[З подорожних заміток.]
Аін-Саїд 5 н. ст. лютого 1890.
Кілька черт краю альжірского.
Альжір, завойований Французами, край широкій, представляє що-до клімату і людности різновидність, якої може нїгде вздовж Середземного моря не подиблеш.
Північ, с. є. цїле побереже лагідне, земля закольонізована, фіґове і оливкове дерево — головні продукти сих околиць, збіже всякого рода, дальше морвовий корч, плеканий задля овочу, і винну лозу — побачить на кождім кроцї. Дороги муровані і зелїзні перетинають край нa усї сторони. Словом: житє і праця.
Но тілько подай ся більше в глуб краю на полудне, а вже видніють менчі і більші горби, а ще дальше побачиш при відблеску сонця верхи покриті снїгом, що хиба на кілька днїв в горячих місяцях тає під напором спекоти. Се Атлас, що перетинає вздовж цїлий Альжір і відтак переходить, чим більше на захід тим висше здіймаючись, в царство мароканьске. Тут спорить вплив новочасної культури з старинними звичаями і обрядами. Ти не в силї сказати: що перемагає? Управа землї недбала. Одна ферма від другої на які десятки кільометрів. За те частїйше стрічаєш купки наметів арабских, а поблизько наметів кілька морґів землї покритої довгою стернею ячмінної соломи. Араб звичайно зриває тілько колос, а солому лишає на пашу для свого коня і безчисленної череди овець та рогатої худоби. Се стан наглядно кочуючій.
Чим дальше запускаєш ся в глуб, тим монотоннїйше стає і дикше. Гори і иx верхи мають дивний вигляд. Се не наші Карпати приманюючі до себе туриста своєю красотою, своїми дебрами та потоками, — се нагі скелї з червоного каменя. Вилїзши на верх, надармо глядиш за відпочинком у тїни якоїсь деревини. Тут і там виднїєсь тілько корч колючого ялівця або карловатої дубини, котра під небом африканьским не могла взнестись до тої величини, як у нас пишної. Сїдаєш під камінь, де минулої ночи вїдливо скавулїв шакал або на добичу чигала гієна, — і бачно озираєш ся, чи не вказує де скорпіон своє жало. Глухо і пусто довкола тебе, усе вимерло. Часом вирине, не знати з-відки, Араб на своїм бистрім кони, змірить тебе від ніг до голови, і так само, як таємничо явив ся, щезає. Хочеш заспокоїти смагу — нераз пройдеш яких чотири пять миль, заким надиблеш трохи води, но і тут не зашкодить обачність, бо, буває, фебра гнїздить ся у водї.
Ще дальше на полудне гори переходять в безконечну рівнину, покриту травою званою alpha. Росте она корчами, досить груба і шерстка а за-для недостатку всякої деревини уживає ся на паливо. Но предприємчивість француска посунулась дальше: з сеї трави виробляють, наче у нас з конопель і льну, дуже витримале полотно, уживане особливо для цїлої францускої армії на всякі потреби. Ту вже перемінює ся камінь з піском, покритим нераз на довгу просторонь сілью зернистою, котра при освітї сонїчних лучів так блищить ся, що бачить ся тобі мов зеркало якого озера. Та й сіль то не тота, що з наших галицких бань. Склад хемічний инакшій, именно найдеш в нїй богато калі, що побіч смаку сільного, почуєш ще солодкаво-гіркавий. Тут уже зачинаєсь і пустиня, т. зв. "Мала Сагара".
От і головні черти краю.
Адміністративно подїлений Альжір на три провінції: Algier, Constantine і Oran — названі так після головних місцевостей.
Наколи в двох перших провінціях, яко теплїйших і більше врожайних, на добре розгосподарювались Европейцї, промисл і торговля розвиті до того ступеня, немов у самій Франції, а в містї Альжірі і околицях подиблеш люксус, якій тобі подасть хиба Париж в декотрих дїльницях, а Відень в своїм Cotage-Viertel, — то за те Оран представляє ще сегодня край, в котрий Франція більше вкладає, нїж з него користає. Притикаючи до Марокка, — краю, що ще нинї славиться за центр мусулманьства, отже виключеня всего европейского, — Оран наглядно показує слїди ще недавного арабского панованя і впливу, котрий удало ся Французам тілько з великим трудом поконати і на свій лад переробити. Дороги тілько-що будують ся, і то виключно руками переступників войскових. Оселї дуже рідкі, за те, хоч малолюдні, чисті, улицї в них просторі, так, що неодно наше місто на галицкій Руси могло би собі в тім взглядї за примір взяти сю некультурну сторону Африки.
