вулиці, у моєму місті, країні.
– Глядач споживає. Ми всі живемо в епоху споживацтва. Ми всі є споживачами в більшій чи меншій мірі. Я теж споживаю. Це результат мого споживання. Все само в свідомості переробиться-перепрацюється та видасть на-гора певний результат. Мистецтво підкреслює, наголошує на певних речах, допомагає звернути увагу на щось, а люди вирішують, треба це їм чи ні. Мистецтво – вільна образна мова. Спілкування символами. Люди дивляться, сміються, в них з’являється надія. Іронією, стьобом можна заглушити страх завтрашнього дня. Так само для мене. Кожного разу новини лякають, немає надії на завтрашній день, не знаєш, що планувати, абстрагуватися від цього частково – це переключитись на мистецтво.
– Другу частину виставки, фотосесію з об’єктами, робив Микола Джичка. Вибрали людей з нашого оточення. Це і Петро Буяк, андеграундний митець, співачка Іванка Погребеник, бабці з села, де ми розписували церкву, вони нам приносили по п’ятдесят грам і годували нас, сміялися, казали, що вони армія Ляшка. Є фото, де ми стоїмо біля церковної брами. Куратор розпису вподобав шмайсер з віником, казав, що тре брати шмайсер і вимітати з хати сміття.
Куратор виставки Анатолій Звіжинський:
– Найважливіше та найцікавіше у цій виставці – доступність. Ці об’єкти зрозумілі будь-кому. Багато людей підходять та запитують, чи можна взяти в руки предмет, сфотографуватися?
– Це не нові змісти. Ці інструменти є продовженням людських рук і засобом діяльності, котра може бути різною. Мені сподобалося, що молоді люди по-новому подивилися на події, і не через плакатні лозунги, а, з одного боку, іронічно, але з іншого – філософськи.
Боги з машин: роздуми з приводу
Предмети як продовження рук і предмети, котрі не хотілося б брати до рук. Під час війни ми всі – трохи вояки. Кожен на своєму фронті. Загравання з темою війни, як загравання з сакральним, – пекуче хочеться переступати межі, бо найгірше, коли на фронті без змін.
Фото, на яких люди тримають бутафорську, а все ж зброю. Цілком цивільні, привабливі, та живі, з монотонними темно-зеленими знаряддями в руках. Що можна сказати про зброю, котра не вбиває, але котру можна відчути? Абсурдність форм підкреслює умовності та непевності. Хитавицю основ і надбудов. Хочеш миру – готуйся до війни. Уявляєш (зрештою, можеш спробувати) як лягає до рук зброя, як вона одразу змінює твої статус і самопочуття? Як виникають дисонанси?Як довершене тепло тіла поєднується з артефактним холодом? Як руки, котрі створюють прекрасне, можуть руйнувати інше, таке ж досконале тіло, і робити його артефактом? Або ж руки, більше знайомі з лопатою чи граблями, поволі запам'ятовують, як працюють механізми. Бо як не як, і тут земля візьме своє, замикаючи цикл.
Умовна зброя в конкретних ландшафтах в руках конкретних людей (з деякими ти навіть знайомий) – тонка межа чи радше її відсутність, зсуви у сприйнятті та моделі буденного і того, що раніше було поза його межами. Схематичність та символічність унаочнює хитку межу між іграми та причетністю до процесу.
Абсурдні сплави сільськогосподарського та мілітарного, того, що дає та відбирає життя, підкреслює абсолютно реальне змішення та нерозрізнення причин і наслідків – того, чому все так сталося. Нагору вилазить тотальний страх сусідства не з тими. Власне, чи є ми добрими сусідами? Страх, виїдаючи зсередини, примушує вибудовує бар'єри ззовні. Чи позбувшись ворога-іншого зникнуть страхи? Проте межа між своїми і чужими чітка та проста (позірно) – кордон, спосіб розрізнення – тактильний, через холод набоїв. А з тим, що всередині, складніше. Тому наразі – вибудовування кордонів та мурів. Зачищення території. Сакральність боротьби за власну територію межує із сакральним правом на життя.
Легкість навіть метафоричного чи іронічного вбивства підступна. Вона заколисує вродженою антропоцентричністю та бажанням бути бодай локально царем, карати чи милувати.
І далі. Чи зараховується як гріх рольова гра в убивцю? Якщо так, чи не є ми причетними до недолугих (чи вивершених у вмотивованості) убивств: переглядаючи новини, перебуваючи в соціумі, де узаконена перманентна присутність на вулицях людей у камуфляжі, що переводить у цілком реальну площину зброю-конструктор, котра раніше була б неорганічною в своїй умовності та конструктивному запамороченні; збурюючись, стаючи на чийсь бік? Чи не є ми, будучи частиною порядку із вбивств та знищення, катами і страченими?
Має вагу абстрактність зброї та її цілком конкретна мета. Те, у що може трансформуватися палиця. Боги з машин тепер не найкращий спосіб розв'язувати конфлікти, що виникають в непередбачений момент. Доступність та близькість, простота та лаконічність надихають. Мовлячи про відоме, «Весняно-польові роботи-2014» видають на-гора підсвідомі конфлікти й акцентують на них. Бавлячись з поняттями іронічності та серйозності, запрошують до діалогу. Зрештою, діалог і рефлексії – все, що можна запропонувати. Але цього не замало, а цілком достатньо. Бодай для того, щоби зупинившись, роззирнутися навколо себе.
18.03.2015