Ярина ВИННИЦЬКА

 

Влада гіпнотизує, як толкієнівський перстень Саурона, стає предметом суперечок як у звіриній зграї, так і на патріаршому синоді церковних старійшин. Бажання контролювати (не важливо кого – власного чоловіка, народ чи весь світ) – іманентне і нездоланне. До того ж воно якогось невідомого походження. Ми досі не дійшли згоди щодо джерела цього дивного прагнення однієї людини домінувати над іншою і нав'язувати їй свою волю: одні приписують владі божественне походження, інші – навпаки, переконують, що прагнення влади запрограмоване в нас на кшталт інстинкту. Тож чим є воля до влади – ознакою надлюдини, як вважав Ніцше? А може, лише засобом компенсації власної неповноцінності – фізичної, сексуальної чи інтелектуальної, як стверджував А.Адлер?

 

 

В українців з владою також все складно і заплутано. Українці не люблять коритися. Поширена думка «де два українці – там три гетьмани» – найточніше означення наших стосунків із цим містичним субстратом.

 

Хронічне небажання вибудовувати стійкі єрархічні структури взагалі становить основу української цивілізаційної матриці. Галичанин Леопольд Захер-Мазох ще 1880 року підмітив, що «між Доном і Карпатами живуть природжені демократи. Ні візантійський імператор, ні варяги, ані король Польщі, ані жоден цар не зломили їхній дух і не підкорили свідомість. Вони завжди готові змінити плуг на списа, живуть маленьким общинами, як рівний із рівним».

 

Іншими словами, українці воліють ухвалювати рішення разом, а не отримувати його директивно згори. Віче як форма управління було характерне для всіх слов'янських племен, а згодом активно практикувалося на Січі й так яскраво реалізувалося на Майдані. Українці завжди тяжіли до горизонтальної демократії – так було з дохристиянських часів і аж до входження України до складу Московії. Наша країна, як конструктор «Леґо», складалася з багатьох функціональних кольорових деталей – активного місцевого самоврядування, зрозумілих законів, поваги до приватної власності, незалежного суду. Основним механізмом, що реґулював громадське життя, було так зване копне, руське або звичаєве право, згідного з яким громада збиралася на копу – загальні збори, де купно ухвалювала рішення щодо всіх боків своєї життєдіяльності. Копа мала безумовну владу. Але така влада була радше синонімом до слова «авторитет», аніж до «сила та гроші». Рішення копи було для русина вищим законом, а його невиконання – екстраординарною подією. 

 

Копа була дієвою формою самоуправи, допоки розвиток феодалізму не витіснив колективну форму правління, замінивши її вседозволеністю феодалів. У XVI–XVII століттях козаки спробували відродити звичаєве право й утворили за Дніпровими порогами леґендарну Запорозьку Січ – найвищу форму нашого самоврядного розвитку.

 

 

 

Натомість російська управлінська модель, успадкована Московією від Золотої Орди, була діаметрально протилежною за цінностями та механізмами функціонування – повна узурпація влади, сильна владна вертикаль, кумівство, хабарництво, інтриґи, підкилимні домовленості (можливо, саме тому таким популярним є килимарство на Сході?). Ці дві форми суспільного буття – як Інь і Ян, як раб Божий і син Божий. Саме тут проходить справжній вододіл між  Чорним і Балтійським морями та справжній кордон між Росією і Європою: або ти пасивна жертва у руках вищих (часто злих і корумпованих) сил, або активний співтворець власного світу.

 


Батько анархії Махно також був українцем

 

Тож існує лише два напрямки циркуляції влади у природі – знизу вгору або згори вниз. Все просто, як печиво «Марія»: або громада сама ухвалює рішення й лише делеґує їх нагору для виконання, або рішення хтось ухвалює за нас, делеґуючи нам борги та відповідальність за злочини, яких ми не здійснювали (унікальним у цьому контексті є досвід Ісландії, де громадяни гуртом переписали конституцію, відмовившись при тому сплачувати кредити, оформлені на них без їхньої на те згоди).