В провінціях Альжірі і Константинї верх мають яко кольоністи — Французи, а дальше яко торговельники — Греки, Италіяне і Нїмцї. В Оранї ж верх мають Испанцї, котрі перед столїтями зайшли сюда і до нинї задержали свою національну окремішність. І коли мусулманин ненавидить Француза, яко свого побідника, то з Испанцем живе як з братом. Тому то по малих місточках испаньскі шинки переповнені Арабами, а францускі каварнї порожні.
В цїлім краю альжірскім удержує Франція богато войска, що до ноші трохи відмінного, як у себе дома. Так н. пр. вояк zouave — з фезом на голові, в синій блюзї і в широких червоних шараварах, вояк spahis — в червонім бурнусї і в синих пантальонах. Найбільше войска француского находить ся в Оранї — яких 20.000, так звана Legion etranger, мабуть зa-для бунту піднесеного Арабами против Франції 1881 року. Де тілько яке місточко — там зараз і залога войскова, і то уміщена на найвисшій точцї місцевости, з-відки кождої хвилї можна би опанувати рух противний.
О тій Legion etranger напишу колись до "Дѣла" окремо, бо се войско єдине в своїм родї. А тепер начеркну образок з руху велико-міского.
В портї в Оранї.
Находимось уже третій день на корабли пливучім з Марсилії. Година 10-та рано. На покладї живий рух. Моряки чистять і миють слїди морскої недуги, котрої причиною був неспокійний ґольф ліоньскій, що так і метав тої ночи кораблем, ледви можна було утриматись руками і ногами в своїй каютї. Капітан корабля разом з офіцирами стоять на ґалерії і насмішливо розказують собі пригоди пасажирів з минувшої ночи. Ту вже і дали скорше і звичайно сиґнал до обіду.
Спішиш ся на поклад. З филь морских оподалїк виринає играючись риба, мева так і кружить у воздусї — все пригадує тобі близькість суші. Ти і бачиш перед собою щось сїріючого, тілько не певний єси, чи се хмари, чи береги. Однак чим близше — розпізнаєш уже добре землю, а в напрямі, куди корабель звернув ся, білїєсь щось на березї. Ще пів години і та бачиш образ, якій доси звик був оглядати за склом усяких музеїв та будок, що волочать ся по містах галицких.
Перше вражінє досить дивне. Може лучилось тобі, читателю, оглядати образки великої Біблії друкованої в Перемишли. Не хочу входити в артистичну вартість тих образків, скажу тілько, що не на однім узриш, побіч добрих і злих духів, мури неправильні, один висшій від другого, сторчачі наче які башти, инколи розвалені. Оттак то представив ся Оран.
Дуже давний се форт, побудований ще за часів арабских. Берег цїлої пристани взносить ся ступінно в гору. Доми з плоскими кришами з червоної цегли звернені передом до тебе. Деревини не бачиш.
Корабель загудїв. Ми опинилась уже в самій пристани. Заким ще моряки викинули якор і спустили східцї, ти маєш ще нагоду приглянутись, що дїєсь перед тобою.
Купа цїкавих поглядає на поклад, шукаючи свояка або знакомого. Офіцир францускій побрязкує шаблею, а по-уз него протискаєсь малий Араб в червонім Фезї і кричить на все горло: Cigarettes, cigarettes! Un packet pour deux sous! (1 су = 2 кр. а. в.) Два підсадкуваті Испанцї, в таких, як они самі, чорних а широких капелюхах, спорять о якійсь товар, а жид, в широких штанах і в круглім турбанї на голові, споглядає захланно, що хто з пасажирів держить в руках, щоби заразь "ґешефт" почати.
Нарештї ти опинив ся на земли. В сей же час так і обскочила тебе купа босих, обдертих, на пів нагих муринів. Кождий дреся нести тобі пакунок і подає свою цїну. Згодившись, ти не можеш надивуватись, як легко і бистро той хлопець несе твій куфер, що ти єго ледво двигнути можеш!
