У Данії, одній з найбільш цивілізованих країн світу, безпека зараз є ненадійною, і кожного може вбити хвиля фанатизму, яка й далі шириться світом
Десь я прочитав, що певне опитування, яке провадили в усьому світі, з'ясувало, що Данія є найщасливішою країною на Землі, і був готовий писати цю колонку, позичивши для неї назву збірки оповідань мого друга Альфредо Брісе, що якраз годилася для мого наміру висміяти оте опитування, аж тут в Копенгагені стався подвійний теракт ісламістів, в якому втратили життя двоє данців – кінематографіст та єврей-охоронець синагоги – і зазнали важких поранень троє поліціянтів.
Чи не є це найкращим доказом того, що нема, не було і ніколи не буде «щасливих країн»? Щастя не є колективним, а лише особистим і приватним: те, що робить щасливим одну людину, може зробити нещасними багатьох інших, і навпаки, і нещодавня історія аж кишить прикладами, які показують, що усі спроби створити щасливі суспільства, приносячи рай на Землю, створили справжнісінькі пекла. Уряди мають ставити за мету ґарантування свободи і справедливості, освіти та охорони здоров'я, створювати рівність можливостей, суспільну мобільність, зводити до мінімуму корупцію, але не втручатися в такі теми, як щастя, покликання, любов, спасіння чи вірування, які належать до сфери приватного і в яких виявляється щасливе людське розмаїття. Його належить поважати, тому що будь-яка спроба строго його реґламентувати завжди була джерелом лиха та зневіри.
Данія є однією з найбільш цивілізованих у світі країн завдяки взірцевому функціонуванню її демократії – досить побачити чудовий телесеріал Borgen («Уряд»), аби переконатися у цьому, – завдяки її добробуту, культурі, тому що дистанція, яка відділяє тих, хто має багато, від тих, хто має мало, не є такою запаморочливою як, скажімо, в Іспанії чи Перу, і тому що – принаймні дотепер – її політика щодо імміґрантів, яка намагалася інтеґрувати їх і водночас поважати їхні звичаї та вірування, була однією з найпроґресивніших, хоча, на жаль, так само мало успішною, які в інших європейських країнах. Але щастя чи нещастя данців перебуває за межами загальних та поверхових вимірювань статистики; треба було б покопирсатися в кожному родинному вогнищі цієї прекрасної країни, і може, результатом цього нескромного вишукування в особистому житті данців було б те, що доза щастя, задоволення, фрустрації чи зневіри у цьому суспільстві є настільки різною і має такі відмінні відтінки, що тут будь-яке узагальнення є необґрунтованим і хибним. З іншого боку, досить побачити прояви горя, розгубленості, тривоги і замішання, які охопили данський народ після останнього терористичного акту, щоб помітити, що так само, як і в інших країнах на Землі, від найбагатших до найбідніших, від найвільніших до найбільше пригноблених, у Данії безпека зараз також є ненадійною і кожного може вбити – чи зітнути йому голову – хвиля фанатизму, що й далі шириться світом так само, як чума, яка в середньовіччі, здавалося, падала на людей, наче Божа кара.
Терорист Омар Абдель Гамід Аль-Гуссейн, 22-річний молодик палестинського походження, який, однак, народився і виховувався в Данії, згідно зі свідченнями його викладачів і товаришів не був неосвіченим марґіналом, розлюченим на суспільство, в яке він почувався недопущеним, а навпаки – і це нерідко трапляється серед останніх європейських воїнів джихаду, – був розумним, старанним, приємним і вирізнявся «готовістю стати в пригоді іншим», як уточнює один з його знайомих. Проте він входив до складу злочинних угруповань і перебував в ув'язненні за декілька збройних нападів і проявів насильства. Якоїсь миті цей «гарний чоловік» перетворився на злочинця і фанатика. Перед тим, як здійснити свої злочини, він розмістив пропаґандистські відео «Ісламської держави» – ймовірно, у ті самі дні, коли ця держава стинала голови в Лівії 21 християнинові-копту лише за той злочин, що вони не були мусульманами, і фільмувала те діяння в усіх подробицях, – і вивергав зі себе кровожерливі антисемітські відозви. Все вказує на те, що якби не відважний Ден Узан, який завадив йому увійти, принісши в жертву своє життя, терорист здійснив би в синагозі, де святкували бар-міцва, страхітливу масакру.
