Патріотизм починається з моменту, коли людина бере патик й починає длубати кам’янистий ґрунт, коли залізає в старі скрині, коли з цікавістю оглядає сусідній будинок чи покинуту фабрику.
У дитинстві мені весь час здавалося, що живу я в нецікавому, забутому й провінційному місці. Природа, мовляв, часом гарна (крім початку весни й кінця осені), але навколо немає нічого цікавого, погляд дарма намагається зачепитися за шпиль древньої церкви чи вежу замку на горизонті, ‒ скрізь лише руїни, халупи й дослівно засрані покинуті будівлі. Дитяча уява малювала сонячні дні італійських чи португальських голопузих бешкетників, які можуть гуляти й гратися у війни в оточенні Колізею чи середньовічних морських маяків. Нам же залишався покинутий цегельний завод, вигін, зарослий терням, «басейни», на околиці міста, в яких давніше гасили вапно, а тепер жили великі жаби. Як із дещо іншого приводу писав Сергій Жадан, «тому ми й виросли такими злими».
Утім, дитячі дні довгі і порожні, як барабани, тож доводилося їх таки чимось заповнювати. Тож ми з друзями ходили роздивлятися руїни замку Канків на околиці Виноградова (навіть кілька разів постановляли й починали розкопки, які, щоправда, тривали не більше двох годин), лазили на Чорну гору, яка має вулканічне походження, тож на ній гіпотетично можна було знайти камені цікавих форм і кольорів (а практично – жодного разу), ходили на великий рибник на околиці, де в’язали з дощок плоти й монтували щоглу з вітрилом, щоб вирушити у далеку морську подорож (плавзасіб тонув приблизно на третьому від берега метрі), вирушали в ліс і роздивлялися пташок, порівнюючи їх із зображеннями в орнітологічних атласах, вчилися розрізняти гриби, відшуковували старий винний підвал, що колись мав належати беззубій вдові, пірнали в Тису біля мосту, бо там нібито під час війни затонув угорський танк, який ми одразу ж вирішили витягнути, щоб потім на ньому їздити в школу. Так – метр за метром ‒ на порожню контурну карту мозку і серця наносилася мапа Батьківщини.
Пам’ятаю наше найпростіше правило, наш закон: якщо росте дерево, то не просто так, значить на нього треба одразу ж залізти, і тоді ти побачиш щось важливе. До кожної пригоди, можливості й повороту на дорозі ми мали відкрите серце. Йди перед себе – і кудись прийдеш. Іншого вибору не було, тому ми заповнювали свої дні подорожами, відкриттями, розкопками, цікавилися сімейними історіями й чутками, за яким проступало й тло всієї Центральної Європи – оповіді ці були про переїзди, переховування, сховки, помсту, рекрутування, націоналізацію, смерті та інші втечі. Хотілося й історій про повстанців, месників, вояків, але такого добра на Закарпатті негусто. Ми волочилися околицями, копаючи кожен камінь, що потрапляв під ноги.
Яким же було моє здивування, коли я прочитав, що на іншому кінці Європи, в Прибалтиці, також були люди, які просто волочилися. Надибав я згадку про це в одній з біографій Чеслава Мілоша, який був членом «Академічного віленського клубу волоцюг». Як пише в своїй книжці Анджей Франашек, «…у «Академічному віленському клубі волоцюг» панували демократичні правила. На думку Мілоша, волоцюг об’єднувало «показування язика» ‒ перебування в опозиції як політичній, так і ментальній. Волоцюги не так боролися з проявами міщанства чи стилем життя звихнутих на грошах комівояжерів, як реагували на це знизуванням плечей чи іронічною усмішкою. (…) Передусім у клубі домінував дух забави. Під час якоїсь із зустрічей Волоцюги шнурками зв’язують свої рюкзаки й вирушають на прогулянку один за одним, вервечкою, щоб кожен міг триматися за шнурок. Перекриваючи рух, маршируючи так вулицями, а навіть перед прольоткою, в якій сидів комендант віленської поліції». Але це все було пізніше, коли діти повиростали й стали студентами, а до того часу Мілош з друзями ходив Вільном – цим «Єрусалимом Півночі» ‒ настільки далеко, наскільки міг. Він відкривав світ, досліджував його, користуючись тим, що мав під ногами й перед очима. Пізніше – наголошу ще раз – це спричинилося до членства в цілій університетській організації, яка своєю закритістю й карколомністю правил багатьом нагадувала масонську ложу. Але нічого серйозного, просто формування своєрідної ментальної, політичної й у якомусь сенсі цивілізаційної позиції, ставлення до життя, зацікавленість світом. Як і у всіх вільних інтелектуальний середовищах, там було повно гумору й здорового глузування – наприклад, прізвисько Мілоша у клубі звучало не надто пафосно, як на майбутнього Нобелівського лауреата: «Jajo».
Схожі історії я чув від багатьох людей, що виростали у зовсім різних куточках світу. Усі вони в дитинстві були на свій спосіб волоцюгами, і байдуже, швендяли вони німецькими замками Трансильванії чи валандалися пустирями Слобожанщини. Усіх їх зсередини пожирала цікавість до світу, прочитане в книжках оживало у найбезнадійніших місцях фантазіями й пригодами, а пізніше це формувало патріотизм, ліберальний погляд на світ, іронічне ставлення до всього минущого. Зрештою, усіх неспокійних духом, яким не сиділося на місці у своїх Богом забутих дірах, і які пізніше змінювали світ, хочеться назвати просто – клубом волоцюг.
16.03.2015