По дорозї стрічаєш повозки — візники кречно кланяють ся тобі, — далї зачинаєш дерти ся в гору. Улиця широка. Минаеш вози з тягаром, а до кождого воза припряжених шість мулів, один за другим — дивна кавалькада! Сонце припікає, що ледви тягаєш ноги за собою, до того ще порох запирає віддих.
Наконець ти і в готели. Властитель, як усюда, грубенькій а низькій, ввічливо уклонив ся і завів тебе до обширної і порядно уладженої комнатки. Для охолоди приносять тобі на тарели кілька яблок-ґранаток, великих та жовтих, нїби помаранча, з твердою лупиною мов горіх, в серединї повні зернят винного соку — они стануть тобі за содову воду і всякі лімонади.
Чути звичайно наріканя, що на полудни зла кухня. Може деінде, але тут як мясо так і печеню, приправлені як найлучше, можеш зїсти смачнійше, анїж в неодній віденьскій реставрації. До того хлїб пшеничний, пухкій. За напиток — червоне вино (літер найлучшого, розумієсь правдивого 12 су). На десер дістанеш дактилї і фіґи, і за цїлий обід, без вина, заплатишь 1½ фр.
По полудни, коли сонце сховалось за горб, можна більше оглянути місто. Хто бував уже в більшім портї, той легко представить собі рух вечірний. По обох боках головної улицї склепи европейскі на переміну з арабскими крамницями оживлені купуючими. Гостинницї особливо каварнї заповнені моряками і вояками. Рух той протягаєсь до принятої години. Потім усе затихає. Ще тілько на верандї богатого купця виднїєсь світло, доки нарештї ніч і тут не зажадає свого права..
[Дѣло, 19.02.1890]
Аін-Саїд 5 н. ст. марта 1890.
Ярмарок арабскій.
Семіти — се торговельники. Найлїпшій а заразом найгіршій доказ того наші жиди. Но і Араби в нїчім им не уступають. Позаяк більші оселї, як би их і не на звати, дуже рідкі, а межи ними розкинені тисячі наметів кочуючих Арабів, то длятого відбуваєсь тут звичайно що понедїлка в кождім містї тиждневий торг. А варта придивитись сему торговому рухови.
Уже в недїлю по полудни около 2-ої години бачиш на головних улицях при входї до міста звиваючого ся Испанця из значеним папером в руцї — се урядник, що побирає від надходячих за "постаєнне". Воза, розумієсь, нїгде не подиблеш, усе спішить верхом.
Найвчаснїйше стрітиш цїлий ряд віслюків, пізнїйше около години 4-ої побачиш уже і навючених мулів, а аж під вечер або в ночи надтягають "дуки" на своїх конях та верблюдах.
Кождий Араб, якій би і був бідний, має кілька віслюків. Осел тутешній може позавидувати житю-бутю нашого; далеко меншій ростом, робить він Арабови всякі услуги, до яких ми привикли уживати коней та волів. Длятого й не дивно, що цїлий майже хребет у него нагій, а з хреста видиш тілько поперечку. А ще й сесю обставину звалив звичай сих сторін в єго некористь: кождий Араб ходить узброєний в довгу палицю звану "матрок", на кінци далеко грубшу, хотяй і не у кождого єї видиш, бо схована під широким і довгим плащем. Отже сим "матроком" Араб так немилосердно вицїлює що хвилї у віслюка що ти призадумаєш ся, чи віслюк сотворений лише для сеї палицї, чи она зроблена умисне на єго хребет.
Тягар укладають Араби в той спосіб, як то наші гірняки в т. зв. "бесаги", тілько не в мішки, а в кошики на такій вид як бесаги, плетені зі згаданої уже в попереднім моїм письмі трави "альфа". Дивно, що коли у кождого Араба подиблеш бодай яких 300—400 овець, отже і богато вовни, то о домашнім промислї в тій галузи анї бесїди. Араб волить купити фабричний кошик, анїж зробити собі сукно і сшити сакви та міхи.
От уже і надтягають мули, а крім тягару побачить на них з-верху ще полотно і кілька дручків, — се шатро, котре Араб везе для себе і своїх знаємих.