 

Аналог давньоруської копи в наш час – це територіальна громада міста чи села. Але громада, «не проста», а юридична особа – власник усього, що є на її території: комунального майна, земель, водойм, лісів, надр.

 

Згідно з нашою конституцією, саме громада (а не міська чи сільська рада патологічних злодіїв у дорогих краватках) є власником майна. «Вся влада Радам» на практиці виявилась методом безкарного розкрадання спільного майна злодійкуватими чиновниками, яким ми так наївно довірили наше все.

 

Майно кожної територіальної громади має бути обліковане та зафіксоване у відкритих реєстрах власності – так, щоб кожен співвласник міг простежити, що відбувається зараз з його власністю – розкрадається вона чи примножується. Як це робиться у всіх цивілізованих країнах.

 

Відкриті реєстри власності –  антидот клептоманії й олігархії. Бо крадуть лише те, що погано лежить. Як і відкритий бюджет, що його затверджують усі разом. Бо коли більшість залучена у процес ухвалення рішень, тоді колективний інтелект працює на колективне благо. Так роблять швейцарці, реґулярно проводячи фінансові референдуми з кожної статті витрат, чи бразилійці та нью-йоркці, запроваджуючи партиципативне бюджетування – всі мешканці мегаполісу гуртом ухвалюють важливі для громади рішення за допомогою електронного врядування.

 

Розповідають, що гуцули показували дулі австрійським урядовцям, коли ті приходили до села встановлювати свої порядки А тепер ми чомусь не готові скористатись своїм конституційним правом на пряме народовладдя і стати господарями на власній землі. Ми, як той старець із буддійської притчі, сидимо на гладущику з золотом, а самі жебракуємо. Беремо кредити. Звертаємося з письмовим проханням. Чекаємо дозволу згори...

 

У нашій країні цілком відсутня горизонталь. Вісь Х. Земля. База. Більшість не бере жодної участі в управлінні своєю державою (вкидання бюлетенів раз на п'ять років як форма участі у маніпулятивних виборах без вибору не рахується, бо це як грати домовлений матч з наперед проплаченим результатом) і повністю позбавлена можливості впливати на ухвалення рішень. Водночас влада узурпована непрофесійними корумпованими чиновниками, що використовують службове становище винятково для задоволення своїх приватно-корпоративних бізнес-інтересів. Але як деморалізована, збочена, патологічно жадібна, некомпетентна меншість з особливим потребами – потребами ще більшої влади і грошей – може ухвалювати життєво важливі рішення щодо того, як жити більшості? І чи довірили б ви управляти своїм майном злодію?

 

Тому принцип функціонування держави, коли рішення ухвалюють унизу й делеґують нагору для виконання, стає єдиною альтернативою в умовах критично низького рівня довіри до політичного керівництва нашої країни. Країну треба перевернути догори дриґом.

 

Можливо, саме через нашу автентичну нетолерантність до єрархічних структур нам так довго не вдавалося створити власну державу. Але те, що було нашим прокляттям, може стати нашим порятунком. Адже єрархія вразлива та малоефективна, бо цілковито залежить від особистих якостей узурпатора, а спільнота, що опирається  на колективний розум, набагато ефективніша у тому, що стосується до обробки нової інформації та вироблення новаторських рішень.

 

Але як забрати у теперішньої влади перстень всемогутності? І де знайти українського Фродо, який безкористовно візьметься виконати таку небезпечну місію і віддати владу народу?

 

У безсмертному епосі Толкієна світ врятував не король і не сміливий полководець чи могутній маг Ґендальф, а нікому не відомий скромний гобіт, що таки встояв перед спокусою мажорної вседозволеності та депутатської безкарності і знищив перстень одноосібної всемогутності.

 

Україна має виплекати свій культ ініціативного героя – культ тих «небесних сотень» і живих сотень тисяч героїв, для яких найвищі цінності таки будуть вищими. Фродо у кожному з нас. Територіальна громада у кожному місті та селі.

 

P.S. Зміни до Конституції, які запропонував президент Порошенко, передбачають повну ліквідацію інституту територіальної громади-власника. Тому пам'ятайте, що влада – це ми! І що владу не дають – її беруть!

 

 

 

 

 

 

03.02.2015