Його головною ціллю, коли він напав на культурний центр, де його перепинили троє поліціянтів, яких він поранив, був Ларс Вілкс, шведський художник і карикатурист – Швеція, як і Данія, є ще однією з найбільш цивілізованих, демократичних та успішних країн у світі, – якого ісламські фанатики запекло переслідують, відтоді як у 2007 р. він зробив виставку своїх робіт, в яких Магомет зображений з тілом пса. Спокійний чоловік, який аж ніяк не є провокатором, Ларс Вілкс пояснив, що зробив це, не мавши наміру образити чиїсь релігійні вірування, а лише для того, щоб реалізувати свободу, яка вважає нешанобливість та їдкий гумор невід'ємними правами. Йому це дорого коштувало; він вже був жертвою двох замахів, йому спалили дім, він змушений 24 години на добу перебувати під захистом охоронців, наданих шведським урядом, і Аль-Каїда пропонує 100 тис. дол. винагороди тому, хто його вб'є (і ще 50 тис. тому, хто «переріже горло» Ульфові Йоханссону, видавцю, який опублікував його карикатури).
Справа Ларса Вілкса є цікавою, тому що показує вселенські амбіції ісламського фанатизму: він прагне не лише реставрувати примітивний фундаменталізм своєї релігії серед вірних, а й взяти під контроль простори, де ісламу немає або де він репрезентований меншістю, щоб і їх скорити таким самим темним заборонам і табу. Ліберальний і демократичний Захід, який перестав вважати жінку нижчим створінням і річчю в руках чоловіка, який відокремив релігію від держави, який поважає критику та незгодність і практикує толерантність та співбуття у розмаїтості, є його ворогом і мішенню для щораз частіших і кривавіших операцій.
Очевидно, що ця загроза не матиме успіху і не зруйнує Захід. Небезпека полягає в тому, що через обачність і навіть з переконання деякі західні уряди почнуть йти на поступки, накладаючи самі на себе обмеження у царині свободи слова і критики з доводами мультикультуралізму, що звичаї та вірування інших треба поважати (навіть коштом зречення власних?). Якщо цей критерій візьме гору, ісламські фанатики виграють партію і культура свободи увійде в процес, який може закінчитися її зникненням. Якщо ми станемо на цей шлях, то усім великим завоюванням демократії, від політичного плюралізму, рівності чоловіків і жінок, до права на критику, яка звісно включає в себе нешанобливість, буде підписано смертний вирок. Подекуди в Європі вже дозволили носіння ісламської чадри, символу приниження і дискримінації, жертвою яких є жінка в деяких мусульманських країнах, а також існування окремих для чоловіків і жінок громадських басейнів, послуговуючись доводами, які можуть довести до шалу, терпимо ставитися до шлюбів, про які домовляються батьки, і навіть до ритуальної кастрації дівчаток-підлітків, аби ґарантувати їхню цнотливість. Будь-які поступки у цій сфері не можуть вдовольнити жагу фанатиків; навпаки – вони їх заохочують і переконують у тому, що ворог відступає, боїться і вже почувається розбитим.
Прем'єр-міністр Данії Гелле Торнінґ-Шмідт на вшануванні пам'яті своїх співвітчизників, убитих данським воїном джихаду, згадала, що найбільшими жертвами ісламського фанатизму є самі мусульмани, яких тисячами вбивають і мордують на Близькому Сході та в Африці. Про це належить пам'ятати і знати, що європейці, які, як художник Ларс Вілкс, сміливо наражаються на терор, борються за те, щоб врятувати від варварства не лише Європу та Захід, а й усе людство.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
La felicidad, ja, ja
El Pais, 22.02.2015
Зреферувала Галина Грабовська