Тут і там промикаєсь уже правдивий верховець. Конї хотяй і не чистої арабскої раси, однак прегарні, бо их не вживаєсь до нїчого иншого, як тілько до поїзду. Нераз аж усміхнеш ся, коли надбігне красний коник, якого би собі бажав не один наш дармоїд, а на нїм обідранець Араб з курятем привязаним до сїдла, се весь єго товар на продаж.
Позаяк отся мала каравана не дуже спішить, то ми, йдучи за нею на боцї, зближаймось що раз більше до властивої торговицї. Тут і там ще на розї якої улицї задержуєсь сей або другій. Причина в тім що жид або радше жидівка — як і у нась — чатує на надходячих ярмарочних і нуж торгуватись! Тілько-ж з Арабом — бо жінка-Арабка нїгде не виказує ся з дому — не така легка справа, як з нашим галицким мужиком, котрому по нарузї або й зневазї видре жидюга товар за півдармо! — нї, Араб перекричить жида і не спустить анї шелюга, а щоби жид злаяв єго, о тім і бесїди не може бути. В загалї-ж магомеданин дивить ся кривим оком на жида, а найбільша зневага, яку він має для него, се лайка: "Ти сину юдейскій!"
От ми вже і на властивім місци.
Крик, гамір, виск — усе так і глушить, що доперва по кількох хвилях зорієнтуєш ся. Майдан просторий. По серединї мурована фонтана з двома великими жолобами при боцї, в котрих ярмарочні пють або черпають воду.
По однім боцї розложились місцеві крамарі в будках, які й по наших місточках можна подибати. От в одній кравець, в другій швець з сандалами, там пушкар, межи ними каварник, що в двох замурзаних бляшанках приготовляє свою "мокку". Побіч подиблеш знов кілька будок, о котрих ти непевний, на яку цїль они поставлені, — але в сих, як і в тамтих усе побачиш не одного, а більше сидячих мужчин, котрі раз-у-раз мають прo що балакати.
По другім боцї низькі лавки зі всякими харчами. От овочі сих сторін, — фіґи, помаранчі і цитрини, яблока ґранатові і дактилї. Далї хлїб арабскій — плоскі бохонцї наче наші коржі, — смак єго солодкавий, бо до муки пшеничної домішуєсь міґдалова і цукор. Тут при боцї бризкає морска риба що-тільки надіслана з якого порта, а Испанець так і сягає що хвилї вилками, щоби кинути єї в коняче масло над огнем, і зараз продати. Неподалеки знов огник, а з-верху триніжки, в котрих Араб зручно і поспішно смажить свої "ґалети" — рід наших пампушків, — досить смачні, а ладжені так, що рідке тїсто мече cя в видї обарінка в горячій смалець, там оно напливає, а потім посипуєсь цукром. Онтам знов розвинув ся жвавий торг над якимсь мішком. Загляньмо, що се? То молодий Араб держить кріпко мішок, повний жолуди, а два старші пхають єму на силу 5-франковий срібняк. Жолудь тутешна далеко менша а лучша від нашої, а печена має смак горіха лїскового, отже не диво, що становить знаменитий продукт торговий.
В серединї находить ся рогата худоба, далї вівцї, осли, конї і верблюди; тілько свиней нема, бо Араби свинини не їдять. Усе за-для браку воза попутане і поприсилюване до кілків вбитих у землю. Що хвилї чуєш слова або радше крик! А-а, harrua! (Иди ста!). Поміж худобу глотять ся люде: тут увихаєсь кравець з готовим бурнусом і вихвалює свою роботу; там протискаєсь старець з сухими шкірами здертими з шакаля; онтам добивають торгу о теля...
Так і наближаєсь вечер.
В однім місци заяріла поломінь, в инчім друга, третя, а нарештї цїлий широкій майдан покрив ся густо ватрами.
Щось притягаючого а заразом маґічного лежить в тім — дивитись на тїни задуманих мужчин довкруги такої ватри. Згорблений, з подобганими під себе ногами витягнув кождий свої костисті руки к огневи, а цїла увага єго звернена на того старця з сивою бородою, що тихим а звучним голосом розказує — ти не увірив би — казки з тисяч і одної ночи, або як ще недавно побирали правовірні на сїм самім місци гарач від проклятих чужинцїв... Taк они просидять цїлу ніч, щоби завтра зі всходом сонця довершити свої ярмарочні дїла...
[Дѣло, 05.04.1890]
Аїн Caід в цвітни 1890.
Про Арабів та их звичаї.
Коли ми в нашій здобутій або уроєній цивілізації привикли глядїти у кождого народу за осібними станами та их управненими або несправедливими правами, — то у Арабів, бодай сих сторін, пуста наша праця.
Интеліґенції одежскої тут нема, винявши хиба тих кількох, що осягнула ступінь офіцирскій при войску францускім, — однак ті не зачисляють ся більше до Арабів, тілько до арабских Французів — щось в родї наших gеnte Rutheni — natione Poloni. Прочі же, чи то замешкалі по містах і затруднені торговлею та промислом, чи розкинені по полях та горах, — всї они так тїсно звязані своєю вірою, своїми обичаями і звичаями, що не найдеш нїякої різницї.
Ahut — mukhele — mukher (кінь, ручниця, жінка) — се три річи (бо і жінку уважаєсь за річ), котрі посїдаючи, Араб чув ся щасливим. Любов до свободи, до волї природна єму більше, нїж инчому народови. Горб і долина, пуща і скала — се місця, котрі він міняє що року від часу до часу, бо і що-ж єго може удержати? Майно єго все "рухоме".
Ви видите нераз каравану. Наперед кілька ослів, волів та корів або верблюдів обтяжених всяким знарядєм домовим. За ними кілька замурзаних жінок з малими дїтьми на плечех. Далї стадо овець. Позаду мущини на конях, окружені гурмою псів. То переселенє. Араби пройдуть яких кільканацять кільометрів, знайдуть жерело, потім трохи каміня — і готова оселя, звана donar.
Поперед кладуть т. зв. gourbi. Се загорода з каміня в висотї 1-го метра, poзyмієсь не мурована. Она призначена для охорони овець перед шакалем і гієною. Наоколо "ґурбі" кладуть 3—4 шатра, звані gittun. І попередне житє зачинаєсь на ново!
Мешкають фамілійно, значить: подиблеш в такій осели цїлу родину в найдальшій галузи, — а треба взяти на увагу истнуючу поліґамію.
Мущина єсть паном всего. З помежи себе вибирають найстаршого віком або найдосвіднїйшого головою цїлої оселї. Він має всяку власть: розказує, в якім порядку мають мущини пасти вівцї, хто має до міста на купно їхати, він полагоджує всякі суперечки.
Кілька таких осель, на просторони 2—3 миль квадратових, творять осібний округ, на котрого чолї стоїть kaid (khedif), вибраний доживотно головами родин. Він відзначаєсь звичайно богатством та спорідненєм і підлягає тілько осібній войсковій институції т. зв. bureau arabe, котре находить ся в кождім головнім містї. Треба знати, що Араби в Альжирі позбавлені прав політичних, за те нема і примусу войскового у них.
Кождий округ має свого тачавнї, котрий виповняє всякі функції реліґійні. Єсть то Араб, знаючій цїлий коран і єго приписи. Марабут — дуже поважана особа. По смерти не ховають єго на загальнім кладовищи, але звичайно на якімсь видатнїйшім місци, як на горбі, і ставлять гріб мурований в формі копули, — щось в родї наших каплиць. Нераз не подиблеш в цїлій околици нї душі, тІлько там в дали на горбі білїєсь щось в відблеску сонця. Ти спішиш в надїї — знайти пристановок — і находиш "марабут" (з особи перенято се имя і на гріб). Профанація того святого місця стягає месть Араба, котрий нїколи не пройде мимо, не змовивши короткої молитви. В ширшім значіню словом "марабут" називає Араб взагалї все святе, н. пр. талізман, котрий хоронить Араба від всего злого, єсть се кусник записаного паперу, зашитий в шкіряний мішочок, котрий носить ся усе при боцї. Такій "марабут" має і худоба, особливо верблюди, з додатком 2—3 франків на шиї.
Гостинність арабска знана. Араб тобі при тім покаже своє майно. Усе треба хвалити, винявши жінку, бо тогдї Араб стаєсь завистним.
Коли цїкавість або конечність заведе тебе до якої арабскої оселї, то найперше тебе повитає купа псів. Хто их першій раз видить, то здаєсь єму, що єго окружило стадо шaкaлiв або наших лисів. Перед тобою два або три шатра, а псів що-найменче яких 20. Не дивниця, бо се охорона перед всяким напастником...
Потім зараз вибігає з криком гурма замурзаних, обдертих дїтей і кожде править то solvi (sous), то garo (циґаро), то allumet (сїрників). Слова присвоїли собі уже з францущини.
Конець гаморови дїтвори робить старшина, вийшовшій тобі на зустріч. Salo melek! (добрий день) — се перші єго слова. Далї подасть тобі руку, а стиснувши, дотикаєсь великим палцем своєї губи і просить до середини шатра.
Шатро — се грубе полотно або верета, напущені оливою. Полотно спочиває на кількох колах, з котрих середний єсть найвисшій, так, що схилившись можна стояти.
В шатрі можна розрізнити три відділи. Середина — се наші сїни. Ту бачиш зо два міхи наповнені вівсом, сїдло, далї кілька малих кіз, а позаду плуг, дуже подібний до рала, якого уживають на нашім Поділю. По правім боцї сїней — їдальня: кругла плита на земли, що служить за стіл, кілька посудин глиняних з молоком і крупами, далї шкіряний міх з водою, — щось як у Босняків, — нарештї жорна, кілька верет і рушниця. По лївій сторонї сїней — жіночниця: плита обгорнена кaмiнєм, що служить за піч, один або два красні перскі дивани і обломок давного зеркала.
Старшина, кинувши на тебе прошибаючим поглядом, немов щоби відгадати твої гадки, просить тебе сїдати, а рівночасно дає приказ приладити принятє. Ти і видиш, як Гаїша черпає вівса, меле на муку, а змішавши з маслом і водою, місить на тїсто, щоби упечи круглий "ґалет". Треває се кілька хвиль. Далї вливає до миски овечого молока — і зачинаєсь угощенє. Найперше ломить сам господар кусник хлїба і пьє молока, потім подає тобі і просить їсти до сита.
За той час зійшлись мущини з прочих шатер і обступили тебе вокруг. Одному з них приказує старшина приладити kus-kus — і той пече ягня на рожнї.
Ти маєш нагоду приглянутись типови Араба: черти маркантні, лице худощаве і смагле від сонця, очи бистрі, ніс орлиний, тонка губа засїяна рідким довгим вусом, остра щока з малою бородою, а при тім всїм високій стан, що тим більше увидатнюєсь за-для довгої одежи. У правдивого Араба цвіт лиця смаглавий, у Кабіля і Мавра бронзовий і зближуєсь більше до типу неґра.
Коли мущина робить взагалі вражінє приятне, — не можна того самого сказати о жінцї. Може причина тому — невільництво, в якім она находить ся супротив мущини. Низька ростом, винуждена, так що з 20 лїтами виглядає на яких 40; цїла обвита брудними лахами, до того для приподобаня тетоована на лици, з почерненими бровами і повіками — відражує на першій погляд, a украшеня, як срібні бразлети на руках і ногах та велика коралева броша, котра спинає одіж на грудех, побільшує лише контраст. Не брак і красавиць в цїлім того слова значіню, але загал лишаєсь загалом. І не дивниця, сли на плечех жінки спочиває вся праця, між тим як мужчинї лишаєсь їздити на конях та ходити за вівцями. Доля жіноча не завидна.
Пpи кінци угощеня подадуть тобі доброї чорної кави, яку тілько Араб знає приготовити, бо то єго тайна. А коли збираєш ся дальше в дорогу, Араб висуне ще в-під бурнуса зо два "ґалети" на дорогу. Ти знов від себе справиш велику утїху всїм, як обдаруєш дїти зеркалом, ножиком або кількома sous. При розстаню кождий присутний Араб стисне тобі руку, а старшина взиває Аллага, щоби тебе стеріг в дорозї.
Милий вид представляє поворот череди овець по нічній паши домів рано около 7-ої години. Вхід до кождої загороди творить два великі каменї. За одним стоїть Араб з своїм "матраком" (палицею) і витає кожду вівцю, кожде ягня по имени, а они так і пересувають ся з блеянєм, котре розносить ся далеко в округ серед тишини. Правдиві часи Одіссея...
[Дѣло]
21.05.1890